Результати виборів до парламенту Сполученого Королівства

у 2001 та 2005 р.⁴⁷

Номер за пор.	Назва партії	2001		2005
		% голосів	% місць	% голосів	% місць
1	Лейбористська	40,7	62,6	35,2	55,1
2	Консервативна	31,7	25,2	33,2	30,6
3	Ліберальні демократи	18,3	7,9	22,6	9,6
4	Інші	9,3	4,3	9,0	4,7

По-третє, досвід виборчих кампаній до парламенту Сполученого Королівства 1951 та 1974 рр. свідчить про можливість у межах цієї виборчої системи перемоги (отримання більшості у парламенті) політичної партії, яка набрала менше голосів від одного зі своїх конкурентів. Вперше у ХХ ст. така ситуація склалася у 1929 р., коли Лейбористська партія з 37,1 % голосів отримала 46,8 % депутатських місць, а Консервативна партія, маючи 38,2 % голосів отримала лише 42,3 % мандатів. Як видно з табл.36, у 1951 р. більшість у парламенті отримала Консервативна партія, маючи меншу від Лейбористської партії кількість голосів. Подібна ситуація повторилася у 1974р., але навпаки – більшість у парламенті отримали Лейбористи, маючи у межах країни меншу підтримку виборців, ніж Консерватори. Такий феномен можна визначити англійським терміном “bias” ( упередження, нахиляння) і означає отримання привілей однією партією стосовно іншої, або інших. Існування такого феномену пояснюють особливостями виборчої системи відносної більшості та відмінностями у кількості виборчих округів.

Таблиця 36

Результати виборів до парламенту Сполученого Королівства

у 1951 та 1974 рр. [18]

Назва партії	% депутати	1951	1974
Консервативна	%	48,0	37,8
	депутати	321	297
Лейбористська	%	48,8	37,1
	депутати	295	301
Ліберальні демократи	%	2,5	19,3
	депутати	6	14
Інші	%	-	5,7
	депутати	-	23
Разом		625	635

По-четверте, досвід застосування виборчої системи відносної більшості у Сполученому Королівстві свідчить, що на загальнодержавному рівні останній раз правляча партія мала понад 50 % голосів підтримки у 1935 р., усі наступні роки правлячі партії опиралися на підтримку менше ніж половини виборців (2001 р. – 40,7 %, 2005 р. – 35,2 %). Такий рівень підтримки припустимий у розвинених економічно та демократичних країнах. Такої підтримки може виявитись замало у перехідних суспільствах, де володарююча еліта буде прагнути, або буде змушена ситуацією проводити реформи, які можуть зумовити спротив частини суспільства. Зокрема, Р.Таагепера та М.С.Шугарт аналізували виборчу систему відносної більшості у Чилі під час виборів президента Сальвадоре Альєнде (1970), коли він переміг на президентських виборах, отримавши 36,3 % голосів, як чинник дестабілізації політичної ситуації після виборів і підставу наступного військового перевороту: “Програма Альєнде передбачала проведення широких соціальних перетворень. Але він (С.Альєнде – А.Р.) користувався лише обмеженою підтримкою з боку суспільства, і за цих умов спроба радикальних змін завершилась сумно”[ 19, 144].

По-п’яте, за умов, коли виборці повинні обрати свого представника вже у першому турі, частина з них змушена голосувати не відповідно до своїх вподобань, а тактично, тобто за того кандидата, який має більше шансів пройти (щоб не згубити власний голос) і який уособлює “найменше зло”. В основу цього аналізу покладено норми теорії раціонального вибору. В форматі цієї теорії виборця розглядають як раціонального актора і він визначає спочатку, – кандидат від якої з партій/або яка партія для нього найбільш корисна; надалі він визначає шанси на перемогу кандидата/партії. Голосування відбувається за найбільш ймовірного “переможця”, щоб не відбулося “втрати” голосу. У західній політології цю ситуацію називають “складне голосування” (sophisticated). Як доводить У.Райкер, такий тип голосування “завжди працює проти третіх партій” [20, c.762]. Результатом цього феномену є понадмірне посилення двох найбільших партій і, як ми вже зазначали, суттєві втрати інших, менших, партій.

По-шосте, домінація двох великих партій у конкретних округах призводить також до того, що частина округів набуває характеру “твердих/надійних”, під цією назвою розуміють округ, у якому кандидат певної партії постійно виграє вибори. За таких умов частина виборців не бажає брати участі у виборах, оскільки вибори не дають їм змоги виявити власні преференції. Показовими є дані щодо участі виборців у загальнонаціональних виборах. Розглянемо ці показники за останні 15 років: 1992 – 77,3 %; 1997 - 71,6 %; 2001 – 59,4 %; 2005 – 61,3 % [21]. Наведені дані свідчать про тенденцію поступового зменшення участі виборців у голосуванні. Для порівняння середній показник явки виборців на вибори у 16 країнах Західної Європи у перші роки ХХІ ст. становив 72,6 % з урахуванням низького показника участі виборців Сполученого Королівства [22, 276]. Інша похідна формування “твердих/надійних” округів є занепад в територіальних одиницях, які відповідають цим виборчим округам, партійних структур всіх інших партій, окрім домінуючої партії. Щодо цього Д.Нохлен констатував: “У виборчих округах, в яких конкретна партія має абсолютну домінацію при використанні правила більшості, політична опозиція не має стимулів до участі у виборах” [23, 132]. Відповідно, наслідком цієї ситуації є те, що погляди, прагнення, інтереси не всіх суспільних груп отримують своє представництво під час виборів. Здебільшого нові напруження, проблеми, прагнення виносяться на загальнонаціональну політичну сцену з допомогою нових партій і структур. Брак у них шансу не дає змоги суспільству вчасно виявити нові проблеми. На відміну від континентальних країн у Сполученому Королівстві так і не змогла виникнути потужна партія зелених, як і новий тип правої політичної партії, хоча проблеми, на вирішення яких спрямовують свою діяльність ці типи політичних партій, досить відчутні в країні.

По-сьоме, ця виборча система, як зазначив Д.Нохлен [24, 291], надає також переваги поряд з двома найбільшими партіями регіональним партіям, які опираються на концентрований у певному регіоні електорат. Висновок обґрунтовується тим, що загальнонаціональні партії, крім двох найбільших, формально можуть отримати досить високий рівень підтримки, якщо акумулювати всі голоси, які були подані за кандидатів цієї, або цих політичних партій в межах країни, проте досить часто їхній результат (кількість депутатських мандатів – А.Р.) менший від частки отриманих голосів. Третя за впливом партія країни Ліберальні демократи під час виборів 2005 р. отримала 62 депутатські крісла за умови 5 977 043 голосів, тобто одне депутатське місце вартувало 96 403,9 голосів. Натомість малі партії, які опираються на регіональний електорат, що проживає компактно, мають пропорцію вже іншого плану. Зокрема, Plaid Cymru, яка діє тільки в Уельсі, отримала на парламентських виборах 2005 р. три депутатських мандати, набравши 174 838 голоси, тобто вартість одного депутатського місця становила – 58 279 голоси, Шотландська національна партія отримала 6 мандатів, що відповідало 412 267 голосам, відповідно частка на один мандат становила 68 711 голосів; Демократична юніоністська партія, яка діє у Північній Ірландії отримала 9 депутатських мандатів за умови 241 856 голосів, внаслідок цього вона має найкращий показник покриття голосами депутатських мандатів, на одне депутатське місце припадає всього 28 872 голоси, тобто майже в 3 рази менше порівняно з Ліберально–демократичною партією.

Усвідомлення наявності недоліків у системі відносної більшості зумовлює не лише гостру критику цієї системи у самому Сполученому Королівстві, де головну роль у критиці існуючої системи відіграють менші політичні партії на чолі з Ліберально-демократичною партією, а й знайшло своє відображення у результатах роботи комісії Рея Дженкінса. У грудні 1997р. лейбористський уряд став ініціатором створення парламентської комісії для опрацювання “найкращої альтернативи” щодо існуючої у Сполученому Королівстві виборчої системи. Комісія складалась з п’яти членів і визначила такі головні цілі: забезпечення засад пропорційності голосів виборців і отриманих депутатських мандатів, стабільність уряду, розширення можливостей вибору для виборців, збереження зв’язку між депутатами та їхніми виборчими округами [25]. Другого червня 1998 р. у парламенті відбулась доповідь комісії щодо реформи виборчої системи “Report of the Independent Commission, 1998”. Комісія запропонувала змінити діючу систему і взяти за основу нової виборчої системи – німецьку модель змішаної виборчої системи, коли 15-20 % мандатів мали би обиратися за пропорційною виборчою системою. Запропонований варіант поєднання пропорційних виборів і виборів на засадах відносної більшості суттєво відрізнявся від існуючого у Німеччині. Опосередкованим визнанням недоліків, існуючих у діючій системі відносної більшості, також є запровадження змішаної виборчої системи під час виборів до європейського парламенту у 1999 р. та до новостворених парламенту Шотландії та Асамблеї Уельсу. Відмова від зміни виборчого закону не зняла з порядку денного потребу подолання проблемних наслідків застосування виборчої системи відносної більшості. Треба звернути увагу на аналіз А.Л.Гоффман типів виборчих систем, яка зазначила, що: “уже сформовані демократії світу не мають бажання змінювати свої виборчі системи для отримання демократичного ідеалу”, при цьому автор констатує, що ті зміни виборчого законодавства, які відбулися у Франції, Італії, Японії, Новій Зеландії свідчать про надання переваги системі пропорційного представництва [26, 239]. Ми вважаємо, що навіть зважаючи на традиційний консерватизм щодо норм, які регламентують політичне життя Сполученого Королівства, можна очікувати в найближчій перспективі корекцію діючої виборчої системи. Одночасно досвід Сполученого Королівства свідчить, що зміну виборчої системи, яка здатна призвести до багатьох різнопланових політичних наслідків, треба уважно готувати і передбачати значну попередню підготовку, враховуючи суспільне обговорення.

Мажоритарна система з двома турами голосувань передбачає, що переможця виборів по одномандатному округу можна визначити за результатами першого туру, якщо хтось з кандидатів набере понад 50 % голосів. Оскільки такого результату важко досягнути у першому турі, то така виборча система передбачає проведення другого туру. До другого туру проходять здебільшого два кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Для перемоги у другому турі одному з кандидатів треба буде набрати лише відносну щодо результата свого конкурента більшість голосів. Сьогодні таку систему використовують переважно у багатьох європейських країнах під час президентських виборів (Австрія, Португалія, Фінляндія та Франція). Певну особливість щодо описаної мала мажоритарна система з двома турами голосувань у Франції у період з 1958 до 1985 рр. За цієї системи для перемоги у першому турі одному з кандидатів потрібно було набрати абсолютну більшість голосів, якщо жодному не вдавалося цього зробити, то до другого туру допускали всіх кандидатів, які набрали понад 12,5 % голосів. Для перемоги у другому турі треба було вже набрати відносну більшість голосів. На думку Дж.Сарторі, система з двома турами голосувань “...є по суті окремою системою. З одного боку, вона дозволяє виборцям голосувати двічі, з інтервалом в один-два тижні між першим і останнім турами, а це означає, що виборці можуть переорієнтувати свій вибір на основі результатів першого туру. Це є відмінною рисою даної системи і...дуже важливою характеристикою. З іншого боку, повторне голосування є дуже гнучкою системою, що вводить поправку як на мажоритарну, так і на пропорційну структуру” [27, 11].

Тобто, головна особливість цієї системи полягає у можливості переголосування, внаслідок чого виборець у першому турі голосує відповідно до своїх вподобань, а не тактично як за системи відносної більшості; у другому турі виборець так само має змогу вибрати кому віддати власний голос. Згідно з Дж.Сарторі позитивним ефектом такої системи є витіснення на маргінес антисистемних партій навіть тоді, коли у першому турі виборці голосують за кандидатів екстремістських партій, то у другому турі переважна більшість виборців віддає перевагу системним, поміркованим політичним партіям [28, 64-65]. До позитивних характеристик системи повторного голосування автор зараховує “партійну гнучкість”, яка полягає у тому, що політичні партії змушені між собою домовлятися або перед першим туром, або напередодні другого для забезпечення кращого проходження власних кандидатів, шляхом взаємних поступок. На думку М.Галлахера, М.Лейвера та П.Майера, французька система двох бюлетенів більше вигідна великим політичним партіям і ставить у невигідне становище малі політичні партії [29, 146].