Процедури голосування

Проведення виборів у кожній країні регламентується конституцією та, досить часто, спеціальним законодавством.⁴³ Загальні конституційні вимоги щодо виборів:

1. кожен громадянин є виборцем;

2. одна людина – один голос;

3. кожен голос має однакову вартість.

Сьогодні в усіх країнах Західної Європи право брати участь у виборах надається повнолітнім особам, тобто тим, хто досягнув 18 років і є громадянином власної країни.⁴⁴ Як чинник, що регламентує наявність виборчих прав у багатьох європейських державах, розглядається постійне проживання, або певний термін постійного проживання. Зокрема, стаття 54, пункт 1 Конституції Королівства Нідерландів констатує: “...обираються безпосередньо громадянами Нідерландів, що досягнули 18 років, за винятком тих осіб, які не мають постійного місця проживання у Нідерландах” [3, 485].

Права голосу позбавляються лише конкретні категорії громадян. Переважно це стосується тих, хто: відбуває термін покарання у в’язниці та особи, які перебувають на лікуванні у психіатричних лікарнях. Стаття 53 Конституції Королівства Норвегії формулює обмеження щодо окремих категорій населення так: “Права голосу позбавлені такі особи : 1) засуджені за карні порушення відповідно до закону; 2) які перейшли на службу іноземної держави без згоди Уряду; 3) щодо яких була доведена купівля голосів, продаж власного голосу або голосування більше, ніж на одній виборчій дільниці” [4, 36]. Конституція Королівства Данії передбачає додатковий обмежувальний чинник, який є підставою позбавлення громадянина виборчого права – отримання соціальної допомоги внаслідок бідності.⁴⁵

Виборче право не одразу набуло сучасного вигляду. Спочатку воно належало лише чоловікам, які досягнули певного віку, мали відповідний до умов закону рівень освіти, були одруженими та мали достатню власність/річний дохід. У Сполученому Королівстві до 1830 р. виборче право мали тільки представники чоловічої статі і воно поширювалось лише на 4% дорослого населення. На початок ХХ ст. виборче право у більшості європейських країн було надано дорослим чоловікам. Загальне виборче право, у сучасному розумінні цього слова, тобто рівне право брати участь у виборах усім громадянам незалежно від статі вперше було запроваджене у 1893 р. у Новій Зеландії. В Європі вперше жінки нарівні з чоловіками отримали право голосу у Фінляндії 1906 р. Надання жінкам рівних з мужчинами виборчих прав впроваджувалось в Європі протягом майже цілого ХХ ст. Остання країна, де було запроваджене рівне виборче право для жінок, Ліхтенштейн (1984) [6, 70].

Виборці беруть участь у голосуванні на підставі загальних списків виборців. На відміну від США, де існує практика добровільної реєстрації громадянином себе як потенційного виборця, у країнах Західної Європи це робить державна бюрократія. Переважно реєстрація відбувається на підставі інформації місцевих відділень поліції про постійне або тимчасове проживання. Однак напередодні виборів може проводитись і спеціальна робота, спрямована на складання списків виборців. Згідно з “Актом про народне представництво”, прийняте у Сполученому Королівстві 1983 р. для реєстрації виборців у кожному виборчому окрузі створюється посада спеціального “повноваженого з реєстрації.” [7, 167] Внаслідок цього виборчі списки в європейських країнах значно детальніші, ніж у США.

У державах Західної Європи існують такі різновиди загальних виборів: на національному рівні – президента та парламентів; у федеративних державах – відповідних органів регіональної та провінційної влади та на місцевому (базовому) рівні в усіх країнах. У європейських державах, що входять до складу Європейського Союзу, існують також вибори до Європейського Парламенту. Оскільки питання про вибори президента ми розглядали у третій главі, то тепер увагу зосередимо на виборах до національних парламентів.

Проголошення (призначення ) виборів

Конституція кожної країни чітко регламентує – хто має право проголошувати наступні вибори. Переважно це право належить уряду, який визначає конкретну дату проведення чергових (позачергових) виборів. У країнах, де главою держави є президент (монарх), він здебільшого лише контрасигнує це рішення. Це положення у статті 115 Конституції Іспанії сформульовано так: “Голова уряду після попереднього обговорення у Раді міністрів і під свою власну відповідальність може запропонувати розпуск Конгресу, Сенату або Генеральних Кортесів, який повинен бути проголошений декретом короля. У декреті про розпуск зазначається дата проведення виборів” [8, 395-396]. Єдиним винятком є Франція, де Президент на підставі статті 12 Конституції Франції має право “...після консультацій з прем’єр-міністром та головами палат розпустити Національні збори” і відповідно оголосити нові парламентські вибори, навіть за умови спротиву уряду [9, 668]. Винятки також становлять Норвегія та Швейцарія, де термін дії парламенту чітко зафіксований – 4 роки, протягом яких парламент не може бути достроково розпущений.

Важлива роль у кожній виборчій системі належить типу виборчого бюлетеня, а також типу голосування. Розрізняють категоричний та ординарний бюлетені, відповідно – категоричне й ординарне [10, 156], або преференційне голосування. Категоричне голосування передбачає, що виборець має право вибрати лише одного зі списку претендентів незалежно від того, що претендентом може бути окремий кандидат або політична партія/ виборчий блок партій. Сьогодні категоричний тип голосування існує в Данії, Іспанії, Нідерландах, Німеччині, Португалії, Сполученому Королівстві та Франції. Ординарне голосування передбачає, що виборець має право у бюлетні для голосування зазначити свої преференції / переваги щодо зазначених кандидатів. Щодо цього типу у літературі досить часто використовують іншу назву – преференційне голосування.