3. Проблеми формування української політичної культури.

Формування української політичної культури тісно пов’язано з формуванням української державності. Зразки, форми, стандарти поведінки у політичній сфері, досвід активної політичної діяльності кожен народ черпає зі свого історичного минулого. «Політична культура – це продукт історичного розвитку та досвіду народу. У випадку України цей досвід був гірким…» - зазначав один із дослідників української політичної культури Б. Цимбалістий. Тому основні характеристики української політичної культури на нинішньому етапі, шляхи її формування тісно пов’язані із сукупністю здобутків культурного освоєння політичних відносин, політичної діяльності і політичного процесу загалом. Дослідження політичної культури України сягають глибоких віків. Основними рисами політичного життя, які утвердились у княжі часи і певним чином визначили політичну культуру сучасної України, була схильність нації до народовладдя, республіканської форми правління, підпорядкування політики нормам християнської моралі, соціальна справедливість як один з вищих принципів політичної діяльності. Формування політичної культури козацтва було поступовим процесом. Козацька спільнота як певна політична організація спиралась на принципи демократичного співжиття, мала специфічні політичні і психологічні орієнтації, чітко виражені політичні позиції, самосвідомість, систему цінностей і відповідний рівень політичної культури. У козацькі часи сформувалась одна з найважливіших політичних ідей, що визначила стратегію майбутніх провідників української нації – необхідність використання суперечностей і конфліктів між сусідніми державами для здобуття свободи. У новітні часи політична культура українців приживалась і самоутверджувалась дуже повільно – через роздрібнення українських територій між різними державами, неоднаковий ступінь розвитку національної самосвідомості та само ідентичності. Потужною об’єднуючою силою ставали національні символи, які були невід’ємними атрибутами під час зібрань українських громад, товариств, громадських об’єднань. Встановлення монопартійної політико-культурної системи в Україні за часів існування СРСР зробило бажання проголосити суверенність України у політичний міф. Політична культура радянської України чітко відбивала основні характеристики тоталітарного політичного режиму з уявленнями про радянську винятковість, неподільну владу диктатури пролетаріату, колективізм, ідею колективної жертви в ім’я здійснення пропагандистського ідеалу.

Аналізуючи процес формування політичної культури України за основу можна взяти характеристики психологічних властивостей соціумів, які виявляються у сфері політичного життя, запропоновані українськими політологами (Гелей С., Рутар С.). Інтроверсійність політичної культури українців з’явилась як протиставлення тим геополітичним умовам, в яких опинялося українство впродовж віків (панування інших, поділ між іншими державами), стиль прихованості сприяли фізичному і духовному виживанню. Ця риса проявляється ще у тому, що українці більше тяжіють до малих (родина, братство, громада), ніж до великих груп (спалахи партійного і державного регіоналізму в Україні).

У вимірі раціональність-ірраціональність культура у сфері політиці тяжіє до ірраціональних основ. В ірраціональній культурі емоційність домінує над прагматичністю. Відомий український вчений Володимир Янів звертає увагу на геополітичну, культурну та психологічну «межовість» України. Україна найбільше з європейських народів віддалена від Західної Європи і перебуває на межі двох світів – Східного і Західного. Тому вона, будучи за своєю суттю країною західною, європейською, відчуває постійний вплив східної культури. А для Сходу характерна перевага почуттів над розумом. Ось чому український індивідуалізм, не контрольований розумом, не опанований волею, надто керований почуттями, закономірно веде до згубних наслідків. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм. Соціальні норми дуже часто на догоду груповим інтересам ігноруються законодавцями, державцями, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку е пріоритетною у масовій свідомості, вона розглядається скоріш як прерогатива владних органів, а не обов’язок усіх жити за встановленими нормами. Ірраціональність може проявлятися також у оцінці пересічними громадянами діяльності політиків (справедливий-несправедливий, чесний-нечесний), що сприяє політичному шахрайству.

Сенсорна риса політичної культури проявляється у тому, що українці не звикли довіряти вирішення важливих проблем ідеям революційного та інноваційного характеру. Ця риса пояснюється певним компонентам селянської психологічної настанови. Носієм сенсорної риси є переважно сільське населення, яке звикло прагматично розв’язувати існуючі проблеми. Вона виявляється також у любові до комфорту, неприйнятті конфліктів, терплячості і вмінні лавірувати, уникаючи драматичних подій.

Політична культура України має риси екстернальності. Відомий український вчений А.Бичко показує, як межовість, що тривалий час була пов’язана з відсутністю власної держави, породжує комплекс національної “меншовартості” українця, а останній продукує комплекс “кривди”, образи. Ця кривда може проявитися “або в орієнтації на реактивну агресію щодо дійсної чи уявних причин меншовартості…, або в напрямку сублімації в стражданнях, або в соціально-утопічному мрійництві”. Тобто, екстернальна риса проявляється у ворожій нетерпимості до “інших” – націй, релігій, партій, яка призводить до конфліктів, або пасивного споглядання і очікування “чого Бог пошле”.

Екзекутивна риса переважає у сучасній українській політичній культурі. Вона виражається у існуванні символів, архетипах “доброї землі”, “матері-природи”. Норми поведінки українців формуються під впливом материнських цінностей. У політиці це проявляється як перевага споглядального життя над активним. Соціуми з такою рисою є апатичні, легко піддаються навіюванню, шукають собі більш впливового партнера. Це призводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займають наші основні конкуренти.

Отже, українській політичній культурі властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Вона має суперечливий характер, що зумовлено як геополітичним становищем, так і багатовіковим підневільним і бездержавним становищем України. У культурі української нації одночасно проявляються різні і навіть протилежні якості – героїзм і пасивність, волелюбність, індивідуалізм і конформізм, довірливість і підозрілість тощо. Проголошення державного суверенітету України у 1991 р. припинило певною мірою дію негативних чинників на свідомість і політичну поведінку українського народу. Але набуті у минулому риси культури ще довго будуть продукувати відповідні суспільні відносини, ідеали та орієнтації. Головним засобом подолання негативних рис та деформації політичної культури і політичної свідомості повинна стати реалізація великої спільної мети нації – побудова суверенної, соборної і демократичної української держави.