Частина третя загальне вчення про право розділ 9. Поняття права

(Погребняк С.П.)

1. Термін «право» у юридичній науці

2. Основні підходи до праворозуміння

3. Ознаки права

4. Функції права

5. Цінність права

§ 1. Термін «право» у юридичній науці

Право як самостійне явище з’являється в Давньому Римі й позначається терміном «Jus». дістало свою назву від справедливості, тому за влучним висловом давньоримського юриста Цельса «право є мистецтвом про добре і справедливе» (ius est ars boni et aequi).

Римське Jus, залишившись як корінь у багатьох термінах, що належать до юридичної сфери (наприклад, юриспруденція, юрисдикція, юстиція, юрист), в епоху пізньої Римської імперії було витіснене словом directum, яке пов’язано із зображенням богині правосуддя (Iustitia) з терезами в руках: de-rectum означає той момент, коли стрілка терезів стоїть прямо (посередині), символізуючи рівновагу справедливості.

Правитель (rex) був тим, хто поєднує regula (правило) з directum (правом). Від лат. directum утворена більшість термінів, що позначають у європейських мовах право: diritto (іт.), derecho (ісп.), direito (порт.), drept (румун.), droit (фр.), Recht (нім.), right (англ.) тощо. Подібний зв'язок можна побачити також в словянських мовах: слово «право», так само як і «правда», походить від давньоруського «рrаvъ», тобто прямий, правильний, невинний.

Сьогодні термін «право» широко використовується у різних сферах суспільного життя, є полісемічним за своїм змістом, застосовується в наступних значеннях; право як наявність у особи певного інтересу; право як можливість здійснення вчинку; право як гарантованість своєї власної поведінки; право як вимога до поведінки інших осіб; право як відповідність критеріям правильності, справедливості; право як виправданість, правдивість.

Теорія пра­ва переважно досліджує позитивне право — як таке, що існує внаслідок його утвердження уповноваженим органом або особою. За цією ознакою воно відрізняється від природного права, яке людьми не створюється. Подібне розрізнення існує з часів античності: ще в II ст. н.е. грецькі терміни physei («за природою») та thesei («за обдуманим рішенням») були перекладені латиною як naturalis (природне) та positives (позитивне). З латини вони перейшли в більшість європейських мов як назви двох видів права – природного і позитивного.

У позитивному праві слід розрізняти:

• право об’єктивне, тобто сукупність норм права, що виражені (ззовні об’єктивовані) у відповідних юридичних джерелах - нормативно-правових актах, судових рішеннях, правових звичаях тощо.

• право суб’єктивне, яке належить окремим особам (суб’єктам) і поля­гає в наявності у кожного з них певних юридичних можливостей. Ці можливості пов’язані зі змістом тих правил, з яких скла­дається об’єктивне право.

Коли вказується на те, що право нам щось дозволяє чи забороняє, то маємо на увазі право в об’єктивному сенсі. Про суб’єктивне право йдеться тоді, коли стверджується, що конкретна особа має право на відпочинок. Виокремлення права в об’єктивному і суб’єктивному значеннях існує в юридичній науці давно: воно притаманне ще римській юриспруденції, а  згодом було запозичене більшістю європейських правових систем. Слід підкреслити, що в сучасних умовах призначення об’єктивного права полягає насамперед у закріпленні, захисті та забезпеченні суб’єктивних прав.

Важливою складовою права є природні права людини, які визнаються в сучасному світі невід’ємними від особистості. Це, передовсім, права: на життя, гідність, безпеку і недоторканність, свободу пересування, належний рівень матеріального забезпечення та ін. Права людини закріплюються у міжнародних актах та національних конституціях, на демократичну державу покладається обов’язок їх забезпечувати та захищати.