§ 2. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка – це вид юридично значущої поведінки, яка відповідає нормам та принципам права.

Ознаки правомірної поведінки обумовлені властивостями, загальними для будь-якої юридично значущої поведінки – соціальною значущістю, інтелектуально-вольовим характером, об’єктивізацією, юридичною визначеністю та ін. Особливість правомірної поведінки визначається такими її ознаками:

1) відповідністю нормам та принципам права (правомірністю);

2) соціальною корисністю чи допустимістю. Правомірна поведінка є суспільно корисною, якщо вона сприяє нормальному розвитку суспільства, реалізації прав та виконанню обов’язків. Водночас суб’єкт права діяти правомірно, але не завжди суспільно-корисно (наприклад, правом допускається неучасть у виборах, відмова від народженої дитини та ін.).

Склад правомірної поведінки утворюють:

об'єкт – цінності і блага, з приводу яких суб'єкти права здійснюють свої права та обов'язки у відповідності до норм та принципів права;

об’єктивна сторона – її зовнішній прояв, якій виступає у вигляді можливого чи необхідного правомірного діяння (дії або бездіяльності);

суб’єкт – будь-який суб’єкт права, який діє або утримується від дій відповідно до норм та принципів права;

суб’єктивна сторона – це ставлення суб’єкта до норм та принципів права і власного правомірного діяння.

Відповідність поведінки приписам правових норм є неоднорідною за своїми суб'єктивними передумовами і зовнішніми проявами, що дозволяє виокремити види правомірної поведінки.

Так, за суспільною оцінкою виділяють необхідну, бажану та допустиму правомірну поведінку. Необхідна поведінка визнається обов’язковою (наприклад, сплата податків), бажана – соціально корисною, проте її вибір залишається на розсуд самого суб’єкта (наприклад, реалізація права на освіту). Допустима поведінка розглядається суспільством як можлива (наприклад, розлучення, участь в громадських організаціях).

За об'єктивною стороною правомірна поведінка може виступати у формі дії або бездіяльності. У першому випадку поведінка має усний чи письмовий зовнішній вияв (укладання договору в усній чи письмовій формі) або втілюється у конклюдентних діях (наприклад, жести руками, в тому числі з жезлом, регулювальника дорожнього руху). У свою чергу бездіяльність зовні виглядає як відсутність дій, тобто утримання від них.

За вольовою характеристикою виокремлюють добровільну поведінку, в основі якої лежить самостійний, усвідомлений вибір особи, та вимушену поведінку, яка здійснюється під впливом сили зовнішніх чинників. У свою чергу добровільна поведінка може ґрунтуватися на переконанні особи в доцільності свого вибору або звичці, тобто обранні варіанту, запропонованого нормами права, без його додаткової оцінки. Вимушена поведінка особи може ґрунтуватися на конформізмі (бажанні уникнути самостійного вибору, пристосуватися до існуючих стандартів поведінки), на її страху суспільного осуду або бажанні уникнути юридичної відповідальності.

§ 3. Правопорушення та його ознаки

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне юридично визначені негативні наслідки для правопорушника – заходи юридичної відповідальності.

Правопорушення характеризується такими ознаками:

1. Суспільна шкідливість як сукупність негативних наслідків правопорушення. За своєю соціальною значущістю воно є соціально шкідливим (або небезпечним), тобто реально спричиняє чи може завдати шкоди юридично захищеним суспільним відносинам, правам і свободам суб’єктів (власності, життю, здоров’ю, честі, гідності). Діяння може і не заподіяти реальної шкоди, а лише поставити соціальні цінності під загрозу (наприклад, нетверезий стан водія автотранспорту), що не виключає його суспільної шкідливості (небезпеки).

Критеріями визначення ступеня шкідливості вважаються:

– значущість для суспільства захищених правом благ, цінностей, що стали об’єктом протиправного посягання (наприклад, громадський порядок, конституційний лад);

– розмір завданої шкоди (значущий чи незначущий), який враховується законом для встановлення правопорушення, або – цивільне, адміністративне та інші порушення);

– спосіб, час і місце вчинення діяння: протиправний вчинок може бути відкритим чи таємним (крадіжка або розбій); безпечним чи небезпечним (наприклад, використання вибухівки у місцях скупчення людей);

– особа правопорушника: стійка деформація її правосвідомості чи ситуативна помилка особи; її суспільна небезпечність; повторюваність (рецидиви) та частота скоєння нею правопорушень та ін.

2. Зовнішня виразність у вигляді діяння – наявного вольового усвідомленого вчинку, який виражається в протиправній дії чи бездіяльності.

Риси характеру, образ думок, політичні, релігійні або інші переконання, світогляд чи наміри особи з приводу її можливих протиправних вчинків самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними, поки вони не отримають прояву в конкретних вчинках – особистих діяннях, які є формою прямого порушення права і тому визнаються як свідчення їх шкідливості. Протиправна дія – це суспільно шкідливий (небезпечний) зовнішній прояв соціальної активності суб'єкта, який тягне несприятливі зміни в об'єкті правової охорони (наприклад, у відносинах власності, правопорядку). Протиправна бездіяльність – це суспільно шкідлива(небезпечна) відсутність прояву соціальної активності суб'єкта за умов, що він зобов'язаний був її проявити і мав для цього реальну можливість, яка тягне несприятливі зміни в об'єкті правової охорони.

3. Протиправність. Правопорушення – лише та поведінка, що порушує правові норми. Протиправність залежно від змісту негативної поведінки й виду норми, що порушується, проявляється по-різному. Це може бути:

– недодержання заборон, що прямо встановлені правовими нормами;

– невиконання або неналежне виконання суб'єктом юридичного обов'язку, покладеного на нього законом або договором (невиконання батьківських обов'язків; неякісна послуга за договором);

– перевищення посадовою особою владних повноважень зловживання службовим становищем.

Законом прямо передбачаються не тільки умови протиправності діянь, а й обставини, наявність яких виключає протиправність деяких з них – виконання службових чи професійних обов'язків (обов'язків пожежного, лікаря, працівників органів охорони громадського порядку і т. п.), обґрунтований ризик і інші.

4. Винність. Правопорушенням є лише дія чи бездіяльність, в яких присутня психічна складова – усвідомлена воля особи, її вина, тобто навмисний чи необережний вчинок здійснюється під контролем волі і свідомості деліктоздатного суб’єкта. Отже, правопорушення – це винна поведінка деліктоздатного суб’єкта права – фізичної чи юридичної особи.

Вина виокремлює правопорушення від деяких видів неправомірної поведінки, для яких характерною є відсутність вини. Наприклад вчинків, скоєних неповнолітніми та душевнохворими (тут відсутня деліктоздатність осіб).

Діяння, що завдає шкоди охоронюваним законом інтересам і порушує права інших суб’єктів за відсутністю вини є об’єктивно протиправним, але не є правопорушенням.

5. Настання негативних юридичних наслідків для правопорушника, які передбачені законом або договором і гарантовані державою. Правопорушення є юридичним фактом, що породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються легальні заходи відповідальності та інші негативні примусові заходи до правопорушника.

Отже, для правопорушника завжди є можливість настання негативних юридичних наслідків – втрат благ матеріального, особистого або організаційного характеру, які належать суб’єкту. Контрольованість правопорушення державою передбачає її можливості «запустити» механізм притягнення особи до юридичної відповідальності за правопорушення з метою відновлення порушених прав суб’єктів. Внаслідок правопорушення, як юридичного факту виникають процесуальні правовідносини (суб’єкт притягається до відповідальності, наприклад – до кримінальної, у випадку скоєння ним злочину), а також змінюються або припиняються ті матеріальні правовідносини, учасником яких був суб’єкт (наприклад, звільнення працівника у зв’язку з прогулом, розірвання цивільно-правової угоди в разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язань стороною договору та ін.).