4.Характерние риси і класова сутність афінського поліса.

Афіни досягають найвищого розквіту, досить чітко склалися основні класи - раби і рабовласники. Раби не мали жодних політичних і цивільних прав. Вільне населення Афін було далеко не єдиним за своїм складом. Панівне становище займав клас рабовласників, хоча більшу частину вільного населення становили трудівники, які жили своєю працею. Деяким вдавалося розбагатіти, а деякі навпаки розорялися. В основному ж, як ми бачимо, всі перетворення в країні здійснилися на користь панівного класу.

«В якій мірі склалися в головних своїх рисах держава опинилася пристосованим до нового суспільного становища афінян, свідчить швидкий розквіт багатства, торгівлі і промисловості. Класовий антагонізм, на якому спочивали тепер громадські та політичні установи, був уже не антагонізмом між знаттю і простим народом, антагонізмом між рабами і вільними, між перебували під заступництвом і повноправними громадянами »

Енгельс вважав, що не демократія погубила Афіни, а рабство, яке зробило працю вільного громадянина нікчемним. Грецькі міста - держави-поліси - мали деякі відмінності від ранніх міст - держав Сходу.

Грецький поліс представляв собою цивільну громаду, яка спиралася на форму античної рабовласницької власності.

Характерні риси цієї власності - це приватна власність на рабів і основний засіб виробництво - землю. Приватним власником міг бути тільки повноправний член громадянської громади. Втративши землю, позбавлялися і цивільних прав. В Афінах, коли перемогла рабовласницька демократія, політичні права поширювалися на всіх громадян незалежно володіння ними землею.

Однак, у всіх полісах, незалежно від особливостей їх політичного устрою, входило до складу і користувалося громадянськими правами в повному обсязі населення полісу. Раби і неповноправні в найважливіших містах державах становили велику частину населення поліса, а громадяни - лише привілейоване меншість.

Меншість використовувало політичну владу для підтримки, існуючого ладу.

Ще одна характерна риса поліса - це те, що територія, яка належала місту - державі, як правило, займала незначну площу. Володіння поліса зазвичай вичерпувалися примикає до нього безпосередньо сільською округою.

У цілому поліс був явище історично прогресивне.

Висновок

Вся сучасна європейська, а частиною і позаєвропейських культура виросла на грунті культури античної. Без знання античної історії не можна зрозуміти багатьох установ наступних періодів історії, мистецтва, архітектурних стилів, театру, сучасних політичних, наукових та інших термінів. Античність у всьому її різноманітті виступає на кожному кроці як у суспільному, так і в приватному житті [5].

Давньогрецька цивілізація як неповторна історична реальність відрізняється низкою суттєвих ознак від країн Стародавнього Сходу, з одного боку, і від Стародавнього Риму - з іншого.

Найбільші досягнення греків проявилися в трьох основних сферах:

організації міського життя з її високим рівнем благоустрою як одного з найважливіших умов цивілізованого існування;

встановленням демократичної республіки (демократії) - найбільш прогресивної форми державного устрою;

створення чудової культури.

Високий рівень грецької культури, різноманіття і глибина, розробленість її напрямів, створення шедеврів і вироблення плідних ідей, що ввійшли потім у скарбницю світової цивілізації виділяю феномен давньогрецької культури серед багатьох інших національних культурних систем.

Познайомившись з першоджерелами та літературою з історії формування Афінського поліса можна зробити наступні висновки: процес виникнення суспільного і майнової нерівності в Аттиці спочатку протікав у знайомих нам формах.Рабовладельческій лад складався в Греції у формах, що створюють можливості для потужного зростання культури, робить величезний вплив на подальшу історію людства.

Розвиток продуктивних сил грецького суспільства, соціально - економічна диференціація і розпад суспільства на класи привели в VIII-VII ст. до н.е. до утворення в Греції античного міста - держави - поліса, що мав деякі відмінності від більшості ранніх міст - держав Сходу.

У цілому поліс, особлива форма рабовласницького держави, в порівнянні з давньосхідних рабовласницькими деспотіями того часу, безумовно, представляв собою явище історично прогресивне.

Вільне населення Афін було далеко не єдиним по-своєму складу. Панівне становище займав клас рабовласників.

Поліс (грецьк. polis — місто, держава) — особлива форма соціально-економічної і політичної організації суспільства в античній Греції. Поліс був містом-державою, порівняно невеликою общиною вільних громадян, яка виникла в процесі переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства, зростання товарно-грошових відносин, відділення ремесла від рільництва і боротьби населення з родовою аристократією.

Типова форма поліса — міське або велике сільське поселення як політичний, економічний і культурний центр та сусідня з ним територія (хора). Історичне значення й унікальність поліса полягає в тому, що це перша в історії форма людського співжиття, якуможна визначити як громадську общину (співтовариство вільних громадян). За політичним устроєм давньогрецькі поліси поділялися на аристократичні і демократичні, а за господарським — на аграрні (Спарта), аграрно-ремісничі (Афіни) або торгово-ремісничі (Коринф).

№ 37. Китайська імперія у 13-17 ст(від монгольського до маньчжурського завоювання)

На початку XII ст. в імперії Сун з'явився небезпечний ворог — кочовики чжурджепи. Захопивши північ Китаю, вони утворили там державу Цзінь. тобто Золоту (1115-1234). Китайський імператор утік на південь країни. Тут виникла держава Південна Сун (1117-1279).

Монгольське ярмо

На початку XIII ст. через внутрішні чвари держава чжурдженів помітно ослабла. Імперія Південна Сун готувалася відвоювати свої північні землі. Однак цим планам здійснитися не судилося, бо в цей час з'явилася нова грізна сила — монголи на чолі з Чингісханом.

Південна Сун відправила до Чингісхана послів і військових радників. Вони навчили монголів китайській військовій науці, у тому числі й мистецтву штурму укріплених міст за допомогою облогових механізмів. У1234 р. монгольська кіннота знищила державу Дзінь. Проте всупереч очікуванням, монголи не стали союзниками Південної Сун. Вони відразу ж почали завоювання Південного Китаю. Невдовзі хан Хубілай, онук Чингісхана. переніс свою столицю в Яньцзинь (сучасний Пекін) і напав на імперію Південна Сун. У1271 р., підкоривши її більшу частину, Хубілай оголосив про заснування пової китайської династії Юань (1271-1368).

Упродовж наступних років розрізнені китайські гарнізони чинили монголам героїчний опір. Урятувати державність намагалися й окремі сунські сановники-патріоти. Однак їхні сили вичерпувалися. У1279 р. залишки сунських військ на узбережжі Швденно-Китайського моря було оточено й знищено. Один із сановників, не бажаючи стати свідком глуму над останнім малолітнім сунським імператором, посадив хлопчика собі па спину та кинувся в море. Обоє потонули, а відтак припинила своє існування і Сунська династія.

Під владою Хубілая опинилися великі землі. Його імперія включала Китай, Монголію і Тибет. У планах першого юаньського імператора було завоювання Японії. Однак спроби загарбати цю країну виявилися безуспішними.

Наслідки монгольського завоювання негативно по- значилися на внутрішньому житті Китаю. Країну було безжально спустошено. Монголи знищили сотні тисяч китайців, а декілька мільйонів обернули на рабів. Багато раніше оброблюваних земель перетворилися на пасо-виська та мисливські угіддя монгольської знаті. Державною мовою стала монгольська. Китайців нещадно визискували та всіляко принижували. їм заборонили виходити вночі на вулицю, мати зброю та коней, вивчати військову справу, опановувати іноземні мови тощо.

Спочатку монголи намагалися взагалі усунути від управління китайських чиновників. Однак невдовзі вони зрозуміли, що так даті тривати не може й почали залучати китайців до державної служби на найнижчі Національне гноблення сприймалося китайцями дуже болісно. Серед населення створювалися таємні організації, що ставили за мету звільнення країни від іноземного панування. У1351 р. в Китаї почалося антимонгольське повстання. На півночі загони повстанців було розгромлено. Натомість південь опинився під контролем одного з керівників повсталих Чжу Юаньчжана. Йому випало довести боротьбу з монголами до переможного кінця. У1368 р. Чжу Юаньчжан зайняв Пекін, проголосив себе імператором і заснував династію Мін — Блискучу (1368-1644). Столицею держави стало місто Інтянь (сучасний Нанкін).

Монгольське панування закінчилося.

Китай після повалення монгольського ярма

Незважаючи на повалення монгольського ярма, боротьба з колишніми завойовниками тривала ще 20 років. Об'єднання країни завершилося тільки в 1387 р. після підкорення Ляодуна.

Із приходом до влади Чжу Юаньчжан (1368-1398) провів ряд реформ. Володіння монголів були конфісковані. Усі землі, які селяни захопили під час визвольної війни, були законодавчо закріплені за ними. Проте орної землі все-одно не вистачало. Селяни, які погоджувалися обробляти пустища, звільнялися на три роки від податків. За наказом імператора відновили зрошувальну систему. Було скасовано рабство, а також проведено перепис населення і складено опис усіх земель. Чжу Юаньчжан перевів армію на самозабезпечення, створивши військові поселення.

Народу дозволялося подавати скарги щодо зловживань місцевих чиновників просто в столицю, а також надсилати імператорові таємні листи (тобто заохочувалися наклепи й доноси). Чжу Юаньчжан зосередив у своїх руках усю повноту влади й ліквідував міністерські посади. Його правління відзначалося нечуваною жорстокістю. Наприклад, було страчено сотні тисяч підданих, звинувачених у зраді й хабарництві. Від імператорської сваволі країна покрилася мороком страху.

Зміцнюючи владу, Чжу Юаньчжан направляв у різні провінції держави в якості намісників своїх синів і онуків. Він вважав, що тільки вони можуть стати опорою молодої династії. На початку XV ст. це призвело до збройної боротьби між нащадками Чжу Юаньчжаня за трон. Владу захопив його син Чжу Ді. В історії країни він залишився як один із наймудріших і найдієвіших правителів. Завдяки його рішенню 1421 р. столицю Китаю було перенесено з Нанкіна в Пекін. Із того часу й донині Пекін є головним містом держави.

Імператори династії Мін вели завойовницькі війни. Однією з перших підкорених ними країн ненадовго став В'єтнам. У залежність від Китаю потрапив також Тибет. Правління Чжу Ді було позначено нечуваною військово-дипломатичною і торговельною активністю Китаю на морях. За наказом імператора великий флот неодноразово вирушав у далекі плавання. Китайські кораблі швартувалися біля берегів Індії, Індонезії. Індокитаю, Аравії і навіть Східної Африки.

Суспільство і державне управління

Китайське суспільство складалося із: 1) спадкової аристократії; 2) чиновників; 3) вільних селян і ремісників, тобто «добрих людей»; 4) найманих робітників, напівра-бів і рабів, тобто «дешевих людей». Усі вони вважалися підданими імператора.

До вищої групи суспільства належала спадкова аристократія, якій присвоювали певні титули та ранги. Кожний титул забезпечувався земельним наділом певного розміру. Титулована знать мала великі права й привілеї. Почесні титули надавалися також окремим особам неаристократичного походження за особливі заслуги перед державою.

Значний прошарок суспільної верхівки становили чиновники. Вони поділялися на дев'ять рангів, які дробилися далі. Кожному рангу відповідача грошова чи натуральна оплата у вигляді земельного володіння. Чиновники не могли передати в спадок ні свій ранг, ні посаду, ні отриману землю. Щоб стати чиновником, потрібно було скласти державний іспит. Існували три ступені іспитів.

Найвищий ступінь доводилося складати при імператорському дворі. Крім загальноосвітнього рівня, знань літератури та праць Конфуція, перевірялася і благонадійність майбутнього чиновника. Не було дивиною, якщо людину, яка не відповідала своєму призначенню, понижували в посаді. Тому серед чиновників панувала невпевненість у майбутньому й процвітало підлабузництво. Незважаючи на це, у Китаї були родини, які з діда-прадіда готували для держави чиновників.

На нижчій сходинці суспільної драбини знаходилися вічьні селяни, ремісники й купці, тобто «добрі люди». В обов'язки селянина входили обробіток землі, своєчасна сплата податків і виконання повинностей усіх видів. Від селянина, як і від чиновника, вимагалися суворе дотримання правил щодо одягу, поведінки й навіть ведення господарства. Селянин не мав права покинути місця свого проживання. На селі важливу роль відігравав староста, який стежив за обробкою полів, сплатою податків, виконанням трудових повинностей тощо. Саме до старости мав звертатися селянин із будь-яких питань. Податками і повинностями обкладалися також ремісники та купці.

На останній сходинці перебували особисто залежні люди — наймані робітники, напівраби і раби, тобто «дешеві люди». Вони не платили податків і вважалися безправними.

Верховна влада знаходилася в руках імператора, «Сина Неба». Він мав необмежені права й правив країною, спираючись на численних чиновників. При імператорові існувала державна рада, до якої входили його родичі та найголовніші сановники. Один з-поміж них виконував функції першого міністра.

Управління країною здійснювалося через три палати. Головна з них відала органами виконавчої влади. їй підпорядковувалося кілька відомств: фінансове, військове, обрядів, чинів, громадських робіт тощо. Дві інші палати готували й обнародували укази імператора, улаштовували на його честь прийоми й урочисті церемонії. Окремо від відомств існували палацові управління, які обслуговували імператора, відали охороною скарбниці, займалися організацією прийому іноземних послів. Імперія поділялася на провінції, а вони — на округи, новіти, волості, села.

Звичаї та традиції

Основою економіки середньовічного Китаю було сільське господарство, переважно — орне землеробство. Спочатку китайці вирощували пшеницю і просо, але згодом віддали перевагу рису. На заливних рисових полях китайці розводили рибу, яка цінувалася більше за м'ясо. Розвиток рисівництва та пов'язана з ним копітка робота на полях сформували визначальні риси характеру китайців: терплячість, працьовитість, уважність до дрібниць і критичне ставлення до будь-яких нововведень. У Китаї культивували також коноплю, чаііні кущі, бавовник. Розвивалося садівництво й городництво. Китайці вирощували яблука, абрикоси, сливи, цитрусові, гранати, банани, огірки, цибулю, часник, боби тощо. Велику славу країні принесло розведення тутового шовкопряда, із коконів якого отримували шовкові нитки.

Крім традиційних рису та риби, китайці споживали також багато овочів та м'ясо биків, кіз. баранів, свиней і птиці. Бідніші люди харчуватися м'ясом собак і віслюків. Основною їжею китайців були випічки з муки та зварена на пару крупа. Полюбляли вони також лапшу й знамениті китайські пельмені, яких налічувалося понад двісті різновидів. До кулінарних шедеврів належали жаб'ячі ланки та зміїне м'ясо. їли паличками, виготовленими з бамбука, слонової кістки, а люди з більшим достатком — зі срібла або рогу носорога, які, за повір'ям, мали врятувати від отрути. Китайці майже не їли молока та сиру, підкреслюючи цим свою відмінність від кочових племен. Серед напоїв найбільшу популярність мав чай, який вони варили як суп. Пили також просяне вино й мінну рисову горілку. Одяг китайців був простим і зручним. Чоловіки носили штани з курткою, підперезаною поясом, яка запиналася тільки направо. Це робилося спеціально, аби не уподібнюватися кочівникам, що запинали куртку наліво. Під час дощу або для захисту від палючого сонця прості люди носили плетені бамбукові чи солом'яні брилі. Заможніші носили шовкові капелюхи. На ноги взували полотняні черевики з підшитою підошвою або сандалі. У випадку похолодання вдягали плащі досить простого крою.

Жіноче вбрання мало чим відрізнялося від чоловічого. Суттєва відмінність полягала в зачісці. Чоловіки мали довге волосся, із якого робили на голові зачіску, так звану «ковбасу», яку обмотували спеціальною пов'язкою. Китайські монахи голили голову. Дівчата збирали волек-ся в пучок (хвостик), а жінки робили найрізноманітніші зачіски і, як правило, ходили з непокритою головою.

Найвродливішими в аристократичних родинах було прийнято вважати жінок, які мали малесенькі ніжки. Аби цього досягти, дівчаткам ще з дитячого віку туго бинтували ступні й вони припиняли ріст. Звичайно, що на таких ніжках важко було навіть пересуватися, однак без них годі було сподіватися на хорошого жениха. Аристократичне походження китаянок підкреслювали також довгі нігті на пальцях рук. Це означало, що людина не виконує чорнової роботи.

Будинки в китайців були, в основному, дерев'яними або глиняними. Стеля в них була відсутня, та іі саме помешкання мало небагато меблів. їли та спали китайці здебільшого на циновках — цупких плетених килимках із соломи. У період правління династії Сун у китайському побуті з'явилися високі столи і стільці.

Подвір'я китайської родини було схоже на невеличку фортецю. Заходити на нього без дозволу заборонялося. Господар міг гнівно прогнати непроханого гостя, ким би він не був.

Найбільшим китайським святом споконвіку був Новий рік. У передноворіч-ну ніч китайці варили особливу кашу, ворожили, влаштовували «свято ліхтарів», випрошували подарунки, били в барабани та гонги, влаштовували карнавали з перевдяганнями, співами й ганцями. Ще одним святом були так звані весняні дні «холодної їжі та чистого світла»: люди гасили всі вогні, їли тільки холодні страви, а потім запалювали нові вогні. До улюблених належало іі осіннє свято врожаю.

Релігійне життя і культура

Із початком Середньовіччя в Китаї набуває поширення буддизм. У VI ст. він стає державною релігією. Саме раннє Середньовіччя стало періодом утвердження буддизму, який справив величезний вплив на розвиток китайської філософії, літератури та мистецтва. У Китаї буддизм всотав місцеву обрядовість і культ предків. До пантеону святих було віднесено місцевих мудреців та героїв.

Буддизм мав найбільше прихильників серед знаті, тоді як серед простолюду був поширений даосизм. Де вчення зберегло гасла рівності й засуджувало багатство. Із VII ст. почала створюватися лаоська церковна організація. Згодом правляча верхівка переглянула основні положення даосизму, суттєво видозмінивши їх на свою користь. Тоді ж даосизм отримав офіційне визнання.

Між даосизмом і буддизмом точилася боротьба за вплив на китайське суспільство. Однак обидві релігії не могли змагатися з конфуціанством, яке продовжувало зберігатися як основа моралі, освіти, державного устрою, законодавства.

Конфуціанство вчило поклонятися імператорові, бути справедливим і чесним, любити батьків, із повагою ставитися до людей, особливо шанувати старших і піклуватися про молодших. Саме в дусі конфуціанства було розроблено систему обов'язкових державних іспитів, які складали чиновники для отримання посади.

Співіснування кількох релігій було характерною рисою китайського суспільства в ранньому Середньовіччі. В XI—XII ст. в конфуціанство почали вводити елементи даосизму й буддизму. Саме це видозмінене конфуціанство стало новою потужною політичною та культурною силою в Китаї. І хоча нове конфуціанство не витіснило ні даосизму, ні буддизму, наприкінці XIV ст. воно посіло панівне становище в країні.

Китайська культура епохи Середньовіччя досягла неабияких висот. Із давніх-давен китайці володіли Ієрогліфічним письмом. Користуючись ієрогліфами в повсякденному житті, китайці довели цей спосіб письма до високого рівня досконалості. Це відродило особливий вид мистецтва — каліграфію. Схильних до красно-писання людей відшуковували спеціально, особливо серед чиновників. Освічені люди віддавали мистецтву каліграфії багато часу й сил, бо вбачали в ньому засіб духовного піднесення.

Держава сприяла розвиткові освіти. Це й зрозуміло, адже їй потрібні були освічені чиновники. Завдяки збільшенню кількості початкових і вищих шкіл у Китаї з'явилося багато грамотних і знаючих людей. Щоправда, за правління династії Суп освічені люди стали рідкістю. У період панування монголів навчанню китайців не приділялося найменшої уваги. Тому й не дивно, що засновник династії Мін імператор Чжу Юаньчжан був малограмотним.

Великі зрушення відбулися в науці. У VIII СТ. в Китаї відкрилася Генеральна Академія наук (Палата вчених). Особливо розвивалися математика, астрономія, природознавство. З'явилися також праці з різних галузей медицини. Китайська медицина славилася дослідженням лікувальних властивостей рослин. Інженерні й математичні знання використовували для будівництва міст, фортечних мурів, складних зрошувальних систем. Саме китайці винайшли папір, порцеляну, компас і порох. Значення цих відкриттів важко переоцінити у світовому вимірі.

У XV ст. китайські вчені створили багатотомні енциклопедії з різних галузей: історії, географії, медицини, мистецтва тощо. Поширення наукових знань прискорилося з винайденням книгодрукування. Саме китайці в VII ст. винайшли його найпростішу форму — ксилографію. На дерев'яних дошках вирізьблювали відповідні ієрогліфи, на них наносили фарбу, а потім текст передруковували на папір. Середньовічний Китай славився також великими бібліотеками. На початку VIII ст. в країні стала видаватися офіційна урядова газета «Столичний вісник», яка проіснувала до XX ст. За правління династії Сун було вперше випущено паперові гроші — асигнації.

Високого розвитку досягла китайська поезія. її «золота доба» припадає на VIII-XIII ст. У цей період творили такі видатні майстри поетичного слова, як Лі Бо, Ду Фу, Юань Чжень, Су Ши, талановита ноетка Цін-чжао та ін. їхні твори були ліричними, оспівували красу природи. Автори перейматися долею своєї батьківщини та стражданням простого народу. У XIV ст. народився жанр історичного роману («Три царювання», «Річкові заводі»). Його основу, як правило, становили напружені, трагічні події в житті китайського народу.

Постуй спостерігається і в китайській архітектурі та мистецтві, на які вплинув буддизм. Про це, зокрема, свідчать багатоповерхові кам'яні споруди — пагоди, скульптури й розписи буддійських печерних храмів. Свій звичний силует пагода набуває в період правління династії Тан, коли карнизи на кожному поверсі стають вишукано вигнутими. Унікальним є храм «Печери тисячі Будд». У ньому налічувалося майже 500 печер, вій був прикрашений художнім розписом завдовжки майже 25 км.

Загалом китайські будівлі — палаци, храми, помешкання заможі іих городян або знаті, міські брами, вежі, мости тощо мали легкі, витончені форми. Вони зводилися як із каменю чи мармуру, так і з дерева чи навіть металу. Дахи будівель мали загнуті догори кути. Зверху імператорські палаци або будинки знаті часто вкривалися спеціальними золотими листами. У ХІV-ХV ст. в Пекіні було споруджено величезний комплекс імператорських палаців, оточений ровом і обнесений стіною, названий Пурпурним містом.

У X ст. було засновано Академію мистецтв, у якій художники вчилися і виставляли свої картини. Китайські митні малювали тушшю на шовковій тканині або на тонкому папері. Улюблена тема — пейзаж, який називали «гори і води». Картини зберігалися віками завдяки тому, що їх не вивішували на стіни. Полотно скручували, акуратно загортати в шовк і складали в спеціальні шкатулки. Картини виймали й розгортали тільки для гого, щоб гості моли оцінити їхню крагу, чи тоді, коли самі господарі хотіли помилуватися ними.

Отже, китайські винаходи, багата та унікальна культура — гідне надбання світової цивілізації.

№ 42. Стародавній Єгипет: основні віхи історії

Єгипет знаходиться на берегах Нілу від першого порога — кам'янистої перешкоди в руслі ріки — до Середземного моря. Щороку в липні починається розлив Нілу. Рівень води піднімається до 14 метрів, а ширина його сягає 1 кілометра. Лише в листопаді ріка повертається у свої береги, залишаючи на полях вологу і шар чорного родючого мулу. Ґрунт у долині Нілу м'який, його було легко обробляти навіть простою дерев'яною мотикою. Завдяки високим врожаям земля Єгипту могла прогодувати багатьох людей, Через колір родючої землі в долині Нілу місцеві жителі називали свою країну Кемет, що означає «чорна», на відміну від жовтих або червоних пісків пустелі, яка оточує долину.

Перші рільники з'явились у долині Нілу наприкінці кам'яного віку — близько 7 тис. років тому. Прийшли вони сюди з навколишніх степів, які в цей час почали висихати і перетворюватися на пустелю (зараз її називають Сахарою). Долина Нілу дуже вузька — завширшки у декілька кілометрів. Лише на півночі, де Ніл впадає у Середземне море, долина розширюється, утворюючи мовби трикутник. Греки назвали цю місцевість дельтою, оскільки вона нагадувала їм їхню літеру «дельта» — А.

Щоб поля отримували воду протягом року, перші мешканці долини Нілу змушені були будувати дамби і канали. Кожен рік їх потрібно було ремонтувати. Це спонукало рільників об'єднуватися у невеликі князівства—сени, які поступово виникали вздовж Нілу.

Близько 6 тис. років тому в долині Нілу утворилося близько сорока невеликих князівств. Вони постійно воювали одне з одним, і в результаті до кінця IV тисячоліття до н. є. з них сформувалися два великих царства: Північний (Нижній) Єгипет і Південний (Верхній) Єгипет. Але і між ними не було миру.

Приблизно за 3 тис. років до н. є. володар Південного Єгипту остаточно підкорив Північний Єгипет, об'єднавши всю країну, і одержав почесне прізвисько Перо, тобто «великий будинок», «палац» (звідси пішло слово фараон). Першого фараона звали Міна (Менее); його вважають засновником єгипетської держави. Міна побудував у Північному Єгипті нову столицю єдиної єгипетської держави — місто Мемфіс («білі стіни»). Колишніми маленькими державами, або номами, як називали їх греки, керували номархи, призначувані фараоном.

Історію Стародавнього Єгипту, що нараховує близько З тис. років, поділяють на три періоди: Стародавнє царство, Середнє царство і Нове царство. Епоха Стародавнього царства почалася з об'єднання Єгипту фараоном Міною і закінчилася у 2134 р. до н. е., коли одному з номархів удалося захопити Мемфіс і заявити про незалежність Нижнього Єгипту. На півдні виникла держава Верхній Єгипет із центром у Фівах.

Тільки близько 2040 р. до н. є. фараону Ментухотепу І вдалося підкорити ном бунтівного номарха і знову об'єднати Єгипет. Почався період Середнього царства.

Однак і воно виявилося неміцним. Через слабкість верховної влади вся країна на 150 років була підкорена племенами гіксосів, що прийшли з Азії. їх вигнали володарі Верхнього Єгипту, яких залучив на свій бік правитель із Фів Яхмос І. Так виникло Нове царство.

З X ст. до н. е. в Єгипетській державі почався новий період нестабільності, що, врешті-решт, завершився захопленням її Персією. Від перського панування єгиптян звільнив полководець Олександр Македонський (про це йтиметься в темі «Стародавня Греція»).

Єгипетською державою керував фараон. Йому підкорялися вельможі — знатні люди, воєначальники. Вельможа вважався слугою фараона. На вцілілих зображеннях фараон сидить на троні, тримаючи жезл і батіг. Це означало, що він мав право панувати і карати усіх своїх підданих. До правителя Єгипту наближалися, піднявши руки на знак обожнювання. Кожен єгиптянин повинен був виконувати всі накази фараона і задовільняти його примхи.

На службі у фараона і вельмож перебували численні писарі. Могутність фараона захищало військо. Рільники платили податки, віддаючи значну частину врожаю і приплоду худоби.

Сади і городи, до яких вода під час розливів не доходила, єгиптяни поливали за допомогою особливих пристосувань — шадуфів, що нагадують колодязних журавлів, які використовуються дотепер.

Вирощували єгиптяни фінікові пальми, ячмінь, пшеницю, виноград і льон, з якого ткали полотно. Тканини були дуже дорогими. Лише знатні і багаті люди могли дозволити собі носити довгий одяг, прикрашений вишивкою. Всі інші ходили з пов'язками на стегнах або в коротких сорочках без пояса.

Житло у простих єгиптян було дуже примітивним. Стіни будинку — глиняні, дах — вкритий широким пальмовим листям. На земляній підлозі — циновки з очерету, біля вогнища — глиняний посуд. Одягу в єгиптян було мало, але вони полюбляли різноманітні прикраси та амулети—дрібні предмети (просвердлені камінці, черепашки, намиста, фігурки), які, як вважалося, захищали від злих духів. Іноді в будинку з цією метою ставили статуетку карлика Біса.

У єгиптян було чимало домашніх тварин. Вони першими приручили гусей, качок, антилоп, а також соколів для полювання. Коней в Єгипет привели гіксоси, однак їздити на них верхи та орати єгиптяни так і не навчилися.

В Єгипті працювало безліч ремісників, які виготовляли вироби з бронзи, дерева, шкіри, займалися ткацтвом та різьбленням по каменю тощо. З бронзи єгипетські майстри виготовляли зброю, посуд, прикраси. Срібла в Єгипті було менше, ніж золота, тому воно особливо цінувалося. Грошей тоді ще не знали і торгували шляхом обміну.

Ось як описує представників різних ремесел єгипетський писар: «Я бачив коваля за його роботою. Його пальці покриті зморшками, як крокодилова шкіра... Муляр постійно бореться з твердим каменем... Перукар голить до самої ночі, і тільки коли сідає їсти, може обпертися на лікті, щоб відпочити... Човняр плаває, щоб одержати плату за свою працю... Ткач коліньми давить на свій шлунок і не буває на свіжому повітрі... Швець нещасливий, увесь час стогне, коли вичиняє шкіру...»

Вельможа жив зовсім інакше. Його великий красивий будинок стояв у саду серед квітів і фруктових дерев. Коли він в одязі з тонких лляних тканин виходив з будинку або приймав гостей, то одягав багато прикрас. У кімнатах у нього були зручні крісла з різьбленого дерева, прикрашені візерунками зі слонової кістки, коштовні скриньки і вази. Для вельможі за його життя будували кам'яну гробницю, стіни якої прикрашали написами, малюнками і рельєфами. Написи розповідали про прижиттєві заняття та успіхи вельможі. Оскільки єгиптяни вірили, що все намальоване та витесане з каменю чудесним способом може ожити, вельможа наказував зобразити на гробниці себе, свій будинок, дружину, дітей і все майно, щоб після смерті жити так само, як колись. У гробницю ставили маленькі фігурки людей праці — хтось повинен був трудитися на свого покійного пана...

Могутність фараона забезпечувало його військо, тому кожен правитель дуже уважно стежив за тим, щоб армія була чисельною, добре озброєною і не потребувала нічого. Воїном у Єгипті ставав кожен десятий юнак і служив в армії багато років.

На озброєнні одних воїнів-піхошинців були луки, в інших— довгі списи, бойові сокирки або кинджали. Вістря списів, леза сокирок і клинки виготовлялися з бронзи. Захищалися піхотинці невеликими легкими щитами, зручними в рукопашному бою. Штурмуючи фортеці, вони приставляли до стін довгі драбини.

У середині II тисячоліття до н. є. єгиптяни запозичили від гіксосів уміння керувати бойовими колісницями, запряженими кіньми. У колісниці була пара коліс зі спицями. На осі між колесами знаходилася площадка, на якій стояли двоє, — один правив кіньми, а інший стріляв з лука і кидав у противника короткі списи — дротики. Колісниця коштувала дуже дорого, тому лише знатні єгиптяни ставали колісничими.

Кожен фараон, аж до Аменхотепа III (1402 р. до н. е., Нове царство), за якого період загарбницьких війн Єгипту завершився, прагнув розширити свої володіння, послабити сусідів та завдяки їм збільшити багатства скарбниці.

На південь від Єгипту розташовувалася країна Нубія. Вона славилася золотими копальнями. На захід від Єгипту жили племена лівійців. Відтіля приганяли худобу — корів, кіз, овець. Зовсім близько від Єгипту знаходився Синайський півострів, багатий на поклади мідної руди. Далі на північ простягалися землі Палестини, Сирії, Фінікії. В усі ці країни єгипетські фараони організовували військові походи.

Найбільші завоювання здійснив близько 1500 р. до н. є. фараон Тутмос. При ньому кордони Єгипетського царства в Азії доходили до ріки Євфрат, а в Африці—до четвертого порога Нілу. З завойованих країн везли коштовності, гнали худобу, юрби людей. Переможець мав право убити переможеного. Якщо ж він не вбивав його, то ставав паном його життя і смерті. Мабуть, тому єгиптяни називали бранців «живими вбитими».

Воїни-єгиптяни брали участь у завойовницьких походах та захисті держави, але не використовувалися для охорони палацу фараона. Цю функцію виконувало наймане військо.

Добробут єгиптян цілком залежав від Нілу. Бога ріки звали Хапі, і всі жителі країни дуже його шанували. Але ще важливішим було сонце. Його тепло і світло давали життя всьому існуючому, тому найголовнішим і наймогутнішим єгиптяни вважали бога сонця Ра. Інші його імена—Амон і Амон-Ра. У вічній ворожнечі з ним був бог пітьми Апоп. Земля також мала свого бога. Звали його Геб і зображували у вигляді людини з головою змії, адже змія — «земляна» тварина. Богиня неба Нут в уявленні єгиптян була величезною коровою, темне тіло якої вкривали зірки. Бог мудрості Тот мав голову священного птаха ібіса. Це він навчив людей читати і писати; володів часом, розділивши його на роки, місяці, дні, знав йому рахунок. Богиню Бастет — чорну кішку — особливо поважали жінки, адже вона була заступницею їхньої вроди. Царством мертвих володів бог Анубіс, якого зображували з тілом людини і головою шакала. У цьому царстві серце людини, що потрапило туди після смерті, кладуть на одну чашу ваг, а на іншу — маленьку фігуру богині правди — Маат. Рівновага підтверджувала праведність людини.

Крім ібіса, в Єгипті поклонялися й іншим священним тваринам. У Мемфісі тримали в храмі великого чорного бика з білою міткою на чолі. Звали його Апісом. Коли цей бик вмирав, жерці — служителі богів — оголошували по всій країні жалобу. У штучному озері тримали ручного крокодила на ймення Себек. Були і священні кішки.

Єгиптяни вірили, що непомітні для звичайної людини боги оселяються у збудованих спеціально для них житлах — храмах. Тут встановлювали великі статуї богів або робили маленькі фігурки з бронзи чи глини. Єгиптяни гадали, що бог вселяється в зображення і чує все сказане людьми, приймає їхні подарунки. Богам служили жерці, які жили при храмах. Верховний жрець здійснював священні обряди —натирав статую запашними маслами, одягав її, готував для неї смачне частування, а потім віддалявся, задкуючи, щоб не повернутися до бога спиною. Жерці мали величезну владу, яка суперничала з владою фараона, оскільки єгиптяни вважали, що ті говорять від імені самих богів.

А от як виглядав єгипетський храм. Вздовж дороги, що вела до храму, встановлювали два ряди сфінксів. З обох боків брами піднімалися масивні вежі, прикрашені рельєфами — опуклими зображеннями на камені. Перед ними стояли висічені з граніту величезні постаті фараона, що сидів на троні; біля входу — обеліски, кам'яні «голки фараонів». їхні гострі вершини, вкриті золотом і сріблом, виблискували в сонячному промінні. У глибині храму, у схованому від сторонніх приміщенні, стояла статуя бога — захисника храму. Поруч, в особливій кімнаті, знаходився священний човен. Під час великих свят жерці ставили статую на цей човен і на плечах виносили у двір храму до народу.

Про життя богів єгиптяни складали розповіді —міфи. Особливо популярний міф про Осіріса:

«Колись царем Єгипту був бог Осіріс. Його молодший брат, бог Сет, заздрив Осірісу і ненавидів його, тому й вірна дружина Осіріса, богиня Ісіда, сховалася від Сета в густих заростях очерету на березі Нілу. Там вона няньчила маленького сина Осіріса — бога Гора. Коли Гор виріс, то з допомогою Ісіди здолав Сета. Ісіда чудом оживила Осіріса. Воскрес бог, але не захотів залишатися на землі. Став фараоном і суддею в царстві мертвих, а Гор — захисником фараонів. Ісіда ж стала захисницею всіх дружин і матерів.»

Єгиптяни вірили у загробне життя і дуже піклувалися про тіло померлого, щоб до нього знову могла вселитися його душа (Ка). Вони обробляли тіло, аби воно зберігалося довго, бальзамами, — виготовляючи з нього таким чином мумію. Мумію клали у труну — саркофаг.

Стародавні єгиптяни і до фараона відносилися, як до бога. Називали його сином Сонця. Усі повинні були підкорятися волі фараона — не тільки люди, але й сама природа.

Ви вже знаєте, що для вельмож ще за їхнього життя будували кам'яні гробниці, прикрашаючи їх внутрішнім розписом. Але найбагатші гробниці мали фараони. У Стародавньому царстві гробниці для фараонів споруджували у вигляді пірамід.

Першу кам'яну піраміду для свого володаря спорудив близько 2880 р. до н. є. Імхотеп — верховний сановник фараона Джосера, видатна людина свого часу, архітектор, лікар і мудрець. Найвищу піраміду було збудовано близько 2600 р. до н. є. для фараона Хеопса. її висота сягає 150 м.

Сім найвідоміших споруд у старовину називали чудесами світу, і перше з них — єгипетські піраміди. Давньогрецький історик Геродот розповідає, що 100 тис. чоловік працювали на будівництві пірамід безупинно, змінюючись кожні три місяці. Для спорудження однієї піраміди були потрібні роки, а інколи й десятиліття. Однак у наші дні вчені вважають, що піраміди зводилися тільки під час розливу Нілу, коли у хліборобів не було можливості працювати на полях.

Поруч із пірамідами, розташованими в містечку Гіза на західному березі Нілу, знаходиться висічений зі скелі Великий сфінкс. У нього — тіло лева і голова людини.

У II тисячолітті до н. є. єгиптяни перестали будувати піраміди — почали ховати померлих фараонів у скелях і підземеллях. Більшість гробниць було пограбовано ще до того, як їх відкрили вчені, але одна з них збереглася недоторканою. її вік нараховує понад три тисячоліття. У саркофазі знаходилася мумія фараона Тутанхамона.

Роботи давньоєгипетських майстрів легко впізнати за деякими характерними рисами. Наприклад, верхня частина тіла людини — плечі, руки — виглядають так, наче ми дивимось на неї спереду, а ноги—збоку. Голова повернута до нас у профіль, а око намальоване так, немов ми дивимось людині прямо в обличчя. Були й інші правила: чоловіків малювали темношкірими, жінок—світлішими; фігури богів—завжди великого росту. Фараон зображувався вищим, ніж вельможі, а прості люди зовсім маленькими. Великого значення єгиптяни надавали відповідності зображення оригіналу.

Писемність єгиптян являла собою систему малюнків-значків — ієрогліфів; у єгипетському письмі понад 700 ієрогліфів. Писали на папірусі — матеріалі, виготовленому зі стебла очерету — папірусу.

Коли лист папірусу списували до кінця, до нього підклеювали новий. Папірусну стрічку згортали в трубочку — сувій.

Грамоті навчали тільки хлопчиків. У школі вони вчилися писати спочатку на черепках битого посуду. На папірусі писали тонкою паличкою, використовуючи дві фарби — чорну і червону. Червоною позначали абзаци.

Школи готували писарів і жерців і знаходилися при храмах; учителями в них були жерці. Учні розв'язували завдання з математики. Займалися вони й астрономією.

Ось яке повчання писаря учням дійшло до нас зі Стародавнього Єгипту:

«Писар — мова його величності, він виконує визначене ним. Читай книгу свою щодня. Вирішуй завдання мовчки, щоб не було чутно ні звуку з уст твоїх. Не проводь жодного дня в неробстві, інакше будуть бити тебе. Вуха хлопчика на спині його, і він слухає, коли його б'ють».

Єгипетські жерці займалися багатьма науками і досягай значних успіхів в астрономії, математиці, хімії та медицині. Спостерігаючи за небом, вони склали точний календар і передбачали, коли почнеться розлив Нілу. Для вимірювання часу використовували водяні годинники, схожі на піщані.

Культурна спадщина Стародавнього Єгипту в цілому збереглася до нашого часу. Були забуті лише єгипетські ієрогліфи. Розшифрував систему письма стародавніх єгиптян у 1822 р. французький вчений Жан Шампольйон. Чимало досягнень єгиптян було засвоєно сусідніми народами; деякими з них ми користуємось і сьогодні.

Наприклад, поділяємо рік на 365 днів, як це вперше зробили єгиптяни. Саме вони першими дійшли висновку, що, окрім зірок, існують планети, які змінюють своє розташування залежно від пори року. Стародавні єгиптяни вміли також передбачати затемнення Сонця і Місяця.

№ 43. Військово-політичні конфліктив Греції у VI – V ст. до н.е.

Після дорійської навали землі Еллади на багато десятиліть занепали. Однак поступово люди поверталися на колись обжиті місця. Виникали і нові поселення, які з часом розросталися в міста.

Кожне місто вважало себе самостійною державою-полісом (села, садиби багатих землевласників, ячмінні і пшеничні поля, пасовища, маслинові гаї і виноградники). Центром міста-поліса був не царський палац, як за часів ахейської Греції, а торгова площа — агора. Греки оточували свої міста кам'яними стінами.

Найзначнішими тогочасними містами були Афіни, Спарта, Коринф, Мілет. Між сусідніми полісами часто виникали конфлікти, що іноді призводили до війн.

У полісах активно розвивалися ремесла і торгівля. Грецькі ковалі освоїли залізо й у достатній кількості постачали селян і воїнів міцними і недорогими залізними виробами.

У VIII ст. до н. е. купці завезли в Грецію з Фінікії нову писемність. Оскільки вона містила знаки тільки для позначення приголосних звуків, греки додали до них голосні. Так з'явився грецький алфавіт, що містить 24 літери. Від грецького походять усі європейські алфавіти, у тому числі кирилиця, якою користуємося ми.

У VII ст. до н.е. завдяки купцям греки запозичили в багатої золотом Лідії новий винахід —металеву монету. Основну монету греків називали драхмою, виготовляли її зі срібла; дрібну —лептою. А найбільшою грошовою одиницею став талант (срібний грецький талант важив приблизно 26 кг).

У Середній Греції знаходиться область Аттика. її головним містом були Афіни.

Афінське ремісництво славилося майстрами з обробки бронзи та заліза, зодчими, гончарями. Життєво важливою була для Афін морська торгівля, оскільки в гористій Аттиці вирощували мало зерна, а потреба в хлібі зростала, і його завозили морем з Єгипту і Причорномор'я.

Афінські селяни вирощували маслинові дерева, а на схилах гір — виноград. Плоди маслинових дерев — оливки (ми називаємо їх ще й маслинами) — їли свіжими, солоними чи вимоченими в оцті. Кращі сорти маслинового масла йшли в їжу, гірші — на освітлення. Маслиновим маслом змазували опіки, воно входило до складу ліків. З виноградного соку робили вино. Греки не пили його чистим, а розбавляли водою (1 до 10).

Влада в Афінах належала знаті. Містом управляла рада зі знатних людей (аристократів) — ареопаг. Він щорічно обирав із числа знатних і багатих афінян дев'ятьох правителів — архонтів: жерця, полководця, главу держави і шістьох суддів. Прості люди — як бідні, так і багаті, але незнатні, — називалися демосом, тобто народом, і попервах в управлінні полісом участі не брали.

Кращими землями володіли знатні люди. У неврожайний рік рядовому хліборобу доводилося брати зерно в борг або купляти за срібло у знатного сусіда. Тоді на його ділянці встановлювали особливий знак — борговий камінь. Якщо боржник не повертав у зазначений термін узяте, він ставав рабом.

Всевладдя знаті давало їй змогу всі суперечки вирішувати на свою користь, часто порушуючи навіть усталені звичаї. Це обурювало народ, який вимагав створення законів. У 621 р. до н.е. архонт Драконт, нарешті, склав писані закони, до яких, крім усталених звичаїв, додав ще й декілька своїх положень. За словами стародавніх греків, ці закони були «писані не чорнилом, а кров'ю». За всі злочини, включаючи і незначні, передбачалася смертна кара.

Проте, не зважаючи на жорстокість, закони Драконта відіграли й позитивну роль. Вони поклали край кровній помсті, оскільки всі справи вирішував суд, а також змусили поважати чужу власність.

Проте закони Драконта не розв'язали всіх проблем. Боротьба між демосом та аристократією тривала. На багатолюдних зборах ремісники, крамарі, хлібороби закликали скинути владу знатних і багатих і домогтися права самим керувати державою. Вони вимагали скасування боргового рабства і справедливого поділу землі.

У 594 р. до н.е. знать і демос спільно обрали архонтом Солона — мудреця, поета й оратора. Він установив нові закони. Вони були записані на дерев'яних дошках заввишки у ріст людини і виставлені для загального ознайомлення на міській площі.

Насамперед Солон скасував жорстокі закони Драконта, ліквідував старі борги хліборобів і назавжди заборонив боргове рабство. За борг бідняк відповідав тільки своїм майном. Якщо цього майна не вистачало, то самого боржника заборонялося перетворювати в раба. Солон розпорядився відпустити на волю всіх рабів-боржників. Тих, хто був проданий за море, він звелів розшукати і викупити за гроші держави. В Афінській державі залишилися тільки привізні раби-чужоземці.

Потім Солон розділив усіх афінських громадян на чотири розряди: найбагатших людей (командували флотом), просто заможних людей {служили в кінноті), середняків (гоплітів-піхотинців) і бідняків-фетів (служили матросами). Відтепер обов'язки залежали від розміру майна і прибутків. Для вирішення найважливіших державних справ скликалися народні збори, в яких брали участь усі вільні афіняни. Однак зберігався й ареопаг.

Вперше в історії Солон установив, що судді повинні обиратися з числа громадян незалежно від їхньої знатності і багатства. На судовому розгляді могли бути присутніми усі бажаючі. Головував, звичайно, архонт. Спочатку по черзі виступали обвинувач, обвинувачуваний і свідки. Вислухавши їх, судді приступали до таємного голосування. Кожен повинен був кинути у бронзову посудину один із двох камінчиків: чорний означав обвинувачення, білий — виправдання. Рішення суду визначалося за більшістю поданих голосів. Однак обвинувачуваний вважався виправданим і в тому випадку, якщо голоси розділялися порівну

Закони Солона заклали в Афінах основи демократії (у перекладі з грецької— «влада народу»).

Крім корінних афінян, у місті жили і вихідці з інших міст, яких називали метеками. Вони не мали тих прав, що афіняни. Дуже рідко — за особливі заслуги у справі захисту або прославлення Афін — їх визнавали повноправними громадянами.

У VI ст. до н.е. міста греків на Іонічному узбережжі Малої Азії опинилися під пануванням величезної Перської держави. На початку V ст. до н.е. цар Дарій І вирішив підкорити всю Елладу. Цьому передувало антиперське повстання в Іонії у 500 р. до н.е. Більшість полісів вважали безнадійною боротьбу з персами і відмовились допомагати повсталим одноплемінникам, порадивши скоритися Дарію. Лише афіняни надіслали в головне місто Іонії—Мілет — 20 бойових кораблів. Шість років боролися іонійці за свою свободу, але сили були надто нерівними, і перси, врешті-решт, придушили повстання. Дарій так зненавидів афінян, що наказав слузі щодня за трапезою повторювати йому: «Володарю! Пам'ятай про афінян!».

Греко-перські війни ( 499 до н.е.. - 449 до н.е.., з перервами) - військові конфлікти між Ахеменідський Персією і грецькими містами-державами, що відстоювали свою незалежність. Греко-перські війни іноді називають Персидськими війнами і вираз це зазвичай відноситься до походів персів на Балканський півострів в 490 до н. е.. і в 480-479 до н. е.. [1]

В результаті греко-перських воєн була зупинена територіальна експансія Імперії Ахеменідів, давньогрецька цивілізація вступила в смугу розквіту і своїх вищих культурних досягнень.