Голова уряду

Незважаючи на колективний характер урядів, у державах Західної Європи передбачено спеціальний статус голови уряду, тобто тієї людини, що очолює кабінет міністрів. Найпоширеніший термін для визначення цієї посади –“прем’єр-міністр.³⁹” Він властивий для Бельгії, Греції, Данії, Ірландії⁴⁰, Нідерландів, Португалії, Сполученого Королівства, Фінляндії, Франції, Швейцарії та Швеції. В Австрії та Німеччині голову виконавчої влади називають – канцлер, в Іспанії – Голова уряду, в Італії – Голова Ради. У Люксембурзі главою виконавчої влади згідно зі статтею 33 Конституції є Великий Герцог, який будучи головою держави, самостійно керує країною, не визначаючи додатково прем’єр-міністра. У більшості європейських країн вже сформувалася традиція називати кабінети за прізвищем особи, що виконувала і виконує функції прем’єр-міністра: кабінет Вінстона Черчілля, кабінет Маргарет Тетчер, кабінет Тоні Блера, уряд Паоло Андреотті, або за назвою домінуючої в уряді політичної партії – консервативний кабінет, соціал-демократичний, ліберальний тощо.

Енциклопедія “Британіка” трактує прем’єр-міністра (прем’єра) як голову виконавчої влади, уряду у країнах з парламентською системою правління [7, 700]. Аналогічне визначення подано у короткому Оксфордському політичному словнику [8, 553]. Варто зазначити, що посади прем’єр-міністра немає за президентської форми правління, де президент є головою виконавчої влади й існує за парламентської та напівпрезидентської/змішаної форми правління. Незалежно від форми правління визначення кандидатури на посаду голови уряду відбувається на підставі результатів парламентських виборів і формування парламентської більшості, або отримання підтримки більшості для уряду меншості. Навіть за умови дострокової відставки уряду нова конфігурація уряду і посада прем’єр-міністра залежатиме від розкладу сил у діючому парламенті. Виняток становить Ізраїль, де з 1996 р. прем’єр-міністра обирають на загальних виборах.

Процес обрання на посаду прем’єр-міністра значною мірою залежить від партійної та виборчої систем. У межах Вестмінстерської моделі, де існує двопартійна система і діє виборча система відносної більшості, у парламенті завжди формується більшість з представників однієї з двох найбільших політичних партій. Головою уряду за цією системою стає лідер партії, яка перемогла на виборах. Процедурно прем’єр-міністра призначає монарх, але функція монарха у цій ситуації суто номінальна. Цілком можливою є ситуація, коли з’їзд правлячої партії у міжвиборчий період переобере лідера партії і новообраний лідер отримує право зайняти посаду прем’єр-міністра. Підтвердженням цьому слугує ситуація 2007 р. у Сполученому Королівстві. 10 травня 2007 р., на той час діючий прем’єр-міністр, Тоні Блер заявив про свою відставку з посади лідера партії. Після формальної внутрішньопартійної виборчої кампанії 24.06.07 на надзвичайній партійній конференції, за браком альтернатив, лідером партії затвердили Гордона Брауна. Вже 27 червня Т.Блер офіційно подав королеві Елизаветі ІІ прохання про відставку, через годину після цього монарх доручила Г.Брауну сформувати новий уряд Сполученого Королівства.

У Німеччині Федерального канцлера обирають без обговорення в Бундестазі на основі подання Федерального президента. Потенційно претендентами на цю посаду є голови двох найбільших політичних партій. До 2005 р. діяла практика, коли право на зайняття посади канцлера мав лідер партії, яка набирала відносну більшість щодо своїх конкурентів. Однак парламентські вибори, які відбулися 18 вересня 2005 р., створили прецедент, тому що обидві найбільші політичні партії СДП та ХДС-ХСС набрали майже однакову кількість голосів (38,4 та 40,8 відповідно), а такої кількості недостатньо, щоб сформувати коаліцію з традиційними партнерами : Партією зелених ( 5,4%) або вільних демократів (4,75) [9]. Це призвело до формування “великої коаліції” з християнських і соціалістичних демократів. Внаслідок цього кандидатуру претендента на посаду канцлера визначали шляхом тривалих переговорів після виборів і затвердили у парламенті лише 22 листопада 2005 р. У Греції стаття 37 Конституції країни фіксує вимогу, що посаду прем’єр-міністра, після виборів до парламенту, повинен зайняти лідер партії, яка має абсолютну більшість місць у парламенті [10,259]. У державах, де одна політична партія самостійно або за допомогою меншої формує уряд, глава держави лише формально призначає /номінує прем’єр-міністром лідера політичної партії, яка має більшість у парламенті.

У державах, де існує багатопартійна система й уряд формується коаліційно, призначення прем’єр-міністра залежить від міжпартійних домовленостей. У такій ситуації роль глави держави суттєво зростає і це характерно для: Іспанії, Італії, Нідерландів, Португалії, Фінляндії та Франції. В Італії Президент держави не має значних повноважень згідно з Конституцією, але його практична роль у формуванні уряду досить вагома. Це пов’язано з тим, що президента обирають на сім років, а урядові коаліції цієї країни нестабільні (див. табл.33). Президент має певну свободу вибору серед лідерів політичних партій у наданні їм можливості формувати уряд. У Франції Президент надає право сформувати уряд представнику найбільшої за кількістю депутатських мандатів у парламенті політичної партії. В умовах когабітації голова уряду опирається на підтримку більшості у парламенті, відповідно прем’єр-міністр має і більшу політичну вагу щодо глави держави. В інших країнах, які ми зазначили, вплив глави держави на призначення прем’єр-міністра має номінальний характер.

Домовленості щодо кандидатури на посаду прем’єр-міністра відбуваються після оголошення результатів виборів, хоча у Німеччині і Франції вони відбуваються до виборів. Особлива ситуація існує у Швеції, де визначення кандидатури на посаду прем’єр-міністра, згідно з Конституцією є сферою компетенції голови парламенту, який традиційно представляє у парламенті найвагомішу політичну партію [11, 711].

У коаліційному уряді посада прем’єр-міністра не завжди повинна належати лідеру найбільшої в коаліції політичної партії. Обрання одного партійного лідера серед декількох претендентів залежить від рівня його популярності у суспільстві, а також від конкретної політичної ситуації в країні. Прикладом цього може слугувати обрання у 1981 та 1982 р. прем’єр-міністром Італії лідера Італійської Республіканської партії Д.Спадоліні у межах багатопартійної коаліції, де Християнсько-демократична партія була найбільшим партнером за кількістю депутатських мандатів [12, c.260].

Посади прем’єр-міністрів розрізняють за рівнем їхнього впливу. Д.Сарторі на підставі розподілу повноважень виділив три категорії глав уряду : “перший над нерівними”; “перший серед нерівних” та “перший серед рівних” [13, c.98]. Згідно з цим автором, категорія “перший над нерівними” стосується глав виконавчої влади, які є партійними лідерами і які призначають або відправляють у відставку кабінет міністрів за своїм розсудом. До цієї групи належать прем’єри Сполученого Королівства та канцлер Німеччини. Категорія “перший серед нерівних” передбачає того главу уряду, який може “…не бути офіційним партійним лідером, його не можна відправити у відставку, просто висловивши недовіру з боку парламенту, і він залишається на своїй посаді навіть тоді, коли членів кабінету замінюють” [14, 99]. Третя категорія голів уряду охоплює тих, хто йде у відставку разом із своїм кабінетом, і який не здатен впливати на персональний склад кабінету. До цієї категорії належить прем’єр Нідерландів.

Іншу класифікацію рівнів впливовості голів уряду запропонував Е. Кінг, який гіпотетично поділив їх на три категорії на підставі врахування можливостей прем’єр-міністра контролювати роботу власного уряду та впливати на рішення, які уряд приймає.

Таблиця 29