Тенденції змін партійних систем у країнах Європи

Політичні партії у своїх діях тісно пов’язані між собою, взаємозалежні, перебувають у відносинах з усіма інститутами національної політичної системи та через систему міжпартійних взаємовідносин з політичними партіями інших держав. Сукупність взаємозалежних політичних партій, які діють у рамках певної держави на підставі офіційних норм права, фактично окреслює партійну систему держави.

Серед багатьох підходів щодо класифікації партійних систем головним критерієм є кількісний, згідно з яким підставою для поділу партійних систем вважається кількість діючих у країні політичних партій. М.Дюверже з цього приводу зазначив: “...різниця за ознакою: однопартійна, двопартійна, багатопартійна система може стати основним способом класифікації сучасних режимів, інші відмінності накладаються на неї або поєднуються з нею.” [40, 393] Враховуючи кількісний критерій, розрізняють : однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Багато дослідників, погоджуючись із важливістю зазначеного критерію, наголошують на його недостатності при класифікації партійних систем. Дж.Сарторі, досліджуючи партійні системи, дійшов висновку, що враховувати треба не всі діючі в конкретній країні політичні партії, а лише певну їх частину, оскільки визначення кількості політичних партій, між якими відбувається конкуренція в рамках партійної системи, дає змогу нам побачити “...рівень, до якого політична влада виявляється сфрагментаризована або несфрагментаризована, сконцентрована або розпорошена”[41, 120]. Він запропонував такі критерії істотності політичних партій, які враховують при обчисленні, як елементи партійної системи: 1) партії, які мають “силу місць”; 2) партії, які мають “коаліційний потенціал”; 3) партії, які мають “потенціал шантажу”[42, 122-123]. На підставі виділених критеріїв він розробив типологію партійних систем, яку сьогодні більшість дослідників розглядають як базову: однопартійні системи; системи з гегемонною партією; системи з переддомінуючою партією; двопартійні системи; системи з обмеженим (поміркованим) плюралізмом; системи з екстремальним плюралізмом (екстремально поляризовані); атомізовані системи. А також запропонував враховувати “ідеологічну дистанцію” між партіями, які формують політичну систему [43, 125].

Серед партійних систем держав Західної Європи немає жодної однопартійної системи та системи з гегемонною партією. Водночас Дж.Сарторі як самостійну категорію виділив “систему з переддомінуючою партією”, розуміючи під цим явищем – партійні системи, де між собою можуть змагатися багато політичних партій, але протягом низки виборчих циклів до влади приходить та сама політична партія (більше ніж три рази). У подібному контексті ми могли б говорити про наявність подібної ситуації: в Австрії протягом 70-их років, коли чотири рази вибори вигравала Соціал-демократична партія; у Греції з 1993 р., коли чотири рази підряд вибори виграв Загальногрецький соціалістичний рух (PASOK); в Ірландії з кінця 50-их і до кінця 60-их років, коли шість разів до влади приходила Фіана Файл; період з 1982 до 1996 рр. в Іспанії, коли Іспанська соціалістична робоча партія чотири рази вигравала вибори; з 1945 до 1963 рр. у Норвегії, коли Норвезька партія праці вісім разів формувала уряд; і особливо шведську Соціал-демократичну робочу партію, яка після Другої світової війни 18 разів формувала однопартійні уряди.

До середини 90-их років багато партійних систем науковці трактували як двопартійні і, використовуючи класифікацію Ж.Блондела, як дво-і півпартійні системи. Зокрема, до двопартійних систем зараховували: Австрію з 1945 до 1979 рр.; Сполучене Королівство з 1945 до 1994 рр.; Грецію до 1994 р.; а до дво- і півпартійних систем : Австрію з 1980 до 1994 рр. та Німеччину з 1945 до 1994 рр. Сьогодні партійні системи цих держав варто зараховувати до багатопартійних з обмеженим плюралізмом. Згідно з Дж.Сарторі визначений тип охоплює партійні системи з кількістю від двох до п’яти/шести політичних партій, в яких немає істотних антисистемних політичних угруповань [44, 131]. Така група партійних систем буде домінуючою для держав Західної Європи. До цієї групи можно зарахувати і партійні системи Бельгії і Італії, хоча кількість основних політичних партій у цих країнах значно більша ніж 5-6 партій. Варто наголосити на особливості партійної системи Бельгії. Як ми вже зазначали у другому розділі, політичні партії цієї країни поділені на дві великі групи на підставі етномовної належності. Між цими двома групами існує суттєва ідеологічна дистанція, пов’язана із артикуляцією не загальнонаціональних інстересів, а інтересів власної етномовної групи. Проте партійну систему Бельгії не можна віднести до системи з екстремальним плюралізмом внаслідок відсутності в ній істотних антисистемних угруповань.

Кількісний критерій як базовий для характеристики партійних систем використав і П.Майр, який запропонував враховувати категорію “великих” і “малих” партій. Розмір підтримки, на думку автора, не повинен асоціюватися з вагомістю та впливовістю партії [45, 47]. Автор виділив чотири типи партійних систем. Перша – системи великих партій, в яких великі партії разом отримують значну перевагу голосів виборців. До них належать Австрія, Ірландія, Німеччина та Сполучене Королівство. Друга – системи малих партій, коли малі партії разом одержують більше від великих. До цієї групи країн належить Данія і Швеція. Третя – середні партійні системи, коли великі та малі партії отримують приблизно однакову кількість голосів. До цих країн автор зачисляє Італію, Нідерланди, Норвегію та Фінляндію. Четверта група характеризує перехідні партійні системи, для яких характерний перехід від першої групи систем до другої, або навпаки. Визначена характеристика, на думку П.Майера, властива лише Бельгії.

Оскільки автор зробив обчислення стосовно періоду 1947-1987 рр., то ми визначили характер партійних систем на підставі результатів парламентських виборів за період 1988-2007 рр. До першої групи з системами великих партій сьогодні належать : Австрія ( 87,3 %), Греція ( 84,7 %), Іспанія ( 73,5 %), Нідерланди ( 71,5 %), Німеччина ( 77,1 %), Португалія ( 78,0 %) та Сполучене Королівство ( 91,8 %). До другої групи з системою малих партій належить лише Бельгія, де частка малих партій становить 87, 7 %. Держави, які повинні належати до третьої групи з середніми партійними системами: Данія, Ірландія, Італія, Норвегія, Фінляндія, Франція, Швейцарія та Швеція.

Характеристика партійних систем європейських країн має багато вимірів. На нашу думку, треба проаналізувати головні групи в середовищі партійних систем, які сьогодні переважно трактують як партійні сім’ї. Як зазначив Ю.Шведа, для визначення групи партій, які становлять виразну й окремішну ідеологічно-програмну самоідентичність застосовують концепцію сімей (родин) партій [46, 377]. Головними чинниками, які сприяють формуванню окремих родин партій, є: генетичний зв’язок, який заснований на однаковому процесі інституалізації; наявність спільних програмно-ідеологічних положень та організаційний зв’язок, який головно ґрунтується на входженні партії до складу наднаціональних партійних об’єднань. Досить часто стосовно європейських країн підставою виділення конкретної сім’ї політичних партій слугує оформлення окремої/самостійної групи політичних партій в Європейському парламенті. Застосування цього індикатора як самостійного вимагає від нас визнати окремими партійними сім’ями станом на 2007 р. – 10 партійних груп, позаяк розширення Європейського Союзу за рахунок країн Центральної Європи дало змогу суттєво змінити формат партійних фракцій у європарламенті (для створення фракції треба мати 20 депутатів) за рахунок появи представників від нових національних партій. Кожна група партій характеризується певними близькими програмно-ідеологічними засадами або спільними ціннісними установками. Водночас не всі партійні групи відповідають трьом виділеним критеріям, які потрібні для конституювання партійної родини/сім’ї.

Оскільки формат нашого дослідження охоплює період з середини 40-их років ХХ ст. і до сьогодні, то ми проаналізуємо зміни в трьох умовних групах політичних партій – ліві, центристи та праві, які були властиві європейським країнам з періоду після Другої світової війни.

Щодо лівих партій можемо виділити декілька тенденцій. По-перше, після Другої світової війни лівий спектр був представлений двома домінуючими партіями – комуністичними та соціалістичними. Проте була помітна географічна відмінність. У південних європейських країнах комуністичні партії домінували не лише серед партій лівого спрямування, а й у цілому в межах національних партійних систем. Особливо це було характерним для Франції та Італії. В першій з цих країн результат комуністів на парламентських виборах з 1946 р. до 1978 р. ніколи не опускався менше 20 %, а в Італії комуністи набирали на парламентських виборах постійно майже 30% і більше аж до 1987 р., максимальний результат було досягнуто у 1976 р. – 34,37 %. Як окремий випадок треба розглядати ситуацію в Греції, де після звільнення країни від фашистських окупантів розпочалася громадянська війна, яку окремі дослідники трактують як спробу комуністів збройним шляхом взяти владу в свої руки. Внаслідок цього діяльність партії комуністів в Греції була заборонена з 1946 до 1974 рр. На нелегальному становищі до 1974 р. перебувала і Португальська комуністична партія, яку протягом періоду диктатури А.Салазара розглядали як головну опозиційну політичну силу щодо авторитарного режиму. Комуністична партія Іспанії разом з соціалістами та багатьма іншими лівими партіями була засновником Народного Фронту, який протистояв в часи громадянської війни франкістам. Її легалізували лише у 1977 р. У всіх трьох країнах комуністи користувалися суттєвою підтримкою народних мас. Натомість у північних країнах, навіть коли комуністи й отримували певний рівень підтримки ( див. табл. 6), то не могли бути конкурентами соціалістичним партіям цих країн, які належали до найбільших або навіть і домінуючих як наприклад, у Швеції.

По-друге, починаючи з початку 80-их років минулого сторіччя соціалістичні партії стали домінуючими в середовищі лівих партій і перейшли у формат однієї з двох головних партій, практично в більшості європейських країн. З 544 урядів, які були створені у зазначених європейських країнах протягом 1945-2005 рр., соціал–демократичні партії брали участь у 332 ( 61%) і очолювали 180 урядів ( 33 %), тобто кожен третій [47, 65].

По-третє, комуністичні партії Європи після падіння “Берлінського муру” продовжували далі втрачати підтримку населення, в багатьох країнах зникли з політичної сцени взагалі, або стали маргінальними. Щодо країн, де комуністи в попередні роки мали відчутний рівень підтримки простежувалось два сценарія: в Іспанії, Португалії та Нідерландах – партії увійшли до складу лівих коаліцій і пройшли суттєвий шлях ідейно-програмної трансформації. В Греції, Італії та Фінляндії партії пережили внутрішні розколи. Найбільш показовою в цьому плані була ситуація в Італійській комуністичній партії, яка у 1991 р. поділилась на дві частини: Партію демократичних лівих сил та Партію комуністичного відродження. Перша партія завершила логічну еволюцію від єврокомунізму до соціал–демократичної європейської партії. У 1998 р. вона долучила до себе низку малих лівих об’єднань і змінила назву на Лівих демократів. Сьогодні ця партія наймасовіша серед всіх італійських політичних партій, вона також є найбільшою серед лівих партій за рівнем підтримки. Партія комуністичного відродження залишилася на ортодоксальних позиціях, відповідно рівень її підтримки незначний. Франція є однією з небагатьох європейських країн, де комуністи залишили свою назву, хоча і суттєво трансформувалися.

По-четверте, соціал–демократичні партії з погляду їхніх програмно-ідейних позицій варто класифікувати як ліво-центристські партії. Цьому значною мірою сприяла практична діяльність урядів, які очолювали соціал–демократи у Франції, Іспанії, Німеччині та особливо у Сполученому Королівстві. Лейбористська партія, на відміну від багатьох інших європейських соціал–демократичних партій, ніколи не дотримувалась засад марксизму у своїй діяльності. Тому уряди Т.Блера не лише продовжили соціально-економічну політику попередніх консервативних урядів, а й суттєво її поглибили. Власне Т.Блер став одним із “лівих” європейських лідерів, який закликав своїх однопартійців рухатися в бік “центру”. Фактично за часи його головування партія перейшла на засади неолібералізму, подібно як і соціал–демократи Німеччини.

По-п’яте, з 80-их років ХХ сторіччя поступово на другу позицію в середовищі лівих партій вийшли партії зелених. Сьогодні лівий спектр політичної сцени європейських країн представлений двома головними групами політичних партій – соціал–демократичними та зеленими, які відтіснили комуністів на третю позицію серед лівих партій у багатьох європейських країнах.

Отже, в середовищі лівих партій країн Європи за визначений період часу відбулися суттєві зміни. Якщо після Другої світової війни ці партії були представлені комуністичними та соціал-демократичними партіями за умови, що в південних країнах Європи домінували комуністичні партії, а в північних – соціал-демократичні, то наприкінці ХХ ст. домінуючими в усіх країнах стали соціал-демократичні партії, а комуністичні перейшли в категорію малих та на маргінес політичної сцени, в багатьох країнах взагалі зникли. Натомість другою за силою впливу серед лівих партій стали – зелені. В програмно-ідейному плані соціал–демократичні партії мали тенденцію до переміщення в центр ліво-правого спектра, перетворюючись на ліво-центристські. Партії зелених вийшли за межі традиційного ліво-правого поділу, оскільки вони уособлюють постматеріалістичний напрям.

До центристських партій належить значна група політичних партій, яку можна виділити досить умовно на підставі ідейних засад і програмних документів. До цієї групи сьогодні належать: 1) ліберальні партії; 2) партії спадкоємців аграрних партій, переважно вони представлені партіями Центр у північних державах; 3) християнсько-демократичні партії; 4) консервативні. В другому розділі ми вже говорили про особливість партій Центр та християнсько-демократичних партій в Європі і про їхні близькі програмно-ідейні зв’язки з консервативними партіями. Християнсько-демократичні партії за місцем у політичному спектрі можемо кваліфікувати як центристські, або право-центристські. Це пов’язано з тим, що вони поєднують традиційні консервативні цінності з соціальними засадами, що є стабільною ознакою цих партій ще від енцикліки “Rerum Novarum”.

Родина ліберальних партій належить до найстарших політичних партій в Європі. Більшість з них виникла у другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. Вони були головними промоторами поширення засад лібералізму та демократії, відповідно були опозицією церкві в її прагненні активно впливати на суспільне життя. Головними цілями ліберальних партій слугували: загальне виборче право, секуляризація суспільного життя, захист прав індивідів, встановлення демократичного політичного режиму. Від створення і до середини ХХ ст. ці партії належали до найбільших політичних партій, досить часто вони брали участь у формуванні національних урядів. Остаточне встановлення демократичних політичних режимів в європейських країнах, реалізація на практиці всіх основних програмних засад ліберальних партій призвели до ситуації, коли після Другої світової війни вони поступово перейшли в категорію середніх і малих партій, одночасно втративши роль провідної політичної сили. Середній рівень підтримки цих партій на парламентських виборах протягом 1945 – 2005 рр. становив 17,5 % [48, 71]. Сьогодні ліберальні партії в європейських країнах представлені двома окремими групами. Першу становлять ліберальні партії, які за своїми програмно-ідейними засадами займають більш ліво-центристську позицію. До них належить Ліберальна народна партія Фінляндії, Ліберали Норвегії, Ліберальна народна партія Швеції, Ліберально-демократична партія Сполученого Королівства, “Демократи 66” Нідерландів.

У цій групі партій найбільш близьку позицію до центру займають ліберали Сполученого Королівства. Розглянемо програмні положення на підставі матеріалів Ліберально-демократичної партії Сполученого Королівства (Liberal Democrats, LD, офіц. Social and Liberal Democrats). Партія веде свій родовід від Ліберальної партії ( “Віги”), яка була створена у 1868 р. Сучасна назва партії від 1988 р., коли відбулося об’єднання Ліберальної та Соціал-демократичної партії, яка свого часу відкололася від Лейбористської партії. Як ми вже зазначали, ліберали найбільше страждають від існуючої в країні виборчої системи відносної більшості. Тому вони постійно виступають із критикою такого типу виборчої системи і обстоюють потребу запровадження пропорційної виборчої системи. У виборчому маніфесті за 2005 р. [49] до пріоритетних завдань партії належить надання влади громадянам. В програмі зазначається, що справедливість та свобода є невід’ємним правом кожної людини. Партія виступає проти концентрації влади в руках певних політичних інститутів шляхом децентралізації влади. Одним із механізмів досягнення цієї мети вони вважають обмеження ролі держави, одночасно вони виступають проти “влади” профспілок і великих корпорацій. У програмі партії значну увагу приділено питанням охорони навколишнього середовища. Після перемоги Лейбористської партії на парламентських виборах у 1997 р. простежувалось прагнення лібералів посилити свій вплив у суспільстві за рахунок електорату консерваторів. Цей рух в напрямі правого спектра викликав внутрішню дискусію про позиціонування партії. Більшість дослідників вважають, що сьогодні партія займає центристську позицію, поєднуючи одночасно ліві та праві вимоги.

Прикладом більш лівого позиціонування може слугувати нідерландська партія “Демократи 66” (Democrats 66, D66, нід.: Democraten 66), яка була створена у 1966 р. У партійному маніфесті 2000 р. зазначено, що партія трактує себе як соціально-ліберальну. Вона обстоює впровадження/розвиток змішаної економіки, тобто поєднання ринкової економіки та державного регулювання. Виступає за збільшення державних видатків на освіту та розвиток інноваційних технологій. Значну увагу приділено питанням охорони довкілля, одночасно партія виступає за дозвіл евтаназії, одностатевих шлюбів, абортів, за легалізацію проституції. В політичній сфері партія пропонує замінити двопалатний парламент однопалатним та запровадити прямі вибори прем’єр-міністра [50].

Другу групу становлять ліберальні партії, які займають більш право-центристську позицію. До цієї групи партій належать ліберальні партії: Бельгія – Фламандська партія Свободи і прогресу та партія Реформаційно-ліберальна; Данія – Ліберали; Ірландія – партія Прогресивних демократів; Нідерланди – Народна партія за свободу і демократію; Німеччина – партія Вільних демократів.

До найбільших політичних партій у Данії належить Ліберальна партія (Venstre, Liberal Party of Denmark, V.). Вона була створена у 1870 р. і вважається першою в Данії політичною партією. До Другої світової війни ліберали домінували на політичній сцені Данії. Після війни у 1945 та 1973 р. ліберали самостійно формували уряд меншості та сім разів брали участь у коаліційних урядах переважно з Консервативною народною партією. Головними програмними вимогами у сфері економіки вважають: засади вільного ринку; партія виступає за обмеження державних видатків на соціальну сферу; замороження податків; посилення кримінальної відповідальності за важкі злочини; обмеження імміграції і ускладнення процедур отримання притулку біженцями. Під час виборчої кампанії 2005 р. партія висунула такі пріоритети: збільшення інвестицій у систему освіти та науки; зменшення видатків батьків на охорону дитинства при одночасному збільшенні одноразової допомоги при народженні дитини; подальше заморожування податків; збільшення державних видатків на охорону навколишнього середовища; обмеження імміграції тощо [51]. Крім того, партія виступає за децентралізацію системи державного управління, за надання громадянам можливості безпосередньо брати участь у самоврядуванні на локальному рівні.

До найбільших ліберальних партій Європи довший час зараховували партію Вільних демократів Німеччини (нім.: Freie Demokratische Partei, FDP). Вона була створена у 1948 р. внаслідок об’єднання всіх ліберальних організацій земель, які увійшли до складу ФРН. Провідна ідея – критичне ставлення до держави (особливо щодо бюрократії) знаходить своє відображення у вимогах обмеження державного втручання у життя індивіда. До інших головних програмних вимог належать: засади суспільної справедливості; гарантування індивіду політичних, економічних і соціальних прав; розбудова системи самоврядування. Партія виступає за обмеження державних видатків на соціальні цілі; за часткову приватизацію шкіл і системи охорони здоров’я, особливо там де вони є обтяжливими для місцевих бюджетів [52]. В самій партії виділяється дві групи : лівих і консервативних лібералів. Ліві ліберали роблять наголос на питаннях захисту громадянських прав, консервативні ліберали – на економічному розвитку. Спільними, що їх поєднує, є ідеї свободи індивіда.

Отже, ліберальні партії, незважаючи на відмінності між існуючими політичними партіями різних країн, займають позицію в центрі ліво-правого спектра, поєднуючи ідеї, які властиві європейським лівим і правим.

Родина консервативних партій об’єднує сьогодні партії, які мають тривалу історію та досить молоді за часом існування партії. До великих за рівнем підтримки (понад 15 % – А.Р.) можемо зарахувати консервативні партії в таких європейських країнах: Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Норвегія, Сполучене Королівство, Фінляндія, Франція та Швеція. Консервативні партії протягом 1945 -2005 рр. брали участь у формуванні 194 урядових кабінетів, 95 з яких вони очолювали [53, 80].

На підставі програмних положень консервативні партії можемо поділити на дві групи. Першу групу становитимуть партії право-центристські, до другої групи входитимуть партії, ідеологію яких можна визначити як ліберальний консерватизм, відповідно їхнє позиціонування в ліво-правому спектрі буде саме по центру, або зліва від центру. До першої групи належатимуть консервативні партії Сполученого Королівства, Ірландії, Іспанії, Франції, Швейцарії, Італії та Греції. Спільним для цієї групи партій є те, що всі вони належать до категорії великих партій.

Першою серед партій цього напряму за історичним родоводом і впливом на політику власної країни, діяльність інших консервативних партій варто виділити Консервативну та Юніоністську партію Сполученого Королівства (“Conservative and Unionist Party”), яка була заснована під сучасною назвою у 1832 р. Політична концепція партії, яка традиційно також називається партією “торі”, протягом повоєнного часу характеризувалася широким діапазоном положень. Серед них можна виділити: самобутність і цінності англійської культури та національних державних інститутів, визначальна роль родини в суспільстві, свобода індивіда і захист його від держави, сильна держава, рівність щодо права, безумовна охорона приватної власності та системи вільного ринку, захист існуючої в Сполученому Королівстві політичної системи на чолі з монархом. Певна корекція програмних засад відбулася за часів Маргарет Тетчер, яка зробила наголос на засадах економічного лібералізму, монетаризмі, реприватизації частини державного сектора економіки, зниженні ролі держави в регулюванні економічної сфери на користь засад вільного ринку та в обмеженні соціальної політики держави. Сьогодні програмні положення Консервативної партії можемо подати такими основними блоками. Перший – економічна політика. Поряд із зазначеними засадами партія активно виступає за подальше скорочення прямого оподаткування для сприяння динамічного розвитку економіки та підвищенню конкурентоздатності національної економікики. Консерватори виступають проти долучення Сполученого Королівства до єдиної європейської валюти, за збереження фунта стерлінгів. Другий блок становить так звана група наріжного каменя (“Cornerstone_Group”), що дослівно означає: “віра, прапор та родина”. Такий блок охоплює підтримку трьох базових інститутів: Англіканської церкви, унітарної держави та родини. Відповідно консерватори виступають проти будь–якої передачі влади від центру, незалежно від напряму. Тобто, проти делегування владних повноважень до загальноєвропейських інститутів і до внутрішніх регіонів. Значна частина членів партії гостро виступає проти високого рівня імміграції до країни. Після обрання на посаду лідера партії у 2006 р. Девіда Камеруна простежувалось залучення до партійної програми положень, які традиційно були прерогативою Лейбористської партії, внаслідок чого відбувається зближення програмних положень двох найбільших партій Сполученого Королівства, що дає підстави говорити про їхню програмну еволюцію в бік центру ( див. розд.VI).

До консервативних партій в Ірландії належить Фіана Файл – Республіканська партія (Fianna Fáil - The Republican Party, ірл.- Fianna Fáil - An Páirtí Poblachtánach). Партія була створена у 1926 р. і є домінуючою на політичній сцені Ірландії, оскільки після 1945 р. вона брала участь у формуванні 14 урядових кабінетів ( всього було 19 урядів), тобто у 76 %. За програмними документами зараховують до право-центристських партій. На виборах 2002 р. отримала 48,8 % голосів, а у 2007 р. – 46,4 %.

В Іспанії Народна партія (The People's Party, ісп.: Partido Popular, PP) бере свій початок з Народного Союзу створеного у 1976 р. на підставі об’єднання 7 невеликих правих партій. У 1989 р. на надзвичайному конгресі було прийнято рішення про перетворення Союзу в Народну партію. Головні програмні засади партії такі: вимоги становлення сильної держави, крім сфери економіки; стримування процесів секуляризації суспільства та гальмування процесів регіоналізації країни. В економічній сфері партія дотримується неоліберальних засад, зокрема виступає за розвиток ринкової економіки, підтримку приватної власності, обмеження держави в регулюванні економіки та соціальної сфери. Внаслідок цього програма партії одночасно поєднує в собі консервативні, християнсько-демократичні та неоліберальні положення. З 1989 до 2004 рр. партія була при владі, у 2004 р. на парламентських виборах отримала підтримку 38,3 % виборців і змушена була перейти в опозицію. Народна партія вийшла з міжнародного консервативного об’єднання і увійшла до складу об’єднання міжнародних християнських демократів.

У Франції до консервативних партій зараховують Союз за народний рух (фр.Union pour un mouvement populaire, UMP). Партія утворилася у 2002р. як правонаступник голлістського “Об’єднання на підтримку республіки”. Загалом політика голлізму, яка протягом післявоєнного періоду була інституалізована в діяльності шести голлістських партій, можна трактувати як різновид консерватизму, хоча програми цих партій активно використовували і засади лібералізму. Партія виступає з програмою зменшення податків для стимулювання економічного розвитку; сильної держави в питаннях наведення і підтримання правопорядку; прийняття нових законів щодо імміграції. Свою ідеологію партія трактує як поєднання засад консерватизму, християнської демократії та лібералізму. На парламентських виборах 2007 р. отримала 40,9 % голосів виборців.

Швейцарська народна партія (Swiss People's Party, нім. Schweizerische Volkspartei, SVP) була створена у 1929 р. Згідно з “Магічною формулою” входить до складу швейцарських урядів, з 2003 р. її частка визначена у дві міністерські посади. Ідеологія партії характеризується поєднанням ідей консерватизму, націоналізму, ізоляціонізму та аграризму. Партія відома своїми виступами проти участі Швейцарії в діяльності міжнародних організацій, в тому числі і ЄС та гострою антиіммігрантською позицією. З 2003 р., коли на парламентських виборах партія отримала 26,6 % голосів виборців, користується найбільшою підтримкою серед чотирьох головних партій.

Найбільша консервативна партія Італії – “Вперед Італія” (Forza Italia, FI), яку заснували у 1993 р. Ідеологія партії охоплює широкий спектр від лібертаріанізму через консерватизм до соціальної демократії, враховуючи, як ми зазначали, елементи християнської доктрини церкви. Партія формувала уряд в складі коаліції правих партій у 1994-95 рр. та з 2001р. до 2006 р. На парламентських виборах 2006 р. вона отримала 23,7 % голосів виборців.

У Греції консервативну партію “Нова демократія” (New Democracy-ND, гр. Nea Dhimokratia) створили у 1974 р. З 11 урядів, які було створено в Греції після авторитарного періоду, партія чотири рази очолювала уряд і два рази входила до складу коаліційного уряду. Найвищий результат на парламентських виборах було досягнуто у 1974 р. – 54,4 % голосів виборців, на виборах 2004 р. – 45,4 %. Партійна ідеологія кваліфікується як консерватизм в поєднанні з лібералізмом. В програмі партії [54] першочерговими завданнями визначено збереження національної незалежності, територіальної цілісності та національної гідності. Завдання держави в економічній сфері полягає лише у спостереженні за дотриманням визначених правил економічної діяльності. Економіка повинна ґрунтуватися на засадах приватної власності. Нова демократія запропонувала грецькому суспільству “мирну революцію”, яка передбачає впровадження засад радикального лібералізму, коли в центрі повинна бути вільна людина, повинні повною мірою бути реалізовані засади парламентської демократії та децентралізації.

До другої групи можемо зарахувати консервативні партії Данії, Фінляндії, Норвегії та Швеції. Партії цієї групи країн мають значно менший рівень підтримки виборців, порівняно з першою групою.

У Данії Консервативна народна партія (The Conservative People's Party, дат. Det Konservative Folkeparti) діє з 1916 р. Офіційна партійна ідеологія –ліберальний консерватизм, що допомогло партії стати коаліційним урядовим партнером для лібералів у 1950-1953 та 1968-1971 рр. У 1982 р. партія разом з лібералами увійшла до складу коаліційного уряду, який очолив представник консерваторів. Уряд за умови зміни складу учасників протримався до 1993 р. З 2001 р. консерватори були партнерами лівої ліберальної партії “Venstre” в черговому уряді.

У Фінляндії партія Народна коаліція (фін. Kansallinen Kokoomus, Kok.) була створена у 1918 р. Визначальним етапом у розвитку партії став 1979 р., коли партія на виборах отримала 22 % голосів, що в країні було потрактовано як фінський варіант “консервативної революції”. З 1958 р., коли партія перший раз увійшла до складу коаліційного уряду, вона 8 разів брала участь у формуванні та діяльності урядів. У програмі партії з 1981 р. наголос робиться на правах особистості, захисті приватної власності та моральних засадах християнства. Водночас партія виступає за охорону навколишнього середовища і декларує себе як загальнонародна партія. Загалом партія визначає свою ідеологію як ліберальний консерватизм.

Норвезька консервативна партія (The Conservative Party, норв. Høyre, H) була створена у 1984 р. Партія займає третє місце за рівнем підтримки серед політичних партій країни. За післявоєнний період 7 разів входила до складу уряду. На парламентських виборах 2005 р. отримала 14,1 % голосів виборців. Ідеологія партії кваліфікується як ліберальний консерватизм. Зокрема, партія виступає за лібералізацію податкової політики країни, зменшення втручання держави в економічну сферу, підтримку розвитку приватного бізнесу. Переважно ліберальні позиції партія займає в соціальних питаннях, прикладом чому є підтримка вимоги надання дозволу гомосексуальним парам адаптувати дітей.

У Швеції до консервативних належить – Поміркована коаліційна партія (The Moderate Party, шв. Moderata samlingspartie, М.), яка була створена у 1904 р. Протягом значного періоду часу програму та діяльність партії можна кваліфікувати як консервативну та націоналістичну. З 1970 р. у партії розпочалася трансформація в напрямі лібералізму. Сьогодні ідеологію партії визначають як ліберальний консерватизм. В програмі партії висловлено підтримку ринково-соціальній моделі господарства, громадянам гарантується економічна та соціальна безпека. Водночас партія виступає за певне обмеження державних видатків на публічний сектор. Після 1945 р. партія 4 рази брала участь у формуванні урядових кабінетів. На виборах 2006 р. отримала 26,23 % голосів, що дало їй змогу сформувати коаліційний уряд зі своїм прем’єр-міністром на чолі.

Отже, для консервативних партій у програмно-ідейному плані властиве широке залучення засад лібералізму. Внаслідок цього родину консервативних партій можемо умовно поділити на дві групи, які між собою відрізняються за кількісними параметрами та за місцем у ліво-правому політичному спектрі. Загалом, консервативні партії займають більш праву позицію порівняно з іншими центристськими партіями.

Нові праві партії. Дев’яності роки минулого століття/тисячоліття та початок нового в політичному житті багатьох країн Західної Європи характеризувалися суттєвими змінами у виборчих преференціях громадян. В Австрії, Італії, Нідерландах, Норвегії та Франції політичні партії крайньо правого спрямування на національних парламентських виборах, а у Франції і на президентських, почали отримувати понад 15 % голосів виборців і так суттєво змінили партійну конструкцію політичного життя зазначених країн. Результат, отриманий Партією свободи у 1999 р. на парламентських виборах в Австрії, призвів до помітного міжнародного напруження і навіть до запровадження санкцій з боку Європейського Союзу щодо нового коаліційного уряду цієї країни. Вихід у 2002 р. до другого туру президентських виборів у Франції лідера Національного Фронту Лє Пена шокував не лише всередині країни, а й у більшості демократичних країн світу.

Незважаючи на гостру політичну реакцію на високі результати крайніх правих партій у низці європейських країн, активну агітаційну та пропагандистську діяльність демократичних суспільних інститутів, спрямованих проти посилення крайньо правих ідей і партій, результати діяльності цих партій у ХХІ сторіччі дещо зменшились, проте залишаються досить значними ( див. табл. 49). Це свідчить про те, що певна частина виборців прихильно ставиться до декларованих цими партіями програмних цілей, наслідків їхньої можливої реалізації у життя і свідомо підтримує ці партії на виборах. Внаслідок цього сьогодні у зазначених країнах головні політичні актори представлені вже не у традиційній для багатьох західноєвропейських країн дихотомній конструкції: ліво-центристських та право-центристських партій, а у тричленній, коли додатковим потужним актором стали крайні праві партії, які є конкурентами щодо перших двох.

Європейські політичні аналітики від моменту перших успіхів нових правих партій у середині 80-их років в Австрії та Франції звернули увагу на цей феномен і почали ґрунтовно його вивчати. Сьогодні ми є свідками значної кількості наукових публікацій, в яких головна увага приділяється таким питанням: причини появи, соціальній базі електорату, ціннісній орієнтації, взаємозв’язку з іншими політичними партіями сучасності тощо. Умовно ці публікації можна поділити на дві групи. До першої групи належать праці, в яких домінуючими є якісні дослідження, де вивчають питання історії становлення та розвитку крайніх правих політичних партій, організацій і груп за період, починаючи від закінчення Другої світової війни і до сьогодення. В цих працях аналіз переважно проводять на підставі програмних документів, виступів і заяв лідерів цих партій, характеристики подій, розгляду результатів виборів, що дає змогу авторам робити висновки, узагальнення [55,56,57,58,59]. Другу групу становлять праці, в яких ці партії аналізують на підставі кількісних досліджень, застосовуючи спеціальні дослідницькі методики. Переважаючою конструкцією таких публікацій є формулювання гіпотез, обґрунтування методики дослідження, представлення самого аналізу і висновків, які можуть підтверджувати, або відкидати попередньо сформульовану дослідницьку гіпотезу [60,61,62,63,64]. В цій групі натрапляємо на публікації, які є повторенням, або перевіркою раніше проведених досліджень на ширшій базі даних або через певний проміжок часу [65]. Також простежується відмінність у характері трактування досліджуваного нами феномену в публікаціях 90-их років і початку вже нового сторіччя/тисячоліття. Якщо для перших властивими були пошуки зв’язків із фашизмом і націонал-соціалізмом міжвоєнного періоду, окреслення неонацистських складових у діяльності нових партій та організацій [66], то сучасні публікації вивчають специфіку цих угруповань стосовно існуючих сьогодні правих партій і політичних партій інших ідеологічних спрямувань.

Перелічені публікації не охоплюють всього масиву дослідницьких праць західних авторів, присвячених вивченню цього політичного феномену. На жаль, мусимо констатувати, що в Україні партії цього спрямування не стали предметом самостійного вивчення. У Росії, за винятком публікації Погорєльської С., визначені проблеми розглядають лише у двох перекладних публікаціях іноземних авторів [67, 68].

Актуальність вивчення цих партій та організацій зумовлена низкою чинників. Передусім – це потреба в адекватному розумінні політичних процесів, які відбуваються у країнах Західної Європи. Партії цієї сім’ї входять у європейських країнах до урядових коаліцій, впливають на визначення внутрішньої та зовнішньої політики. По-друге, інтернаціоналізацією соціально-економічних і соціально-політичних процесів на континенті, що знаходить свій вияв у подібності політичних явищ та інститутів, відповідно адекватне їх розуміння стає неможливим без врахування міжнародного аспекту. По-третє, одним із головних чинників, що детермінуює появу та функціонування крайніх правих партій є проблема іммігрантів у країнах Західної Європи. Україна сьогодні є державою звідки багато громадян виїхали на заробітки до європейських країн. Не всі вони працюють там легально. Діяльність названих партій спрямована і проти наших співгромадяні. Для того щоб Україна їм могла допомогти, ми повинні адекватно розуміти сутність феномену цих партій.

Важливі питання, які ми плануємо розглянути: сутнісні характеристики цих партій та їх особливість стосовно „старих/традиційних” правих партій.

Сьогодні існує широке коло пропозицій щодо визначення феномену політичних партій, які почали виникати з середини 80-их років минулого сторіччя, або в цей період зазнали суттєвих змін. Зокрема, В.В. дер Бруг та М.Феннема використовували термін „антиіммігрантські партії”, наголошуючи на головній ознаці цих партій – спрямованості проти іммігрантів у країнах Західної Європи [69, 55]. Х.Г.Бетц застосував термін „радикальні праві популістичні партії”, акцентуючи увагу на їхній популістській складовій [70, 4]. На популізмі як головній складовій цих партій, робить наголос С.Погорєльська, зазначаючи, що „ поняття „правий популізм” є правомірним з наукового погляду, оскільки використовується для визначення політичних феноменів, які за багатьма сутнісними параметрами відрізняються від традиційного консерватизму та від правого радикалізму. Сьогодні воно характеризує партії та рухи правої політичної орієнтації, які утворилися в західних демократіях приблизно в той самий час – з середини 80-их років і які об’єднуються низкою формальних ознак” [71, 51]. Однак більшість західних дослідників схиляється до думки, що найбільш коректно відображає такий феномен термін „крайні праві політичні партії”. Ігназі П. це пояснив так: „...термін „крайні праві” надає цілу низку переваг. Дає змогу повторно вносити поняття екстремізм у політичний та ідеологічний простір... Іншими словами, ті проблеми та організації, що є „крайніми” водночас є „антисистемними”. Це дуже точне антисистемне значення екстремізму-крайності, яке дає термін „крайні праві”, правильнішим є його використання в ідентифікації феномену, що вивчається” [72, 23].

Розглянемо головні характерні ознаки крайніх правих політичних партій. Спрямованість проти іммігрантів, безумовно, є загальною властивістю цих партій, про що зазначають усі без винятку автори. Іммігранти різко почали збільшуватись у країнах Західної Європи наприкінці 80-их на початку 90-их, особливо активно вони прибували в цей період з країн колишньої Югославії, Східної Європи та колишнього СРСР. Сьогодні головну частку іммігрантів становлять вихідці зі слаборозвинених держав Азії та Африки. Інтенсивність імміграційних процесів насправді турбує не лише громадян, а й офіційні державні інститути. Сьогодні досить часто чути (особливо від публіцистів, журналістів), що Західна Європа перетворилася на „Юрабію”, внаслідок значної кількості іммігрантів арабського походження. За умов збереження існуючих темпів імміграції перед європейськими країнами вже у досить близькому часі, як зазначив В.Ваддемелай, може постати питання перегляду традиційного, існуючого сьогодні, підходу до визначення національного громадянства [73, 25].

Згідно з позиціями крайніх правих партій загроза від імміграції пов’язана з високим рівнем економічної небезпеки, їхня присутність у європейських країнах призводить до безробіття власних громадян і поширення кримінальних угруповань. Присутність іммігрантів веде до втрати національної ідентичності представниками державної нації, які проживають поряд, іммігранти також сприяють послабленню культурної та цивілізаційної гомогенності внаслідок нездатності до інтеграції і прагнення зберегти власну самобутність [74, 59-61]. В цьому контексті цікавими є дослідження Г.Дюльмера та М.Клейна, які перевірили результати дослідження М.Люберса та М.Шіперса (проведене у 90-их роках) стосовно виборців, які підтримували крайніх правих у Німеччині. Дослідники з’ясували, що безробітні та громадяни з низьким рівнем освіти більш схильні голосувати за крайні праві партії [75, 351]. Результати обох досліджень, різниця в часі між якими становить майже п’ять років, виявились коректними і констатують, що існує пряма залежність між відсотком іммігрантів, які проживають у Німеччині та низьким рівнем індивідуальної освіти виборців, які голосують за крайньо праву партію. Автори виходили з ідеї, що іммігранти виконують малокваліфіковану працю і внаслідок цього можуть бути конкурентами малокваліфікованих національних працівників. Висновок, який сформулювали автори – „чим вищий відсоток присутності іммігрантів в регіоні, тим люди з меншим рівнем освіти з більшою вірогідністю будуть голосувати за крайні праві партії” [76, 260]. Фактично, ці категорії населення вбачають в іммігрантах своїх конкурентів на ринку праці і крайні праві партії стабільно допомагають їм усвідомлювати це, нав’язуючи зазначений погляд. Тому у передвиборчих документах крайніх правих партій робиться потужний наголос на обмеженні імміграції та поверненні іммігрантів до країн, з яких вони приїхали.

Друга ознака пов’язана з політичною ворожістю крайніх правих партій щодо існуючої політичної системи та політичної влади, або їх антисистемним характером. Багато виборців загалом незадоволені тим як існуючі партії, коли вони перебувають при владі або є опозиційними, вирішують важливі суспільні проблеми, такі як економічне зростання, безробіття, корупція, злочинність, поширення наркотиків та імміграція. Критичне ставлення до результатів діяльності національних урядів у зазначених сферах суспільного життя зумовлює недовіру виборців до всіх існуючих традиційних політичних партій і політиків. Внаслідок цього крайні праві партії почали орієнтуватися на потенціал протестного голосування. Їм властиве висунення антивладних гасел і повідомлень, постійне підкреслення власного позавладного характеру. Одночасно критика діючої влади має й ідеологічну складову у традиційному ліво-правому вимірі. Абсолютна більшість політичних партій, які діють у європейських країнах і які ми можемо трактувати як традиційні, приймають систему ліберально-демократичних цінностей і діють у цій системі. Як зазначив Ігназі П. : „...майже всі крайні праві партії не є відкритими адвокатами недемократичних інституційних вимог, навпаки досить легко знайти ритуальну повагу до демократичних принципів в їхніх офіційних заявах та документах. Незважаючи на це, вони підривають системну легітимність, ...політична культура крайніх правих може бути інтерпретована як „руйнівний потік що є антиегалітарний та антиплюралістичний і що протистоїть засадам демократичних конституційних держав”[77, 26]. В.В.дер Бруг та М.Феннема провели дослідження мотивацій голосування за крайні праві партії у європейських країнах та порівняли з мотивацією голосування за традиційні політичні партії. Вони виявили антисистемну складову у позиції виборців, які підтримують крайні праві партії. Зокрема, вони зазначили, що „ наше визначення „протестного голосування” робить їх (крайні праві партії – А.Р.) якісно відмінними від „політичного голосування”( за традиційні партії – А.Р.). У цьому випадку голосування оцінюється передусім, щоб лякати еліту, яка нездатна управляти політично” [78, 57-58]. Варто зазначити, що всі крайні праві партії виступають на підтримку засад приватної власності та ринкової економіки, в цьому сенсі вони просистемні. Можемо констатувати, що електоральні перспективи крайніх правих партій обернено пропорційно залежать від кредиту довіри виборців до традиційних діючих партій і політичної системи, за умов падіння такої довіри вони здатні успішно змагатися за протестні голоси і таким способом акумулювати підтримку виборців.

Третьою характерною особливістю є підхід, який ширше представлений у пресі, але також властивий певним академічним авторам. Він передбачає, що крайні праві партії відображають відродження у певних нових формах міжвоєнного фашистського руху. Згідно з цим підходом, успішні крайні праві партії сьогодні мають певні організаційні або персональні зв’язки з фашистами або “наці”, які діяли до 1945 р., вони адаптували програми, які подібні до фашистських і намагаються відродити або створити нові фашистські режими. Підставами цього є ксенофобія щодо іммігрантів, яка виявляється одночасно з націоналізмом, який можна трактувати як шовінізм державної нації щодо меншин присутніх на території відповідної країни. Формування потужних крайніх правих партій : Партії Свободи в Австрії, Соціального руху ( MSI-AN) в Італії, Національного Фронту у Франції, які в тій або іншій формі асоціювалися з міжвоєнним фашизмом у середині 80-их років стало певним індикатором зниження рівня суспільного імунітету щодо фашизму. Лідер Австрійської партії Свободи Й.Гайдер у 1991 р. публічно схвалив політику А.Гітлера у сфері підприємництва, правда після скандалу, ініційованого ліберально-демократичними силами не лише в Австрії, Й.Гайдер змушений був піти з посади керівника землі Карінтія, проте це не позначилося на електоральних успіхах його партії (він повернувся на цю посаду; на 2007 р. він залишався на ній.) У 1994 р. партія порівняно з результатами національних парламентських виборів 1990 р. збільшила свою підтримку до 22,5 %, у 1999 р. досягла максимального рівня підтримки – 26,9%.

С.Пейн визначив фашизм як такий, що своєю метою вважає досягнення нової ідентичності, намагається домінувати у політичному просторі, долаючи опозиційність всіх політичних секторів – лівого, правого та центру. Фашизм виступає антиліберальним, антикомуністичним ( антисоціалістичним у соціал-демократичному контексті), а також антиконсервативним вченням та практикою, хоча здійснює альянси з правими групами. Відповідно фашизм трактують як інтенсивну та радикальну форму націоналізму, коли метою є створення нової націоналістичної та авторитарної державної системи [79, 175]. У фашизмі прагнення до національної єдності само собою було спрямоване проти внутрішніх і зовнішніх ворогів; йому були властиві імперська або національна експансія; орієнтація на авторитарну державу та на високий рівень державного регулювання економікою. Фашистські партії також відрізняються за своїми методами організації та діяльності; в центрі у них повинен перебувати харизматичний лідер; повинен існувати тісний зв’язок з парамілітарними організаціями та проводитись боротьба проти політичних опонентів; вони використовують терор як головну форму контролю за суспільством. Відповідно до виділених індикаторів класичного фашизму сучасні крайні праві партії характеризуються лише вимогами забезпечення національної єдності, відповідно загрозу їй вони вбачають в іммігрантах. Вони підтримують ідеї сильної держави, але у контексті захисту від імміграції, розвитку національної ідентичності. Властивою в більшості випадків для крайніх правих партій є наявність харизматичного лідера. Відповідно до решти показників, то вони для цих партій не є характерними. На думку Ігназі П. „...крайні праві є тим політико-ідеологічним простором, у якому фашизм є ключовим посиланням. Однак означення інтелектуальної або ідеологічної традиції радикальних правих лише на фашизмі (в його численних різновидах) та контрреволюційному сектантстві є також звуженим підходом щодо сучасних крайніх правих, навіть якщо фашизм і є надзвичайно потужним ідеологічним посиланням у політичній сфері та найпотужнішим на правому крилі політичного спектра” [80, 25].

Четверта характерна ознака крайніх правих партій передбачає їх сприйняття як природного/еволюційного продукту розвитку сучасних західних суспільств, коли на порядок денний висуваються постматеріальні проблеми. У 70-их – 80-их роках розвинуті західноєвропейські країни зіткнулися з якісно іншою різновидністю суспільно-політичної кризи, ніж ті, які були відомі до цього. Нові проблеми сформувалися у суспільствах, які досягнули високого рівня матеріальних стандартів життя населення, вони стосувалися питань навколишнього середовища, більш повного врахування інтересів суспільних груп щодо реального впливу на політичний процес власної країни і на її міжнародну політику, задоволення особливих потреб/прав геїв та лесбіянок, забезпечення реального плюралізму культур у межах національної країни тощо. Криза полягала у нездатності традиційних партій адекватно реагувати на нові виклики. Поява партій „зелених” була лівою реакцією на нові виклики. О.Коул зазначив, що партії „зелених” були результатом зростання рівня добробуту за останні п’ятдесят років у розвинених промислових націях та зменшення значення традиційних соціо-політичних поділів. „Нові” ліві відрізнялися від „старих” лівих, тому що вони відмовились від політики, яка ґрунтувалася на класовому поділі суспільства та дотримувалися нових форм політичної участі та децентралізованих форм партійного членства [81, 209]. Тобто, поява „нових” лівих була спрямована одночасно проти „старих” правих і лівих партій. Вже наступні десятиріччя після появи „зелених” вивели на політичну авансцену такі виклики – імміграція; питання безпеки, вже не у світлі „радянської загрози”, яка припинила існувати з крахом комунізму, а у світлі загрози тероризму. Крайні праві як „нові” праві з’явилися дещо пізніше від „нових” лівих. Але подібно до них були відображенням настроїв частини виборців, які не були задоволені вирішенням нових актуальних проблем традиційними партіями, з одного боку. Одночасно вони були незадоволені пропозиціями „нових” лівих щодо трактування сутності самих проблем та їх вирішення – з іншого. В партійних документах крайніх правих партій знаходимо досить часто діаметрально протилежні рецепти вирішення проблем, ніж їх пропонують „нові” ліві. Якщо „нові” ліві виступають за розширення плюралізму культур у межах національної держави, то „нові” праві обстоюють вимоги підтримки лише власної національної культури з одночасною вимогою обов’язкової асиміляції представників інших народів, або їх виселення з країни, оскільки вони нездатні стати правдивими національними громадянами і засвоїти єдину національну культуру.

Розглянемо пріоритетні завдання, які були властиві найуспішнішим крайнім правим партіям Австрії та Франції. Будемо опиратися на дослідження партійних документів крайніх правих партій, які провела О.Коул. Для австрійської Партії свободи ( на момент дослідження партія мала назву „Вільні мислителі”⁵⁵ найбільш вагомими пріоритетами під час кампанії 1996 р. були: захист права людини на свободу; забезпечення соціальної гармонії, під якою розумілася національна єдність; підтримка традиційних моральних цінностей; підтримка децентралізації та вимог демократії. Французький Національний Фронт у своїх передвиборчих документах у 1997 р. мав такі пріоритетні завдання: досягнення соціальної гармонії; підтримка традиційних моральних цінностей; підтримка національного шляху розвитку (способу життя); зміцнення закону та порядку, вирішення питань груп меншин [82, 212]. Як бачимо, для обох партій головними є питання постматеріалізму. Тобто, крайні праві партії мобілізують виборців з тих самих питань, що й „нові” ліві, тільки займають щодо їх вирішення протилежну позицію.

До головних особливостей крайніх правих партій дослідники зараховують їхній популізм. Це зумовлено тим, що в соціальному плані партії звертаються до широких верств населення-виборців – „звичайних людей”. Ці партії протиставляють простим громадянам державний бюрократичний апарат, відповідно вони виступають проти корупції державного апарату. Досить часто їхній популізм характеризують як „популістську ксенофобію”[83, 8] внаслідок того, що вони висувають вимогу національної єдності, членства в нації через виключення іншородних представників. Ми вважаємо, що популізм можна розглядати як п’яту характерну ознаку цих партій.

Отож, головними індикаторами крайніх правих партій як „нових” правих партій є : спрямованість проти іммігрантів, яка досить часто набуває ознак ксенофобії; антисистемний характер; подібність з традиційним фашизмом в окремих аспектах програмних вимог та організаційній побудові партій; популізм. Ці партії є результатом переходу сучасних розвинених країн до стадії постматеріалізму й одночасно реакцією на появу „нових” лівих партій у цих країнах. Постіндустріальний характер цих партій виступатиме головним індикатором їхньої відмінності від традиційних правих партій.

Згідно з П.Ігназі до крайніх правих партій у країнах Західної Європи можуть належати : партія Свободи в Австрії ( Freiheitliche Partei Osterreichs – FPO) ; французький Національний Фронт ( Front National – FN); німецька партія Республіканець ( Die Republikaner ); нідерландська партія Центр ( Centrumdemocraten – CD); в Бельгії : фламандська “Фламандський Блок” (Vlaams Blok - VB) та валлонський Національний Фронт ( Front National – FN)⁵⁶ ; датська Партія прогресу (Fremskridtspartiet - FRPd); Партія прогресу у Норвегії ( Fremskrittspartiet – FRPn) та Шведська Нова демократія ( Ny Demochrati – NyD) [84, 28]. Головним індикатором, який використовував П.Ігназі для їх узагальнення, був постмодерний характер цих партій. О.Коул, досліджуючи праві політичні партії Австрії, Італії, Німеччини та Франції, до категорії крайніх правих партій зарахувала лише партію Свободи в Австрії, французький Національний Фронт й німецьку партію Республіканець [85, 222]. Як видно з табл. 49, у Німеччині партія Республіканець на національних парламентських виборах протягом десяти років не зуміла отримати підтримки виборців. На офіційному сайті партії, де наведено приклади успіхів партії в окремих землях і містах Німеччини, останні приклади належать лише до 1997 р. Щодо зазначених партій у Швеції та в Нідерландах, то на відповідних сайтах, які стосуються діючих в країнах політичних партій, на травень 2005 р. ці партії не значилися.

Зазначені індикатори, як ми бачимо, відображають певні сукупності суспільних проблем. Внаслідок цього ми можемо говорити про те, що наявність цих проблем у тій або іншій країні дає грунт, який може стати підставою появи та розвитку крайніх правих партій. Яскравим прикладом цього може слугувати ситуація в Нідерландах. В.В. дер Бруг та М.Феннема у праці, яка вийшла в світ у 2003 р., проаналізували результати досліджень крайніх правих партій у десяти європейських країнах, які вони проводили протягом 90-их років, включно з 1999 р. У Нідерландах вони аналізували результати підтримки Партії Центр і віднесли її до слабких партій цього напряму, зазначивши, що ідеологія цієї партії не мала успіху [86, 68]. Через три роки у 2002 р. Партія Піма Фортейна ( Lijst Pim Fortuyn – LFP) зробила справжню сенсацію на парламентських виборах, отримавши 17,0 % голосів. У передвиборчій програмі партії за 2002 р. було сформульовано п’ять головних повідомлень для виборців : спільні акції проти іммігрантів, які не асимілюються в нідерландську культуру; посилення боротьби зі злочинністю; зменшення бюрократії в уряді; зменшення нестачі вчителів у школах; покращення медичного обслуговування [87]. Як бачимо, всі вимоги належать до постматеріалістичних, що дає нам право зарахувати цю партію також до крайніх правих партій.

Щодо датської партії Прогресу, то вона була створена у 1972 р. як націоналістична та популістська партія. Однак у 1995 р. відбувся її розкол і Пія К’яерсгард очолила радикальну ксенофобську частину, яка проголосила створення Народної партії ( Dansk Folkeparti – DF). Партія виступає за радикальне зменшення податків, посилення законності та порядку, обмеження та виселення з Данії іммігрантів, обмеження допомоги з боку держави слаборозвиненим країнам. Саме ця партія сьогодні представляє в Данії крайньо правих.

Таблиця49