2. Поняття, структура і типологія політичних культур.

Сам термін “політична культура “ ввів у науковий обіг у кінці ХУІІІ століття німецький учений доби Просвітництва Й.-Г. Гердер. Сьогодні у політологічній теорії існують різноманітні визначення політичної культури, що пояснюється широким спектром того, що є культура взагалі. Термін “культура” (від лат. Cultura – обробляння, вирощування) вживався спочатку у значенні набування знань і досвіду, а в процесі подальшого розвитку його почали використовувати для характеристики процесу олюднювання суспільних відносин. “Політика і культура – поняття не дуже згідливі між собою, і в чомусь навіть взаємовиключаються. Але є і другий бік суперечності: жодна культура не є поза політикою і політика неможлива без облагороджуючого впливу культури. На стику цих суперечностей і витворюється грань, яка називається політичною культурою” - зазначав І.Дзюба на конференції “Політична культура українців” (1990 р.). Політична культура є своєрідним синтезом політики і культури, вона відображає політичну сферу суспільства, виступає структурним елементом політичної системи. Політична культура розкриває взаємовідносини суб’єктів політики, ступінь їх свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій. Отже, політична культура – це сукупність відносно стійких і типових для будь-якої спільноти і індивідів орієнтацій та моделей поведінки, що історично склалися, стосовно політичної системи, а також типових моделей функціонування політичних інститутів, які складають цю систему. Політична культура - явище неоднорідне. Вона функціонує на загальному (політична культура суспільства), груповому та індивідуальному рівнях.

Політична культура суспільства являється органічною частиною більш широкої загальнонаціональної культури. Специфіка політичної культури зумовлена особливостями історичного досвіду і національного характеру, менталітету народу, комплексом економічних і соціально-політичних факторів, особливостями геополітичного становища країни, природними факторами. До складу політичної культури можна віднести наступні елементи: політичні традиції, ідеї, концепції, діючі норми політичної практики, що формувались протягом багатьох поколінь.

Політична культура виступає інтегруючим фактором у розвитку і функціонуванні політичної системи. Загальноприйняті політико-культурні цінності, стандарти поведінки і традиції об’єднують людей у межах єдиної політичної системи, відділяють одне суспільство від іншого. На базі політичної культури формується усвідомлення індивідами громадянської ідентичності – усвідомлення себе громадянами єдиної держави. Важливу роль у консолідації суспільства і формуванні почуття патріотизму відіграють символічні компоненти політичної культури. Політичний символ – це умовний зразок важливих політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження (герб, гімн, прапор, національні свята і урочистості, архітектурні комплекси, історичні особи).

До базових елементів політичної культури відносять звичаї, мораль, закони, цінності. Перші три елементи є різновидами культурних норм і тому створюють нормативну систему політичної культури. Система показує сферу діяльності і можливі межі діяльності у політичній системі, політичних інститутах та політикумі загалом. Манери, етикет і кодекс також входять у нормативну систему політичної культури, але не у якості основних, а додаткових елементів.

Політична культура, як і загальнонаціональна культура, базується на системі цінностей. Хоча цінності не відносять до видів культурних норм, але вони входять у нормативну систему політичної культури поряд з іншими її елементами і виконують у ній особливу функцію. Цінності – соціально схвалені, ті, які поділяють більшість людей, уявлення про те, що таке добро, справедливість, патріотизм тощо. Цінності показують, що поважається і зберігається у політичній сфері, але не передбачається законодавчо. Цінності слугують еталоном, ідеалом для всіх людей, у тому числі пов’язаних з політикою. Без політичних цінностей не може обійтися жодна політична система. Люди можуть обирати – розділяти ці або інші цінності. Для одних вищою цінністю можуть бути гроші, для інших – моральна бездоганність, для третіх – політична кар’єра. В залежності від якісних характеристик, вітчизняні науковці виділяють змістожиттєві, вітальні, міжособистісні, демократичні, партикулярні цінності тощо.

Звичаї – традиційно встановлений порядок поведінки, якій закріплений колективними звичками. Звичаї у політичній сфері – це ухвалені суспільством масові зразки дій, які рекомендовано виконувати. До порушників застосовуються неформальні санкції – несхвалення, ізоляція, відмова.

Мораль – сукупність культурних норм, які ідейно базуються на ідеалах добра і зла, справедливості тощо. Що саме є моральним у політиці залежить від політичної культури суспільства. Однак, ставлення до порушників моральних норм у політиці є набагато суворішим, ніж до порушників звичаїв. Завдяки ЗМІ, кожен аморальний вчинок політиків відразу стає відомим. Неморальна поведінка підлягає осуду суспільства, яке вирішує, кому перебувати при владі. В Україні в час, коли суспільна думка, філософія політичної культури перебуває на етапі формування суспільство очікує від своїх представників у політичній сфері високої моралі та етики.

Правові норми проявляються у вигляді закону або іншого державного чи адміністративного акту, містять чіткі диспозиції, що визначають умови застосування певної юридичної норми. Закон – нормативний акт, прийнятий вищим органом державної влади в установленому порядку. Він є вищим різновидом соціальних і культурних норм, вимагає безумовного підпорядкування. Правові норми не діють окремо від встановлених у політичній сфері норм моралі, соціальних норм, традицій. Наприклад, відносини між президентом та парламентом регулюються не тільки конституційними та іншими правовими нормами. Може статися так, що ці особи є членами однієї політичної партії. Отже, їхні стосунки можуть регулюватися ще й тезами статуту партії. Не можна забувати й про «неписані» закони – традиції, політико-психологічну культуру, мораль та загальну культуру, які існують у суспільній свідомості.

Культура, у тому числі і політична культура є невіддільною від традицій. Політична традиція – механізм виробництва, процес передачі з покоління в покоління культурних норм і рис: символів, звичаїв, моральних норм, мови, законів, манер. Політична традиція показує вертикальну вісь часу – те, що існувало у політичній історії минулого, існує сьогодні, і ймовірно, збережеться у майбутньому. Все цінне у політичній культурі переходить з минулого у сьогодення і майбутнє, стає традиційним.

Дослідженню політичних орієнтацій і політичної культури присвятив свою діяльність У Розенбаум, який виділив три типи орієнтацій відносно політичних об’єктів.

Структура політичної культури за У. Розенбаумом

Перший тип складають орієнтації відносно інститутів державного управління. До нього належать оцінки індивідом державних органів влади, їх норм, символів і осіб, які здійснюють політичні функції, його реакція на них – орієнтація відносно режиму; оцінки різноманітних вимог до політичної системи і реакції на них – орієнтація відносно «входу»; оцінки рішень, які приймає політична влада, і реакції на них – орієнтації відносно «виходу».

Другий тип включає орієнтації стосовно інших: політичну ідентифікацію – відчуття приналежності до певної соціальної групи, почуття співчуття і лояльності до них; політичні вірування, які відображають відношення до інших політичних груп в інтервалі «добре-погано»; уявлення про основні правила і норми, які повинні регулювати діяльність політичної системи – про «правила гри».

До другого типу входять орієнтації відносно власної діяльності, які включають політичну компетентність – оцінки індивідом власних політичних «ресурсів», які дозволяють приймати участь в політичному житті та уявлення про вплив політики на людину; політичну дійсність – уявлення про вплив політичних дій індивіда на існуючу політику та про можливості такого впливу через громадянські акції.

У сучасній політичній науці існують різні типи політичних культур. Розрізняють фрагментарну і інтегровану політичні культури. Для першої характерна наявність різноманітних політичних орієнтацій і діяльності, відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довіри між окремими верствами населення ( Україна). Для другої – низькій рівень політичного насильства, лояльність до режиму, відсутність протилежних субкультур. Надмірна фрагментація політичної культури є причиною суспільної нестабільності.

Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури.

• Патріархальна політична культура ( політична культура місцевих громад) – повна відсутність у населення цікавості до політики, сліпе підпорядкування владі, злиття політичних орієнтацій з релігійними і соціальними (політичні культури деяких африканських племен)

• Підданська політична культура – передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті, визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до влади

• Політична культура участі – члени суспільства чітко орієнтуються у політичних і адміністративних процесах, займають активну власну роль у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.

В історії є змішані типи політичних культур: патріархально-підданська, піддансько-активістська. У демократичних суспільствах, на думку Габріеля Алмонда та Сіднея Верби існує громадянська культура, або культура лояльної участі. У ній окремі патріархальні і підданські орієнтації урівноважують індивіда, тим самим забезпечують стабільність демократії. У громадянській культурі поєднуються громадянська активність і абсентеїзм, законослухняність і протест, лояльність та критика.

Існують і інші типології. Залежно від типу політичних систем розрізняють тоталітарну, авторитарну та демократичну політичні культури. Достатньо деталізовану типологію політичної культури запропонував Є.Вятр. Залежно від суспільно-політичних формацій і політичних систем він виділяє три основні типи політичної культури – традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Чимало дослідників виділяють замкнуті та відкриті політичні культури. Замкнуті політичні культури орієнтуються на власні уявлення про політичне життя свої національні традиції та звичаї (країни Сходу) Відкриті політичні культури також зберігають свої традиції та цінності, норми, але проявляють інтерес до інших політичних ідей, моделей політичних культур. Залежно від суб’єкта політики розрізняють політичну культуру суспільства, соціальної спільноти, класу, соціальної групи, нації, народності, демографічної та територіальної спільноти та індивіда.

Політичну культуру можна охарактеризувати через аналіз психологічних властивостей соціумів, які виявляються у сфері політичного життя. З огляду на це виділяють наступні пари властивостей (С.Гелей, С.Рутар): екстраверсія – інтроверсія, раціональність – ірраціональність, сенсорність – інтуїтивність, екстернальність – інтернальність, інтенціональність – екзекутивність.

Екстраверсія політичної культури – відкритість, прагнення до діалогу, висока комунікативність, прагнення до слави і успіху, сміливість, ризик, ініціативність. Інтроверсія – закритість політичної культури, її носії навчаються на власному досвіді, у реформах орієнтуються на власні традиції і досвід, ідеалізують внутрішнє духовне життя, відзначаються миролюбністю і неконфліктністю.

Раціональність політичної культури проявляється у аналітичному сприйнятті політичного життя, прийнятті політичних рішень (логічно-нелогічно, правильно-неправильно, розумно-нерозумно, економно-неекономно), у вирішенні конкретних справ, а не розмовах про них. Ірраціональність у політичній культурі виражається у пануванні почуттів, відчуттів і емоцій, а не раціональних рішень (добре-погано, чесно-нечесно, потрібно людям –непотрібно, гуманно - негуманне).

Сенсорність політичної культури характеризує схильність соціумів до вже апробованих способів розв’язання політичних проблем. Кропітка праця над удосконаленням суспільної організації замінює творчість. Інтуїтивність політичної культури характеризується творчим компонентом, непродуманістю технології змін, інтуїтивне сприйняття політичного життя.

Екстернальність виявляється у тому, що соціуми причини невдач шукають у інших, звільняючись від відповідальності любими способами. Інтернальна риса культури показує на активних, відповідальних соціумів, які є толерантними у спілкуванні, задоволеними працею і життям, шукають причини невдач у собі і усувають негативні наслідки своїх дій самостійно.

Інтенціональна характеристика політичної культури визначає соціумів як сильних, вольових особистостей, здатних до чіткості, порядку, суворого дотримання соціальних норм. Екзекутивна риса характеризує поміркованість і загадковість у діях, непередбаченість, ліричність, апатичність, наївність, потребу у сильному союзникові.

Політична культура виконує ряд функцій, до яких відносять:

• Забезпечення реалізації інтересів різних груп людей

• Нормативно-регулююча – забезпечення ефективності функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм, цінностей

• Виховна – формування “політичної людини” шляхом політичної соціалізації на базі цінностей і норм, які відповідають інтересам певних соціальних класів і груп

• Прогностична – передбачення можливих варіантів розвитку класів, соціальних верств, націй у певних соціально-політичних ситуаціях.