Розподіл прем’єр-міністрів за рівнем впливу у державах

Західної Європи за Е. Кінгом [15, 153]

Номер за пор.	Високий рівень	Середній рівень	Низький рівень
1	Сполучене Королівство	Австрія	Італія
2	Німеччина	Бельгія	Нідерланди
3	Греція	Данія	Норвегія
4	Ірландія	Швеція
5	Іспанія
6	Португалія

У табл. 29 немає даних стосовно посад прем’єр-міністрів Фінляндії, Франції та Швейцарії. Фінляндія та Франція належать до країн з напівпрезидентською (змішаною) формою правління, яка передбачає значний обсяг повноважень президента при обмеженні сфери компетенції прем’єр-міністра, порівняно з компетенцією їхніх європейських колег.

Особливий механізм формування коаліційного органу виконавчої влади передбачено у Швейцарії. Згідно з Конституцією Швейцарії виконавчу владу у країні має колегіальний орган – Федеральна Рада у складі семи осіб, яких з 1959 р. згідно з так званою “Магічною формулою” представляють чотири основні політичні партії: Радикальна, Християнсько-демократична та Соціал-демократична. Кожна з них має два місця у складі уряду, одне місце до 2003р. належало представнику Швейцарської народної партії [16, 351]. Цікаво, що в Конституції поняття “уряд” не використовується. Очолює Федеральну раду – Президент федерації, якого щороку обираєт парламент разом із віце-президентом серед визначених семи членів Ради (саме цю посаду розглядають як посаду голови уряду). Підстава вибору має досить формальний характер – переважає той, хто має найбільший досвід роботи в уряді. Президент одночасно виконує функції керівника закріпленого за ним міністерства. Тобто, формальної окремої посади прем’єр-міністра у Швейцарії немає, хоча реально ці функції виконує Президент Конфедерації.

Як видно з даних табл. 29, прем’єр-міністри з високим рівнем впливу властиві країнам з однопартійним урядом або з коаліційним урядом, де одна домінуюча партія. Відповідно вплив прем’єр-міністра слабшає у коаліційних урядах.

Рівень сили/впливу прем’єр-міністра залежить також від його впливу на процес формування уряду, враховуючи систему розподілу міністерських “портфелів”. Ми усвідомлюємо, що для абсолютної більшості політиків участь в уряді є визначальним елементом їхньої політичної діяльності та особистої кар’єри. Це за умови, що кількість міністерських посад в складі уряду обмежена. У Бельгії згідно зі статтею 99 Конституції до Кабінету міністрів повинні входити не більше 15 членів [17, 124]. Уряд Швейцарії складається з семи осіб. Така кількість склалась історично з 1848 р. [18, 351], закріплена у Конституції та зберігається до сьогодні незважаючи на те, що обсяг повноважень, які підлягають регулюванню, збільшився у багато разів.

Чим більшою є кількість міністерських посад, розподілом яких займається прем’єр-міністр, тим значнішим буде його вплив на міністрів під час їхньої роботи у складі уряду. Серед європейських голів урядів найбільший вплив має прем’єр-міністр Сполученого Королівства. Його офіційний титул звучить так: “Prime Minister and First Lord of the Treasury” (Прем’єр-міністр та Перший Лорд Скарбу). Його впливовість визначається тим, що він є головою партії, яка має більшість у парламенті, відповідно виграш виборів означає визнання його як лідера з боку відносної більшості населення країни. Прем’єр-міністр Її Величності має право призначати від 100 до 120 вищих державних чиновників з депутатів парламенту обох палат, які становлять уряд. Він самостійно визначає не лише склад уряду, а й змінює його структуру, відправляє у відставку міністрів. У політичній історії цієї країни були випадки, коли окремі прем’єр-міністри займали посаду міністра, зокрема В.Черчілль. Прем’єр-міністр особисто головує на засіданнях кабінету міністрів, формує порядок денний цих засідань. До його компетенції належить також контроль за роботою державної адміністрації. Р.Роуз головними обов’язками прем’єр-міністра Сполученого Королівства вважає: управління партією через патронаж; парламентську діяльність; спілкування із засобами масової інформації; перемогу на виборах та проведення збалансованої політики. Він наголосив: “Керувати урядом – це справа здебільшого політична, ніж управлінська. Прем’єр-міністр відповідальний за головні напрями урядової політики, не повинен доходити до дрібних проблем, з якими стикаються більше як півтора десятка міністерств. Першочергові завдання голови кабінету – економіка та зовнішня політика. Прем’єр-міністр повинен контактувати з главами урядів багатьох країн світу, уважно стежити за діями міністерства фінансів, які стосуються економіки, оскільки все, що відбувається у цій сфері, досить часто впливає на популярність уряду. Прем’єр-міністру треба знаходити рівновагу між концепціями зовнішньої та внутрішньої політики, озвученими такими впливовими членами уряду, як міністр закордонних справ та міністр фінансів, та поглядами, які існують з цього питання в партії та в парламенті, а також своїми власними інтересами” [19, 309-310].

Протилежна позиція на шкалі сили впливу належить прем’єр-міністрові уряду Нідерландів. Партії, що створюють коаліційний уряд у цій країні, спочатку спільно розподіляють між собою міністерські портфелі, а тоді вже кожна вирішує, які її представники будуть займати міністерські посади. “У Нідерландах прем’єр-міністр або має малий вплив, або його взагалі не має щодо впливу на склад свого Кабінету. Він може належати серцевинній групі, яка визначає міністерську команду зі складу його власної партії, але міністрів інших урядових партій наймає їхнє партійне керівництво і вони наносять лише один ритуальний візит до прем’єр-міністра перед призначенням Королеви. Крім того, Прем’єр-міністр не може ні переформувати Кабінет, ні звільнити окремих міністрів” [20, 156]. Подібна ситуація характерна і для Норвегії, яка, на відміну від Нідерландів, має не коаліційний кабінет, а здебільшого однопартійний. У цій країні значний вплив на діяльність уряду мають внутрішньопартійні фракції та групи інтересів. У решті випадків рівень компетенції прем’єр-міністрів є між цими двома, контрастними позиціями.

Додатковим чинником, який впливає на вагомість посади прем’єр-міністра, є історична традиція, яка склалася у конкретній державі. Історія Сполученого Королівства насправді свідчить про те, що більшість прем’єр-міністрів мали значний вплив на політичне життя власної країни. Цьому сприяє і відсутність “писаної” конституції, яка в інших країнах чітко регламентує межі компетенції прем’єр-міністра щодо інших державних інститутів. У випадку Сполученого Королівства кожен прем’єр-міністр має змогу широко трактувати обсяг власних повноважень і у разі конфлікту підготувати та провести через парламент відповідний законодавчий акт, який би легітимізував реалізовані вже на практиці повноваження. Відповідно сильна позиція прем’єр-міністра Ірландії так само опирається на спільний історичний досвід Великобританії.

Посада Канцлера (найвагоміша у системі політичної влади Німеччини) пов’язана з Конституцією 1867 р. Історичним символом цієї сильної виконавчої влади у Німеччині того періоду, так само і німецької виконавчої влади взагалі, став “залізний канцлер” – Отто фон Бісмарк. Така традиція продовжувалась у німецькій державі під час існування Третього Рейху та у післявоєнний період. Подібно як і прем’єр-міністр Сполученого Королівства канцлер ФРН самостійно призначає близько 100 найвищих державних посадовців за результатами виборів. Однак зміна традиційної системи формування уряду у 2005 р. може призвести до послаблення традиційно сильних позицій канцлера у Німеччині.

Серед інших держав, які належать до групи з високим рівнем впливу прем’єр-міністра, є: Греція, Іспанія та Португалія. Вони у ХХ ст. певний час перебували під військовою, або фашистською диктатурою, тобто пройшли через період сильної авторитарної виконавчої влади. Відповідні історичні підтвердження визначеної залежності ми знаходимо і щодо країн, які у табл. 29 належать до третьої групи, але зворотно – щодо досвіду попереднього існування слабкої виконавчої влади.

Незважаючи на неоднакову вагомість посади прем’єр-міністра у різних країнах Західної Європи, відзначається поступове підвищення статусу цієї посади, особливо у країнах другої та третьої груп. Здебільшого це пов’язано з розвитком інтеграційних процесів у Європі та з суттєвим зростанням ролі і значенням засобів масової інформації у суспільному житті кожної країни. Активний розвиток інтеграційних процесів у Європі, зростання їхньої важливості для подальшого розвитку континенту відбувається у рамках інтенсивного міжнародного діалогу, в якому прем’єр-міністри, які представляють власні держави, є рівними незалежно від відмінностей у їхньому “домашньому” обсязі повноважень. Також простежується персоналізація влади, коли носії посади глави уряду внаслідок особистісних характеристик і своєї залученості в міжнародні справи здатні відігравати більшу суспільну роль, ніж передбачено формальними повноваженнями. У другому випадку посада прем’єр-міністра незалежно від рівня її впливовості внаслідок функціональних обов’язків сприяє тому, що їхні прізвища постійно рясніють на шпальтах газет, журналів, у передачах радіо та телестанцій, що сприяє високому суспільному авторитету посади. Подальший розвиток і активізація перелічених процесів, безумовно, будуть посилювати значення цієї посади у конструкціях національних урядів держав другої та третьої груп та вирівнювання рівня їхньої компетенції.