Функції парламентів

Головні функції парламентів – законодавча, формування виконавчої влади та контрольна.

Законодавча функція як визначальна для кожного парламенту однозначно зафіксована у конституціях усіх європейських держав і полягає у прийнятті законів, які повинні мати обов’язковий характер для всіх без винятку громадян і суспільних інститутів. Однопалатні парламенти та нижні палати двопалатних парламентів внаслідок того, що їх обирають на прямих, рівних і загальних виборах, є легітимними представниками усього народу, а не лише тих громадян, хто їх обрав. Саме від імені цього народу депутати здійснюють владу у власних країнах. Незважаючи на те, що уряд, глава держави, депутати парламенту, та в окремих випадках – певні групи виборців,³¹ кантони у Швейцарії [70, 85] або адміністративно-територіальні одиниці в Італії мають право законодавчої ініціативи, остаточне рішення щодо прийняття законів належить парламенту. Прийняття законів у Греції згідно зі статтею 70 Конституції може відбуватися на засіданнях праламенту та на засіданнях двох, створюваних парламентом, секцій з депутатського корпусу. Конституція чітко окреслює проблематику, з якої закони приймають на засіданнях цих секцій, а з якої на засіданнях парламенту. На засіданнях парламенту приймають закони: про вибори депутатів, про державний бюджет, про свободу совісті, щодо зміни державного кордону, про діяльність політичних партій тощо [71, 270].

У більшості європейських країн автором основної частини законопроектів є уряди. Проходження проектів законів у парламентах передбачає три слухання, після прийняття закону нижньою палатою, в умовах двопалатних парламентів, свою позицію висловлює ще друга палата. Остаточне затвердження законопроект отримує у глави держави. Взаємовідносини обох палат у законодавчому процесі у бікамеральних парламентах, а також роль глави держави регулюються національними конституціями.

Особлива ситуація існує у Франції, де уряд має змогу блокувати пропозиції членів парламенту до проектів законів, внесених урядом. Якщо наслідком пропозицій депутатів буде збільшення державних видатків або зменшення доходів, то їх можуть автоматично відкидати. У разі виникнення протиріч між позиціями парламентарів і членів уряду, остаточне рішення приймає Конституційна рада на прохання однієї зі сторін [72, 673].

Законодавча функція парламентів обмежена інститутом референдуму та народними законодавчими ініціативами (див. детальніше главу VIII). Функцію формування уряду парламентом ми ґрунтовно розглянемо у главі V “Порівняльна характеристика урядів держав Західної Європи”.

Під контролем з боку парламенту М.Мезей розуміє: “...обмеження, яке законодавчі органи накладають на виконавчу гілку влади, контроль обмежує діяльність виконавчої влади і застерігає її від проведення одностроньої політики.” [73, 153] Контроль за діяльністю виконавчої влади М.Мезей розглядав як ключовий індикатор, за допомогою якого оцінював силу парламентів.

Найбільш дієвим механізмом контролю за урядовою діяльністю є право парламенту на висловлення вотуму недовіри, а також можливість проголосувати проти, коли уряд ставить на порядок денний питання про довіру. В обох випадках обговорення таких пропозицій передбачає парламентські дебати, які охоплюють весь спектр урядової діяльності. У випадку процедури “вотуму недовіри” обговорення відкриває доповідь представника опозиції, а відповідачем повинен бути голова уряду.

Важливу контрольну функцію виконують дебати з приводу оголошеної урядом програми його діяльності на наступний рік. У конституційних монархіях з цією доповіддю виступає монарх як глава держави. Виняток становить Швеція, де король не має цього права і з програмною промовою виступає прем’єр-міністр.

Крім того, опозиційні партії мають право вимагати проведення дебатів з актуальних питань внутрішньої та зовнішньої політики. У Сполученому Королівстві під час кожної сесії опозиційні партії мають 20 днів на подібні дебати.У Фінляндії проводять публічні дебати у перший четвер кожного місяця.

Функція контролю відбувається шляхом процедури прийняття державного бюджету, яка передбачає: підготовку проекту бюджету, прийняття бюджетної резолюції, виконання бюджету та контроль за виконанням бюджету. Ініціатива у формуванні проекту державного бюджету належить уряду. Етап прийняття бюджету починається від представлення проекту до парламенту. З цього моменту парламент має значні можливості впливати на зміст проекту бюджету, а також на процес його виконання і особливо контроль за його виконанням. Дебати у парламенті щодо бюджету фактично охоплюють усі напрями діяльності уряду, що є досить дієвим механізмом контролю.

Контролюють також за допомогою усних і письмових запитів депутатів до уряду. В Австрії Конституція передбачає усні та письмові запитання до членів уряду і визначає обов’язковий характер відповіді на них. Відповіді на письмові запити депутатів можуть стати підставою парламентських дебатів у разі, якщо на цьому будуть наполягати не менше 20 депутатів. Значну увагу приділяють інституту запитань у Німеччині, де регламентом Бундестагу передбачені “поважні”, “поточні” та “короткі” запитання. Перший тип запитань стосується запитань партійних фракцій, або груп депутатів не менше 5 % від загальної кількості депутатів. Питання подають до уряду і відповідь на них може передбачати дебати у парламенті. У Сполученому Королівстві з понеділка до четверга протягом години почергово відповідають на усні запитання члени уряду. Кожен депутат має право поставити до двох питань щоденно. Ці питання треба подати письмово, а відповідь повинна надійти протягом двох тижнів. Під час відповідей на запитання можуть виникати додаткові питання, але не можна допустити, щоб відповіді переротворились у дебати, також не допускають прийняття жодних рішень Палати з проблематики питань. Найбільш атракційними є короткі виступи у Палаті громад ( протягом 15 хв) прем’єр-міністра країни у вівторок та четвер після обіду. Голова опозиції має право задавати голові уряду два-три запитання [74, 178]. У Франції кожен депутат парламенту має право звернутися до прем’єр-міністра або міністрів із письмовим запитанням, на яке повинен отримати відповідь протягом місяця. Якщо депутат не отримав відповіді, то отримує право на процедуру усного запитання під час спеціального засідання парламенту, яке згідно з Конституцією Франції повинно відбуватися щотижня під час роботи парламенту, на якому депутати можуть задавати питання членам уряду [75, 675]. Час на запитання розподіляється пропорційно між усіма політичними партіями, представленими у парламенті. Кожен депутат, який задає запитання, має також право на коротку репліку. У Швейцарії запитання та інтерпеляції адресують до уряду як єдиного інституту, а не до окремих членів уряду.

Важливу роль відіграє також право парламентарів на інтерпеляції. Відмінність між інтерпеляцією і письмовим запитанням полягає у тому, що відповідь на інтерпеляцію обов’язково надають на пленарному засіданні і вона передбачає можливість сформулювати додаткові питання та проведення дебатів. Відповіді на запитання депутатів лише в особливих випадках допускають наступні дебати. Здебільшого інтерпеляції пов’язані з питаннями, які мають значний суспільний резонанс і підпорядковані завданням політичної боротьби у парламенті. Поряд із намаганням вирішити конкретне питання вони спрямовані до громадської думки, прагнучи створити позитивне враження від позиції опозиційних політичних сил і негативно подати урядові сили. У Німеччині немає права на інтерпеляції, до їхнього статусу прирівнюють “поважні” запитання, право на які мають лише партійні фракції, або групи депутатів у складі не менше 5% від конституційного складу Бундестагу. Як самостійний інститут контролю інтерпеляції не існує у Франції. Для подання інтерпеляції в Італії достатньо ініціативи одного депутата. У Фінляндії передбачено подання письмової інтерпеляції до члена уряду, а також інтерпеляція має бути внесена до порядку денного пленарного засідання. Якщо відмовляють в інтерпеляції, то така відмова повинна бути вмотивованою. Відмова в інтерпеляції, або відповідь на неї може бути підставою внесення пропозицї про вотум недовіри конкретного члена уряду, або навіть цілого кабінету. У Швеції у конституційному законі “Акт про Ріксдаг” шоста глава присвячена інтерпеляціям і питанням депутатів [76, 790-792].

Боротьба жінок за рівні права з чоловіками протягом ХІХ ст. переважно стосувалася досягнення політичної рівності, зокрема однакових прав на участь у виборах завершилась успішно в більшості європейських країн до середини минулого сторіччя. Це жінкам дало змогу не лише брати участь у виборах, а й бути обраними. Як видно з табл.27, простежується чітка тенденція зростання частки жінок серед парламентарів. Якщо у 1950 р. частка жінок парламентарів становила в середньому – 4,56 для групи обраних нами країн, то у 2004 р. вже – 26,3 %. Зростання частки жінок у вищому законодавчому органі особливо стає помітним з 80-их років минулого століття. Серед європейських країн простежується певна закономірність, коли для скандинавських країн притаманний вищий рівень представництва жінок, ніж для південних країн, де виняток на початку нового сторіччя належить Іспанії. Швеції належить перше місце серед групи країн, які ми аналізуємо, щодо рівня представництва жінок у парламенті – 45,3 %. Одночасно найнижчий показник був у Греції і становив у 2003 р. – 8,7 %. Тенденція зростання представництва жінок у вищому законодавчому органі національних країн буде зберігатися. Взаємовпливи країн, які посилилися з процесом європейської інтеграції, будуть так само стимулювати політичні партії до активнішої роботи серед жінок і ширшого їх залучення як кандидатів у депутати національних парламентів. Суттєвим чинником зростання представництва жінок є розвиток неофеміністичного руху в Європі, який спрямований на розширення умов і можливостей для повноцінної реалізації жінками власного творчого потенціалу.

Таблиця 27