Участь виборців і жінок у парламентських виборах

Номер за пор.	Назва країни	Тип виборчої системи	Участь громадян у виборах	Частка жінок серед депутатів на 2005 р.[39]
1	Австрія	Пропорційна	84,27(2002)	32,2
2	Бельгія	Пропорційна	94,7(2003)	35,7
3	Греція	Пропорційна	75,6(2004)	14,0
4	Данія	Пропорційна	84,4(2005)	36,9
5	Іспанія	Пропорційна	77,21(2004)	30,5
6	Італія*	Пропорційна	86,9(2006)	-
7	Нідерланди	Пропорційна	80,0(2003)	34,2
8	Норвегія	Пропорційна	77,1(2005)	38,2
9	Португалія	Пропорційна	61,53(2006)	20,0
10	Фінляндія	Пропорційна	66,6(2003)	37,5
11	Швеція	Пропорційна	80,11(2002)	45,3
	Разом		78,94	32,45
	Ірландія	Єдиного перехідного голосу	62,57(2002)	14,2
	Швейцарія	Панашаж	45,2(2003)	24,8
	Сполучене Королівство	Відносної більшості	61,3(2005)	17,9
	Франція	Двотурова більшості	64,4/60,4(2002)	13,9
	Німеччина	Змішана	77,7(2005)	31,3
	Італія	Змішана	81,3(2001)	10,4

*В Італії з 1993 до грудня 2005 р. діяла змішана виборча система, наприкінці 2005 р. було прийнято рішення про повернення до пропорційної, за якою відбулися парламентські вибори у травні 2006 р.

По-п’яте, Дж.Сарторі позитив цієї системи вбачав: “…коли наприкінці минулого ( ХІХ ст. – А.Р.) століття було прийнято пропорційне представництво, то воно стало найкориснішим і необхідним засобом для прогресивної інтеграції антисистемних, зовнішньостворених партій (головно соціалістичних і католицьких) у ліберал-демократичну структуру” [ 40, 58].

По-шосте, стимулює забезпечення значно кращого представництва жінок і представників національних меншин у національних парламентах порівняно з системою більшості та системою двотурового голосування (див.табл.39);

По-сьоме, за такої системи стають непотрібними додаткові вибори, які треба проводити в межах системи відносної більшості та двотурового голосування у разі вибування депутата від округу. У таких випадках його місце займає наступний за списком кандидат, що здешевлює вибори.

До проблемних характеристик належать такі. Пропорційна виборча система сприяє збереженню багатопартійної системи у країні, де її застосовують. Це твердження вважають широкоприйнятим і його трактують на підставі дослідження В.Райкера не як черговий закон, а як гіпотезу М.Дюверже [41, 754]. Ціннісна характеристика такого твердження, на наш погляд, ґрунтується також на оцінці М.Дюверже, що двопартійна система найбільш оптимальна для країни та її виборців [42, 300]. Відповідно, чим більше в країні існує політичних партій поза двома основними, тим менш оптимальною буде партійна система.

Пропорційна виборча система призводить до проходження у парламент представників багатьох політичних партій. Внаслідок цього неможливим стає утворення однопартійного уряду більшості. Утворення коаліційного уряду більшості або урядів меншості – однопартійного або коаліційного буде результатом міжпартійних переговорів, укладення домовленостей і компромісів, що само собою потребує часу і зусиль. Компроміс передбачає відхід від програм, за які голосували виборці. Це привносить додаткову складову в діяльність уряду – потребу працювати на збереження системи домовленостей, щоб не відбулося дострокової відставки уряду. Переважно уряди/урядові коаліції менш стабільні від однопартійних урядів більшості.

Крім того, можемо говорити про тенденцію певної безвідповідальності уряду. Вона полягає в тому, що виборець голосує за передвиборчу програму певної політичної партії або виборчого блоку, однак формування парламентської більшості і в наступному урядової коаліції передбачає проведення переговорів, коли попередні програми, за які голосували виборці зазнають відчутних змін. Утворена внаслідок компромісів більшість та уряд можуть мати програму діяльності, яка суттєво відрізнятиметься від конкретної програми учасників більшості, за які голосували їхні виборці.

Пропорційна система передбачає, що кожна з партій прагне знайти свою групу/категорію виборців, інтереси яких партія або виборчий блок буде представляти. Ми абстрагуємося від оцінки як, яким способом, наскільки успішно тощо. Важливим є інше, для проходження в парламент партії треба мати “своїх” виборців, щоб ці виборці розуміли відмінність “своєї” партії від “не своєї”. Внаслідок цього кожна партія, в умовах багатопартійності, прагне робити наголос на власній неповторності та особливості стосовно інших партій. Сама логіка міжпартійної конкуренції штовхає партії до сепарації своїх програм, а відповідно і груп електорату. Це дає підстави вважати, що пропорційна виборча система сприяє не об’єднанню країни, а сепарації в політичному плані на підставі надання принципового характеру існуючим розбіжностям, посилює політичну напруженість (особливо напередодні виборів).

Підсумовуючи зазначене, можемо сказати, що кожна виборча система є механізмом, інструментом здійснення демократії в країні, та формування інститутів влади в межах визначеної форми правління. Від політичної еліти країни залежить, які політичні наслідки повинні стати реальністю внаслідок застосування конкретної моделі виборчої системи. Саме політична еліта, оскільки вона приймає рішення в парламенті, повинна усвідомлювати всі позитивні та всі проблемні характеристики виборчих систем перед її вибором і в процесі трансформації. Досить цікавим є дослідження А.Л.Гоффмана, яке стосується зв’язку політичних партій, виборчих систем і рівня демократії на підставі міжнаціонального аналізу. Дослідник свідчить, що країни, де застосовють пропорційну виборчу систему, мають дещо вищий рівень демократії, ніж країни, де її не застосовують [43, 238-239]. Водночас невдале застосування цієї системи, як свідчить світовий досвід, здатне призвести до погіршення рівня демократії в країні.

Досить оригінальною є виборча система панашаж (panachage) – з французької “мішанина”, яку застосовують під час парламентських виборів у Люксембурзі та Швейцарії. Виборці голосують за партійними списками, які охоплюють стільки кандидатів, скільки депутатських мандатів обирається в цьому окрузі. У Швейцарії свої списки кандидатів можуть пропонувати самі виборці: це буде спільна пропозиція 15 виборців. Виборець може голосувати за список однієї з партій, яка бере участь у виборчих змаганнях, або використати список однієї з партій як “основу” і змінити частину з зазначених у цьому списку прізвищ на прізвища зі списків інших політичних партій, тобто голосувати одночасно за кандидатів від різних політичних партій. Крім списків політичних партій, які кандидують на виборах, виборці отримують “чисті листи”, на яких вони (виборці – А.Р.) можуть сформувати власний список кандидатів на підставі запропонованих політичними партіями списків. Виборці мають також право вписати певне прізвище двічі, викресливши інше прізвище. Преференції зараховує кожна конкретна партія до власного доробку, одночасно оформляється остаточний варіант партійних списків, який допоможе у кінцевому результаті визначити конктретних переможців, що отримають депутатські мандати. Кількість одержаних партіями мандатів обчислюють за квотою Хагенбах-Бішофа (Hagenbacha-Bischoff’a). Щодо цієї системи Р.Таагепера та М.С.Шугарт висловили одне застереження – “...положення, за якого частина членів партійної фракції у парламенті фактично потрапляє туди за рахунок підтримки прихильників інших партій, є досить сумнівним з погляду ідеї представництва (особливо за наявності суттєвих внутрішньопартійних розбіжностей, які досить часто супроводжують преференційні системи голосувань)”[44, 170].

Система єдиного перехідного голосу ( the Single Transferable Vote – STV) називається також квотно-преференційною системою або системою Хер-Кларка. Її розробили у Великобританії у середині ХІХ ст., використовували переважно в англомовних країнах. Зараз вона діє під час виборів до парламентів Ірландії та Мальти, а також на виборах до провінційних зборів у Північній Ірландії. За цієї системи використовують ординарний бюлетень. Виборці віддають свої голоси лише одному з кандидатів, незалежно від кількості мандатів, які вибирають у цьому виборчому окрузі. Одночасно виборці зазначають порядок, згідно з яким вони б голосували за інших кандидатів. Підрахунок голосів відбувається за допомогою “виборчого порогу”, який в Ірландії обчислюють за квотою Друпа (Droop). На Мальті “виборчий поріг” обчислюють за квотою Хагенбаха-Бішофа. На Мальті у 1987 р. запровадили конституційну норму, згідно з якої партія, яка на виборах набирає 50 % голосів, отримує додаткових чотири депутатські мандати для забезпечення більшості у парламенті.

У такій системі, на відміну від інших варіантів пропорційних систем, виборець має право визначати преферентів зі списків різних політичних партій. Досвід застосування цієї системи на Мальті свідчить, що виборці здебільшого визначають преференції у межах списку однієї партії [45, 17].

На відміну від категоричного голосування за партійні списки складені у центрі, які переважно охоплюють лише загальнонаціональних партійних лідерів, голосування у системі єдиного перехідного голосу за конкретного партійного кандидата стимулює партійне керівництво широко залучати відомих у регіонах людей до власних партійних списків. Це дає змогу ефективно обмежити вплив партійних босів на формування списків кандидатів на парламентських виборах і посилити роль регіональних партійних організацій, стимулюючи партійних активістів не лише до роботи в партії, але також до роботи з громадськістю.

По-друге, система дає змогу кожному виборцю краще дізнатися про кандидатів, тому що у виборчих округах за такою системою обирають від трьох до п’яти депутатів. Вона також вимагає від виборців орієнтуватися у партійних програмах і партійній діяльності постійно.

По-третє, виборці фактично мають змогу контролювати процес використання поданих ними голосів. Кандидату не допоможе жоден голос, якщо він не є преференційним і не відданим саме за нього. Цим така система суттєво відрізняється від інших пропорційних систем, за яких перевага надана одному партійному кандидатові, може у кінцевому підсумку допомогти іншому кандидату від ціє ж партії незалежно від того, що він може і не подобатись виборцю, який віддав свій голос за партійного кандидата. У цьому полягає також ключова відмінність системи “панашаж”, за якої виборець не знає, якому з кандидатів від партії його преференції допоможуть, тому що преференції додають до загального партійного рахунку.

По-четверте, якщо політична партія має внутрішні фракції, або групи, то виборці, надаючи преференції, можуть вплинути на внутрішню партійну дискусію та на визначення партійного курсу.

По-п’яте, саме система єдиного перехідного голосу допомагає отримати найвищий рівень пропорційності, тобто відповідність частки, одержаних на виборах голосів – частці депутатських мандатів, які отримує політична партія вже у парламенті. Рівень пропорційності, який ми розглядатимемо дещо пізніше, становить у багатьох країнах, які застосовують таку систему, від 95 до 100 %.

До недоліків цієї системи належить потенційна можливість негативно впливати на результати голосування, на внутрішньопартійну єдність, ослаблення ролі та значення центральних партійних органів на користь регіональних партійних структур. Як бачимо, таке положення має позитивний і негативний контекст. До інших застережнь належить – складність системи для виборців, внаслідок чого вони можуть не завжди коректно сприймати правила її застосування.