2. Проблеми держави та суспільних відносин в часи польсько-литовської зверхності та боротьби за відновлення української державності.

Центром суспільно-політичного і куль­тур­но­го життя України пере­хід­ної доби (від Київської Русі до майбутньої Козацько-Геть­мансь­кої дер­жа­ви) була Галичина. Її геогра­фічне розташування, контакти з західноєвро­пейсь­кою культурою, утвердження като­­лициз­му сприяли по­шире­нню передових теорій, провідне місце серед яких займали ідеї гума­нізму.

Видатними гуманістами того часу були Юрій Котермак-Дрогобич (1450-1494) і Станіслав Оріховський (1513-1566). Уродженець м. Дрогобича, доктор медицини та філософії Болонського університету (Італія) Ю.Котермак у своїх дослідженнях виклав власний погляд на владні відносини в Священній Римській імперії, прогнозував перспективи співжиття різ­них ворогуючих сил Апеннінського півострова (іудеї, християни, тур­ки, араби). Є підстави вважати, що Котермак-Дрогобич віддавав перевагу сильній королівській владі, відстоював зверхність світсь­кої влади над церковною.

Другий виходець з Галичини Станіслав Оріховський на початковому етапі своєї творчості захищає Реформацію в Польщі – проповідує верховенство королівської влади, звільнення політичної думки від теології. Пізніше мислитель зайняв компромісну позицію: представляє правителя лиш як інтерпретатора закону, ставить питання про роль моралі та освіченості володаря в управлінні державою. Фактично Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави: пріоритет права в суспільному та державному житті, обмеженість державної влади законам тощо. Пізніше мислитель перейшов на позиції Контрреформації; центр ваги його вчення переноситься на вивищення церковної (папської) влади над світською. Це схематично показано в розробленій піраміді (трикутнику) влади:

В івтар (духовна влада)

Священнослужителі Король

Твердженням “усяка влада є від Бога” Оріховський також ви­рішив проблему джерел влади і панування. Такий підхід до трактування державної політичної влади чудово сприйнявся у державах християнського (католицького) світу.

Подальший розвиток політичної думки на західноукраїнських теренах продовжувався у тісному зв’язку із загальними суспільно-політичними процесами, що протікали в нових умовах.

В умовах бездержавності, поруч зі складними соціально-економічними проблемами перед українством постало істинно величне історичне завдання – самозбереження, вистояти перед чужоземною експансією. Особливо підсилала гостроту ситуації Берестейська Унія 1596 р., яка породила ціле сплетіння проблем національно-релігійного характеру. В результаті розгорілася гостра літературна полеміка національно-політичного й церковно-релігійного змісту. Вона велася у двох напрямках: критично-теологічному або полемічному (П.Скарга, І. По­тій, П. Могила, І. Вишенський, Х. Філалет, Г. і М. Смотрицький, З. Копистенський, В. Суразький) та культурно-освітньому (С. і Л. Зизанії, Ю. Рогатинець, І.Борецький, К. Старецький).

Суть релігійної полеміки зводилася до відповіді на питання: чия віра є “істинною”, а чия схизматичною (розкольницькою), а також стосовно доцільності церковної унії Руської церкви з Римом. У творах письменників культурно-освітнього напряму проповідувалися ідеї, що відповідали новим суспільним потребам українського народу – необхідність спротиву соціальній несправедливості, забезпечення свободи совісті, утвердження гуманізму тощо.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки ХУП-ХУШ ст. зробили вчені Києво-Могилянської академії. Видне місце серед них посідає її засновник Петро Могила, який підняв ідею української національно-визвольної революції і відродження української держави, піднесення ролі православної церкви як консолідуючої сили українства.

Інтереси православ’я, його авторитет в духовному житті нації ревно відстоював відомий теолог Стефан Яворський. Стосовно управління державою мислитель на боці міцної централізованої царської влади, що виклав у змальованій ним своєрідній піраміді політичної влади в тогочасній Росії.

Подібною стосовно церкви і влади була позиція ректора Академії Феофана Прокоповича. Учений славить хрещення Росу, показує визначну роль християнства в розвитку суспільства. Опираючись на учення західноєвропейських теоретиків (Т.Гоббс, Г.Гроцій) відстоює теорію природного права, концепцію суспільного договору. Після переїзду до Петербурга (1716) стає провідним ідеологом реформ Петра І, спрямованих на секуляризацію і централізацію суспільства.

Політична думка Козацько-Гетьманської держави сконцентрована зде­біль­шого у Зборівському договорі (1649 р.), Білоцерківському договорі (1651 р.), наступ­них статтях-конституціях (Березневі 1654 р., Переяславські 1659 р., Батуринські 1663 р., Московські 1665 р., Глухівські 1669 р., Конотопські 1672 р., Перея­славські 1674 р., Коломацькі 1687 р.), а також – у численних універсалах та офі­ційних листах Б.Хмельницького. У даних документах започатковано принципи уявного українського конституціоналізму, унормовано факт автономії України й визначено порядок утворення та компетенцію органів політичного управління державою, права та обов’язки гетьмана й старшини.

У Конституції П.Орлика (1710 р.) здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової думки.

Значно збагатилася суспільно-політична думка України ідеями українських просвітників ХУШ ст. – Я.Козельського, С.Десницького, В.Капніста, В.Каразина, П.Лодія, Г.Винського та ін. Докладно знаючи римське право, вчення європейських мислителів, закордонне та російське законодав­ство, вони довели приреченість феодалізму, вимагали закріплення “юридичного світогляду”, тобто права, закону як гаранта гармонійного розвитку особи, її прав і свобод, що відповідало суті та вимогам нового буржуазного способу виробництва.

З оригінальними ідеями увійшов в українську політичну думку Григорій Сковорода, центральною проблемою творчості якого є проблема людини, її природа, щастя, свобода.