§ 3. Загальні принципи права

Загальноправові принципи характерні для права в цілому, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють в усіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них належать: єдність прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин, гарантованість прав і свобод громадян, принцип відповідальності за вину, принцип законності, поєднання стабільності і динамізму та деякі інші.

Єдність прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин. Сутність його полягає в тому, що праву користування одним суб’єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов’язок іншого суб’єкта виконати необхідні для суспільства дії. Носіями прав і обов’язків є фізичні та юридичні особи (приватного та публічного права), їх об’єднання, посадові особи, держава в цілому. Конкретні прояви дії вказаного принципу можуть бути виражені таким поєднанням прав і обов’язків: загальному суб’єктивному праву (на працю, відпочинок, охорону здоров’я) кореспондує обов’язок інших осіб сприяти здійсненню цих прав, хто б не був їх носієм; загальним юридичним обов’язкам (не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей) відповідають суб’єктивні юридичні права конкретних осіб вимагати їх дотримання; праву одного суб’єкта відповідає обов’язок іншого. Праву громадянина на пенсію, допомогу по безробіттю кореспондує обов’язок органу пенсійного фонду нарахувати пенсію, а служби зайнятості – допомогу по безробіттю;кожен суб’єкт виступає щодо іншого водночас і як носій прав і обов’язків.

Гарантованість прав і свобод громадян. Реальність здійснення прав і свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних (матеріальних), ідеологічних (духовних), а також юридичних та організаційних гарантій, без яких реалізація прав була б неможливою. До політичних гарантій належить наявність у державі розвинутої системи народовладдя і демократичних форм її здійснення, реальної можливості у особистості приймати участь в управлінні справами держави та суспільства, гарантії місцевого самоврядування, можливості користування правами та основними свободами; до економічних – рівність усіх форм власності, економічних можливостей усіх суб’єктів суспільних відносин, єдність економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг та грошових коштів, соціальне партнерство між людиною і державою, робітником та роботодавцем, виробником та споживачем, захист конкурентного середовища, обмеження монополізму; до ідеологічних (духовних) – ідеологічна різноманітність, заборона монополізації ідеології, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, відповідальністю держави за незаконні дії державних органів і посадових осіб та ін.

Принцип відповідальності за вину. Однією з підстав юридичної відповідальності будь-якого виду є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки (дії або бездіяльності) та її наслідків у формі умислу або необережності. Сутність принципу полягає в тому, що застосування міри юридичної відповідальності в усіх галузях права можливе лише за наявності вини. Як вихідний він існує і в цивільному законодавстві. Однак є виняток, коли заходи цивільно-правової відповідальності застосовуються до володільця джерела підвищеної небезпеки ( транспортних засобів, диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо) за безвинне заподіяння шкоди, тобто за об’єктивно протиправний вчинок, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Принцип законності. Цей принцип виражається в системі вимог суворого і неухильного дотримання законів і відповідних їм підзаконних актів усіма суб’єктами суспільних відносин. Свій вияв він знаходить у правотворчій і правозастосовчій діяльності. Цей принцип означає також верховенство закону в системі юридичних актів, єдність законності, тобто однакове розуміння і дотримання законів, несуперечність норм, що становлять діючу систему права, обов’язковість норм права для всього населення, неприпустимість зворотної сили законів, що встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність та ін.

Принцип поділу права на публічне і приватне, на відносно самостійні галузі та інститути. Дія вказаного принципу притаманна праву України, бо цей поділ сформулювався і тяжіє до континентальної (романо-германської) правової сім’ї. Галузі права, призначення яких – забезпечувати загальне благо, виконувати функції соціального служіння, належать до публічно-правових (конституційне, адміністративне, кримінальне право та ін). Приватне (особисто-вільне) право встановлює лише юридичні форми, рамки, в межах яких суб’єкти здійснюють права, що їм належать, у будь-якому напрямку з метою досягнення особистих інтересів і потреб, а також інтересів третіх осіб (цивільне, трудове, сімейне право).

І публічне, і приватне право рівною мірою призначені служити інтересам суспільства та особистості. Державні, “публічні” інтереси врешті-решт виконують службову роль відносно інтересів громадянського суспільства та особистості, а останні в не меншої степені заінтересовані в міцності внутрішньодержавного та міжнародного правопорядку.

Поєднання стабільності і динамізму. Право активно впливає на регульовані відносини, і в разі адекватного відбиття у правовій формі існуючих соціальних тенденцій установлюється правопорядок як головна мета механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує потреб соціального регулювання, що тягне за собою необхідність її своєчасного реформування.