Залежність між розміром виборчого округу та диспропорційністю [ 57, 161]

Номер за пор.	Розмір виборчого округу	Кількість проаналізованих держав	Середній показник диспропорційності
1	Одномандатний	11	12,93
2	Більший ніж одномандатний, менший ніж загальнонаціональний	28	6,08
3	Загальнонаціональний	10	2,27

Як бачимо, країни в яких використовують єдиний загальнонаціональний виборчий округ мають найкращі умови порівняно з одномандатними та малими і середніми виборчими округами щодо забезпечення пропорційності результатів виборів. Згідно з Д.Фареллі найбільша диспропорційність досягається під час застосування засади абсолютної більшості ( 15,84), а найменша при застосуванні формули Hare’a (2,13). Метод найбільшого залишку (згідно з даними Д.Фареллі) дає змогу забезпечити відносно низький результат диспропорційності, за ним обчислюють середній показник для країн, які застосовують цей метод – 4,96 [ 58, 161].

Рівень пропорційності має також зв’язок із застосуванням другого рівня розподілу депутатських мандатів, оскільки цей механізм сприяє зняттю найгостріших форм диспропорційності. Щодо зазначеного механізму існує два основні підходи: перший передбачає, що наперед визначається кількість місць, які передбачені для додаткового/другого розподілу. Цей підхід властивий Данії, Німеччині, Норвегії. Другий підхід передбачає виділення певної кількості депутатських мандатів для компенсації диспроційності на підставі результатів виборів і властивий для Австрії, Бельгії, Греції та Італії. Резервні місця визначають після загального розподілу депутатських мандатів, коли визначено наявний залишок депутатських місць, тоді їх перерозподіляють між політичними партіями-суб’єктами виборчого процесу пропорційно до невикористаних партією голосів. Це допомагає партіям суттєво зменшити втрату голосів виборців. Конституція Швеції так регламентує застосування “врівноважуючих мандатів”: “...мандати, закріплені за виборчими округами, розподіляють між партіями у кожному виборчому окрузі пропорційно до результатів виборів у цьому окрузі. Врівноважуючі мандати розподіляють між партіями так, щоб розподіл усіх мандатів до Ріксдагу, за винятком мандатів, закріплених за виборчими округами, отриманих партією, яка зібрала менше чотирьох відсотків голосів, були пропорційні до кількості голосів, одержаних у межах держави партіями, які брали участь у розподілі. Якщо при розподілі мандатів, закріплених за виборчими округами, партія отримає більше мандатів, ніж це відповідає її пропорційному представництву у Ріксдазі, то її не враховують при розподілі врівноважуючих мандатів і вона отримує лише мандати закріплені за виборчими округами. Після розподілу між партіями врівноважуючі мандати передають виборчим округам” [59, 708]. Подібна методика застосування вирівнюючих мандатів передбачена у статті 59 Конституції Королівства Норвегії [60, 38]. Отже, другий рівень розподілу мандатів дає змогу суттєво відкоригувати рівень диспропорційності.

У багатьох країнах пропорційні виборчі системи передбачають застосування прохідного бар’єра (threshold), який партія повинна подолати, щоб бути правочинною взяти участь у розподілі депутатських місць. Вперше таку систему запровадили у Німеччині 1963 р. Тоді бар’єр становив 5 % або три депутатські місця в одному окрузі. Сьогодні існують такі різновиди: Австрія – 4 % на загальнонаціональному рівні, або один депутатський мандат у будь-якому виборчому окрузі; Данія – 2 %, або один мандат в окрузі; Нідерланди – 0,67 %; Греція – 3 % для однієї партії як суб’єкта виборчого процесу, 5% – для коаліції з двох політичних партій і 6 % – для коаліції з трьох і більше політичних партій; Іспанія – 3%; Норвегія – 4 %, або один мандат в окрузі; Швеція – 4 %, або 12 % у межах одного виборчого округу. Такі бар’єри визначають для забезпечення кращої консолідації парламенту, щоб обмежити присутність у парламенті значної кількості дрібних політичних партій, які б були представлені одним або декількома депутатами. За таких умов, як свідчить досвід особливо 50-их років ХХ ст., структуризація парламенту та його продуктивна робота стають сумнівними, також це впливає на рівень стабільності урядів⁵¹. Водночас застосування високого рівня бар’єра може суттєво викривити результати виборів. Прикладом цього може слугувати досвід Греції. У цій країні у період з 1971 до 1985 рр. виборчий поріг становив 17 %. Зокрема, на виборах 1985 р. найбільша партія Греції – ПАСОК отримала 50,7 % місць у парламенті, маючи за результатами виборів – 45,8 % голосів; відповідно менші за розміром політичні партії, які одержали 13,4 % голосів, трансформували їх лише у 4,3 % депутатських мандатів. Греція декілька разів приймала закони/поправки, спрямовані на зниження виборчого порога, з 1990 р. його визначили на рівні лише 1 %, однак критика досвіду застосування низького виборчого порогу стимулювала підвищення його рівня, про сучасний стан ми згадували. Р.Таагапера, який так оцінив значення виборчого порогу: “Значення бар’єра важливе з таких міркувань. Відкритість політичної системи для входження нових партій є важливим аспектом її демократичності. Занадто високий бар’єр негативно впливає на формування атмосфери прозорості виборів та суспільної легітимації політичного режиму” [61, 384]. Виборчий бар’єр не застосовують країни, які використовують систему єдиного перехідного голосу – Ірландія та Мальта, панашаж – Люксембург і Швейцарія. Лише одна країна, де використовують систему списків у межах пропорційної виборчої системи, – Республіка Португалія його не має. Формально здавалося б, що виборчий поріг мав би призводити до відчутного рівня диспропорційності виборів. Дані табл. 40 свідчать про подібність показників диспропорційності країн, які мають різні виборчі пороги. Варто звернути увагу на співвідношення виборчого порогу в Австрії ( 4 %), Швеції ( 4 %) та Нідерландах ( 0,67 %) і показників рівня диспропорційності : Австрія – 1,08, Швеція – 1,12 та Нідерланди – 1,0.Тобто, застосування другого рівня перерозподілу мандатів може суттєво зменшити рівень диспропорційності виборчої системи.

А.Лейпхарт зазначив, що зростання індексу пропорційності залежить також від стабілізації партійної системи та від скорочення ефективної кількості політичних партій [62, 165-166].

Отже, виборчі системи здатні вирішально впливати на партійну систему країни, сприяючи великим, середнім або малим політичним партіям, стимулюючи збільшення або зменшення частки жінок, які беруть участь у політичному житті тощо. Кожний тип виборчої системи має власні переваги та недоліки, але всі існуючі сьогодні системи з їхніми плюсами та мінусами є іманентною частиною національних політичних систем, перебуваючи в складній мережі взаємозв’язків з політичними інститутами та механізмами.

Виборчі системи визначально впливають на кількість політичних партій у політичних системах власних країн. Найбільш повно дискримінаційний характер виборчих систем/виборчого закону виявляється в Сполученому Королівстві, Франції та Швейцарії. В перших двох випадках мажоритарна виборча система створює сприятливі умови для найбільших політичних партій, суттєво обмежуючи менші партії щодо їхнього потрапляння до парламенту. У Швейцарії прийняття “Магічної формули” зумовило не лише стабілізацію партійної системи, а й позбавило перспектив малі партії на національній політичній сцені. Пропорційна виборча система сприяє існуванню багатох політичних партій, добре виявляючи соціально-групову фрагментаризацію суспільства.

Європейські країни до змін виборчих систем ставляться досить обережно, вважаючи, що прорахувати всі наступні наслідки досить важко. Домінуючим типом серед європейських країн є пропорційна виборча система. Вона сприяє забезпеченню високого рівня пропорційності виборів порівняно з системами відносної більшості та більшості з двотуровим голосуванням. Додаткові чинники, які сприяють зменшенню рівня диспропорційності, такі: запровадження загальнонаціонального виборчого округу та великих округів, другого рівня розподілу депутатських мандатів та стабільні характеристики партійної системи.