Представництво жінок у парламентах ( у %)32

Номер за пор.	Країна	1950	1960	1970	1980	1990	2001	200433
1	Австрія	5,4	6,0	4,8	9,8	10,9	26,8	30,6
2	Бельгія	3,3	4,2	3,7	7,5	8,5	23,3	33,9
3	Греція	0	1,3	0,6	3,3	4,3	8,7	8,7
4	Данія	8,0	9,5	10,6	23,4	30,7	37,4	38,0
5	Ірландія	2,7	2,7	2,1	4,0	7,8	12,0	14,2
6	Іспанія	-	-	-	6,8	13,4	28,3	26,6
7	Італія	7,1	4,2	2,6	8,4	12,8	11,1	10,3
8	Нідерланди	5,0	9,3	9,3	13,3	25,3	36,0	35,1
9	Німеччина	6,8	9,2	6,5	9,8	20,5	30,9	31,4
10	Норвегія	4,6	6,6	9,3	23,8	35,8	36,4	36,4
11	Португалія	1,6	1,6	3,0	6,8	7,6	18,7	19,1
12	Сполучене Королівство	3,3	3,4	4,1	2,9	6,3	18,4	17,3
13	Фінляндія	9,0	15,0	16,5	26,0	31,5	36,5	37,5
14	Франція	6,7	1,3	1,6	3,6	5,7	10,9	11,7
15	Швейцарія	-	-	-	10,5	14,0	23,0	24,8
16	Швеція	9,5	13,4	14,0	26,4	38,1		45,3
	Разом	4,56	5,48	5,54	11,64	17,07	23,89	26,3

Визначальним інституційним аспектом контрольної функції парламенту є діяльність парламентської опозиції. Під парламентською опозицією італійський професор Дж.де Верготіні розуміє : “...діяльність спрямовану на контролювання функціонування уряду, який заснований на відмінній від уряду програмній орієнтації та передбачає у майбутньому перебрання влади від діючої урядової команди” [80, 251]. Опозицію, на наш погляд, треба розглядати як складовий інституційний елемент політичної системи конкретної країни з демократичним політичним режимом, оскільки її функціонування пов’язане з боротьбою/змаганням за владу, яке відбувається у межах діючої правової системи. Визначаючи опозицію, використовують такі показники: не володіння владою, або не входження до складу політичної коаліції, яка має владні посади; не прийняття, критика та формулювання альтернатив щодо політичного курсу, який проводять представники влади; прагнення самостійно, або у складі нової, щодо існуючої, комбінації політичних сил легально змінити правлячу політичну команду та оволодіти виконавчою державною владою. Крім того, політичні сили, які належать до опозиції, повинні мати співмірну політичну вагу з владними політичними силами, яка переважно визначається під час загальнонаціональних виборів. Тобто, результат опозиційних політичних сил треба зіставляти з результатом правлячої партії, або владної коаліції. Якщо протилежні щодо владних політичні сили будуть суттєво відставати , то вони не зможуть сформувати ефективну опозицію, тому що конкуренція можлива лише між сумірними за силою і впливами політичними акторами. Традиційно завдання, або функції опозиції зводяться до: контролю, критики та формулювання альтернатив щодо програмного курсу і практичної політичної діяльності діючого уряду.

Тип уряду : однопартійний або коаліційний, уряд більшості або меншості; характер партійної системи накладають відбиток на опозицію та контрольну функцію, яку вона виконує. Ми можемо виділити три групи країн, де опозиція займатиме та відіграватиме відмінну роль. До першої групи можемо зачислити опозицію у країнах, де встановлюються однопартійні уряди більшості. Другу групу становитимуть країни, де діють коаліційні уряди більшості. До третьої групи варто віднести країни, де переважають однопартійні та коаліційні уряди меншості.

До першої групи належить опозиція у Сполученому Королівстві, де право на опозицію належить другій за кількістю депутатів у Палаті громад політичній партії. Представники цієї партії мають право створити “тіньовий кабінет” – “Опозицію Її Королівської Милості”.³⁴ Гіпотетично може виникнути проблема з визначенням опозиції тоді, коли дві партії одночасно наберуть однакову кількість голосів. До сьогодні подібної ситуації ще не виникало в історії цієї країни. Вважається, що в разі виникнення такої ситуації, то рішення повинен прийняти Спікер.

Лідер опозиції та деякі найбільш впливові депутати від опозиційної партії мають титул Таємних Радників, внаслідок чого вони мають право отримувати конфіденційну інформацію від уряду за обов’язкової умови збереження таємниці інформації. Мета залучення лідера опозиції до вироблення урядового курсу – прагнення досягнути міжпартійного консенсусу з окремих питань значної державної ваги і, одночасно, поділитися відповідальністю за прийняті рішення з опозицією. Переважно лідера опозиції залучають до консультацій під час гострих міжнародних і внутрішньополітичних криз, наприклад, війна за Фолклендські острови, підтримка США під час кризи з Іраком у 2002-2003 рр. Формування та діяльність “тіньового кабінету” значною мірою залежить від того, яка партія – Консервативна або Лейбористська – його формує. Як зазначив К. Війтович, Консервативна партія не має чітко прописаних норм, які б регламентували механізм формування та діяльності їхнього “тіньового кабінету”, внаслідок цього головна роль належить лідеру партії. У Лейбористської партії формування та функціонування такого інституту чітко регулюється статутом партії і регламентом роботи фракції партії у парламенті [81, 286].

Другу групу становлять країни з багатопартійною системою, коли партії, які становлять більшість у парламенті – формують уряд, а депутати усіх інших партій, формально, можуть становити опозицію щодо них. У цьому випадку опозиція становитиме меншість у кількісному вимірі щодо урядової більшості. Характеризуючи ситуацію з опозицією, ми повинні зважати на потенціал найбільшої неурядової партії у парламенті, кількість політичних партій, з яких буде формуватись опозиція, та на ідеологічну дистанцію, яка існуватиме між неурядовими партіями. Першу підгрупу становитиме опозиція у Німеччині, Австрії, Іспанії, тому що уряду буде протистояти потужна політична партія в опозиції. Така ситуація властива для Греції, Ірландії, Нідерландів, Португалії та Франції. Наявність однієї потужної контрурядової партії серед групи невеликих неурядових партій дає змогу їй проводити ефективну діяльність, зосередившись на опонуванні уряду. Коли в неурядовій меншості є декілька політичних партій, з яких жодна не домінує над рештою, то проведення успішної опозиційної діяльності значною мірою залежатиме від ідеологічної сумісності цих партій. За умов ідеологічної близькості партії, представники яких не увійшли до уряду, здатні створити спільну опозицію, або займати спільну критичну позицію щодо програми та діяльності уряду. Партії, між якими існують гострі ідеологічні протиріччя, не здатні займати солідарної позиції щодо уряду. Якщо уряд формують центристські партії і в країні існують потужні партії лівого та правого спрямування, то можливою є ситуація, коли формуються протилежні за ідеологічним визначенням опозиції – “права” та “ліва”. Прикладом цього є ситуація у повоєнний період в Італії. Дострокове падіння урядової коаліції не завжди треба розглядати як результат дій опозиційних парламентських партій, досить часто це може бути наслідком незгод, протиріч у самій урядовій коаліції.

Таблиця 28