Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
УЧЕБНИК ПО ТГП.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
3 Мб
Скачать
☆

§ 2. Способи та методи правового регулювання

Спосіб правового регулювання — це засіб регламентації поведінки осіб у суспільстві шляхом надання їм суб’єктивних прав та/або накладання на них юридичних обов’язків.

З часів зародження права відомі три універсальні способи регулювання поведінки людей — дозволяння, зобов’язування та заборона. Вони виступають основними способами правового регулювання, є вихідним матеріалом для створення відповідних типів регулювання і правових режимів, визначають його результативність.

Першим основним способом є юридичне дозволяння — визнання за особою суб’єктивного права здійснити певні юридично значущі дії або утриматися від них, вільно обрати варіант власної поведінки.

Юридичне дозволяння є ключовим елементом правового регулювання, слугує забезпеченню соціальної свободи та активності людей. Особа обирає один із передбачених дозволянням варіантів поведінки виключно самостійно, без зовнішнього примушування.

Як і будь-який інший спосіб правового регулювання, дозволяння потребує юридичного оформлення та закріплення у правових актах. Найчастіше для цього використовують такі формулювання, як «має право», «вправі», «може», «вільний» тощо.

Юридичні дозволяння реалізуються суб’єктом у формі використання права. Втілення в життя дозволеної поведінки, як правило, пов’язане з активними діями (вчинками) суб’єкта у своїх інтересах. Водночас реалізація дозволянь можлива й у пасивній формі — шляхом бездіяльності (особа одержує право не діяти, не вчиняти чогось).

Слід мати на увазі, що будь-яке дозволяння має межу дозволеного, якою зазвичай є права іншої особи, суспільна безпека та добробут, тощо. Свідоме ігнорування цих меж у процесі реалізації права може бути кваліфіковане як зловживання правом (наприклад, зловживання відповідачем у судовому процесі правом на відвід суду шляхом багаторазового подання відповідних немотивованих заяв з метою затягування судового процесу, що фактично обмежує право позивача на оперативний розгляд його позову).

Юридичні дозволяння є різноманітними за своїми властивостями, що визначає різні критерії їх класифікації. За рівнем загальності та формою виразу вони поділяються на загальні (форма виразу — визнання права, наприклад, права подружжя укласти шлюбний договір або утриматися від його укладення) та спеціальні (форма виразу — дозвіл, наприклад, ліцензія на здійснення медичної практики без покладення на цю особу обов’язку цю практику здійснювати).

Визнання за особою права закріплюється як у прямій формі (наприклад, визнання свободи слова), так і у непрямій (прихованій) формі — через обмеження дій інших учасників зобов’язуваннями чи заборонами (наприклад, законодавча заборона втручання держави в організаційну діяльність політичних партій).

Дозвіл, як правило, закріплюється у спеціальному письмовому акті, яким особі надається право виконання певних дій або здійснення певної діяльності (наприклад, дозвіл на видобування природних ресурсів у певному обсязі, ліцензія на медичну практику).

За ступенем альтернативності вільної поведінки особи виокремлюють абсолютні (вибір поведінки необмежений) та відносні (вибір між кількома визначеними варіантами поведінки) дозволяння.

Дозволяння певної поведінки стає дієвим, коли воно забезпечене у своїй реалізації іншими основними способами правового регулювання — покладанням на інших осіб зобов’язувань чи заборон.

Отже, другим основним способом правового регулювання є юридичне зобов’язування — покладення на особу юридичного обов’язку виконати певні дії, регламентовані нормами права.

Сутність юридичного зобов’язування полягає у вимозі необхідної, потрібної, корисної й доцільної з точки зору права активної поведінки особи. Ця поведінка є обов’язковою, забезпеченою державним примусом. Отже, це обтяження особи, примушування її до певних учинків, які вона за власною ініціативою, можливо, й не здійснила би або здійснила інакше (в інший час, іншим способом тощо).

У правових актах закріплення зобов’язувань здійснюється за допомогою таких формулювань, як «повинен», «зобов’язаний», «діє» тощо.

Третім основним способом є юридична заборона — покладення на особу юридичного обов’язку утриматися від певних дій.

Сутність юридичної заборони полягає у вимозі пасивної поведінки особи — утриматися від певної соціально шкідливої поведінки під загрозою настання юридичної відповідальності для порушника цієї заборони. Така поведінка залишається фактично можливою, але юридично забороненою. Таким чином, юридичні заборони спрямовані на захист і охорону права.

У правових актах юридичні заборони закріплюються за допомогою таких формулювань, як «заборонено», «не має права», «не вправі», «не повинен», «не допускається». Крім того, заборона може закріплюватися шляхом нормативного визначення правопорушення і встановлення санкції за його вчинення.

Крім наведених основних, існує також низка допоміжних способів правового регулювання — примус, заохочення, покарання, використання пільг та ін. На відміну від основних, вони не мають самостійного значення, а використовуються лише разом із основними способами для посилення та оптимізації їхньої дії.

Різноманітність і специфічність суспільних відносин, що регулюються правом і становлять предмет правового регулювання, визначають специфіку правового впливу на ці відносини, вимагають певних комбінацій юридичних засобів, інакше кажучи — вказують на метод.

Метод правового регулювання — це сукупність прийомів, що характеризують використання в певній сфері суспільних відносин того чи іншого комплексу юридичних засобів. Якщо предмет правового регулювання дає відповідь на питання, що регулює право, то метод — як саме суспільні відносини правом регулюються.

Диспозитивний (децентралізований) метод правового регулювання передбачає автономію та рівноправність сторін відношення, яке підлягає регулюванню. За способом реалізації він є переважно дозволенним, тобто таким, що передбачає вільну саморегуляцію суб’єктами їхньої поведінки, встановлює лише межі та процедури такої саморегуляції. Отже, основним способом правового регулювання, на якому ґрунтується цей метод, є дозволяння.

Диспозитивний метод є характерним для приватного права, оскільки ґрунтується на ініціативі, самостійності суб’єктів відносин, що регулюються, у виборі ними варіанту поведінки. Цей метод припускає можливість урегулювання відносин власними вільними діями суб’єктів за їхнім розсудом. Нормами права лише визначаються межі такого розсуду та/або встановлюються певні процедури. В основі цього методу лежать вільне (непідлегле) становище суб’єктів правового відношення й угода (правочин) як його джерело (підстава його виникнення).

Імперативний (централізований) метод передбачає субординацію сторін відношення, яке підлягає правовому регулюванню, обмеження ініціативи суб’єктів щодо конкретизації юридичних правил. За способом реалізації він є переважно зобов’язувальним, тобто таким, що не допускає вільної саморегуляції суб’єктами їхньої поведінки, відступу від конкретних вимог норм права. Отже, основними способами правового регулювання, на яких ґрунтується цей метод, є зобов’язування та заборона, допоміжним — примус.

Імперативний метод є характерним для публічного права, оскільки ґрунтується на підпорядкуванні одних суб’єктів правових відносин іншим, не припускає ані самостійності суб’єктів у виборі ними варіантів поведінки, ані можливості врегулювання відносин суб’єктами за їхнім розсудом. При цьому нормами права вичерпно визначаються всі можливі варіанти поведінки суб’єктів. В основі цього методу лежать підлегле становище одних суб’єктів правового відношення щодо інших та індивідуальний правовий акт (розпорядження, наказ, судове рішення тощо) як підстава його виникнення.

Крім наведених основних, у правовому регулюванні використовуються також допоміжні (субсидіарні) методи, що ґрунтуються на допоміжних способах правового регулювання. Найпоширенішими серед них є рекомендаційний і заохочувальний.

Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає надання вказівок, що не мають обов’язкової юридичної сили, щодо найбільш прийнятної для суспільства, ефективної поведінки. При цьому суб’єктам не забороняється обрати інший варіант поведінки або використати варіант, рекомендований вказівкою, частково. Органами публічної влади цей метод застосовується у випадках, коли специфіка відношення, що підлягає врегулюванню, не дозволяє використовувати зобов’язування й водночас вимагає певної уніфікації (наприклад, затвердження виконавчим комітетом місцевої ради Примірного договору користування місцями для розташування рекламних конструкцій між двома юридично рівними суб’єктами господарських відносин — уповноваженим комунальним підприємством і розповсюджувачами реклами). Способом, на якому ґрунтується цей метод, є рекомендація.

Заохочувальний метод правового регулювання передбачає створення умов, за яких вибір суб’єктом певного варіанту юридично значущої поведінки надає йому додаткових матеріальних або нематеріальних благ. Отже, цей метод стимулює до бажаної поведінки. Способом правового регулювання, на якому він ґрунтується, є заохочення (наприклад, надання суб’єктам підприємницької діяльності додаткових пільг, звільнення їх від сплати окремих податків у разі виробництва ними певної соціально значущої продукції, створення додаткових робочих місць для інвалідів).