3. Суть і причини суспільних конфліктів.

Політичні відносини у суспільстві не можуть відбуватися без конфліктів. Уся історія людства супроводжується конфліктами меншого чи більшого рівня, у тому числі політичними конфліктами. Проблеми вирішення суперечок і конфліктів у різних сферах суспільного життя настільки важливі, що на цій основі виникла ціла наука – конфліктологія.

У перекладі з латині конфлікт – сутичка. Політичний конфлікт – один з видів соціального конфлікту, в основі якого лежить боротьба учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами. Це протиборство суб’єктів політики (окремих людей, політичних партій, громадських організацій, рухів, етнічних груп, націй, держав, блоків) у їхньому прагненні реалізувати свої інтереси і мету, що пов’язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподілу, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

Існують різні підходи, що пояснюють причини виникнення конфліктів. Марксистська теорія та ресурсний підхід ( К.Маркс, Р.Дарендорф, М.Дюверже) джерелом конфлікту вважають систему економічних, політичних, соціальних та духовних відносин, у якій суб’єкти політики займають різне об’єктивне становище.

Теорія людських потреб (Дж. Бертон, Дж.Девіс, Д.Істон) вважає, що конфлікт виникає тому, що обмежуються або неповністю задоволені потреби, які визначають суть людської особистості (різні цінності - влада, безпека, суспільне визнання, блага та ін.).

Соціально-психологічний підхід проявляється через теорію психологічної фрустрації З.Фрейда (frustratio – обман, розчарування). Теорія пояснює виникнення конфлікту через недосяжність і нереалізованість вимог і потреб різних людей і груп, які доповнюються вічним інстинктом володарювання та агресивності у людей.

З огляду масштабі і рівнів прояву розрізняють внутрішньополітичні і зовнішньополітичні конфлікти. Внутрішньополітичні бувають міжкласові, міжетнічні, міжконфесійні. Міжкласові у свою чергу поділяються на повстання, путч, заколот, переворот, змову, громадянську непокору, політичний страйк. Різновидом внутрішньополітичного конфлікту є політичні криза. Вона буває урядовою, парламентською, конституційною та загальнонаціональною кризою. Остання є найнебезпечніша, оскільки може включати у себе усі попередні і проходити у масштабах усієї країни.

У конфлікті виділяється чотири стадії; передконфліктна, конфліктна, розв’язання конфлікту, післяконфліктна. Кожна стадія проходить ряд фаз. Перша стадія є латентною (прихованою) і включає дві фази. У початковій фазі нагромаджуються незадоволення сторін, друга фаза розпочинається з інциденту, який штовхає сторони до боротьби. Конфліктна стадія характеризується гострим протистоянням між конфліктуючими, яке виражається у взаємному прямому чи опосередкованому блокуванні намірів і інтересів, цілей, зіставленні сил (фізичної, інформаційної, соціального статусу та ін.). На третій стадії сторони можуть обрати різні лінії поведінки: досягнути цілі за рахунок іншого і тим самим ввести конфлікт у відкриту, можливо збройну боротьбу; перевести суперечку у скриту фазу за рахунок взаємних поступок; знайти шляхи повного вирішення конфлікту. Повне вирішення конфлікту передбачає входження у третю, останню стадію, коли остаточно долаються суперечки і припиняється боротьба.

Політичний конфлікт виконує подвійні функції: демобілізуючу – мобілізуючу; дисбалансуючу – балансуючу; дестабілізуючу – стабілізуючу; деструктивну – конструктивну (руйнація або вдосконалення політичної системи); делегітимізуючу – легітимізуючу ( втрата довіри уряду – прихід нового).

Названі функції політичного конфлікту показують, що він може принести як і позитив у розвитку суспільства, так і призвести до тяжких соціальних наслідків. Тому дуже важливо знати основні методи врегулювання конфлікту. Західні науковці К.У. Томас та Р.Х Кілмен розробили основні найбільш прийнятні стилі поведінки у конфліктній ситуації. Вони вказують, що існує п’ять основних стилів вирішення конфлікту: пристосування, компроміс, співробітництво, ігнорування, суперництво або конкуренція.

Українські науковці вважають, що найпоширенішим методом врегулювання конфлікту, але не завжди ефективним є уникнення конфлікту ( відхід з політичної арени політичного діяча, звільнення за власним бажанням, ігнорування супротивника). Цей метод реалізується зазвичай тоді, коли проблема, що стоїть у центрі конфлікту не важлива для однієї із сторін, сторона є сильнішою за супротивника, або вирішення конфлікту саме у цей час буде мати негативні наслідки для обох сторін. Другим методом, але, як і перший метод він не приводить до кінцевого подолання конфлікту – відкладання конфлікту ( відхід від політичної боротьби, від своїх позицій). Одним з методів може стати мирне протиборство сторін на основі зближення їх позицій та інтересів через посередників. Цей метод використовують, коли вирішення конфлікту дуже важливо для однієї із сторін (найчастіше ця сторона наділена достатнім авторитетом і владою і намагається у першу чергу задовольнити власні інтереси). Вирішенням конфлікту можуть займатися спеціально найняті спеціалісти – менеджери з конфліктних ситуацій. Арбітраж є ще одним методом вирішення конфлікту, коли сторони конфлікту для розгляду суперечності запрошують третю сторону, рішення якої є обов’язковим для обох сторін. Цей метод може бути ефективним на сьогоднішній момент, але надалі конфлікт може розпочатися знову. Найефективнішим методом розв’язання конфлікту можна вважати переговори, які дають змогу дійти згоди, відкриють шлях для співробітництва сторін, що конфліктують.