§ 4. Підзаконні нормативно-правові акти

Підзаконні нормативно-правові акти – це акти, які приймаються уповноваженими на це суб'єктами нормотворчості на основі законів і не повинні їм суперечити.

Прийняття підзаконних нормативно-правових актів зумовлено необхідністю створення норм права, які покликані сприяти реалізації суб’єктами владних повноважень покладених на них функцій. Крім того, їх прийняття викликано складністю суспільних відносин, які потребують як законодавчого, так і більш детального, конкретизуючого нормативного регулювання з метою оперативного вирішення питань в окремих сферах життєдіяльності суспільства.

Підзаконні нормативно-правові акти можна класифікувати за різними критеріями:

1. за суб’єктами прийняття – акти президента, уряду, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування та ін.;

2. за зовнішньою формою акта – укази, постанови, накази, розпорядження, рішення, статути, правила та ін.;

3. за сферою дії акта –

• загальні акти, обов’язкові до виконання на всій території держави (постанови Кабінету Міністрів України);

• міжвідомчі акти - обов'язкові для міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт (накази міністерств, що мають зовнішнє значення);

• відомчі акти, приписи яких поширюються на організації та осіб, що перебувають у системі службового підпорядкування відповідного міністерства, відомства (накази міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, що мають внутрішнє значення);

• місцеві акти, дія яких обмежується територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці (розпорядження голів місцевих державних адміністрацій);

• локальні акти, які діють тільки в межах конкретного підприємства, установи, організації (накази керівників підприємств, установ, організацій);

4. за характером нормотворчої компетенції – прийняті в межах власної нормотворчої компетенції (нормативні акти уряду) і прийняті в порядку реалізації делегованих нормотворчих повноважень (деякі нормативні акти органів місцевого самоврядування);

5. за порядком прийняття – акти, прийняті одноособово (наказ міністерства), і колегіально (постанова правління Національного банку України),

6. за кількістю суб’єктів нормотворчості – акти, прийняті одним суб’єктом владних повноважень (укази Президента України) і спільно двома або більше суб’єктами (наказ Міністерства фінансів України і Міністерства економічного розвитку і торгівлі України);

7. за характером відомостей, що містяться у нормативному акті – акти з відкритим доступом і акти з обмеженим доступом (видаються з грифом «для службового користування», «таємно», «особливої важливості» і містять державну таємницю або відомості, розголошення яких може спричинити шкоду інтересам держави або конкретного відомства).

§ 5. Дія нормативно-правових актів у часі (Погребняк с.П.)

Дію нормативно-правового акта в часі характеризують чотири показники: 1) момент набуття нормативним актом чинності; 2) напрям темпоральної дії нормативного акта; 3) момент зупинення і відновлення дії нормативного акта; 4) момент припинення дії нормативного акта.

Дія нормативно-правового акта в часі починається з моменту набрання ним чинності — календарної дати, з якої суб’єкти права (суб'єкти владних повноважень, фізичні і юридичні особи та ін.) повинні керуватися ним, виконувати і додержуватись його приписів.

Так, нормативно-правові акти можуть набирати чинності:

1) з моменту їх офіційного оприлюднення (опублікування) чи через певний строк з моменту такого оприлюднення;

2) з моменту прийняття нормативно-правового акта;

3) з конкретної дати, передбаченої самим нормативно-правовим актом;

4) з моменту державної реєстрації нормативно-правового акта чи через певний строк з моменту такої реєстрації.

В Україні порядок набрання нормативними актами чинності встановлюються насамперед у ч. ч. 2 і 3 ст. 57 Конституції, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

На сьогодні в Україні немає спеціального закону, який би регулював ці питання. Зараз у цій сфері діють Указ Президента України від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності» і Указ Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади».

Нормативно-правові акти підлягають оприлюдненню в офіційних друкованих виданнях – «Офіційному віснику України», «Урядовому кур’єрі», «Голосі України», «Відомостях Верховної Ради України», «Офіційному віснику Президента України», після опублікування в яких акти вважаються офіційно оприлюдненими.

Крім того, порядок набрання чинності нормативно-правовими актами, які видаються органами державної влади та місцевого самоврядування, врегульований у законах, що визначають правовий статус таких органів: наприклад, в Законі «Про Кабінет Міністрів України», Законі «Про центральні органи виконавчої влади», Законі «Про Національний банк України», Законі «Про місцеве самоврядування».

Так, нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування. Нормативно-правові акти міністерства, які пройшли державну реєстрацію, набирають чинності з дня офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня офіційного опублікування.

Напрям темпоральної дії — це показник, що визначає дію нормативно-правового акта стосовно правових відносин, які виникли до і після набуття ним чинності.

Важливе значення для вирішення цього питання має Рішення Конституційного Суду України у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99. У ньому зазначається, що перехід від однієї форми правового регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Основним принципом, який визначає напрям темпоральної дії нормативно-правових актів, є негайна дія. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих правовідносин новими, старої норми права — новою нормою. Переживаюча дія застосовується, якщо необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили у правовідносини до видання нового акта.

За загальним правилом нормативно-правові акти не мають зворотної дії. Разом з тим, ст. 58 Конституції України передбачає виняток для тих актів, що пом’якшують або скасовують відповідальність фізичної особи. Надання зворотної дії в часі актам для юридичних осіб може бути передбачене шляхом прямої вказівки про це в самому акті.

Момент зупинення дії нормативно-правового акта — це календарна дата, з якої акт тимчасово перериває свою дію.

Зупинити дію нормативно-правового акта може як суб’єкт, що прийняв цей акт (його правонаступник), так і інший суб’єкт, якщо відповідні повноваження надано йому законом. Наприклад, згідно з п. 15 ст. 106 Конституції України Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. Згідно з ч. 3 ст. 117 Кодексу адміністративного судочинства адміністративний суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Таке зупинення триває до моменту відновлення дії нормативно-правового акта або припинення його дії.

Дія нормативно-правового акта у часі завершується з моменту припинення його дії — календарної дати, з якої нормативно-правовий акт остаточно втрачає чинність.

Підставами припинення дії нормативно-правових актів є:

1) скасування нормативно-правового акта іншим актом, яке може бути:

а) прямим, яке може здійснювати суб’єкт, який прийняв цей акт (його правонаступник), або інший уповноважений на це суб’єкт (наприклад, згідно з п. 16 ст. 106 Конституції України Президент України уповноважений на скасування актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим; згідно з п. 9 ст. 15 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» накази міністерства можуть бути скасовані Кабінетом Міністрів України повністю чи в окремій частині);

б) фактичним, яке відбувається внаслідок прийняття іншого нормативно-правового акта, що регулює ту саму групу суспільних відносин. У такому випадку в новому акті нерідко зазначається, що до приведення законодавства у відповідність із цим актом нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому акту;

2) визнання судами нормативно-правових актів неконституційними та неправомірними (такі рішення можуть приймати Конституційний Суд України і адміністративні суди);

3) закінчення строку, на який вони були прийняті (наприклад, закон про Державний бюджет України на відповідний рік втрачає силу в 0 годин 1 січня наступного року);

4. зміна обставин, на які вони були розраховані (наприклад, припинили дію акти періоду Великої Вітчизняної війни після її закінчення).