2. Варварські королівства

Першу варварську державу на території Західної Римської імперії — Тулузьке королівство — утворили 418 р. за згодою імператора Гонорія вестготи. Королівство фактично було самостійним, а його столицею стало місто Тулуза.

Оселившись у Галлії, вестготи забрали землі, що належали римлянам, і розділили їх між собою. Найкращі землі захопили король і вестготська знать. Прості воїни отримали невеликі ділянки жеребкуванням.

Приблизно в той самий час у Північній Африці виникло Вандальське королівство зі столицею на місці давнього Карфагена. Як і вестготи, вандали привласнили землі і рабів, що належали римській знаті. Дуже швидко вандальська знать, як і ненависні їй римляни, перетворилася на великих землевласників.

У басейні Рони в середині V ст. виникло Бургундське королівство зі столицею в Ліоні. Невелике за розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії. Бургундське королівство порушило зв’язок імперії з Північною Галлією. Тому територія Західної Римської імперії фактично обмежилася лише Італією. Бургунди, подібно до інших варварів, відібрали землі у римської знаті й розподілили їх між собою. Одначе знать отримала меншу частку землі, ніж в інших королівствах. Більшість землі перейшла у власність простих воїнів, які перетворилися на дрібних землевласників.

Королівство Одоакра зі столицею у Равенні виникло після того, як він усунув від влади останнього римського імператора Ромула Августула. Але проти Одоакра плів змову імператор Східної Римської імперії Зенон, який підмовив молодого вождя остготів Теодоріха. Той у 493 р. вторгся до Італії, убив Одоакра і проголосив себе „королем готів та італіків”. Теодоріх (493-526 рр.) з усіх варварських правителів того часу був найвидатнішим, за що отримав прізвисько Великий. Держава Теодоріха була найбільшим із королівств, заснованих германцями на території Римської імперії. Теодоріх налагоджував зв’язки з іншими германськими вождями (конунгами) і підпорядковував їх своїй владі. Хоча Теодоріх намагався примирити римлян і готів, обидві сторони були невдоволені. Готи вважали, що він зрадив старі звичаї, а для римлян він усе-таки залишався варваром. Після смерті Теодоріха, його держава припинила існування.

Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію колишньої римської провінції Британія північнозахідних германських племен саксів, англів і ютів. В результаті англосаксонського завоювання на Британії утворилися сім королівств. Згодом завойована ними країна стала називатися Англія.

У цей же час у Північній Галії виникає Франкське королівство.

Всі варварські королівства виявилися нетривкими утворенями. Одні розпадалися. Інші були завойовані наступними завойовниками. Лише Франському королівство, що виявилося найміцнішим, довелося відіграти важливу роль у подальшому розвитку Європи.

Таб.: Найбільші варварські королівства*

Тулузьке (Вестготське) королівство 418-511 рр.

Вандальське королівство 429-545 рр.

Бургундське королівство 457-534 рр.

Королівство Одоакра 476-493 рр.

Франське королівство 486-843 рр.

Остготське королівство 493-554 рр.

*загалом історики нараховують 15 варварських королівств

№ 48 Столітня війна

У XIV ст. на політичній арені Європи постали національні держави, що суперечило інтересам окремих феодалів. Одночасно втратило сенс створення універсальної держави під зверхністю імператора або папи римського. Двома найзначнішими національними королівствами в Західній Європі були Франція та Англія. Суперництво між ними вилилось у тривалий конфлікт, який назвали Столітньою війною (1337-1453 pp.). Це був перший збройний конфлікт європейського масштабу, в якому битви чергувалися з тривалими перемир'ями. У війні брали участь не тільки Франція та Англія, а й Шотландія, Кастилія, Арагон, Португалія, Анжу, Бургундія.

Причини війни

Одна з причин конфлікту крилась у феодальній системі правління. Англійські королі, будучи наступниками нормандського герцога Вільгельма Завойовника, залишалися васалами французького короля у своїх володіннях. Вони докладали зусиль, аби не присягати французькому королеві.

Французький король Філіпп II Август зумів відвоювати більшу частину володінь англійських Плантагенетів, але в їхніх руках знаходилася значна область на південному заході Франції—Гієнь. Англійські королі стояли на заваді створення єдиної французької держави. Другою вагомою причиною війни стало суперництво між Англією та Францією за Фландрію. Французькі королі прагнули підкорити собі васальне, але по суті незалежне графство, і постійно втручатись у боротьбу багатих фландрських міст проти їхніх сеньйорів. Однією з основ багатства Фландрії було виробництво сукна. Вовну для його виготовлення привозили з Англії, яка була і ринком збуту. Економічна зацікавленість Англії зумовлювала підтримку нею боротьби фландрських міст.

Привід до війни

Приводом до війни стала суперечка щодо спадковості французького престолу. Після смерті всіх трьох синів Філіппа IV королем Франції було проголошено його небожа Філіппа VI Довгого (1328-1350 pp.) з династії Валуа. Але англійський король за порадою фландрських міст заявив про свої претензії на французький трон. Як рідний онук Філіппа IV, він вважав, що має більше прав на престол Франції, ніж будь-хто з родини Валуа.

У 1337 р. французький король оголосив, що забирає в англійського короля його володіння на південному заході Франції. У відповідь Едуард III оголосив війну.

Початок війни. Битви під Кресі та Пуатьє

Війна почалася з морських набігів французів та англійців на узбережжя одне одного. Нарешті, 1340р. два флоти зійшлися у морській битві біля містечка Слейсе, розташованого в гирлі Шельди. Французький флот було повністю знищено. Після цієї битви англійці жартували: «Якби риби вміли говорити, вони розмовляли б французькою».

З 1341 р. війна перемістилася на територію Франції. Воювали тоді довго, а великі битви були рідкістю. Лише в 1346 р. сталася перша серйозна баталія поблизу Кресі, в якій французьку армію було вщент розгромлено.

Бій почали англійські лучники, які засипали стрілами атакуючих французьких арбалетників і кінноту. Не витримавши такого обстрілу, рицарі відступили. Контратака англійців довершила справу. У битві загинуло 1500 французьких рицарів і лише 3 англійські. Це був ще один сигнал, який сповістив, що епоха рицарів добігала кінця.

Після кількох років війни англійський король перейшов до тактики загарбання важливих міст і здійснення рейдів у глиб території Франції з пограбуваннями і взяттям великої здобичі. Війна переросла у битви на виснаження.

Французький король Іоанн II Добрий вирішив покласти край рейдам Чорного принца (так називали сина англійського короля Едуарда за колір його обладунків). У 1356р. 25-тисячне французьке військо наздогнало біля містечка Пуатьє 6-тисячний загін англійців. Маючи шанс перемогти, французи знову програли, а король потрапив у полон.

Генеральні штати. Жакерія

За полоненого короля англійці зажадали величезний викуп — 3 млн золотих марок, майже три річні прибутки Франції. Дофін Карл, який правив країною, розумів, що без згоди підданих такі кошти не зібрати. Було скликано Генеральні штати. У відповідь на прохання грошей депутати, особливо представники третього стану, висунули вимогу засудити тих, хто винен у негараздах Франції, та встановити контроль з їхнього боку за збиранням і витрачанням податків. Спроба дофіна протидіяти реформам спричинила у 1358 р. повстання парижан під керівництвом прево — голови міської адміністрації Парижа Етьєна Марселя. Повсталі захопили королівський палац і вбили кількох наближених Карла. Прево, по суті, став господарем Франції. Проте дофін зміг утекти, й у Франції стало два правителі. У політичну боротьбу втрутився родич французького короля, володар Наварри Карл Злий, який удавано підтримав Етьєна Марселя, маючи намір захопити французький трон. Ситуація у країні вкрай загострилася.

Весь тягар війни і негаразди лягли на плечі селян. Останньою краплею, що переповнила чашу їхнього терпіння, стала вимога до них виконувати роботи з укріплення замків. У травні 1358 р. на північ від Парижа спалахнуло повстання, яке швидко поширилося на Північно-Східну Францію. Воно отримало назву жакерія (французькі сеньйори презирливо називали всіх селян жаками). Селяни нападали на замки, знищували записи повинностей, податкові документи, жорстоко розправлялися з сім'ями сеньйорів. Вони звинувачували їх у зраді короля, який потрапив у полон. Повстанці не бачили різниці між англійськими і французькими феодалами. Сеньйори не відразу змогли впоратися з цим селянським рухом. Тільки після підступного вбивства керівників повстання було придушено. Згодом подібне повстання вибухнуло і в Англії(1381 p.).

Жанна д'Арк

У березні 1429 р. до двору дофіна Карла, проголошеного Карлом VII, прибула по-чоловічому вбрана дівчина і сказала, що вона — селянка з села Домремі в Лотарингії, що звати її Жанна, а прийшла вона, аби визволити Орлеан, вигнати англійців із Франції та коронувати дофіна. Про це їй повідомили архангел Михаїл, святі Катерина і Маргарита, що з'являлись їй у видіннях. Жанну допустили до армії. У рицарському вбранні, з королівським прапором в руках вона стала символом майбутньої перемоги. Армія і Франція повірили в диво. У Жанні бачили знаряддя Бога, а Бог не може допомагати неправому ділу. Отже, Бог із Францією. Патріотичне піднесення охопило країну. Під прапори Карла почали сходитися ті, хто бажав урятувати Францію.

Тим часом Жанна на чолі армії насправді вчинила диво. За 17 днів французька армія зняла облогу з Орлеана і здійснила рейд до Реймса— міста, де відбувалася коронація французьких королів. Коронація Карла в Реймсі перетворила дофіна в очах французів у «законного» короля. А боротьба за короля у свідомості тодішніх людей — це боротьба за країну.

Після коронації Карл VII з пересторогою і підозрою ставився до зростаючої популярності «Орлеанської діви», боячись, що вона може затьмарити його славу. Король та оточення намагалися якось усунути її. Жанні доручали незначні, але ризиковані воєнні операції; під час однієї з них (оборони міста Комп'єнь) вона потрапила в полон до бургундців, що були союзниками англійців. Карл VII нічого не зробив, щоби врятувати її. Вона постала перед англійським судом, на якому судді намагалися довести, що Жанна, яка привела дофіна до корони, — відьма і єретичка, а тому коронація не була законною. На всі звинувачення Жанна відповідала мужньо й дотепно. її спалили на площі в Руані як відьму, а попіл викинули у воду.

Завершення війни та її наслідки

Хоча Жанна Д'Арк і загинула, справа, розпочата нею, дала позитивні результати. У 1436 р. Карл VII вступив до Парижа, а до 1453 р. всю територію Франції, крім міста Кале, було визволено від англійців. Столітня війна скінчилася, хоча й не було підписано ніякого миру.

Столітня війна мала далекосяжні наслідки. Крім розорення країни і значних людських втрат, головний з них — об'єднання Франції та створення сильної централізованої держави: єдина армія та єдиний податок стали її головними ознаками. Якщо раніше рицар йшов на війну тому, що був пов'язаний з сюзереном клятвою вірності, то солдат — з обов'язку перед державою. Раніше побори на загальнодержавні потреби відбувалися за згодою тих, хто платив; тепер податки належало платити за підданство, і ніхто згоди вже не питав.

Отже, Франція вийшла з війни зовсім іншою державою, що й визначило її подальшу долю

Завершення об'єднання Франції

Після завершення Столітньої війни деякі французькі володіння залишалися поза владою французького короля. Боротьбою за їх приєднання була сповнена друга половина XV ст. Головну роль у завершенні об'єднання Франції відіграв Людовік XI (1461-1483 pp.).

Головною перешкодою на шляху Людовіка XI до об'єднання країни був герцог бургундський Карл Сміливий, який мав значні володіння на сході Франції та в Нідерландах. На відміну від інших великих феодалів, які чинили опір Людовіку XI, Карл Сміливий у своїх володіннях проводив таку саму політику, як і його суперник. Фактично конфлікт між Людовіком і Карлом був конфліктом між двома подібними державами. У цій боротьбі перемогу здобув Людовік XI. Вирішальна битва сталася у 1477р. біля Нансі. Бургундці зазнали поразки, а Карл загинув. Людовік XI був у захопленні від смерті свого головного противника і відразу наказав захопити його володіння. Бургундська держава припинила існування. Крім Бургундії, Людовік зумів приєднати до своїх володінь Пікардію на півночі, Беррі в центрі та Прованс на півдні Франції.

Син Людовика XI — Карл VIII (1483-1498 pp.) приєднав останнє володіння, яке зберігало самостійність, — герцогство Бретань (1491 р.). Так закінчився тривалий процес політичної централізації Франції, що розпочався за Капетингів, а завершився за династії Валуа. У XVІ ст. Франція стала однією з найбільш могутніх і централізованих держав Європи.

№ 49. Завоювання турками османами південнослов*янських народів у 14-16 ст і його наслідки

Наприкінці XI ст. в Анатолію проникли турки-сельджуки (тюркські кочові племена, що прийшли з Середньої Азії), які відтіснили візантійців на захід і створили там свою державу. Вся подальша їхня історія пройшла у постійних війнах проти сусідів: візантійців, арабів, персів та ін. Вони відіграли вирішальну роль в розгромі держав хрестоносців у Палестині. Постійні війни та внутрішні негаразди підірвали міць сельджуків.

У XIII ст. в Малу Азію переселилася значна кількість кочових тюрків (етнічно близьких сельджукам), які втікали від монгольської навали. Ці племена розселилися на сельджуцько-візантійському прикордонні. Вони здійснювали набіги на Візантію або ж наймалися до візантійців для боротьби проти болгар, сербів і навіть сельджуків. Поступово кочівники почали створювати свої князівства-емірати. Із занепадом держави сельджуків еміри здобули незалежність. Найбільше серед емірів поталанило Османові.

То був природжений воїн, який вірив у справедливість «священної війни» (джихаду). Він розширив кордони своїх володінь, об'єднав під своєю владою інші тюркські племена, які почали називатися турками-османами. Згодом еміри Османської держави прийняли титул султана.

Коли на західному кінці Малої Азії зростала і могутнішала Османська держава, її сусіди перебували в занепаді. Візантійська імперія за останньої династії Палеологів ледь оговталася від погрому хрестоносців у 1204 р. і ще не мала сил протистояти новій загрозі. До того ж, османи на завойованих у Візантії землях накладали на населення значно менший податок, ніж за часів імперії. Болгарське царство, яке було найбільшим на Балканському півострові у ХШ ст., до середини XIV ст. розпалося натри самостійні князівства. Сербське королівство, яке за часів короля Стефана Душана зазнало короткочасного піднесення і досягло найбільшого розширення, напередодні турецької навали розпалося на окремі володіння. Крім того, Сербія та Болгарія були одвічними суперниками Візантії на Балканах.

оротьба європейців проти турецької загрози. Наступники Османа скористалися слабкістю сусідів і продовжили завойовницьку політику. Син Османа Орхан захопив у Малій Азії місто Брус, яке стало першою столицею османів. Потім його військо переправилося через Босфор і захопило місто Галліполі. Османи опинилися в Європі. Наступний емір Мурад І (1362-1382 pp.) столицю держави переніс у європейську частину своїх володінь, в захоплене місто Адріанополь, а свою агресію спрямував на Балкани. У 1389 р. на Косовому полі зійшлись османська і сербська армії. Османське військо вдвічі переважало сербське. Серби билися відчайдушно. Хоробрий сербський патріот Милош Обилич зумів проникнути в табір османів і вбити еміра Мурада І. Серед османів почалося замішання. Серби перейшли в наступ, але завдяки рішучим діям син еміра Баязид розгромив їх. Баязид І, який здобув титул султана, підкорив Македонію, Болгарію, частину Сербії та Албанії, а також Малу Азію. На карті Європи постала нова, могутня та агресивна держава.

Завоювання османів занепокоїли Захід. Папа римський оголосив проти них хрестовий похід. У 1396р. військо хрестоносців, яке складалося з рицарів Франції, Німеччини, Угорщини, Польщі, Чехії, зустрілося з османами біля міста Нікополь (Болгарія) і було повністю розбите.

Візантійська імперія опинилась одна проти османів. З її колишніх теренів залишилися Константинополь і незначне володіння в Греції. Візантійський імператор, не маючи значної армії та грошей, у відчаї звернув свій погляд на Захід. У 1399-1403 pp. він відвідав Венецію, Мілан, Флоренцію, Париж, Лондон. Повсюди імператора зустрічали з пишністю, але, крім обіцянок, ніякої допомоги він не отримав. Будь-яку допомогу Захід обіцяв за умови об'єднання православної та католицької церков.

Католицька церква давно плекала надії на підкорення православної. Візантійські імператори, керуючись політичними міркуваннями, були готові визнати зверхність пап, і 1274р. на Ліонському соборі було укладено Ліонську унію, але її не підтримало населення, особливо духівництво.

У 1437-1439pp. під час Ферраро-Флорентійського собору було укладено Флорентійську унію, яка теж залишилася на папері. Ніякої реальної допомоги Візантія не отримала. Згодом папа римський використовував умови Флорентійської унії для подальших спроб приєднання православної церкви (для України це відбилось у Берестейській унії та створенні уніатської церкви).

Під впливом зовнішньополітичних факторів і суперечок навколо уній відбувся останній розквіт візантійського богослов'я на підмурку православного містицизму.

У 1399 р. турки оточили Константинополь. Не сподіваючись узяти місто приступом, вони готувалися до тривалої облоги. Але сталося несподіване: прийшла звістка від середньоазійського правителя, нащадка Чингісхана, Тамерлана (Тимура) про поразку під Анкарою султана Баязида, який потрапив у полон і, не знісши приниження, помер. Османи відійшли від Константинополя, а їхня держава розпалася, що продовжило життя Візантійської імперії ще на 50 років.

Після нетривалої міжусобиці 1451 р. османський престол зайняв 16-річний султан Мехмед II, який продовжив завоювання.

Владнавши у такий моторошний спосіб «сімейні справи», Мехмед II приступив до втілення у життя своїх задумів. 200-тисячне турецьке військо підступило до Константинополя. Для взяття міста було збудовано флот, щоби припинити надходження підкріплень, створено наймогутнішу в Європі артилерію. Для блокування Босфорської протоки в її найвужчому місці було збудовано фортеці, які контролювали прохід кораблів і збирали мито. Останній візантійський імператор Костянтин XI спішно готував місто до оборони. Створювалися запаси зброї та продовольства, укріплювалися мури. Захисників міста нараховувалося близько 10 тис.

Облога Константинополя почалася у квітні 1453 р. Турецький флот (130 кораблів) увійшов у Мармурове море. Артилерія почала систематичний обстріл міста і його мурів. Перший штурм було відбито. Спроба здійснити підкоп під мури теж виявилася невдалою. Останньою перемогою захисників міста був прорив п'ятьох суден зі зброєю та продовольством. Аби повністю відрізати місто від зовнішнього світу, Мехмед II наказав турецькому флотові увійти в бухту Золотий Ріг. Але вхід у неї перекривав масивний ланцюг. Тоді турки за ніч спорудили дерев'яний настил і, змастивши його жиром, перетягнули по ньому з Босфору в Золотий Ріг свій флот. На кораблях було розміщено гармати, що почали обстріл міста з півночі.

29 травня 1453 р. настав вирішальний день. Вранці турецька армія пішла на штурм. Через дві години османи крізь браму св. Романа увірвалися до міста. Жорстока битва тривала і на міських вулицях. Імператор Костянтин загинув зі зброєю в руках. Три дні місто грабували, а 60 тис. мешканців було продано в рабство. Мехмед II в'їхав у собор св. Софії, наказав збити з нього хрест, встановити півмісяць і перетворити його в найбільшу мечеть мусульманського світу. Також Мехмед II дав наказ припинити пограбування. Місто було перейменовано у Стамбул, почалася його відбудова. Щоб відродити економічне життя в місті, його заселили вільновідпущеними в'язнями, торговцями і ремісниками з провінцій. Запросили й іноземних художників.

Взяття Константинополя стало лише початком 30-річних завойовницьких походів султана, за які той отримав прізвисько «Завойовник». Він захопив рештки візантійських володінь, установив повне панування над православними державами—Сербією, Боснією, Валахією. Найтриваліший опір туркам чинили албанці, яких очолював Скандербег.

Він був заручником в османів, у них вивчав військову справу. Повернувшись на Батьківщину, очолив боротьбу проти турків, яку вів до самої смерті у 1468 р. Турки прозвали його за відвагу Іскандером (Олександром).

У 1469 р. турки вторглись у володіння Священної Римської імперії, а 1477 р. вступили на землі венеціанців. Османи були занепокоєні зростанням могутності Туреччини і з її союзника перетворились у суперника. Кримське ханство стало васалом Османської імперії.

Падінням Константинополя завершився цілий період в європейській історії. Християнська цивілізація втратила один зі своїх центрів. Це мало далекосяжні наслідки, особливо для регіону поширення православної гілки християнства. Його було переділено між Османською імперією і Річчю Посполитою. Єдиною православною країною, яка залишалася незалежною, була Московська держава, що дало привід проголосити Москву «третім Римом» і наступницею Візантії. Князь Іван III 1472 р. узяв шлюб із небогою останнього імператора Софією (Зоєю) Палеолог і оголосив себе наступником імператорів. Герб Палеологів — двоголовий орел — став гербом Московської держави, а згодом і Росії. У такий спосіб московські правителі заявили про претензії на панування в усьому православному світі.

Загибель такого могутнього культурного цивілізаційного центру в Європі перетворила католицький Захід в основу, на якій будувалося майбутнє Європи. Він :тав взірцем для розвитку інших районів Європи, та й не тільки.

Іншим важливим наслідком було те, що завдяки завоюванням Мехмеда II Туреччина (Османська імперія) стала європейською державою (щоправда, в географічному розумінні) та вступила у найблискучіший період свого існування, який тривав до 20-х pp. XVII ст. Вона перетворилася у вагомий чинник європейської історії. Однією з причин швидкого зростання Османської імперії була армія. Значна її частина складалася з постійних, добре навчених воїнів, яких набирали як серед мусульман, так і серед християн.

Чітка централізація Османської імперії давала можливість збирати армії чисельністю понад 200 тис. вояків, тоді як європейські армії нараховували по декілька десятків тисяч. Армія складалася з кавалерії (імператорської, легкої та провінційної), піхоти, в якій вирізнялись особливі інженерні, охоронні та інші загони, артилерії, якій не було рівної в Європі, та елітних підрозділів яничарів. Останні формувалися переважно з християн, які ще дітьми були взяті в полон і виховувались як воїни, віддані султану та Аллаху.

У другій чверті XIV ст. османи обмежувались окремими наскоками на балканські держави, але з 1352р. вони перейшли до завоювань. На європейському березі протоки Дарданелли турки захопили важливі опорні пункти — Цимпе і Галліполі. Було перегорнуто першу сторінку в історії загарбання Балканського півострова.

У ході цього завоювання балканські держави неодноразово створювали союзи, спрямовані проти турків, або ж вступали у змови із самими турками, виступаючи проти недавніх союзників. Така двоїста політика лише збільшувала шанси турків на успіх.

Боротьба Болгарії і Візантії заважала їм об'єктивно оцінити османську небезпеку, що зростала. До 1360р. обидві сторони поступилися на користь турків Фракією. За султана Мурада І (1362—1389) натиск османів посилився. У1363р. вони захопили Адріанополь (Мурад І зробив його своєю столицею), наступного року — Стару Загору й Пловдив. Успіхи султана так збентежили християнський світ, що папа закликав візантійців, угорців та савойців до хрестового походу проти турків. Ці воєнні дії не завдали османам великої шкоди, зате призвели до подальшого ослаблення Болгарії. Угорці тимчасово відібрали у болгар Відин і Відинську область, а Південна Болгарія перейшла під контроль італійських родичів візантійського імператора.

Загарбання турками Фракії загрожувало всій південно-західній частині Балканського півострова. У 1371 р. на річці Мариці, поблизу селища Черномена (Чирмена), турки розбили сербських правителів Македонії — братів Вукашина і Углеша. Частина сербських феодалів поквапилася після цього визнати себе васалами султана. Так учинив і болгарський цар Іван Шишман, який втратив у боротьбі з османами низку міст, у тому числі й Софію.

Однак незабаром серби і болгари вирішили забути про цю васальну присягу. Сербський князь Лазар уклав союз із боснійським баном Твртко й залучив до нього болгарських феодалів. У 1387 р. союзники завдали туркам поразки в битві поблизу Плочника. Але цей локальний успіх південних слов'ян не зупинив подальшого просування османів на Балканах. Щоб покарати Івана Шишмана за порушення васальної клятви, султан захопив декілька болгарських міст. Територія болгарських держав виявилася розшматованою, а їхнім державцям довелося вдруге присягатися.

Розправившись з болгарами, турки вдерлися в Сербію. Сербське військо князя Лазаря і боснійські загони воєводи Влатко Вуковича заступили їм шлях на Косовому полі. Тут, поблизу Приштини, 15 червня 1389 р., в день Святого Вітта, сталася вирішальна битва сербів і босняків з армією Мурада І. Турки мали чисельну перевагу (30 тис. проти 15—20 тис. воїнів у сербів і босняків), проте бій розпочався зовсім не так, як замислив султан. Слов'янські загони спершу досягай тимчасового успіху. Важку кінноту союзників не змогли зупинити ані загони яничар, ані широкі траншеї, викопані ними напередодні. Відчутні втрати османів на фронті поєднувалися з не менш відчутними втратами в їхньому запіллі. У розпалі бою один із сербських командирів — Милош Обілич — під виглядом перебіжчика пробрався до турецького табору. В султанському наметі він, несподівано для охорони, вихопив кинджал, яким смертельно поранив Мурада І. І хоча звістку про смерть султана спочатку вдалося приховати від військ, вона незабаром спричинила у стані турків сум'яття. Обидва сини султана раптом почали сперечатися один з одним за владу. Переможцем із цієї сутички вийшов молодший брат Баязид. Убивши свого брата Якуба, він очолив турецьке військо, яке вже оговталося після перших невдач. Турки перейшли в контрнаступ. Розрізнені загони південних слов'ян не витримали турецького натиску й були розбиті. Князь Лазар та інші сербсько-боснійські воєначальники потрапили в полон, їм відтяли голови біля трупа султана. Згодом сербська православна церква оголосила князя Лазаря мучеником.

Незважаючи на поразку сербів і боснійців, успіх турків не був повним, їхні втрати виявились надто великими, а смерть султана і його старшого сина загрожувала внутрішній консолідації Османської держави.

Разом з тілами загиблих у Косовській битві серби ще не поховали останні надії на незалежність все ж сербські феодали змушені були визнати себе васалами султана, а вдові князя Лазаря довелося випровадити свою доньку до султанського гарему.

Поразка Сербії наблизила остаточну втрату Болгарією незалежності. Дізнавшися, що Іван Шишман має намір укласти союз із угорцями, Баязид І у 1393 р. обложив Тирново. Облога тривала три місяці. Його захисники виявили надзвичайну стійкість. У місті лютував голод, однак усі пропозиції про здачу обложені відхиляли. Лише за допомогою зрадника турки вдерлися до Тирнова. Городян жорстоко покарали за опір. Частину з них убили, частину вигнали, а частину обернули на рабів. Івана Шишмана турки полонили в м. Нікополі. У1395р. османи завоювали Добруджу. Всі ці території увійшли до складу Османської держави. З болгарських земель примарну самостійність зберігало тільки Відинське царство, що вважалося васалом султана. Після того, як військо угорських хрестоносців розпочало воєнні дії проти турків, цар Іван Срацимир зважився зректися васальної залежності. Розрахунки царя виявилися помилковими: хрестоносці не здолали османів. У вересні 1396р. вони зазнали поразки під Нікополем. Цей розгром вирішив долю останнього осередку болгарської державності. У покарання за зраду Івана Срацимира турки оволоділи Відином, а самого царя полонили. На п'ять століть болгарські землі опинилися під владою османів.

Тепер на Балканах залишалися осколки лише двох непідвладних туркам держав — Сербії та Візантії, їхню загибель відстрочило вторгнення до Малої Азії монгольських військ Тімура (Тамерлана). У 1402 р. османів розбили поблизу Анкари, а Баязид І потрапив у монгольський полон. Зі скрутного становища Порти намагались скористатися її сербські васали. Серби зблизилися з Візантією, а князь Стефан Лазаревич (1389— 1427) дістав від візантійського імператора титул деспота. Цей титул дав найменування Сербській державі, яка в першій половині XV ст. називалася "деспотовиною".

Однак остаточно розірвати васальні зв'язки з Портою сербам не вдалося. Угорці не надали їм належної допомоги, і князь Стефан Лазаревич мусив виявляти чудеса спритності, щоб зберегти прихильність султана Мехмеда. Він навіть підтримував Мехмеда в його боротьбі з сепаратизмом турецьких феодалів. У нагороду за це султан включив до складу Сербії окремі суміжні території. У 1421 р. Стефан Лазаревич оволодів Зетою (майбутньою Чорногорією). Однак зміцнення Сербської деспотовини виявилося нетривалим, її ослаблювали війни з Венецією, внутрішні міжусобиці, васальна залежність від Османської імперії та Угорщини. З другої чверті XV ст. Сербія вступила в період занепаду. Натиск угорців і турків зменшував її територію. Серед сербських феодалів, які очолили боротьбу за збереження деспотовиною самостійності, не було єдності. Частина з них орієнтувалася на Угорщину, частина — на Венецію, частина — на османів. У1439 р. турки захопили м. Смедерєво й оволоділи всією Сербією. Лише чутки про організацію європейцями хрестового походу змусили султана укласти в 1444 р. договір з Угорщиною. Договором передбачалося відновлення Сербської деспотовини. Спроба мадярів порушити того ж року цей договір призвела до їх розгрому турками під Варною.

Новий етап османської експансії розпочався у 1453 р., коли султан Мехмед II оволодів Константинополем. Падіння Візантійської імперії докорінно змінило ситуацію в Південна-Східній Європі. Османи більше не бажали рахуватися з напівзалежним статусом Сербії. У найближчі роки турки декілька разів вторгалися на її територію. Здолавши опір героя сербського народу воєводи Ніколи Скобалича, турки до 1459 р. підкорили Сербську деспотовину. Самостійність Сербії було остаточно ліквідовано. Тоді ж турки зробили спробу захопити Зету (Чорногорію), її територію поділили між собою Османська імперія і Венеція. Антитурецька боротьба державця Верхньої Зети Івана Чорноєвича тривала 25 років. Тільки в 1496р. Чорногорію остаточно завоювали османи.

Кілька десятиліть турки намагалися загарбати Боснію. Спочатку вони лише втручалися у змагання місцевих феодалів за верховну владу. В ході цієї боротьби одна частина боснійської знаті спиралася на підтримку османів, інша шукала союзу з Угорщиною. На союз із Угорщиною сподівалися й останні боснійські королі, котрі правили у 1421—1463 рр. — Тертко II, Стефан Томаш І, Стефан Томашевич. їхнім наймогутнішим противником виступав південно-боснійський феодал Степан Вукчич Косач. За допомоги турків він домігся у 1448р. самостійності від центрального боснійського уряду, а його новий титул ("герцог святого Сави") дав Південній Боснії нову назву — Герцеговина.

Загарбання турками Константинополя збентежило боснійську знать. Заручившися підтримкою папи Римського, король Стефан Томашевич відмовився сплачувати османам данину. У відповідь на це Мехмед II у 1463 р. рушив з військом на Боснію. Найважливіше місто Бобовац здалося туркам без бою. Незабаром у полон потрапив і сам боснійський король, якому за наказом султана відтяли голову. Така сама доля спіткала й багатьох воєвод. Трохи більше місяця знадобилося туркам, щоб остаточно підкорити Боснію, і майже стільки ж — угорцям, щоб відбити у турків два північно-боснійські міста — Яйце і Сребрениця. Ці останні осередки сербської державності існували до початку XVI ст. Падінням у 1528р. Сребрениці завершилося загарбання турками Сербії.

Політична ситуація, що склалася наприкінці XIV ст. на Балканах, якнайкраще сприяла агресивним замірам турків.

Болгарія, як уже зазначалося вище, остаточно розпалася в 1363р. на три окремі держави - Тирновську, Відинську й Добруджу. Відсутність у їхніх правителів

прагнення до об'єднання країни робила Болгарію закономірною жертвою османського завоювання.

Відцентрові тенденції поширювалися й у Сербії. Царювання Стефана Душана (1331-1355), який завоював візантійські землі до Егейського моря й оголосив себе в 1345 р. государем сербсько-грецького царства, стало "бабиним літом" середньовічної Сербії. Період її короткочасного процвітання завершився зі смертю Стефана. Його наступник - Урош (1355-1371) - не був обтяжений талантами попередника. Безхарактерний, довірливий, добродушний, він ледве ніс на собі тягар державних справ і не спромігся зберегти єдності країни. Фактично незалежними від центральної влади стали за його владарювання Албанія, Македонія, Фессалія, Епір. Феодальна роздробленість охопила й етнічні сербські землі. Різні феодальні угруповання вели між собою запеклу боротьбу за державну владу. В цій боротьбі сербські феодали нерідко зверталися по допомогу до сусідів. Наприкінці 70-х років XIV ст. в Сербії утворилися два полюси тяжіння: північними й центральними областями володів князь Лазар Хребелянович, південними - Бука Бранкович. Спроби князя Лазаря остаточно подолати роздробленість виявилися марними.

Своєрідністю позначався у цей період внутрішній розвиток Хорватії. На відміну від сербів і болгар, хорвати, подібно до угорців, сповідували католицизм. Конфесійна єдність сприяла політичному зближенню двох країн: з 1102р. Хорватія перебувала в унії з Угорщиною. Дуалістичний характер Угорсько-Хорватського королівства мав гарантувати його слов'янській половині досить широку внутрішню автономію. Угорські королі, після окремої церемонії, коронувалися хорватським вінцем, а 12 хорватських племен на перших порах навіть не сплачували жодних державних податків і не виконували повинностей, окрім військової. Незважаючи на те, що наприкінці XIII й упродовж XIV ст. королівська влада ослабла, а могутність магнатів зросла, Угорсько-Хорватське королівство напередодні османського вторгнення на Балкани виявило більшу внутрішню згуртованість, аніж Болгарія і Сербія.

Самостійна Боснійська держава утворилася на початку XII ст. Вона вела тривалу боротьбу з угорськими феодалами, які намагалися її підкорити. Ця боротьба не завершилася навіть напередодні османського вторгнення.

Таким чином, війни між балканськими країнами поряд із феодальними суперечками в кожній із них полегшували завдання турецьким завойовникам.

№ 51. Місце і роль Реформації в процесі переходу європейської цивілізації від Середньовіччя до Нового часу

Реформа́ція (від лат. reformatio) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.

Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.

Передумовою до Реформації була криза папства у 14-15 ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору 1414–1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431–1449 років (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.

Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви — появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

Протягом всього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в пануючий на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно, як у світському феодальному суспільстві розташовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру градуювали по феодальних ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до 1/3 кількості всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи і прийоми, що і світські феодали[1]. Узурпуючи таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація церква одночасно формувала ідеологію феодальне суспільство, маючи за завданням обґрунтування закономірності, справедливості і богоугодну цього товариства. Монархи Європи у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати і процвітати до тих пір, поки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу, поступово захоплює в свої руки економіку, а потім намається і політичної гегемонії, — класу буржуазії . Новому класу, який претендує на панування, потрібна була і нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібно зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму в першу чергу простотою і дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати і примножувати свої підприємства. І відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями і церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на час врятована від загибелі. У , приміром, де центральна влада була примарною і Папська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. Німеччина була складовою Священної Римської імперії, до назви якої тоді додавали слова «німецької нації». Окрім Німеччини, до неї входили землі сучасних Нідерландів, Бельгії, Австрії, Чехії, французької Бургундії, частина Італії та інші території.

Священна Римська імперія була політично роздробленою країною, що не мала ані єдиного центру, ані єдиного управління. Вона являла собою нестійке об'єднання міст, князівств і земель під владою імператора, обраного на зборах курфюрстів (князів-виборців). Уявлення про ступінь роздробленості країни може дати список запрошених на засідання рейхстагу—з'їзду представників станів імперії у 1521 р. Серед них були 7 курфюрстів, 50 архієпископів і єпископів, 83 абати найближчих монастирів, 24 світські князі, 145 графів, представники від 85 міст, що мали статус «імперських», а ще — численні володарі імперських рицарських маєтків, які не мали права особистого голосу в рейхстазі.

Починаючи з 1438 р. і до 1806 p., імператори обиралися з родини Габсбургів. У 1519 р. молодого іспанського короля Карла І Габсбурга обрали імператором Священної Римської імперії. В історію він увійшов як Карл К(1519-1556). Був володарем найбільшої за розмірами і водночас політично найслабшої імперії. Окремі частини цієї імперії провадили самостійну політику, не завжди рахуючись з імператором.

На початку XVI ст. в Німеччині більшість населення становило залежне селянство, що сплачувало податки землевласникам і церкві.

Однак поступово поширювалися ринкові відносини. Особливо багато нових підприємств було створено в гірничій промисловості. Появі нових мануфактур сприяв високий попит на їхню продукцію.

Значні зміни стались у торгівлі. Окремих купців, які продавали невеликі партії товарів на міських ринках, замінили великі компанії та сімейні торговельні фірми. Власниками найвідоміших сімейних торговельних фірм стали Фугтери, Вельзери, Менліхи. До них за позиками зверталися князі, яким постійно бракувало грошей. За ці позики вони надавали торговельним компаніям право на видобуток корисних копалин на своїх землях. Торговельні компанії вкладали прибутки в розвиток гірничої промисловості, одночасно сприяючи виникненню мануфактур.

Найважливіші імперські справи вирішували сім князів-курфюрстів. Поступово вони почали об'єднуватися з іншими представниками імперського панства, протидіючи таким чином посиленню імператорської влади. Зборами представників різних соціальних верств імперії став рейхстаг, до якого входили три курії — курфюрсти, духовні та світські князі та представники міст. Рейхстаг мав право розглядати найважливіші справи життя країни. А втім, для прийняття рішення необхідна була згода трьох курій та імператора, що траплялося дуже рідко. Справжня влада в Німеччині, як і раніше, належала князям.

Тим часом міста ставали дедалі впливовішою силою в Німеччині. У XVI ст. вони стрімко зростали, що було пов'язано з розвитком торгівлі в Європі, спричиненим великими географічними відкриттями. У центри торгівлі світового значення перетворилися Гамбург, Аугсбург, Лейпциг.

Міста ставали центрами не лише торгівлі, а й нової цивілізації: тут відбувалося становлення нової «ділової людини» — підприємця, фінансиста, купця-мецената; формувалися верстви нового суспільства.

Католицька церква у політично роздробленій Німеччині претендувала на першорядну роль у житті країни. Вона мала тут ширше поле для діяльності, ніж у країнах із сильною централізованою владою. Тогочасну Німеччину заполонили продавці індульгенцій, святих реліквій та різноманітні збирачі податків на користь церкви. Католицькій церкві належали величезні земельні володіння і навіть міста. Найбільші прибутки зі своїх володінь папа римський отримував саме з Німеччини. Водночас він не надто переймався порядками в німецьких монастирях, що підривало авторитет церкви в очах населення.

Невдоволення діяльністю католицької церкви, її претензіями на вищу владу охопило більшість населення Німеччини. Проте у вимоги змінити ситуацію в країні кожен вкладав своє розуміння. Князі хотіли, щоби церква в їхніх князівствах підпорядковувалася не папі римському, а їм, і величезні прибутки надходили не в Рим, а до князівських скарбниць. Дрібні землевласники та рицарі, яким не вистачало земель, прагнули відібрати їх у церкви. Жителі міст і підприємці вимагали здешевлення церковних церемоній, скорочення витрат на утримання церков і монастирів. Селяни прагнули звільнитися від сплати церковних податків.

Ця ситуація на початку XVI ст. і спричинилася до того, що реформаційний рух проти діяльності католицької церкви в Європі розпочався саме в Німеччині.

Реформаційний рух в Німеччині очолив Мартін Лютер (1483-1546).

31 жовтня 1517 р. він вивісив на дверях церкви у Вітгенберзі «95 тез» проти продажу індульгенцій. У тезах Лютера в загальних рисах були сформульовані основи нового вчення. Чільне місце в ньому належало трьом постулатам: 1) людина може порятуватися лише своєю вірою; 2) спасіння може дати лише Божа милість; воно не залежить від будь-яких «заслуг» людини, бо не люди, а лише Бог знає справжню вартість «добрих справ»; 3) єдиним авторитетом у справах віри є Святе Письмо, Слово Боже. Вчення М. Лютера, яке можна стисло схарактеризувати як «спасіння вірою», мало далекосяжні наслідки. Якщо спасіння залежить лише від Божого милосердя, то виникало запитання: для чого потрібне посередництво католицької церкви та всієї величезної церковної ієрархії на чолі з папою?

Лютер не врахував можливих наслідків свого вчення, яке перекреслювало обов'язковий для католика авторитет, поряд зі Святим Письмом, рішень папи та церковних соборів. На його думку, про це не йдеться у Святому Письмі, а тому це слід відкинути, як «людські вигадки».

Виступ Лютера підтримала значна частина населення Німеччини. Багато людей почали перекладати тези з латини на німецьку і поширювати їх по всій країні. Католицька церква засудила його виступ, а папа Лев X відлучив від церкви. Одначе німецькі князі на з'їзді у Вормсі вирішили підтримати Лютера.

У Німеччині почалася Реформація, яка охопила всі верстви населення.

У кожному місті й селі, в кожній оселі точилися суперечки про те, якою повинна бути церква.

Не чекаючи нічийого дозволу, люди виганяли священиків, розганяли монастирі. Скориставшись ситуацією, князі захопили монастирські землі, а міська верхівка відмовилася сплачувати церкві податки. Влади папи римського більше не визнавали.

Реформація, що починалась як рух поміркованих суспільних верств, натхненних гуманістичними ідеалами, проти католицької церкви, почала перетворюватись у боротьбу народних мас за покращення свого становища.

У містах Німеччини з'явилися проповідники, які закликали людей жити так, як написано в Євангелії: «І всі віруючі були разом, і мали все спільне: і продавали свої володіння та будь-яку власність, і роздавали всім за їхніми потребами». Прихильників цих ідеалів майнової та соціальної рівності називали анабаптистами (перехрещеннями). Дітей вони не хрестили, вважаючи, що хрещення слід приймати свідомо, дорослою людиною. Вступаючи до їхньої громади, хрещення треба було прийняти вдруге, що й дало назву їхньому рухові. Одним із найвідоміших проповідників ідеалів анабаптистів став спершу друг, а пізніше ворог Лютера Томас Мюнцер (бл. 1490-1525). Він закликав народ підняти меч проти панів і силою встановити на землі Царство Боже. За його переконаннями, боротьбу належало розгорнути не лише проти католицької церкви, а й проти всіх тих, хто жив, порушуючи християнські заповіді, — князів, рицарів, лихварів. Усі повинні бути рівними перед Богом, монастирі й замки слід знищити, а панів — оселити у простих хатинах і змусити працювати.

Це був заклик до повстання задля встановлення Царства Божого. Коли влітку 1524 р. на верхньому Рейні розпочалися окремі селянські заворушення, туди вирушили анабаптистські проповідники.

Ідеї Мюнцера та анабаптистів у Німеччині підтримала більшість найбідніших верств населення. Лютера такі ідеї злякали. Як засвідчили події Селянської війни, шляхи Лютера і прихильників насильницької побудови на землі Царства Божого розійшлися.

Селянська війна розпочалася влітку 1524 р. з окремих заворушень, якими влада попервах знехтувала. Восени повстання охопили південь Німеччини. Селяни розправлялися з панами, озброювались і створювали загони, руйнували монастирі, а захоплене майно розподіляли порівну. До повстанців приєднувалися міщани і дрібні рицарі. З їхньою допомогою було розроблено найпопулярнішу серед німецьких селян у роки війни програму під назвою «12 статей». У ній висувалися вимоги скасування особистої залежності селян і десятини, зменшення оброку та панщини. Карати селян повинен був суд, а не пани. Священика для кожного села мала обирати сільська громада.

Представники бюргерства і рицарства запропонували «Гейльброннську програму». У ній ставилися вимоги посилення імперської влади, скасування митних зборів усередині країни, запровадження єдиних монет і мір. Селяни мали звільнятися від особистої залежності за викуп у розмірі 20-кратної вартості сплачуваних податків. У здійсненні вимог цієї програми були зацікавлені, перш за все, підприємці, оскільки вона створювала умови для розвитку ринкових відносин.

Полум'я селянської війни охопило всю Німеччину. Селянські загони, зазвичай, вели боротьбу в рідних землях. Звільнивши їх від ненависних панів, селяни розходилися по домівках. Коли поспіхом зібрані загони дворянської кінноти перейшли в наступ, ті не змогли виступити проти них організовано.

Розгубленість серед селян посилилася після того, як Лютер гнівно засудив повсталих і закликав їх скласти зброю. Він проголосив, що особиста залежність селян не суперечить Святому Письму, а тому виступати проти неї — гріх. Томас Мюнцер від початку боротьби був разом із повсталими й особисто очолив повстання в Тюрингії (центральна Німеччина).

Для придушення повстання німецькі князі зібрали велике, добре озброєне військо з дворянської кінноти і найманців. У травні 1525 р. біля міста Франкенгаузен повстанців було розгромлено. Із 8-тисячного селянського війська 5 тис. загинули. Поранений Томас Мюнцер потрапив у полон і після жорстоких тортур разом із 92 прибічниками був страчений. Приблизно тоді ж було придушено повстання і в південній Німеччині. Коли селяни дізналися про поразку поблизу Франкенгаузена, багато з них відмовились битися.

Хоча в окремих районах виступи тривали до середини 1526 p., селянська війна закінчилася поразкою. По всій Німеччині чинилися розправи з повсталими: кількість загиблих і страчених у селянській війні в Німеччині

Боротьба між прихильниками та противниками ідей М. Лютера в Німеччині тривала майже 30 років після закінчення Селянської війни. Прихильники ідей Лютера в північній Німеччині реформували католицьку церкву. її главою у кожному князівстві став князь, було скасовано дорогі обряди, шанування ікон, богослужіння відтепер велося рідною мовою. Всі церковні володіння конфісковувалися.

У 1529 р. на засіданні рейхстагу у Шпаєрі князі-католики виступили з вимогою засудити лютеранську церкву. У відповідь 5 князів і 14 вільних міст, прихильників лютеранства, оголосили протест. Відтоді прихильників лютеранської віри почали називати протестантами, а їхню церкву — протестантською.

Боротьба затяглася на довгі роки. Розв'язку її прискорило втручання імператора Карла V. Він вирішив скористатися суперечностями між католицькими і протестантськими князями для того, щоби приборкати їх.

Загроза втрати незалежності змусила князів об'єднатися. Спільне військо вирушило проти Карла V, який змушений був піти на перемир'я. 1555 р. на імперському рейхстазі в Аугсбурзі було укладено релігійний мир, який визнавав рівноправ'я католиків і протестантів. Право визначати релігію у своїх володіннях отримали князі; піддані мусили дотримуватися тієї віри, яку сповідував князь.

Хоча Аугсбурзький мир не вирішив усіх проблем, але припинив суперечки між католиками та протестантами. Вперше перемогла ідея віротерпимості, що стало одним із проявів культури нового часу.

Усвідомлюючи неможливість підпорядкування собі всієї Німеччини, Карл V зрікся престолу. Австрійські володіння, Чехію та частину Угорщини з короною Священної Римської імперії він передав братові Фердинанду І (1556-1564), Іспанію, Нідерланди, володіння в Італії та іспанські колонії в Новому світі — синові Філіппу ІІ (1556-1598).

Серед європейських країн найбільшого поширення, крім Німеччини, реформаційний рух набув у Швейцарії.

Події в сусідній Німеччині помітно вплинули на кантони — окремі незалежні землі, об'єднані у Швейцарський Союз. Більшість населення тут також була невдоволена католицькою церквою, виступала за обмеження її впливу і секуляризацію володінь. Центром реформаційного руху стало багате і квітуче місто Женева. Його мешканці рішуче підтримали лютеранських проповідників і змусили католицьке духовенство залишити місто. Остаточна перемога Реформації в Женеві пов'язана з особою Жана Кальвіна (1509-1564), француза за походженням, який прибув у Швейцарію, рятуючись від релігійних переслідувань.

Під керівництвом Кальвіна Женева перетворилася у центр не лише швейцарської, а й європейської Реформації.

Жан Кальвін вважав, що доля кожної людини заздалегідь визначена Богом. Тільки Бог вирішує, потрапить людина до пекла чи до раю. За свого земного життя вона повинна сумлінно працювати, не прагнути комфорту й насолод, бути сумлінною і накопичувати гроші. Якщо перед людиною з'являється можливість отримати прибуток і вона не використає її, це буде великим гріхом. Католицизм вважав багатство гріхом, Кальвін, навпаки, видавав його за знак Божого благословення.

Виправдовував лихварство, вважав за можливе існування рабовласництва, яке набирало сили в колоніях.

В Європі Женеву почали називати «протестантським Римом», а Кальвіна — «женевським папою». Кальвіністська церква у Швейцарії контролювала всі сфери життя: було заборонено танці, пісні, святковий одяг, прикраси. Тих мешканців Женеви, які не бажали коритися новим порядкам, позбавляли громадянських прав і виганяли з міста, а іноді й страчували. Всіх приголомшила доля іспанського лікаря-католика Мігеля Сервета (1511-1553). За виступи проти католицької церкви його переслідувала інквізиція, і він сподівався знайти порятунок у Женеві. Проте Кальвіна також не влаштовували погляди Сервета, його звичка піддавати все сумніву. «Женевський папа» звинуватив Сервета в єресі та присудив до спалення на вогнищі.

Незважаючи на крайнощі, кальвінізм в цілому відповідав потребам становлення суспільства. Погляди Кальвіна поширились із Женеви до країн, в яких почали розвиватися нові економічні відносини. Вони і стали основою ідеології «ділової людини» нового часу.

Вчення Кальвіна і створена ним церква мали у світі більше прихильників, ніж лютеранство. Хоча Північна Німеччина і країни Скандинавії (Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія) стали переважно лютеранськими, проте Швейцарія і Нідерланди прийняли кальвінізм. Прихильники кальвінізму були також у Польщі та Угорщині. Кальвіністами стали й шотландські пресвітеріани, як і гугеноти у Франції та пуритани в Англії, причому, пуритани-емігранти пізніше мали значний вплив і на боротьбу англійських колоній за свою незалежність у Північній Америці.

Англії Реформація відбулася за участю правлячих кіл і самого короля. Англійські послідовники Лютера вимагали конфіскації церковних володінь, звільнення з-під влади папи римського та підпорядкування церкви королю. Здійснення цих вимог мало посприяти успішному розвиткові ринкових відносин, формуванню нового суспільства.

Король Генріх VIII вирішив підтримати реформаторів ще й тому, що був особисто зацікавлений у реформі церкви. У 1534 р. англійський парламент вивів національну церкву з-під влади Риму і проголосив короля її главою. Всі католицькі догмати та обряди зберігалися, монастирі зачинялися, їхнє майно переходило у власність королівської скарбниці. Створена церква отримала назву англіканської.

Реакцією католицької церкви на нові процеси в суспільно-політичному житті європейських країн за часів Реформації стала система заходів, що увійшла в історію під назвою Контрреформація.

Католицька церква не була готова до Реформації. Лише в середині 40-х pp. XVI ст. вона подолала розгубленість і перейшла в наступ. Для боротьби з посиленням Реформації у 1542 р. було реорганізовано римську інквізицію. Вона поширила свій вплив майже на всі католицькі держави. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії та Португалії, де всі підозрювані, «залишки лютеран» і «прибічники еразмізму» засуджувалися до спалення.

Наступного року було створено «Індекс заборонених книг», до якого потрапили твори всіх неугодних католицькій церкві авторів. Вміщені в «Індексі...» книжки вилучались у книготорговців і спалювалися на майданах разом із портретами авторів. Запідозреним у читанні або переховуванні заборонених книг загрожував суд інквізиції.

Проте цих заходів було недостатньо. Реформування потребувала сама католицька церква. Папа Павло 777(1534-1549) доручив раді церковних учених розробити проект реформи, яка б зміцнила католицьку церкву. Затвердити цю реформу повинен був церковний собор, який зібрався у місті Тридент. Тридентський собор проходив з перервами з 1545 р. по 1563 р. і отримав від папи повну свободу дій в обговоренні питань церковного життя.

Собор закликав до очищення церкви від негідних її членів, продаж індульгенцій і церковних посад було заборонено, за поведінкою священиків установлено суворий нагляд. Церква повернулася до своєї головної справи — піклуватися про душі людей і допомагати бідним; ченці відкрили брами монастирів для хворих і жебраків, почали надавати притулок бездомним і хліб голодним. За наказом папи Пія V (1566-1572) було вдвічі зменшено римський двір, введено сувору фінансову звітність, вигнано усіх хабарників.

На Тридентському соборі було також затверджено основні католицькі догмати, які визначають обличчя і сучасного католицизму.

Особливу роль у боротьбі з Реформацією відіграло «Товариство Ісуса», або Орден єзуїтів (від лат. Jesus). Створений у 1540 р. іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою (1461-1556), цей орден одразу опинився в центрі тогочасних буремних подій.

Головною його особливістю була жорстка дисципліна, яка панувала серед єзуїтів і передбачала цілковите підкорення членів ордену їхнім керівникам. Накази керівників належало виконувати без вагань, навіть якщо вимагалося вчинити смертний гріх. Члени ордену могли почувати себе вільними від будь-якої відповідальності, оскільки за вчинки підлеглих відповідали лише їхні керівники.

Одним з основних напрямів діяльності ордену була освіта 2/3 всіх організацій «Товариства Ісуса» в XVII-XVIII ст. складали школи та університети, а 4/5 від загальної кількості його членів становили студенти й викладачі. У своїх навчальних закладах єзуїти досягай високого рівня освіти, давали ґрунтовні знання з предметів, водночас виховуючи учнів у дусі католицизму. їхньою метою була поступова зміна ставлення в суспільстві до католицької церкви через вплив на молодь. І справді, у тих країнах, де протестантизм зазнавав поразки, його переможцем був учитель-єзуїт.

Не менш впливовим напрямом діяльності ордену було місіонерство — проповідь християнства, здійснювана у найвіддаленіших куточках планети. Створений у добу великих географічних відкриттів за задумом Лойоли саме як місіонерський, орден лише за наполяганням папи Павла III взявся до європейських справ. Єзуїти-проповідники з'являлися в Америці, Індії, Конго, Тибеті, Японії. Прикметним було те, що вони намагались не чіпати місцевих звичаїв і традицій, мирно узгоджуючи їх із основами християнської релігії. Стикаючись із фактами грубого порушення норм християнської моралі колонізаторами, вони гнівно засуджували ці дії, стаючи на захист місцевого населення. У 1556 p., коли вмер І. Лойола, орден уже мав понад 100 місій у різних країнах світу.

№ 52. Українські етнічні території та її назви

Етнічні межі — кордони, що відділяють одна від одної етнічні землі.

Етнічні землі — території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Словом, етнічні землі — це території, де живуть етнічні групи (спільності) людей — народи, нації, народності, окремі племена та їх групи.

Межі, що відокремлюють певні етнічні землі, є досить стабільними і змінюються переважно під впливом політичних факторів, нерідко із застосуванням військової сили, шляхом етноциду.

Ця трагіна закономірність є особливо властивою історії розвитку і занепаду українських етнічних земель.

Так, з чисто політичних причин у XIV–XX ст. чимало етнічних українських земель було включено до складу Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, до названих країн відійшли значні українські історико-географічні території (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя -до Польщі; Південна і Північна Буковина; Північна і Південна Бессарабія, Мармарощина — до Румунії; Закарпаття, Пряшівщина — до Чехо-Словаччини). Частина цих земель є західною окраїною українських етнічних земель (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Буковина, Мармарощина, Пряшівщина).

Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, та на змішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть чи жили десятки століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися упродовж останніх декількох століть (Кубань, Зелений Клин, Сірий Клин).

Українські етнічні межі у Польщі багато віків були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію панівних кіл Польщі в цьому напрямку.

Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, Сянока, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала р. Сян і тяглася на північний схід до Ярослава і далі по р. Сян аж до злучення з р. Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного покордоння — на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки — р. Танви, — по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської. На схід від Замостя до Холма і далі — до поселень, розташованих на захід від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу — проходила досить широка смуга змішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом перейшли до класу змішаних територій.

Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, звідки під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовано царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на Батьківщину вже не повернулась.

Наприкінці Другої світової війни і в перші повоєнні роки українці, які жили на старих західних етнічних землях упродовж багатьох століть, були депортовані на схід колишнього СРСР, а також насильно розсіяні серед поляків на колишніх німецьких землях. У результаті встановився нинішній державний кордон України з Польщею, який проходить від Карпат (верхів'я р. Сяну) до Нижанкович і Рави-Руської, далі по ріках Солокія і Західний Буг до кордону з Білорусією.

Межі українських- етнічних земель у Російській Федерації формувалися у складних умовах. Їх довжина становить, приблизно, 1500 км. За даними перепису 1926 р., українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж р. Сейм аж до впадіння в неї р. Свапи. Звідти українсько-російська етнічна межа круто повертала на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу в російський етнос. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення. Він існує і нині. Від основи цього “українського півострова” (Новий Оскол) російсько-українська етнічна межа повертає на північний схід і сягає аж до р. Дон (поблизу поселення Ліски). Звідти вона прямує на північний схід до р. Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), тут круто повертає на південь, перетинає р. Дон і сягає поселення Морозівського. Далі, вздовж р. Сіверський Донець російський етнос, в свою чергу, “врізається” півостровом в український етнос. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертає до Ростова-на-Дону, йде по р. Дон на північний схід і через Тихорєцьк і Краснодар (східніше міста) тягнеться на південь, а західніше Майкопа повертає до Чорного моря (південно-західніше від Геленджика).

Таким чином, етнічні українці переважають в обширній західній частині Північного Кавказу. На схід від західної частини українського етносу Північного Кавказу обширною смугою з півночі на південь простягається змішана українсько-російська територія, яка на півдні доходить до Чорного моря (південніше м. Сочі через м.Туапсе), сягаючи Геленджика. На південному сході український етнос межує з карачаївським і простягається до Єсентуків, П'ятигорська і далі по р. Терек сягає територій північніше м. Грозного.

Від ріки Терек межа продовжується на північний захід до р. Манич і на широті станиці Цимлянської повертає на південний захід до Ростова-на-Дону, окреслюючи з півдня обширний “півострів” російського етносу, що розташувався вздовж нижньої течії р. Дон (з відгалуженням, як зазначалося, вздовж р. Сіверський Донець).

У межах змішаної українсько-російської етнічної території Північного Кавказу, зокрема в північно-східній її частині (на східному покордонні з Калмикією), у загальній чисельності всього населення невпинно зростала питома вага українців (часто до 50-65 %). У центральній частині названої українсько-російської території, в центрі Ставропілля (на північний захід і північний схід від Страврополя), виділявся досить обширний за площею ареал з переважанням етнічних росіян.

Впродовж тривалих часів в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей, українці місцями становили більшу половину всього населення.

Межі українських етнічних земель у Білорусії досить важко визначити у зв'язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів. Мовознавчі дослідження рекомендують проводити цю межу через Нарву, поблизу Картузької Берези, Вигонівського озера, Лунинця до Турова, а далі — вздовж Прип'яті до Мозира, звідти — на південь західніше Чорнобиля і Прип'яті знову до Дніпра, по якому ця межа прямує вгору, до Лоєва, проходить лівою притокою Дніпра р. Сож і повертає на північ від с. Семенівки і прямує на північний захід, сягаючи м. Стародуба.

На північ від Чернігівщини українську етнічну межу визначити ще важче із-за сильних білоруських, російських та українських взаємовпливів. Державний кордон України з Білорусією не співпадає з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і північно-західніше від державного кордону.

Переписи населення також не визначали чітко тут межі між українським і білоруським етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Наприклад, російський перепис 1897 р. зафіксував у Брестському, Кобринському, Дорогичинському повітах переважно українське населення, польський перепис 1921 р. — лише білоруське. Свого часу, на прохання місцевого населення, що мешкало поблизу Гомеля, це місто і прилеглі до нього території входили до складу Української Народної Республіки.

Етнічне розмежування між українцями і білорусами вимагає всебічного вивчення, зокрема на детальному комплексному етнографічно-мовознавчому рівні.

Межі українських етнічних земель у Молдавії та Румунії завжди пролягли територією Бессарабії, Буковини та Мармарощини. В Бессарабії межі українських етнічних земель сформувалися в трьох її частинах: північній (Хотинщина), південній (Акерманщина, Ізмаїльщина) та східній — вздовж центральної (молдавської) частини Бессарабії. Характерною особливістю українсько-молдавського етнічного покордоння є те, що як серед українських, так і серед молдавських територій трапляються поселення етнічних сусідів (це типово також і для українсько-румунського етнічного покордоння).

У південній частині Бессарабії українська етнічна межа починається біля м. Ізмаїла і сягає озера Сасик, а далі — р. Дністер. Поблизу Росківця над Дністром, вона переходить на його лівий берег, продовжується вздовж цього берега (на 15-20 км східніше Дністра) і поблизу Бендер переходить на правий берег. Від Рибниці до Могилева-Подільського ця межа простягається по Дністру і на північному заході (в межах Хотинщини) різко повертає на захід, а потім на південь, сягаючи р. Прут поблизу Личкан і Новоселиці. Звідси вона прямує Північною Буковиною до Чернівців (тут український етнос окрім молдавського межує і з румунським етносом). Далі українсько-молдавська етнічна межа круто повертає на південний схід, аж за м. Сучаву в Південній Буковині (Румунія). Потім так само круто тягнеться, але вже в зворотному напрямку — на північний схід- до околиць Чернівців. Звідси вона прямує через Карпати поблизу поселень Панка-Руська Молдавиця-Кирлибаба до Будіївської гори і звертає до р. Тиси.

Етнічна межа українських земель в Угорщині пролягає по Закарпаттю. Вона тягнеться південніше від лінії Виноградів-Мукачіва-Ужгород. До складу України увійшла невелика прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегові.

Межа українських етнічних земель у Словакії починається поблизу Ужгорода. Звідси вона повертає на північний захід (до Яблінки), потім — на північ (до Зборова), а далі продовжується до Ольшаниці та Липника, тобто до кордону з Польщею.

УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИЧНІ ЗЕМЛІ. Поряд із сучасними адміністративно-територіальними одиницями України існують її історичні землі –різні за величиною і без чітких меж краї. У минулому вони були окремими державними утвореннями чи адміністративними одиницями, територіями оборонного призначення або нового господарського освоєння. Вони різняться матеріальною та духовною культурою українців, що зумовлено впливом природного середовища та взаємозв’язками з іншими народами.

Етнічна територія українського народу (тобто простір, заселений українцями) сягнула наприкінці XIX – на початку XX ст. максимальних розмірів – приблизно 750 тис. км2. За історичними особливостями розвитку в ній виділяють чотири великі регіони — Середню Наддніпрянщину (або Центральну Україну), Західну, Південну (або Степову) і Східну Україну.

Землі басейну середнього Дніпра і Західної України належать до “старих” історичних країв. На них український народ проживає здавна, створивши в минулому низку власних держав. Південна і Східна Україна є “новими” землями, набутими українцями у роки козаччини і після її ліквідації. Саме ж українське козацтво виникло на пограниччі Середньої Наддніпрянщини і Степової України. Політично й організаційно оформившись у гетьманську державу, воно поширило свій вплив на серцевинну територію України, а його волелюбні діяння стали легендарними для всього українського народу, незалежно від місця його проживання.

СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА. Цю територію називають “серцем” України, бо тут знаходиться її багатовіковий політичний і культурний центр – столиця м. Київ. На цих землях колись жили племена полян, деревлян і сіверян. Полянська земля стала ядром формування Київської Русі. Багато поселень тут відомі з літописних часів – княжі столиці Чернігів і Переяслав, міста Вишгород, Любеч, Чорнобиль, Коростень, Овруч. Низка міст і містечок були козацькими полковими містами, а Чигирин, Батурин і Глухів – гетьманськими столицями.

Центральна Україна зробила вагомий внесок у становлення української писемності та культури. Полтавський і київський діалекти стали основою української літературної мови. У Полтаві народився засновник нової української літератури Іван Котляревський, у с. Моринці Черкаської області – Тарас Шевченко. Новоград-Волинський (колишній Звягель) – батьківщина Лесі Українки, а м. Бориспіль – автора слів національного гімну України Павла Чубинського. У 1667 р. Середня Наддніпрянщина була поділена по Дніпру між Польщею та Росією, відтоді з’явилися поняття Правобережної та Лівобережної України (Правобережжя і Лівобережжя).

Історичними землями Правобережжя є Київщина, Поділля і Брацлавщина. Історична Київщина займає частини сучасних Київської та Черкаської областей і майже всю Житомирську область. Там існували Київське князівство (спочатку самостійне, а потім у складі Литви), Київське воєводство (у Польській державі) та Київська губернія (в Російській імперії). Поділля лежить між середньою течією Дністра і Південним Бугом. Воно відоме ще з середини XIV ст. як удільне князівство у Литовській державі, а потім – воєводство в Польщі і губернія в Росії. Західне Поділля було об’єднане з Галичиною і потрапило до Австрійської імперії. Адміністративним центром і культурним осередком Поділля було м. Кам’янець-Подільський. Його фортеця тривалий час стримувала навали турків і татар. Загалом Поділля було густо вкрите замковими твердинями, до наших днів збереглися їх залишки у Сатанові, Летичеві, Меджибожі, Барі. Східне Поділля відоме також під назвою Брацлавщина. Брацлавське воєводство існувало в Польщі у XVI – XVIII ст. Невелике містечко Брацлав було центром воєводства лише три десятиліття (надалі ним стала Вінниця), однак назва землі збереглася в історичній пам’яті народу дотепер.

На Лівобережній Україні найдовше (до 80-х рр. XVIII ст.) зберігалися ознаки гетьманської державності, тому інша її назва – Гетьманщина. Після її ліквідації територія краю була поділена на Чернігівську і Полтавську губернії. Північ Лівобережжя відомий також як Сіверщина з центром у Новгороді-Сіверському. Частина її знаходиться тепер у Росії.

Назва Поділля походить від Країни з оселями по долах, тому що села там розбудовувалися по долинах річок.

ЗАХІДНА УКРАЇНА. Західною Україною називають ті українські етнічні землі, які в результаті проведення державного кордону в 1920 р. опинилися за межами радянської України – в Польщі (Галичина і Волинь), Чехо-Словаччині (Закарпаття) та Румунії (Буковина). Більша частина цих земель була приєднана до України в період Другої світової війни, однак окраїнні історичні краї залишилися у складі сусідніх з нею держав. Давніми мешканцями західноукраїнських земель були племена дулібів, волинян, бужан і білих хорватів. У княжі часи тут існували Галицька (столиця – Галич) і Волинська (Володимир) землі, а далі – Галицько-Волинська держава. Найдавнішими містами краю є Белз, Луцьк, Теребовля, Берестя (Брест), а також збудовані за правління Данила Галицького нові столиці Холм і Львів.

Після втрати незалежності Галичина потрапила до Польщі, а Волинь – до Литви. З часом там були створені воєводства Польсько-Литовської держави. Відтоді й до середини ХХ ст. історія Галичини та Волині являла собою співіснування, взаємодію або ж протистояння українського і польського населення. З кінця XVIII ст. Галичина стала провінцією Австрії, де отримала самоврядність, а Волинь – губернією Росії. В період між двома світовими війнами ці землі знову опинилися у складі Польщі, а в 1939 р. відійшли до України. У межах сучасної України Галичина обіймає території Львівської, Івано-Франківської і більшої частини Тернопільської областей. Східний її “кут” між річками Дністер і Черемош відомий як історична земля Покуття. Історичні галицькі землі знаходяться також у Польщі – Надсяння (з центром Перемишль) і Північна Лемківщина. Історична Волинь охоплює землі в Україні, Польщі (Холмщину і Підляшшя) і Білорусі (Берестейщину). Доля українського населення, що мешкало на своїх етнічних землях у Польщі, склалася трагічно. Внаслідок обміну населенням між Україною і Польщею (1945 р.) та примусового виселення українців польською владою (1947 р.) на цих землях майже не залишилося українців.

Упродовж XIX ст. Галичина була активним осередком громадсько-політичного, науково-освітнього й культурно-релігійного життя українців, а в першій половині XX ст. західноукраїнські землі стали прикладом жертовної національно-визвольної боротьби нашого народу. Галичина є батьківщиною письменника Івана Франка (с. Нагуєвичі поблизу Дрогобича), Холмщина – історика Михайла Грушевського, Надсяння – географа Степана Рудницького і композитора Михайла Вербицького (автора музики гімну України).

Закарпаття (або Закарпатська Україна), історичним центром якого є Ужгород, охоплює південно-західну частину Українських Карпат і прилегле передгір’я. Сотні років воно перебувало у складі Угорщини, що позначилося на культурі й побуті місцевого населення, а в міжвоєнний період входило до Чехо-Словаччини (як автономний край Підкарпатська Русь). Однак самосвідомість українського населення регіону збереглася, про що засвідчило проголошення у березні 1938 р. у м. Хуст самостійної Карпатської України (яка була розбита угорськими військами). І лише в 1945 р. частина українського Закарпаття була приєднана до України. Українські етнічні землі Закарпаття виходять за кордони сучасної України – на захід (історичний край Пряшівщина у Словаччині) і південний схід (Мармарощина в Румунії).

Буковина відома з кінця XIV ст. Українське населення краю здавна живе поруч з румунами. У 1940 р. він був розділений між Румунією та Україною, до якої відійшла Північна Буковина. Історичний осередок Буковини – м. Чернівці – став обласним центром.

Про Галичину

Галичина – це земля, якою всеукраїнська суцільна територія сягає найдальше на захід… Це дуже невеликий кусник Соборної України… Галицький відлом українського народу є національно найбільш свідомою частиною цілого українського народу.

Назви України

Назва Буковина означає територія, вкрита буковими лісами.

ПІВДЕННА УКРАЇНА. Степова Україна і Крим є особливим регіоном. Там вперше (починаючи з VII ст. до н. е.) на території нашої країни виникли держави і політичні об’єднання, сформовані прийшлими народами, – кочовими (Скіфія, Мала Скіфія, об’єднання сарматів, готів, гуннів) і греками. Греки створили на чорноморському узбережжі міські торгово-ремісничі осередки та міста-держави (Ольвію – на Південному Бузі, Тіру – на Дністрі, Каркінітіду, Пантікапей, Теодосію, Херсонес – у Криму), а також Боспорське царство, що проіснувало до IV ст.

У XIII – XV ст. Крим став державною територією Кримського ханства (зі столицею в м. Бахчисараї), яке разом з Туреччиною поширило свій вплив на землі Північного Причорномор’я (звідси інша назва Південної України – Ханщина). Чимало українців опинилися тоді в Криму як здобич татар.

Українська колонізація Степової України завдячує насамперед Запорожжю. Запорожжя – територія перебування Запорозьких Січей та поширення “вольностей” козацького війська. Козацтво в українських степах з’явилося наприкінці XV ст., а перша Запорізька Січ, як його політичне ядро, виникла в середині XVI ст. на острові Мала Хортиця за дніпровими порогами. Наступні січі засновувалися вниз за течією Дніпра аж до його гирла, більшість з них перебували у дніпровських плавнях (зараз залиті водами Каховського водосховища). Землі запорозьких козаків лежали обабіч Дніпра: на заході – до Південного Бугу та його притоки Синюхи, на сході – до р. Кальміуса і Азовського моря. На запорозьких землях під Жовтими Водами в 1648 р. розпочалася переможна хода козацьких військ під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

У XVIII ст. всі південноукраїнські землі під назвою Новоросія відійшли до Росії. В освоєнні та заселенні краю, крім українських козаків і селян, взяли участь росіяни, німці, серби, болгари, албанці, греки, значний відсоток міських мешканців складали євреї. Поряд з давніми містами (оборонними фортецями і торговими осередками) виникли нові – торгово-адміністративні центри, морські порти, промислові осередки. Місто Севастополь було засноване як найбільша військово-морська база Росії, а Одеса – як портово-промисловий центр (наприкінці XIX ст. була найбільш людним містом України). На території краю було сформовано кілька губерній, які стали великими районами виробництва зерна та його вивозу в інші країни через порти. Катеринославська губернія (Катеринослав – сучасний Дніпропетровськ) наприкінці XIX ст. перетворилася на потужну гірничорудну та металургійну базу країни.

Історичними землями Південної України є також Таврія і Буджак. У широкому розумінні Таврія означає територію колишньої Таврійської губернії (з центром у Сімферополі), до якої входили Кримський півострів та землі від чорноморсько-азовського узбережжя до Дніпра. Назва Крим з’явилася вже після XIII ст., коли там осіли татарські племена, які заснували місто Крим – столицю їх першої державності (сучасний Старий Крим).

Свою історію Крим веде від часу появи людини неандертальського типу. Вже з глибокої давнини він був перехрестям історії різних племен, народів, культур. Одночасно з кримськими татарами там селилися євреї і вірмени, пізніше – українці й росіяни. Там взаємодіяли цивілізації античної Греції і Риму, Київської Русі і Візантії, Хазарії і балканських країн, італійських республік Венеції та Генуї, Золотої Орди і Кримського ханства, Османської імперії та козацької України. Про це нагадують численні пам'ятки археології, історії, архітектури, культури. З Криму поширилося в Україну християнство (яке було прийняте у грецьких містах ще у ІІІ – IV ст.). Разом з тим Крим часто ставав ареною тривалих війн і запеклих боїв, а Севастополь увійшов в історію як місто, що героїчно оборонялося у ході кількох війн. Трагічною сторінкою новітньої історії Криму стало виселення в азіатську частину СРСР у 1944 р. кримських татар та інших корінних мешканців півострова. У наш час вони та їх нащадки повертаються на батьківщину.

Буджак – колишня прикордонна провінція Османської імперії між нижніми течіями Дністра, Дунаю, Пруту і Чорним морем. Після приєднання до Росії Буджак долучили до Бессарабської губернії. Бессарабія – земля між Буковиною, річками Дністром і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем. Протягом століть вона залежала від сусідніх країн. У 1940 р. Бессарабія була передана з Румунії до СРСР. Дві її частини – північна (Хотинщина) і південна (Буджак) – відійшли до України, на решті території, заселеній переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР (нині – Республіка Молдова).

№ 53. Козацькі літописи 18 ст як історичне джерело

Найвидатнішим явищем історичної літератури першої половини 18 ст. стали козацькі літописи. Козацькими називають літописи тому, що творилися вони в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Козацькі літописи - умовна назва українських літописів, яка усталилася ще у 18 ст. Тоді під терміном «козацький» розуміли «український», але дослідники 19-20 ст. звузили його значення до суто соціального значення.

До козацьких літописів відносять зазвичай три класичні пам’ятки української історіографії - літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка, однак їх число, безумовно, більше. Особливістю козацьких літописів було те, що їхніми творцями виступають представники козацького стану. Власне, термін «літописи» вже не цілком відповідає жанру, у якому вони працювали. їхні твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденників, мемуарів тощо і розраховані на широке коло читачів.

Головна увага в козацьких літописах приділяється воєнно-політичним подіям історії України.

Все це приковувало увагу загалу і викликувало тривогу за майбутнє. Автори цього типу мемуарної літератури не тільки реєстрували події минулого і сучасного, але прагнули охопити цілість історичних подій, показати їх безперервну тяглість і самобутність. Давню історію літописці відтворювали за староруськими літописами; про нові часи писали на підставі власних спостережень, спогадів учасників, використовували записи своїх попередників, як теж документальні матеріяли. Послуговувались теж літописці творами чужоземних істориків XVI-XVII ст.

Розвиток української мемуарної прози йшов від окремих монастирських місцевих літописів, реєстрів, т.зв. „діяріюшів», напів наукових і напів літературних праць, повних узагальнень, таких попередників у цій ділянці, як Баранович, Гізель, Галятовський чи Дмитро Туптало, а теж польських, німецьких, а навіть латинських істориків.

Літопис Самовидця. Автором вважають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Найдавніший з-поміж великих козацьких літописів. У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний літературною староукраїнською мовою, близькою до народної (ймовірно, 1702 р.).

Поширювався у списках.

Літопис Григорія Граб’янки. Створено в Гадячі 1710 р. Другий з-поміж великих козацьких літописів. Написаний церковнослов’янською мовою. Розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. - поразки Івана Мазепи та обрання гетьманом Івана Скоропадського. Головна увага приділена перебігові Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Літопис Самійла Величка. Твір Величка є найвизначнішим явищем козацького літописання. Мова літопису - літературна староукраїнська. Літопис складався з двох частин: опису подій від 1648 р. по 1660 р. та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, містить багато документів, поетичних текстів.

На другу половину XVII і першу XVIII ст. припадає розцвіт жанру історично-мемуарної прози, а спричинили її виникнення передовсім козаччина, антипольські і антитурецькі війни, Переяслав і його трагічні наслідки, та часті зміни і неспокої в українсько-козацькій державі.

Не всі літописи дійшли до нас з тих часів. Чимало їх загинуло. До найцікавіших історичних і літературних пам’яток другої половини XVII ст. належить Густинський літопис (про який уже була мова), а в XVIII ст. особливо важними є три фундаментальні козацькі літописи, а це — Самовидця, Г. Грабянки і С. Величка.

Козацькі літописи

Одним з найбільш ранніх козацьких літописів XVIII ст., що був початий ще в XVII ст., є анонімна праця, що дістала назву «Літопис Самовидця», який охоплює події від 1648-1702 p., і є цінним джерелом для дослідження історії України. Мова його наближена до народної.

Другим важним літописцем тих часів був гадяцький полковник і суддя Гр. Грабянка, який у своїм літописі охоплює період від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського, отже роки 1648-1708, і у XVIII ст. був дуже популярний.

А третім літописним твором з цих часів було «Сказаніє о войнє козацкой з поляками чрез Б. Хмельницкого», якого автором був Самійло Величко. «Сказаніє», умовно назване літописом, це монументальний історичний твір так за обсягом, як і за змістом (чотири томи), і охоплює події від 1648-1700 р.

Автор його був високоосвіченим канцеляристом військової канцелярії, мав доступ до важливих документів, був добре ознайомлений з літописами Самовидця і Грабянки, знав і використав твори своїх, у цій ділянці, попередників, а теж чужинецьких істориків. Отже в його творі вражає величезна кількість документального матеріалу.. Він являється теж великим патріотом своєї батьківщини. Хоч, в основному, він є ідеологом козацької старшини, він куди більше уваги присвячує звичайному народові. Географія України поділяється в нього на Малоросію і Галичину, а історія України подається у взаємозв’язках з історією сусідніх народів, отже — Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини. Центральною постаттю являється теж Хмельницький; його зусиллями й перемогами були відновлені давні права і вольності українського народу. Самого ж Хмельницького він прирівнює до Олександра Великого. Строго натомість осуджує він Юрія Хмельницького за його союз і турками і поляками. Величків твір написаний тодішньою літературною мовою, при чому, попри книжну, виступає жива народна мова.

Козацькі літописи дістали високу оцінку в науковій літературі ХІХ-ХХ ст., а 1. Франко писав про них, що з літературного погляду це було явище дуже цінне, здібне збудити запал серед українського народу, і аж у XIX ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження й формування наших політичних ідеалів.

Козацькими літописами цікавився і використовував їх Шевченко, а низка українських письменників, починаючи Кулішем і Костомаровим, а кінчаючи Грушевським та іншими істориками нового часу, користувалась ними, як першоджерельни ми матеріалами

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найвірогідніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.

Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я.) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки — козацький літопис 2-ї половини XVII — початку XVIII століття, складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.

Літопис Грабянки — одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто далека від традиційної літописної форми.

Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самуеля Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.

«Літопис Григорія Грабянки» описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

Літопис Самійла Величка — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII–XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії.

Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді — дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису.

Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички».

Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин:

перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;

друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;

у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848–1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I–IV.

«Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» Київ,1926,Акад.наук,268 ст.

Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника «Космографія» та передмови до нього.

№ 54 Культура європейського відродження

У загальноєвропейському масштабі епоха Відродження традиційно розглядається як час переходу від Середньовіччя до епохи Нового часу. Тому культура Відродження має специфічні особливості перехідної епохи, у якій старе і нове переплітаються, створюючи своєрідний, якісно новий сплав. Сутнісними рисами Відродження стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм, антропоцентризм. Крім цього, визначною рисою епохи Відродження було звернення до культурної спадщини Античності.

У ХІV-ХVІ ст. у країнах Західної і Центральної Європи починають зароджуватися буржуазно-капіталістичні відносини. Перші характерні прикмети нових буржуазних відносин у царині економіки виникають передусім в окремих італійських містах, розташованих по Середземному морю - таких як Генуя, Флоренція, Венеція, які вже у ХІУ ст. встановили стійкі торговельні зв'язки не тільки з країнами Західної та Центральної Європи, а й з країнами Середземноморського узбережжя та Малої Азії. У зв'язку з цим швидко розвивається торговельний та лихварський капітал, а з ним і нова верства населення - купці, лихварі, з'являються банки і кредитно-грошові контори, які проводили значні позичкові операції. 3 розвитком мануфактурного виробництва і торгівлі швидко зростають міста як осередки якісно нової міської культури, які в Італії починають вириватися за рамки феодальної традиції вже з ХІІ століття. До кінця ХІІІ століття італійські міста стають найбільшими в Європі.

Нова міська культура стає опорним пунктом складання внутрішнього ринку, який був не тільки економічною основою, а й соціальною основою формування буржуазних націй з королівською владою і становим представництвом. З'являються якісно нові, далекі від середньовічних, реалії суспільного та політичного життя.

У плані міжособистісних відносин епоха Відродження знаменує собою спробу повернення до культури совісті, перехід від общинно-групового типу соціальної регуляції до особистісного. Із зародженням універсальних за своєю природою буржуазних відносин зростає соціальна значущість індивіда, ступінь його по-ведінкової автономії. Індивід вивільняється від станових уз, які в середньовічну епоху робили його елементом певного людського конгломерату; поступово виходить з-під прямого контролю стану, до якого раніше належав. Якщо для середньовічного індивіда саме слово "свобода", яке звичайно вживалося в множинному числі, означало привілей належати до якоїсь системи, що гарантувала йому захист від "чужих", то тут він усе частіше опиняється в ситуації, яка вимагала від нього самостійно вирішувати свою долю.

Ранньо капіталістичні відносини формують історично новий тип особистості з її нестримною заповзятливістю, приватною ініціативою, творчими виробничими здобутками. Перед нею розкриваються нові, хоча й історично обмежені, перспективи реалізації її можливостей. Людина відчула себе в силах стати творцем власної долі, а в значній мірі - і долі суспільства. Ренесансна особистість починає відчувати в собі сили та задатки самостійно формувати свій життєвий шлях, пошуки якого передбачають уже досить значну долю імпровізації та навіть авантюрності.

Усвідомлення індивідом можливостей вибору соціальної поведінки приводить, зокрема, до виділення, поряд з традиційною категорією фатуму (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх по відношенню до неї обставин, також категорії фортуни. Остання виражає специфіку діяльності людини в умовах нової соціальної ситуації, яка надає їй набагато ширший простір для реалізації своїх можливостей.

Звідси виростає нова самосвідомість людини, її нова суспільна позиція: усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю людини Відродження, яка докорінно відрізняє її від людини Середньовіччя. Якщо остання свої досягнення приписувала традиції, то індивід ренесансної епохи був схильний приписувати всі свої заслуги виключно собі. Тому цілком закономірно, що після тисячоліття панування християнсько-аскетичної ідеології настала моральна реабілітація людини, обґрунтування безмежних можливостей її творчості та вдосконалення, гідності. Уявлення про людину як активного творця своєї долі, а не просто "раба Божого", істотно вплинуло на політичну культуру суспільства, у якій з часу Відродження набувають розвитку ідеї демократії, вибірного парламентаризму, введення республіканського ладу замість монархічного.

Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття "гуманізм" вводять у XV столітті самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога, релігійній схоластиці -studia divina - вони протиставляли studia humana - "пізнання тих речей, котрі стосуються життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають людину". Називаючи себе гуманістами, вони виражали цим самим спрямованість своїх життєвих та наукових інтересів не на божественні, а на людські справи. В центрі їх уваги постає жива людська особистість; вони вважали, що благородна людина

- це гуманіст, "аристократ духу". Одним з ідеалів розвитку особистості на той час був ідеал всебічної обдарованості, універсальності здібностей, котрий для багатьох стає не винятком, а радше

- правилом. Творчому генію гуманістів були підвладні філософія, живопис, література, інженерна справа, архітектура й медицина. Італійський гуманіст XV ст. Джованні Піко делла Мірандола, автор слів: "Хто не філософ, той не людина" - присвятив прославленню величі людини свою знамениту промову "Про людську гідність".

Благородною та досконалою людину робить не приналежність до знатного роду, а оволодіння культурою. По мірі того, як людина усвідомлює себе як творця власного життя і долі, вона стає необмеженим хазяїном над природою. Світ знову, як і в античну епоху, набуває єдності та цілісності. Однак у розумінні природи людина Відродження йде набагато далі космоцентризму античного мислення. Вона тлумачиться тут пантеїстично. Християнський Бог тут не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того - немов би зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, що не були їй властиві в античності.

Реабілітація природи привела і до реабілітації природи людського тіла. На противагу релігійним уявленням про нього як про "темницю душі", "осередок гріха" воно постає як джерело радості і задоволення. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. Людина розглядається як творець, подібний Богу, і навіть перевершує його. Впевнена у своїх силах особистість ренесансного типу вже не потребує релігійних, надособистісних регулятивів, які не тільки обмежували її свободу, а й принижували її гідність.

Уже перші спроби осмислення та реалізації на практиці ідеалів ренесансного гуманізму входять у протиріччя з офіційною релігійною доктриною, неминуче ведуть до послаблення ролі церкви у суспільстві, його секуляризації - вивільнення від релігійного впливу всіх сфер суспільного життя, хоча віра в епоху Відродження все ще продовжує залишатись одним із найважливіших світоглядних елементів; мало хто наважувався відкрито виступити проти неї. Поза сферою мистецтва вплив гуманістів на духовне життя європейського суспільства був не таким значним. У цих умовах гуманістична думка була спрямована головним чином не стільки на критику релігії взагалі, скільки на модернізацію багатьох її ортодоксальних догматів відповідно до нових реалій.

Слід зазначити, що величезний вплив на суспільство мав інший ідейний рух цієї епохи - Реформація. Це був масовий народний рух, що сколихнув широкі різні прошарки населення низки європейських держав і серйозно похитнув позиції католицької церкви, яка на той час зазнає небувалого падіння авторитету. Докладніше про це йтиметься в розділі, присвяченому християнству (протестантизм).

Визначення своєї доби як часу відродження античності виникло в італійців, зокрема, у Джованні Боккаччо, в першій половині 14 ст., а 1550 р. було введено в обіг італійським художником, архітектором і істориком мистецтв Джорджо Вазарі (1511-1574). Проте ще від 14 і аж до 16 століття діячі культури по всій Європі були впевнені, що вони переживають "новий вік", "модерний вік" (Дж. Вазарі), добу, яка, на думку видатного мистецтвознавця ХХ століття Ервіна Панофського, справді виявилася помітним історичним порогом, завдяки якому стало можливим вести мову про Середні віки.

Франческо Петрарка першим заговорив про "світлу античність", про очікуване повернення до забутого давнього ідеалу, про темну неосвіченість, яка почалася після того, як християнство стало офіційною релігією і "римські імператори почали поклонятися імені Христа". Петрарка прагнув перш за все очистити латинську мову, відродити красномовство, а також ознайомитися з класичною літературою. І таке вузьке розуміння Відродження поширилося на живопис та інші види мистецтва.

В свою чергу, Д. Боккаччо в своєму "Декамероні" говорить про те, що італійський архітектор і художник Джотто ді Бондоне (1266/1276-1337) "повернув до світла" мистецтво живопису, а "славетний учитель" Петрарка "знову надав музам їх давню красу". У 15 ст. видатний італійський вчений-гуманіст, історик, літератор і граматик Лоренцо Валла (1407-1457) заговорив про "пожвавлення" після довгого застою скульптури й архітектури, про появу добрих художників та письменників.

Італійська архітектура орієнтується на античний ідеал, живопис - на повернення до природи, а скульптура у своєму розвитку дотримується обох тенденцій, які об'єднуються через поняття пропорції, композиції і світла.

Відчуття "метаморфози" було для ренесансних діячів інтелектуально-емоційним за змістом і релігійним за своїм характером. Антитези між "темрявою" і "світлом", "сліпотою" та "баченням" були покликані відокремити "новий вік" від минулого, середньовічного, і запозичалися з Біблії. Таким же біблійним запозиченням міг бути і сам термін "відродження": в Новому Завіті постійно йдеться про відродження, про нову людину, про новий духовний розвиток. До релігійних аналогій народження, просвітлення і пробудження люди Ренесансу звернулися через те, що переживали надто радикальне й інтенсивне почуття оновлення, адекватним вираженням якого могли бути лише дефініції Святого Письма. Люди Ренесансу по-справжньому жадали відродитися і жити якимось новим життям.

Відродження (Ренесанс, фр. Renaisanse) - історико-культурна доба в рамках середньовічної цивілізації, котра. Попри свій тісний зв'язок з Середньовіччям, має свої, відмінні від суто середньовічних, ціннісні й ідеологічні орієнтири, свою світоглядну "картину світу", драматичне утвердження і складна еволюційна динаміка яких в оточенні революціонізуючих середньовічних культурних явищ підготували умови для культури Нового часу. При цьому вважається, що базисні феномени Нового часу (експериментально-математичне природознавство, принцип історизму в підходах до природи і суспільства, якісно нове обґрунтування індивідуальності, ідея позастанової свободи індивідів та їх політичної свободи), які забезпечили для Західної Європи незворотний характер історичного процесу, виробила вже наступна доба 17-18 століття.

Хронологічні рамки доби європейського Відродження: найбільш раннє розпочалося в Італії на межі 13-14 століть, найпізніше завершилося на початку 17 століття в Англії та Іспанії. Періодом, коли ренесансні процеси розгорнулися по всій Західній Європі, є кінець 15-16 століття.

Періодизація Відродження як єдиного культурного руху починається з 13 століття. В європейських країнах цього часу розвиток мистецтва визначає зріла готика, а в Італії 13 століття - це період передвідродження (проторенесансу). Відродження там триває і в 14-15 століттях (кватроченто) - ранній Ренесанс, і в 16 столітті (чинквеченто) - Високий Ренесанс.

Проте треба зважити на нерівномірність і нелінійність розгортання ренесансних процесів, ускладнену різностадіальними нашаруваннями, різноманітністю власне національних джерел, умов та факторів культурного і літературного розвитку тощо.

Своїм корінням культура Відродження пов'язана з розвитком світських тенденцій в культурі феодального суспільства. Ці тенденції виникли ще в 11-12 столітті. Саме тоді в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної культури. І хоча ця "світська культура" не була ні позарелігійною, ні антирелігійною, сам факт її виникнення свідчив про внутрішню суперечливість середньовічного світоспоглядання, яке могло поринати як в "небесні висі", так і в "земний світ". При цьому світська культура Середньовіччя мала відносно а автономний характер, бо не підпорядковувалася безпосередньо ні інтересам церкви, ні запитам богослов'я. Середньовічна світська культура займалася земними справами та турботами людини, що і призвело врешті-решт до розвитку моральної філософії, юриспруденції, медицини, математики, географії, історіографії, риторики. До виникнення поезії вагантів, куртуазної лірики, рицарського роману.

Ідентифікувати Відродження як самостійну історико-культурну добу дозволяють:

Власне світоглядне обличчя доби. Культура Відродження суттєво змінила акценти в середньовічній "картині світу", розгорнула у своїй драматичній еволюції (від самоствердження до заперечення) відмінну від власне середньовічної шкалу цінностей, свою естетику, свою жанрову структуру.

Принципово інший соціокультурний ритм. За доби Відродження відбулася різка інтенсифікація культурного і соціально-політичного життя суспільства у всіх його основних напрямах. Соціокультурна сфера розшаровується, насичується суперечливими, різноспрямованими тенденціями, стає різноплановою і загалом виявляється результатом складної взаємодії середньовічних, гуманістичних і позагуманістичних явищ. Новий вектор розвитку, пов'язаний з переорієнтацією свідомості з сакрального на земне, з небесного на людське, з потойбічної вертикалі на поцейбічну горизонталь, ніби роздвоює основні соціокультурні та суспільно-історичні явища доби Ренесансу.

Зрушення в сфері художньо-естетичної с відомості. Спочатку вони втілюються у вигляді певних стилів (класичний ренесансний стиль, маньєризм) і за часів пізнього Відродження започатковують певні начала Бароко і Класицизму, які виникнуть і розгортатимуться в наступну культурну епоху.

Наявна відмінність Відродження від попередньої культурної доби Середньовіччя і наступної культурної епохи 17-18 століть. На відміну від традиційної середньовіч

Ної культури, ренесансна культура функціонувала у незрівнянно локальні часові відрізки, не мала таких інституцій, щоб виступати механізмом регулювання основ сучасного собі суспільного життя. Тобто, культура Ренесансу не призвела до ренесансного типу державності.

Визначальним принципом світогляду, моралі та мистецтва за доби Відродження стає гуманізм. Слід відрізняти поняття ренесансного гуманізму від звичайного вжитку слова "гуманізм" у значенні "чуйного ставлення до людини" чи поваги до самоцінності, гідності та прав окремої людської особистості. І справа не тільки в тому, що ренесансні гуманісти цілком спокійно ставилися до наявності в суспільстві бідних і багатих і сприймали це як нормальний порядок речей. Справа в тому, що за доби Відродження гуманістами називали вчених і викладачів, які займалися "гуманітарними студіями", в центрі яких - людина, взята в аспекті її духовної культури.

Основні риси гуманістичної культури :

Демократизм. Гуманізм був відкритий для всіх, хто готовий прилучитися до античної мудрості, незалежно від їх соціального походження, політичних переконань, громадських позицій тощо.

Елітарність. Гуманісти відмовляли в "гідності" всякому, хто не був причетний до гуманістичної вченості, тобто не знав двох давніх мов, не був великим ерудитом, не культивував засобом освіченості свою душу. Таких людей гуманісти презирливо називали "натовпом". А це були і простий люд, і неосвічений монах, напівграмотний правитель чи навіть папа. Самі ж гуманісти сприймали себе духовними обранцями, інтелектуальною елітою європейського суспільства.

Яскраво виражена орієнтація на книжну мудрість, яка разом з елітарністю теж сприяла відносній ізоляції гуманізму й обмеженості його впливу на свідомість сучасників.

Суто культуроцентричне спрямування. Гуманізм як рух тримався осторонь суспільної боротьби, хоча самі його представники були людьми свого часу, мали релігійні переконання, були громадянами своїх держав, членами політичних угрупувань, займали певні соціальні позиції. Та все ж за своєю суттю гуманізм був спрямований виключно

На виховання конкретних індивідів, а не на перетворення суспільних механізмів і політичних інститутів. 5) Міфологізм. Відродження - це остання цілісна культурна система, що ґрунтується на міфі. Тут антична міфологія, на той час мертва сама по собі, включається у певний сплав (християнство, гротеск, магія, лицарська легенда).

З позицій гуманізму переоцінювалися духовні і художні досягнення попередніх епох. Найвідоміші митці Відродження - універсальні постаті, що розкрили свої обдарування у науці і різних видах мистецтва. Гуманізм не спростовував релігію: світ створено Богом, отже його всебічне вивчення є засобом пізнання Бога в усіх явищах природи, і насамперед в людині.

Отже, гуманізм не суперечив загальним основам християнського віровчення, а тільки привілею вав світські дисципліни. Ось чому церква не могла і навіть не намагалася "заборонити" гуманізм. До того ж "заборонити" гуманізм означало "заборонити" давніх авторів (Арістотеля, Платона, Вергілія, Овідія), заборонити історії, поезію, риторику, правознавство, які були невід'ємною часткою західноєвропейської культури.

Дух Відродження - це дух стихійного самоствердження людини в її творчому ставленні як до всього навколишнього світу, так і до самої себе.

Ренесансний антропоцентризм не відривав людину від Бога і всього того, що вважається об'єктивно значимим, а включав її в досконалий і прекрасний космос на правах його органічної частини. З точки зору ренесансного антропоцентризму "обожнена людина не піщинка в обожненому космосі. Вона вираження тих самих космічних сил, котрі пронизують весь світовий простір".

Гуманісти "мірою всіх речей" зробили людину в її культурній іпостасі, а не в її природній даності і "тваринності". Звідси для них було логічно, що звання "людина" вартий далеко не кожен, а тільки той, хто прилучений до знань і освіченості. При цьому підкреслюється, що ученість - не природна властивість індивіда, а результат наполегливої праці й оволодіння багатствами культури. Іншими словами, з точки зору гуманістів, справжня сутність людини закладена в ній немовби в потенції, у вигляді її здібностей, і тільки від

Свободи, волі та наполегливості людини залежить те, чи зможе вона розвинути їх, подолавши власну дикість і піднявшися над природними інстинктами.

Розвиваючи свої здібності до межі можливого, культурна в ренесансному розумінні людина отримує гідність, бо найповніше реалізує свій божественний зміст і через це стає майже рівною самому Богові. Ренесансний ідеал особистості - це людина, яка індивідуально тренує свій дух, щоб набути якості "універсальності", тобто увібрати в себе все можливе розмаїття культури і таким чином з'єднатися з такими ж "універсальними" індивідами. Гуманісти, яким був властивий культ власної непересічності, жили духом суперництва, змагаючись в індивідуально досягнутому ступені наближеності до спільного ідеалу "універсальності".

Новий етап мистецтва було започатковано в Італії. "Відродженням" сучасники назвали художній стиль, що народжувався на їх очах. Учень Мікеланджело Джорджо Вазарі у своїй відомій книзі "Життєписи видатних художників, скульпторів і зодчих", визначаючи своєрідність творчої манери вчителя, вбачав особливості цього стилю у відродженні античних традицій, називаючи середньовічне мистецтво "варварським", "грубим".

Антична культура, яка відкривалася здебільшого через археологічні знахідки, багато в чому визначила образ досконалої людини доби Відродження.

Відроджуючи антропоцентризм античності, ренесансна культура не відкинула моральних досягнень християнства. Стався дивовижний синтез людських цінностей культурного прогресу. Ренесанс поєднує красу людського тіла із духовним багатством особистості, породжує титанічну особистість.

Нове розуміння людини як творця проявилося у ставленні до митців: на відміну від Середньовіччя, доба Відродження зберегла майже всі імена архітекторів, художників, скульпторів, ювелірів. Процес визволення митців від цехової залежності завершився створенням академій.

Відродження ламає звичні межі не тільки в розумінні людини, айв астрономічних і географічних уявленнях, в науці та в технологіях (як суто промислових, так і культурних). Створюється геліоцентрична картина світу, робляться великі географічні відкриття, розквітають фізичні теорії, анатомія, медицина, спостерігається стрімкий ріст міст, розвиток ремесел. Людство вступало в нову фазу суспільного розвитку, відбувався перехід до індустріальної цивілізації. З'явилися перші мануфактури, водяні млини, банки, гільдії купців та ремісників. Розвивалася буржуазна (бюргерська, міська) культура. Але чи не найбільше Ренесанс виявив себе в образотворчому мистецтві, архітектурі, літературі. Справа в тому, що саме тут, зокрема, у живописі, була репрезентована єдність людини і природи як принцип культурного буття.

Архітектурні комплекси, скульптура і живопис ґрунтувалися на ідеї гармонії людини і світу, на ідеї гуманізму як культурного досягнення епохи Відродження. Класичним вираженням ренесансної культури була Італія, вона відіграла виняткову роль в історії європейського Відродження. Така роль Італії була обумовлена перш за все тим, що вона була безпосередньою спадкоємницею культури античного світу.

Ренесанс - могутній культурний рух, в ході якого відбулося подолання духовного диктату церкви, виникли нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

Митці винайшли засоби для вираження нового розуміння світоустрою, підґрунтям якого був простір, достовірне його зображення за допомогою "прямої перспективи". На площині реальними є всього два виміри - довжина і висота, а третій виникає як ілюзія внаслідок того, що застосовується принцип перспективи. Принципи "прямої перспективи науково розробив Філіппо Брунеллескі (13771446) - фундатор архітектури доби Відродження. Він народився і працював у Флоренції, починав як скульптор, але після поїздки до Риму для вивчення пам'яток античності обрав професію архітектора. Раніше митці часто зображали віддалені предмети більшими, ніж на передньому плані (принцип "зворотної перспективи", яку довгий час розглядали як відсутність майстерності). Пряма перспектива, винайдена Брунеллескі, дозволяла ілюзорно зображувати світ.

Її особливості:

Устрімлення паралельних ліній до єдиної точки перетину,

Зменшення розміру речей,

Суто пропорційна їх віддаленість від спостерігача.

При цьому варто знати, що живе, осмислене світосприйняття у конкретній ситуації і завдання конкретної картини не завжди повністю відповідають лінійній (прямій) перспективі як науковій системі побудови зображень, і тоді митці свідомо чи несвідомо відхиляються від її правил. Скажімо, П. Флоренський показує, що власне відхилення такого ґатунку надають величності композиції Леонардо да Вінчі "Таємна вечеря". Багато уваги прямій перспективі присвятив італійський художник раннього Відродження Пьеро делла Франческо (1416-1492). "Зворотна перспектива" - це перспектива близьких відстаней, тому її художники засвоїли щонайраніше. Потім прийшла черга "дальнього зору" - і панувати став принцип "прямої перспективи".

Леонардо да Вінчі (1452-1519) і Альбрехт Дюрер (1471-1528) присвятили свої теоретичні пошуки вивченню анатомії, пропорцій людини, зображенню фігури у складних ракурсах, у русі.

Побутові особливості ренесансної культури:

Релігійний, міський та міщанський побут,

Астрологія,

Магія,

Пригоди,

Авантюризм.

Найбільш яскравим побутовим типом Відродження було те веселе і легковажне, поглиблене і художньо красиво відображене співжиття, про яке нам говорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут ми знаходимо турніри, бали, карнавали, святкові бенкети і взагалі всякого роду принади навіть буденного життя, літнього проведення часу, дачного життя, обмін квітами, віршами, артистичне володіння італійською, грецькою, латинською та іншими мовами, обожнювання краси думки і захоплення релігією усіх часів та народів, відбувається процес перетворення свого особистого життя на предмет естетичного милування. Разом з тим побутова практика алхімії, астрології та різної магії охоплювала все суспільство Відродження знизу вверх і була зовсім не наслідком неосвіченості. Вона - результат усе тієї ж індивідуалістичної жаги оволодіти таємними силами природи.

Євангельські сцени починають зображуватися на тлі міської архітектури або добре знайомою митцеві природи своєї країни. Поруч зі святими нерідко були портретно представлені замовники образка та виконавці. У багатьох фресках і картинах поруч із легендарними сценами з хвилюючою щільністю виписувався натюрморт (цьому дуже багато прикладів у мистецтві північного відродження, де кожна річ має свій символічний смисл, скажімо, в картинах Хуго ван дер Гуса, Ван Ейка).

Особливе місце посідає міфологічна тематика. Предметом вивчення і художнього втілення стає зображення оголеного тіла (Донателло, Мікеланджело, Тіціан, Дюрер). Як самостійний жанр оформлюється портрет, який сягає свого розвою у творчості скульпторів Донателло, Вероккьо, художників Рафаеля, Леонардо, Тіціана, Ван Ейка, Дюрера, Хольбейна молодшого.

Вагомого значення набуває синтез мистецтв, в якому чільне місце посідає архітектура - міський ансамбль, де головними є храм, громадські споруди, різні світські будівлі (палаци, лоджії тощо). Впродовж доби Відродження визначається місце скульптурного пам'ятника на площі, в чому проявилося наслідування античної традиції. Домінують монументальні види образотворчого мистецтва (фреска, скульптура), якими прикрашають палаци і храми. Синтез мистецтв пронизує життя і побут, відбиваючись у оформленні інтер'єрів, у стилістичній єдності меблів, костюмів, декоративно-прикладного мистецтва.

Відкриття світу в епоху Відродження означало не тільки розширення географічних горизонтів, але і відмову від старих уявлень про Землю і Всесвіт.

Одним із найяскравіших явищ даного періоду в традиційному викладі, звичайно, подається геліоцентрична система Коперніка та вчення про нескінченні світи Джордано Бруно, Галілея. Однак ці

Відкриття були насправді відкриттями вже для майбутніх століть, а для Ренесансу вони демонстрували самозаперечення.

Річ в тім, що Ренесанс виступав в історії західної культури як епоха звеличення людини, як період віри в людину, в її нескінченні можливості, а ці відкриття перетворили Землю на якусь нікчемну піщинку всесвіту, а водночас з цим і людина виявилася незрівнянною, несумірною з безмежною темною безоднею світового простоїв.

Майстри Відродження. Європейська культура цієї доби охоплює дві великі епохи — Відродження та бароко. Колискою епохи Відродження, або Ренесансу, вважається Італія. Саме італійські майстри відкрили мистецтво Стародавніх Греції та Риму, звідки походить і назва епохи. Нове мистецтво виникло на основі гуманізму. Гуманісти проголошували найвищою цінністю людину, вважаючи, що вона має незаперечне право на вільний розвиток і реалізацію своїх можливостей. Головною темою, змістом мистецтва Відродження стала прекрасна, гармонійно розвинута людина. Видатним майстрам Ренесансу була притаманна різнобічність обдарувань: вони поєднували заняття живописом, архітектурою, скульптурою, літературою, філософією з вивченням точних наук. Творчість майстрів епохи Відродження заклала основи європейської культури нового часу.

Найвищого розквіту мистецтво Відродження досягло в Італії за часів Високого Відродження (кінець XIV—перші десятиріччя XVII ст.) — «золотого віку» італійської літератури, образотворчого мистецтва, філософії та науки. Це були часи титанів Відродження, що заклали підвалини нового розуміння світу та місця людини в ньому. В образотворчому мистецтві Італії такими титанами були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель і Тиціан. Згодом Відродження поширилось у країни Північної Європи. Тут на становлення нової культури вирішальний вплив мала не інтична спадщина, а християнство. Видатним митцем північноєвропейського Відродження був Альбрехт Дюрер.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) народився у Флоренції. У 14-річному віці почав навчатися живопису. Проте на цьому не зупинився — впродовж усього життя наполегливо вивчав різні науки. Мабуть, немає галузі людських знань, якою б не цікавився Леонардо. Він займався математикою, анатомією, різними галузями техніки, будував літальні апарати й підводні човни; в його записах можна знайти описи гелікоптера, парашута, автомобіля, отруйних газів, телефону тощо. Безмежність його знань вражала і тоді, й сьогодні.

Леонардо-живописець працював дуже повільно, постійно шукаючи, експериментуючи. Живопис був для нього засобом пізнання світу. Загалом він написав близько півтора десятка картин, але кожна з них стала неперевершеним витвором високого мистецтва.

В одному зі своїх ранніх творів «Мадонна з квіткою» Леонардо відмовився від звичного зображення сумної й задумливої жінки, зобразивши її, натомість, життєрадісною, сповненою жіночої краси. У цій картині він уперше використав світлотінь для «оживлення» об'єкта.

У період розквіту свого таланту Леонардо створив фреску на біблійну тему «Таємна вечеря» (1495-1497). В основі фрески — євангельський сюжет про те, як під час вечері перед стратою Христос повідомив учнів, що один із них зрадить його.

Одним із найвідоміших творів Леонардо став портрет Мони Лізи, жінки купця дель Джокондо. Цей твір вважають першим у західноєвропейському живописі психологічним портретом. Живописець зумів зосередити увагу глядача не на зовнішній привабливості Мони Лізи, а на внутрішньому світі. Вдивляючись в її немолоде обличчя, відчуваєш волю та інтелект; здається, що не її розглядає глядач, а вона з ледь прихованою посмішкою спостерігає за ним. Сьогодні ця картина знаходиться в Луврі.

Леонардо мав гордий та незалежний характер. Упродовж усього життя поневірявся, не бажаючи служити нікому, і помер на чужині, у Франції, 2 травня 1519 р.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564). Якщо Леонардо мав вдачу мислителя, то Мікеланджело — вічного бунтівника. Він постійно боровся проти заздрощів, нерозуміння, навіть проти самого себе, і довів, що людина може здійснити неможливе протягом свого короткого життя.

Мікеланджело обрав предметом своїх творів людину. Жоден пейзаж не цікавив майстра — тільки зображення прекрасного людського тіла. У своєму величному, п'яти-метрової висоти, мармуровому «Давиді» він, усупереч біблійній легенді, зобразив не хлопчика, а розквітлого юнака, сповненого титанічної сили. Ця статуя стала водночас і символом повернення до мистецтва античної краси, й ідеалом нової людини, втіленням непохитної волі та могутності.

Працюючи над розписом плафона Сикстинської капели (1508-1512), Мікеланджело власноручно розписав 600 кв. м стелі, на висоті 18 метрів, сюжетами з біблійних міфів. Проте його композиції далекі від традиційного релігійного змісту — вони звучать як гімн людській величі та красі.

Таку ж художню силу й натхнення вклав він у постать Мойсея для могили папи Юлія II. У трактуванні митця Мойсей — це могутній вождь, якого в ті часи так не вистачало роздробленій Італії.

Мікеланджело підніс мистецтво скульптури на новий рівень. Якось, розглядаючи античну статую, він сказав, що її автор «...знав більше, ніж сама природа». Ці слова з повним правом можна віднести й до самого Мікеланджело.

Рафаель Санті (1483-1520). Його називали світлим генієм італійського Відродження, який спромігся поєднати дух античності з духом християнства. За своє коротке життя він зумів зробити дуже багато як художник. У своїх творах Рафаель передав найтонші відтінки людських почуттів, відтворив духовну й фізичну красу своїх персонажів. Новий ідеал людини він утверджував, насамперед, у портретах і численних зображеннях Мадонни. Вершиною творчості Рафаеля вважають створену 1513р. «Сикстинську мадонну». Цікава композиція картини: розкривається завіса — і бачимо жінку, яка тримає перед собою дитину; вона одночасно і віддає свою дитину, і хоче залишити; в її погляді — сум, тривога за долю дитини, яку вона жертвує в ім'я спасіння людства. Ми бачимо не просто Мадонну, а жінку, матір. Створення узагальненого образу ідеальної людини — головний зміст творчості Рафаеля.

Тиціан Вечелліо (1488-1576) був найвідомішим італійським художником венеціанської школи. Багато уваги приділяв біблійним сюжетам («Христос і Магдалина», «Покладення в труну»). Його образи сповнені внутрішнього спокою, краси, випромінюють внутрішнє світло.

Неперевершених висот Тиціан досяг у мистецтві портрета. Йому таланило відтворювати різні, іноді суперечливі риси характеру героїв: велич, скупість, підозріливість, лицемірство, хитрість тощо. Художник «відкривав» у своїх героях те, що вони намагалися приховати. Найвідоміші з портретів Тиціана — «Іпполіто Медічі», «Карл V». Особливо цікавим є портрет «Папи Павла III з племінниками», в якому автор зумів передати зіткнення трьох різних характерів, жоден з яких не бажає примиритися з іншим.

№ 56. Постренесанська культура ХVII ст.

XVII в. - Значний етап в історії західноєвропейської культури, пора подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, час докорінних економічних зрушень і соціальних зіткнень, час загострення протиріч вмираючого феодалізму і народжується капіталістичного ладу, здобуття національної самосвідомості народних мас. Політичний та економічний розвиток європейських країн неравнозначно. У Голландії та Англії - перемога буржуазних революцій; у Франції та Іспанії - перемога абсолютизму, в Італії та Німеччині - дрібно державний деспотизм. Дворянство і буржуазія боролися за політичне панування, і в цій боротьбі рушійною силою були народні маси. Енгельс назвав римсько-католицьку церкву інтернаціональним центром феодальної системи. У відповідь на Реформацію жорсткішою католицька реакція. Католицизм вогнем і мечем, інквізицією і різними формами ідеологічної боротьби намагається впливати на свідомість народу. Культура XVII в. втілює в собі всю складність цієї епохи. наука Економічні потреби, розширення мануфактурної промисловості, торгівлі сприяли бурхливому піднесенню точних і природничих наук. У XVII в. завершився перехід від поетично-цілісного сприйняття світу до собственнонаучним методам пізнання дійсності. Девізом епохи можна назвати слова Джордано Бруно, сказані на її порозі: «Єдиним авторитетом повинні бути розум і вільний дослідження Це був час великих відкриттів Галілея, Кеплера, Ньютона, Лейбніца, Гюйгенса в математиці, астрономії і різних галузях фізики, чудових досягнень наукової думки, що заклали основи подальшого розвитку цих галузей знання Галілео Галілей (1564-1642), італійський вчений, один із засновників точного природознавства, основою пізнання вважав досвід. Він спростував помилкові положення Аристотеля і заклав основи сучасної механіки: висунув ідею відносності руху, встановив закони інерції, вільного падіння і руху тіл по похилій площині, складання рухів. Займався будівельної механікою, побудував телескоп з 32-кратним збільшенням, завдяки чому зробив ряд астрономічних відкриттів, відстоював геліоцентричну систему світу, за що був підданий суду інквізиції (1633) і кінець життя провів у вигнанні. Йоганн Кеплер (1871-1630), німецький астроном, один із зачинателів астрономії нового часу. Відкрив закони руху планет, склав планетні таблиці, заклав основи теорії затемнень, винайшов новий телескоп з бінокулярними лінзами. Ісаак Ньютон (1643-1727), англійський математик, механік, астроном і фізик, творець класичної механіки. Відкрив дисперсію світла, хроматичну аберацію, розробив теорію світла, поєднала корпускулярні і хвильові уявлення. Відкрив закон всесвітнього тяжіння і створив основи небесної механіки. Готфрід Лейбніц (1646 - 1716), німецький математик, фізик, філософ, мовознавець. Один з творців диференціального числення, передбачив принципи сучасної математичної логіки. У дусі раціоналізму розвинув вчення про природженою здатності розуму до пізнання вищих категорій буття і загальних необхідних істин логіки і математики. Християн Гюйгенс (1629 - 1695) - нідерландський учений, винайшов маятниковий годинник із спусковим механізмом, встановив закони коливання фізичного маятника. Створив хвильову теорію світла Спільно з Р. Гуком встановив постійні точки термометра. Удосконалив телескоп (окуляр Гюйгенса), відкрив кільце у Сатурна. Автор одного з перших трактатів з теорії ймовірності. Такі вчені, як Гарвей, Мальпігі, Левенгук, внесли вклад у багато розділи біології. Вільям Гарвей (1576 -1637), англійський лікар, засновник сучасної фізіології та ембріології. Описав великий і малий кола кровообігу, вперше висловив думку про походження «всього живого з яйця». Марчелло Мальпігі (1628-1694), італійський біолог і лікар, один із засновників мікроанатомії, відкрив капілярний кровообіг. Антоні Левенгук (1632-1723), нідерландський натураліст, один з основоположників наукової мікроскопії. Виготовив лінзи з 150-300-кратним збільшенням, що дозволили вивчати мікроби, кров'яні тільця та ін Таким чином, працями вчених-дослідників XVII в. була створена база для технічного прогресу. Філософія Розвиток точних і природничих наук безпосередньо послужило поштовхом для потужного стрибка філософської думки. Філософія розвивалася в тісному зв'язку з науками. Погляди Бекона, Гоббса, Локка в Англії, Декарта у Франції, Спінози в Голландії мали величезне значення в утвердженні матеріалізму і формуванні передових суспільних ідей, у боротьбі з ідеалістичними течіями і церковної реакцією. Френсіс Бекон (1561 - 1626), англійський філософ, родоначальник англійського матеріалізму був лорд-канцлером за короля Якова I. У своєму трактаті «Новий Органон» (1620) він проголосив метою науки збільшення влади людини над природою і запропонував реформу наукового методу пізнання, основою якого вважав звернення до досвіду і його обробку допомогою індукції. Бекон написав утопію «Нова Атлантида», в якій виклав проект державної організації науки. Філософія Бекона, що склалася в атмосфері наукового та культурного піднесення Європи передодня буржуазних революцій, справила величезний вплив на цілу епоху філософського і наукового розвитку; запропонована ним класифікація знань була прийнята французькими енциклопедистами. Його вчення заклало матеріалістичну традицію у філософії нового часу, а його індуктивна методологія стала основою для розробки індуктивної логіки. Томас Гоббс (1568-1679) продовжував лінію Бекона, розглядав знання як силу і кінцевої завданням філософії визнавав її практичну користь. Гоббс створив першу в історії філософії систему механістичного матеріалізму. Соціальне вчення Гоббса про державу і ролі державної влади справило значний вплив на розвиток європейської громадської думки. Ідеї ​​Френсіса Бекона наші свій розвиток і у Джона Локка (1632 - 1704), англійського філософа-просвітителя і політичного мислителя. Він розробив емпіричну теорію пізнання та ідейно-політичну доктрину лібералізму. За словами Маркса, Локк був «... класичним виразником правових уявлень буржуазного суспільства на противагу феодальному». Ідеї ​​Локка зіграли величезну роль в історії філософської та суспільно-політичної думки європейського Просвітництва. Найяскравішим представником французької філософії XVII в. справедливо вважають Рене Декарта (1596-1650). Філософ, математик, фізик і фізіолог, він представляв собою універсальний возрожденческий тип особистості, що живе в XVII в. і відбила у наукових та філософських працях складність і суперечливість свого бурхливого часу. Він заклав основи аналітичної геометрії, сформулював закони і поняття з області механіки, створив теорію освіти і руху небесних тіл завдяки вихревому руху частинок матерії. Але особливий внесок у світову культуру належить Декарту-філософу. Саме Декарт - автор знаменитого вислову: «Мислю, отже, існую». Декарт - представник філософії дуалізму. За Декарту, загальна причина руху - бог, який створив матерію, рух і спокій. Людина - це неживий тілесний механізм плюс душа, що володіє мисленням і волею. Безпосередня достовірність свідомості лежить в основі всього знання. Декарт намагався довести існування бога і реальність зовнішнього світу. Основні твори Декарта - «Геометрія» (1637), «Міркування про метод ...» (1637), «Начала філософії» (1644). Бенедект Спіноза (1632-1677), нідерландський філософ-матеріаліст, пантеїст, як і багато його сучасників, переносив математичні закони на філософію. Він вважав, що світ - закономірна система, яка може бути пізнана математичним методом. Природа, по Спіноза, це бог, єдина, вічна, нескінченна субстанція. Мислення і тяжіння - її невід'ємні властивості, а речі та ідеї - поодинокі явища (модуси). Людина - частина природи, його душа - модус мислення, тіло - модус протягу. Воля і розум єдині, всі дії людини включені в ланцюг світової універсальної детермінації. Вчення Спінози справила великий вплив на розвиток атеїзму і матеріалізму. література Художню літературу XVII в. відрізняє широке охоплення дійсності і різноманіття жанрових форм: висока трагедія і роман, побутова комедія і новела, епічна драма і ліричний сюжет, ода і сатира - у кожному з цих жанрів були створені неминущі художні цінності. Початок століття пов'язаний з іменами Шекспіра і Сервантеса. Корифеї літератури наступного покоління - це Мільтон в Англії, Кальдерою в Іспанії та великі французькі драматурги Корнель, Расін і Мольєр. Джон Мільтон (1606-1674) - англійський поет, політичний діяч періоду англійської буржуазної революції. У своїх політичних памфлетах він виступав як поборник суверенітету англійської республіки і противник феодальної реакції. У його літературній творчості присутні тираноборческие мотиви, особливо в поемах «Втрачений рай» і «Повернений рай», де в біблійних образах поет відбив революційні події і підняв питання про право людини переступити освячену богослов'ям мораль. У творчості іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барка (1600 - 1681) поєднуються традиції ренесансної драматургії, зокрема його старшого співвітчизника Лопе де Вега, і релігійно-містичні настрої іспанського бароко. Останнє відноситься до морально-філософських драмам, найбільш відома з яких «Життя є сон» (1636). У драмах «Стійкий принц» і «Саламейський алькальд» дана християнсько-демократична трактування честі. Ренесансний дух пронизує комедії-інтриги Кальдерона «Дама-невидимка» (1629) і «З коханням не жартують» (1627), які до цих пір йдуть з незмінним успіхом у багатьох театрах світу. Французька драматургія, як і пластичні мистецтва, розвивається в руслі класицизму. Ці стильові особливості пов'язані з розквітом абсолютизму у Франції, художнім вираженням якого став класицистичний стиль. Незважаючи на творчу індивідуальність кожного з великих вищеназваних авторів, явно проглядається їх стильова спільність. Триєдність, настільки характерне для драматургії класицизму, звернення до античних сюжетів, ієрархія жанрів, піднесені етичні ідеї, конфлікт пристрасті і боргу, найбільш виразилися в драмі П'єра Корнеля (1606-1684) «Сід», першого високого зразка класицистичного театру. Ця п'єса користується особливою любов'ю у французів. У трагедіях Жана Расіна (1639-1699) «Британіка», «Федра» зображено протиборство пристрастей людської душі і необхідність слідувати вимогам морального обов'язку. На відміну від Расіна і Корнеля, творчість Мольєра переступило стильові рамки класицизму. Мольєр (1622 - 1673), поєднуючи традиції народного театру з досягненнями класицизму, створив жанр соціально-побутової комедії, обезсмертив його ім'я. У своїй творчості він висміював станові забобони дворян, обмеженість буржуазії, святенництво і лицемірство церковників, що розбещує силу грошей. Значення спадщини Мольєра визначається життєвістю його образів, що зробили величезний вплив на розвиток світової драматургії. П'єси Мольєра «Смішні манірниці», «Міщанин у дворянстві», «Уявний хворий», «Скупий», «Тартюф, або Обманщик», «Дон Жуан» увійшли до золотого фонду репертуару найкращих театрів світу. Вічні образи Мольєра вражають нас своєю життєвістю, і сьогодні настільки ж привабливі для глядача, як і в пору їх створення. Художня культура Музика XVII в. - Це період поступового звільнення музики від культових форм і широкого проникнення в неї світських елементів. Це час зародження і формування нових музичних жанрів: опери, ораторії, інструментальної музики, - і розробки відповідних їм художніх засобів. Образотворче мистецтво. Відповідно зі складанням національних держав в Західній Європі складаються національні художні школи. В Англії пуританський рух не сприяло розвитку образотворчого мистецтва. У Німеччині після поразки селянських революцій практично на два століття настає застій у мистецькому житті. Італія, незважаючи на роздробленість, завдяки сильним художнім традиціям Відродження продовжує залишатися провідним, а точніше одним із провідних Європейських держав в галузі художньої культури. Вищі досягнення західноєвропейського мистецтва XVII в. пов'язані з мистецтвом Італії, Фландрії, Голландії, Іспанії та Франції. Можна говорити про національні особливості мистецтва кожної з країн, і в той же час про взаємну спільності, що дозволяє вважати XVII сторіччя певним цілісним етапом у історія західноєвропейського мистецтва. історична періодизація 1) Початок століття: боротьба з маньєризму, час формування прогресивних тенденцій реалістичного зображення дійсності (важлива роль належить Караваджо).   2) Перша половина та середина XVII в., Включаючи 1660-і рр.., Представляє час найвищих художніх досягнень тієї епохи: Рубенс, Ван Дейк, Йордані - Фландрія; Рібера, Сурбаран, Веласкес - Іспанія; Франс Хальс, Рембрандт, Вермєєр, Якоб ван Рейсдаль - Голландія; Пуссен, Луї Ленен - Франція; Берніні (скульптура, зодчество) - Італія. Друга половина XVII в. - Переломний період. Посилення політичної реакції. В Іспанії - реакційно-католицьке напрямок, у Франції - офіційно-придворне напрямок, в Голландії і Фландрії - глибокий занепад. Історична своєрідність XVII в. виразно сприймається по контрасту з епохою Відродження: Ренесанс відкрив людині нові, здавалося б, безмежні перспективи. XVII в. виявляє конфлікти феодалізму і капіталізму, соціальну залежність людини Ренесансні майстра виражали в мистецтві ті сторони дійсності, які відповідали їх гуманістичним уявленням, втілюючи їх у формах певного художнього ідеалу (особливо в Італії). У XVII в. дійсність постала перед художниками у всій гостроті нерозв'язних конфліктів, тому мистецтво XVII в. розвивається складними шляхами, як у змістовному, так і мовному сенсі (мається на увазі художню мову, формальна сторона мистецтва). Однак провідною тенденцією розвитку мистецтва є людина в його реальному бутті.        • Якщо провідним жанром Відродження був портрет, то в XVII в. стрімко розвиваються жанри, що відображають оточення людини, а портретна гамма стає ширше (неприкрашений, неідеалізірованний краєвид, різні типи натюрморту, портрети представників різних верств суспільства).         • У мистецтві Ренесансу давався узагальнений «позакласовий» образ людини. У XVII в. дається виразна соціальна забарвлення образів. Вона проявляється не тільки в портреті, жанрового живопису, але проникає в релігійно-міфологічні сюжети. Навіть такі жанри, як пейзаж і натюрморт, несуть на собі відбиток суспільного світогляду художника.         • У мистецтві Відродження практично не з'являлися образи представників народу, за винятком Брейгеля «Мужицького» в Нідерландах і Тінторетто в Італії. У XVII в. ця тематика поширюється в мистецтві інших національних шкіл. Художники XVII в. розцінюють народ як носія високих людських якостей.        • На відміну від епохи Відродження довкілля - це наділена підвищеною образністю сфера буття людини, в безперервній взаємодії з якою тільки й може бути зрозумілий образ людини. Звідси передача образів і явищ у зміні, в русі, (згадаймо статичність Відродження.)        • У мистецтві Відродження ми бачимо ідеалізований образ людини. У XVII в. спостерігається безпосередній зв'язок з натурою, велика конкретність передачі форм і образів реальної дійсності. Стилі XVII в. Розширення форм художнього відображення дійсності і різноманіття цих форм з особливою гостротою ставлять у XVII в. проблему стилю. Невід'ємна якість стилю - синтез в єдиному образному цілому всіх видів пластичних мистецтв, в якому провідну і утворить роль відіграє архітектура. Стиль - це художня система, що відрізняється єдністю ідейно-образних принципів і прийомів художньої мови. У XVII в. склалися дві стильові системи: бароко та класицизм, але крім цього складається третій, реалістичний напрямок у мистецтві. бароко Мистецтво бароко розвивалося в феодально-абсолютистських державах, що знаходяться під сильним впливом католицизму (Італія, Іспанія, Фландрія). Образотворче мистецтво бароко не може бути зрозуміле поза його зв'язку з архітектурою. Архітектура, що сполучає в собі утилітарні і художні чинники більшою мірою, ніж інші види мистецтва, пов'язана з матеріальним прогресом і знаходиться в більшій залежності від пануючої ідеології (храмове зодчество та містобудування здійснюється на гроші церкви і багатих людей, але в той же час вона обслуговує суспільство в цілому).В барочных культовых постройках все богатейшие возможности синтеза архитектуры, скульптуры, декоративного искусства и живописи призваны поразить воображение зрителя, проникнутые религиозным чувством.В той же Италии воздвигаются светские сооружения, представляющие важный этап в развитии мировой архитектуры.Разрабатываются приемы городской планировки, целостного городского ансамбля, строятся дворцово-парковые комплексы, в которых открываются новые принципы связи архитектуры с природным окружением. Для барокко характерны большая эмоциональная приподнятость и патетический характер образов, что достигается за счет масштабности построек, преувеличенной монументализации форм, динамики пространственного построения, повышенной пластической выразительности объемов. Отсюда криволинейность планов, изгибы стен, на которых как бы вырастают карнизы, фронтоны, пилястры; изобилуют малые формы архитектурного декора: окна украшаются разнообразными наличниками, ниши — статуями. Общее впечатление бурного движения и богатства дополняется скульптурой, росписями, лепниной, отделкой цветными мраморами и бронзой. К этому следует добавить живописные контрасты светотени, перспективные и иллюзионистические эффекты. Культовые, дворцовые сооружения, скульптура, фонтаны (Рим) объединяются в целостный художественный образ. То же можно сказать о дворцово-парковых комплексах остальных областей Италии эпохи барокко, отличающихся исключительно мастерским использованием сложного рельефа местности, богатой южной растительности, водных каскадов в сочетании с малыми формами — павильонами, оградами, фонтанами, статуями и скульптурными группами. Ярче всего черты барокко воплотились в монументальной скульптуре, в творчестве Лоренцо Бернини (идеи торжества мистики над реальностью, экстатическая выразительность образов, бурная динамика форы). В живописи вклад в искусство барокко внесли болонские академисты братья Карраччи, Гвидо, Рени, Гверчино. Своего полного развития барочная концепция достигает у Пьетро да Нортона, Бачиччо и др. В их насыщенных сильным движением многофигурных композициях персонажи как будто бы увлекаются куда-то неведомой силой. В живописи барокко господствовали монументально-декоративные росписи, в основном плафоны, алтарные картины с изображениями апофеозов святых, сцен чудес, мученичеств, огромные исторические и аллегорические композиции, народный портрет (большой стиль). В искусстве барокко, в частности в монументальной пластике Бернини, нашли свое отражение не только религиозные идеи, но и острый кризис и непримиримые противоречия в Италии XVII в. Барочное искусство Фландрии имеет свою специфику. У Рубенса, Йорданса и других мастеров характерная для барочной концепции антитеза земного и мистического, реального и иллюзорного выражается скорее внешне, не переходя в трагический диссонанс. У Рубенса во многих алтарных композициях, также как и в картинах на темы античной мифологии, прославляются человек и реальное бытие. В Испании XVII в. барокко развивалось в своеобразных национальных формах в архитектуре, скульптуре, живописи с ярко выраженной поляризацией. Во Франции стиль барокко не занимал ведущего положения, но зато Франция XVII в. — это историческая арена развития классицизма. Классицизм Стиль классицизма возникает параллельно со стилем барокко как стиль одной с ним эпохи, решающий с других позиций и другими изобразительными средствами задачи своего времени — прославление могущества абсолютного монарха. Классицизм занял главенствующие позиции во Франции в эпоху Людовика XIV, ставшую апогеем абсолютизма. Вместо драматических эффектов барочного зодчества он выдвигает принцип соединения величавой торжественности архитектурного образа с разумной ясностью. Хотя XVII в. представляет первый этап классицизма, когда особенности этого стиля не достигли наиболее строгого и чистого выражения, общественные и дворцовые сооружения, городские ансамбли, дворцово-парковые комплексы проникнуты духом торжественной парадности. Их пространственное решение отличается ясной логикой, фасада — гармонией композиционного построения с соразмерностью частей, архитектурные формы — простотой и строгостью. Строгая упорядоченность вносится даже в природу: мастерами классицизма была создана система так называемого регулярного парка. Зодчие классицизма широко обращается к античному наследию, изучая общие принципы античной архитектуры и, прежде всего систему ордеров, перерабатывая отдельные мотивы и формы. Дух классицизма не благоприятствовал выражению религиозно-мистических идей, и поэтому культовые постройки не имеют в архитектуре классицизма того огромного значения, как в барокко. Классицизм оставил такие замечательные памятники художественного синтеза, как скульптура и декоративно-прикладное искусство в архитектурном ансамбле. В изобразительном искусстве классицизма одной из основных тем была тема долга, победы общественного над личным, тема утверждения высших этических принципов: героизма, доблести, моральной чистоты, которые находят свое художественное претворение в образах, исполненных возвышенной красоты и величия. Противоречиям и несовершенству действительности классицизм противопоставляет принцип разумности и суровой дисциплины, с помощью которых человек должен преодолевать жизненные препятствия. Согласно эстетике классицизма, разум является основным критерием прекрасного. Художник в своем творчестве должен исходить из совершенных образцов, которыми считались произведения античного искусства и Высокого Возрождения. В противоположность барокко классицизм не допускал преувеличенной эмоциональной выразительности: так героям французского художника Пуссена свойственны волевая собранность и спокойное самообладание, ясность и уравновешенность композиции Фигуры в его живописных работах отличаются строгостью и классической законченностью. В средствах изобразительного языка теория классицизма отдает предпочтение рисунку, а колориту отводится подчиненная роль. Признавая красоту реального бытия, красоту природы, художники классицизма отдавали предпочтение изображению природы, которая служит не только активным фоном в сюжетных композициях, но часто составляет определяющую основу в общем строе картины. В живописи классицизма (Пуссен и Клод Лоррен) пейзаж не только сложился как жанр, но и пережил определенный расцвет. Классицизм стал стилем французской монархии преимущественно в архитектуре, в декоративно-прикладном искусстве (монументально-декоративная живопись), а в парадном портрете репрезентативные качества барокко больше соответствовали требованиям абсолютизма. Росписями прославился Шарль Лебрен, придворным мастером парадного портрета был Риго. Реализм Наряду с барокко и классицизмом в живописи XVII в. складывается принципиально новая, внестилевая форма отражения действительности. Ее появление — одна из важнейших вех в истории мирового искусства. Суть ее в том, что художественный образ возникает не в рамках стиля, а на основе непосредственного обращения художника к явлениям реального мира, ко всему богатству натуры. Речь идет о непосредственной связи образов с реальной действительностью Художественное обобщение здесь достигается путем отбора наиболее типических образов, явлений действительности и раскрытия их существенных особенностей. Уже само разнообразие реального мира служит причиной того, что и различные творческие направления, и отдельные мастера, представляющие эту новую художественную систему, отличаются исключительным разнообразием идей и образного языка. Среди гениальных художников, раскрывавших в своих произведениях существенные стороны эпохи, мы назовем Веласкеса и Рембрандта, а среди бытоописателей бюргерства и крестьянства — Франса Хальса (портрет) и Якоба ван Рейсдаля (пейзаж). Новый внестилевой реалистический метод способствовал невиданному расширению возможностей изобразительного искусства. Возникли новые жанры: бытовой жанр, натюрморт; сложился в самых развитых формах пейзаж, решающие сдвиги произошли в жанрах, имевших вековые традиции (библейские и мифологические композиции, историческая картина, портрет). Это внестилевое искусство XVII в. в научной литературе обозначается нередко термином «реализм». При различной степени распространенности новая художественная система развивалась почти во всех странах Западной Европы. Так, в Италии это Караваджо и его последователи, во Фландрии одновременно с Рубенсом и его кругом — Брауэр; во Франции — Луи Ленен, в Испании — Веласкес.  Наиболее полное и последовательное выражение эти реалистические тенденции нашли в голландском искусстве, где республиканско-буржуазный строй, отсутствие абсолютизма и засилья церковной идеологии дали особенно благоприятные условия для развития прогрессивных художественных направлений. Творчество великих голландских художников опережает социально-историческое развитие общества, выходят за его рамки и вступая с ним в конфликт. Но нельзя не признать, что безусловные завоевания реалистического (внестилевого) направления сопровождались утерей стилистической целостности, возможности образного слияния всех видов пластических искусств в единый ансамбль. Живопись окончательно дифференцируется от архитектуры и скульптуры, усиливается процесс станковизации, т. е. создания станковой живописи, не связанной с окружающими произведениями искусства. Намечаются признаки усилившегося расщепления пластических искусств. Реализм требовал широких обобщений, типического в реальных образах. Вот почему выдающиеся мастера обращаются к библейским и мифологическим сюжетам, позволяющим довести обобщения до уровня мифа при глубокой жизненной и правдивой трактовке образов (Караваджо, Рембрандт). Определенная степень единства, отличающего искусство XVII в. различных европейских стран, объясняется не только общностью исторического развития, но и культурным обменом. Италия и, в частности Рим, остается Меккой художников и превращается в международный художественный центр. Персоналии Среди фейерверка имен, вспыхнувших на небосклоне художественной культуры XVII в., следует выделить наиболее ярких представителей барокко, классицизма и реализма — Рубенса, Пуссена, Рембрандта, Караваджо и Веласкеса. Питер Пауэл Рубенс (1577—1640) — фламандский живописец. Его искусство, как и все фламандское искусство XVII в., развивалось в русле барочного стиля, однако в нем больше жизнеутверждающей силы и меньше — религиозного воздействия, чем в итальянском барокко. Рубенс был главой фламандской национальной школы, его искусство прекрасно передает дух эпохи. Он работал в Антверпене, а в 1600—1606 гг. жил в Италии. Он был универсальной личностью: не только живописцем, гравером, но и дипломатом; благодаря последнему обстоятельству он, будучи «королем живописцев», был художником королев и работал при королевских дворах Франции, Италии, Испании. Характерные для барокко приподнятость, патетика, бурное движение, декоративность сочетаются в искусстве Рубенса с чувственной красотой образов и смелыми реалистическими наблюдениями. В барочной живописи Рубенса преобладают религиозные и мифологические сюжеты. Наиболее известные из них полотна — «Снятие с креста», «Персей и Андромеда», «Пьяный Вакх». С 1635 г. начинается стеновский период творчества живописца, когда, купив загородный замок Стен, Рубенс поселяется в нем с молодой женой Еленой Фоурмен. В это время Рубенс создает проникнутые демократическим духом и ощущением могучих природных сил пейзажи и сцены из крестьянской жизни («Возвращение жнецов», «Крестьянский танец»). Живописное мастерство Рубенса с особой силой проявилось в жанре портрета: таковы полные живого обаяния, портреты «Елена Фоурмен с детьми», «Шубка», «Камеристка». Живописи Рубенса присущи раскованная свободная манера, выразительная пластика, тонкость красочных градаций. В мастерской Рубенса работали ван Дейк, Иордане, Снайдерс. Никола Пуссен (1594—1665) — основоположник классицистической живописи, основного стилевого направления Франции; его картины на религиозные, мифологические и исторические сюжеты утверждают силу разума у общественно-этические нормы. Живопись Пуссена характеризует возвышенный образный строй. Глубокий философский замысел сочетается в ней с ясностью композиции и рисунка: «Танкред и Эрминия», «Смерть Германика». Прекрасны величественные героические пейзажи Пуссена: «Пейзаж с Полифемом», «Аркадские пастухи». Массы в них строго уравновешены, воздух прозрачен, краски чисты. Харменс ван Рейн Рембрандт (1606—1669) — голландский живописец, рисовальщик офортист, — представитель внестилевого реалистического направления. Новаторское искусство Рембрандта отличается демократизмом и жизненностью образов. Необычайная широта творческого диапазона, непрерывный поиск новых выразительных художественных средств, высочайший профессионализм позволяют расценивать творчество художника как одну из вершин мировой живописи, сочетая глубину психологической характеристики с исключительным живописным мастерством, основанном на эффектах светотени. Он писал портреты, в том числе парные и групповые («Автопортрет с Саскией на коленях», «Ночной дозор»), религиозные и мифологические сцены («Святое семейство», «Даная»). К 1660-м гг. относятся наиболее сложные по психологической структуре религиозные, исторические композиции и портреты Рембрандта («Возвращение блудного сына», «Синдики»). Его широкая, свободная живопись приобретает пространственную глубину и особую одухотворенность. Тонкие переливы цветовой гаммы, игра светотени выступают как средство раскрытия типологических коллизий сюжета и душевного состояния образов. Творчество Рембрандта глубоко гуманистично. В центре внимания художника всегда был человек, его духовный мир и внутреннее богатство. Творческое наследие художника оказало огромное воздействие на последующее развитие европейской реалистической живописи. Микеланджело да Караваджо (1573—1610). Этот итальянский живописец, живший на рубеже веков, считается основоположником реализма, оформившегося как художественное направление европейской живописи XVII в., в которую он внес демократизм, необычайную конкретность и материальность формы, эмоциональное напряжение, передаваемое через контрасты света и тени. Эти качества столь узнаваемы, что названы термином «караваджизм», которым «переболели» почти все крупные художники реалистического направления его современники. Для живописи Караваджо характерны простота и лаконизм композиции, выразительная пластика. Он создал религиозные и мифологические композиции необычайной драматической силы и эмоциональной выразительности. Кроме того, он известен как автор жанровых картин, удивительно точно и непосредственно воспроизводящих реальность. К числу его наиболее известных полотен относятся «Положение во гроб», «Вакх», «Девушка с лютней», «Лютнист». Судьба Караваджо трагична. Он умер в 36 лет, последние годы жизни проведя в скитаниях. Суровый реализм художника не был понят приверженцами высокого искусства, академистами Болонской академии, положившими начало академическому направлению в живописи на рубеже XVI—XVII вв. Диего Веласкес (1599— 1660). Конец XVI и первая половина XVII века были периодом расцвета культуры Испании, и в частности живописи. Несмотря на засилье католицизма, сказавшееся в преобладании религиозных сюжетов, испанские художники сумели дать им реалистическую трактовку. Главное место в творчестве испанских живописцев занимает человек. Живописное искусство Испании достигает своей вершины в творчестве Веласкеса, одного из выдающихся мастеров реалистического направления в искусстве Западной Европы XVII в. Его живопись характеризуется глубиной психологических характеристик и яркой индивидуальностью моделей. Веласкес обладал особым даром раскрытия внутренних, глубоко спрятанных черт характера и душевного склада человека. Особенно наглядно эта способность живописца проявилась в знаменитом портрете папы Иннокентия X (1650). Глубиной портретных характеристик обладают и его жанровые картины, групповые портреты, мифологические и исторические сюжеты Их также отличает гармоничность композиции, чувство меры. Веласкес одним из первых применил валерную живопись, добившись тончайших оттенков одного тона. Наиболее известные произведения — «Сдача Бреды», «Менины», «Пряхи».

№ 57 Повість минулих літ: редакції, списки і протографи

Кожен, хто цікавиться національною історією і її передачею і відтворенням у слові знає найдавнішу пам'ятку літератури «Повість минулих літ». Створена на межі ХІ–ХІІ століття Нестором та іншими літописцями, вона є не лише джерелом історії Київської Русі, а й видатним літературним твором.

Преподобний Нестор-літописець — киянин, у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Прийняв його сам засновник монастиря преподобний Феодосій. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Під час постригу в ченці Нестор був удостоєний сану ієродиякона. Книжкова справа стала змістом його життя.

Найвизначнішою працею Нестора-літописця є «Повість минулих літ» — літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли.

«Повість минулих літ» --- найвидатніша пам'ятка літописання Київської Русі. Укладена на поч. 12 ст. У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Ім'я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно збереглося у списках 16 ст. Нестор кілька разів згадується як печорський літописець у різних місцях «Києво-Печерського Патерика».

Другу редакцію склав 1116 ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр (дійшла до нас утрьох списках --- Лаврентіївському, Радзівіллівському (Кенігсберзькому) і Троїцькому (Московському академічному), Лаврентіївський список дістав назву від імені переписувача Лаврентія, який склав його для суздальського князя Дмитра Костянтиновича в 1377. Радзівіллівський список (див. Кенігсберзький літопис) датується 15 ст. Троїцький список загинув у 1812. Третю редакцію «П.м.л.» створив близько 1118 невідомий автор у Києво-Печерському монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський, знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі (складений у 15 ст.), і Хлебніковський (відноситься до 16 ст.).

Ця редакція лягла в основу дальшого літописання Києва та ін. центрів Київської Русі, зокрема галицько-волинського літописання. «П.м.л.» --- зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам'яток права. Основна увага в творі приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Містяться відомості про походження і розселення східних слов'ян, утворення Київської держави та її сусідів. У тексті «П.м.л.» виклад матеріалу подається нерівномірно.

Тут містяться записи про події без їх датування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. подій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом може бути « Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основному, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом --- великого князя київського.

Саме за Всеволода автор переробив свій твір, який у 1116 переписував Сільвестр, Несторів звід або першу редакцію «П.м.л.» за часів Володимира Мономаха було передано у Видубицький Михайлівський монастир. У 1118-19 над літописом працював третій редактор, який вніс доповнення до тексту другої редакції і продовжив розповідь до кін. 1117. Припускають, що в укладанні третьої редакції «П.м.л.» брав участь син Володимира Мономаха, який до 1117 князював у Новгороді. Розповіді про події наступних 80 років, що відбулися в Київській землі, складають Київський літопис. Над вивченням «П.м.л.» працювали багато поколіньдослідників.

Розпочав його вивчення у 18 ст. В. Татіщев, продовжували М. Погодін, К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров та ряд ін. Вперше повний переклад українською мовою і грунтовний аналіз «П.м.л.» здійснив у 1990 Л. Махновець, запропонувавши називати «П.м.л.» «Літописом руським за Іпатським списком».

"Повість минулих літ" була й залишається невичерпним джерелом творчості митців слова. Під її впливом були створені романи С.Скляренка "Святослав" (порівняймо, приміром, зображення Святослава в "Повісті" і в романі) і "Володимир", романи П.Загребельного про Київську Русь ("Диво", "Євпраксія", "Смерть у Києві", "Первоміст"), певною мірою роман Валерія Шевчука "На полі смиренному", що є своєрідною психологічною травестією такої пам'ятки Київської Русі, як Києво-Печерський патерик. У томі першому "Марсового поля" ми знайдемо віршовані переспіви Валерія Шевчука та Василя Яременка епічних уривків "Повісті минулих літ", за мотивами її написана й поема "Княжа Україна" Олександра Олеся, історичні оповідання Наталени Королевої, Сергія Плачинди, Раїси Іванченко, Валерія Шевчука, що увійшли до першого тому "Дерева пам'яті". Про "Повість минулих літ" та літописця Нестора написано сотні наукових розвідок багатьма мовами світу: давайте лише відкриємо перший том "Словника книжників та книжності Древньої Русі" (М., 1987) на с. 277–278, 342–343, 406–408, щоб ознайомитись бодай із окремими назвами праць. Роман Р.Іванченко "Гнів Перуна" — перша в українській літературі спроба створення художнього портрета великого літописця.

Перед нами постає патріот своєї землі, переконаний, що Україна-Русь здатна до самостійного політичного та історичного існування. Автори літопису, підкреслював Д.Чижевський, "подають першу, хоч і примітивну концепцію історичного розвитку Русі"*. Вчений порівнює її з освітленням візантійської історіографії, що "вважає всі інші народи несамостійними частинами візантійського світу". Літопис починається з оповідання про всесвітній потоп, про розподіл землі між синами Ноя та виникнення різних народів, а серед них і слов'ян від племені Іафета. У "Повісті минулих літ" йдеться про історію слов'ян — полян, древлян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в'ятичів, які розселилися по землі і стали називатися залежно від обраного для проживання місця. В такий спосіб історія місцева поєднується із всесвітньою, а наші далекі предки постають законними нащадками людської цивілізації. Нестор та інші літописці, слушно зауважує Валерій Шевчук, були політичними діячами свого часу, всю відповідальність за біди своєї землі вони покладали на князів. Адже політична обстановка в часи, коли писався "Літопис руський", була надзвичайно складною. Відкриймо в "Повісті" запис під роком 1097, де розповідається про осліплення Василька Теребовльського. Подія ця призвела до тривалої міжусобної війни, в яку було втягнуто чимало інших руських князів, і це в той час, коли половці не давали спокою Русі, доходячи до самого Києва, знищуючи все на своєму шляху. Літописець прагне викрити злочинців — київського князя Святослава Ізяславича і волинського князя Давида Ігоровича: "Володимир же Всеволодович, почувши, що схоплено Василька і осліплено, вжахнувся і заплакав вельми, і сказав: "Сього ж не було в Руській землі ні при дідах наших, ні при отцях наших, такого зла". І тоді він одразу відрядив послів до Давида і до Олега Свя-тославичів, говорячи: "Підіть обидва до Городця, та поправимо се зло, яке скоїлося в Руській землі і в нас, брати, бо кинув він у нас ножа. Бо якщо сьогодні ми не поправимо" — більше зло стане між нас. І почне брат брата заколювати, і погибне земля Руськая, а вороги наші, половці, прийшовши, візьмуть землю Руськую" .

У дослідницьких працях, підручниках ми зустрінемо неодноразово й одностайні думки про те, що метою літописця була боротьба за єдність усіх руських земель. Слушне доповнення до цього твердження вносить Ф.Поліщук, зауважуючи, що центром згуртування давньоруських князів літописець визнає не великокнязівську владу, а церкву, яка має допомогти вивести землю Руську з кризи, до якої призвела її правляча централізація. Нестор, підкреслював Ф.Поліщук, постає послідовним противником світського єдинодержавства — підтвердженням цього є і ставлення до канонізації руських святих. Як відомо, Ярослав Мудрий хотів канонізувати свого батька Володимира Святославича, але церква постала проти цього і канонізувала "боголюбивих" Бориса і Гліба. Ідея братолюбності князів та їхньої покори старшому в роді, відзначає Валерій Шевчук*, стає центральною ідеєю Нестора, але, постаючи за єдність руської землі, літописець покладається не на ідеал самодержавства, а на братство і співробітництво між князями, котрі повинні шанувати принципи феодальної ієрархії (підлягання молодших князів старшим). Існування уділів, які мають свого законного володаря, повинно обмежити права найстаршого (київського) князя і стримувати міжусобиці.

Таким чином, завдання "Повісті минулих літ" полягало не тільки в тому, щоб з'ясувати походження русичів, а й у тому, щоб визначити принципи мирного співжиття давньоруської держави з іншими та запоруку благополуччя в ній самій. Всі дослідники одностайно підкреслюють високий мислительний потенціал нашого першолітопису, матеріал для якого збирався по всій території Київської Русі і осмислювався людьми, яким притаманні були широкий історичний світогляд, ерудиція. Вчитаймось у проникливі рядки, під впливом яких пригадується біблійне: "Споконвіку було слово, і слово було з Богом, і Богом було слово..." Наші древні книжки теж проповідували культ слова, книги, освіти: "Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її і говорив: "Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх Господній; у мене — порада, у мене — мудрість, у мене сила; мною царі царствують і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать". Якщо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або із святими мужами".

«Повість минулих літ» була і залишається найвидатнішою пам'яткою слов'янської культури. Тому преподобного Нестора-літописця можна по праву вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності.

Давньоруські автори не описували всіх обрядів язичників. Вони лише осуджували "поганські" вірування, тому й не вдавались у подробиці описання, які й так були добре відомі їхній тогочасній аудиторії, значна частина якої продовжувала сповідувати язичництво.

Найяскравішим прикладом є "Повість минулих літ". Літописна традиція на теренах Русі, очевидно, веде свій початок з ХІ ст. На зламі ХІ - ХІІ ст. перші літописні тексти були систематизовані та впорядковані у зводи спочатку зусиллями монаха Києво-Печерської Лаври Нестора, а трохи згодом відредаговані ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром.

Результатом їх діяльності і став літописний текст, відомий як "Повість минулих літ". У "Повісті минулих літ" записана згадка про релігійну реформу князя Володимира. Переліковуються боги княжого пантеону язичницької доби – дерев’яні Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симаргл та Мокош.

Методологія літописів відзначалася провіденціалізмом. Їхні автори вважали, що все і в людині, і в крані, і загалом у світі передбачено і запрограмоване Богом. Людина у своїх змаганнях, суспільство, країна можуть зрозуміти передбачення. Тоді їх дії не перечать волі Бога. І тоді він веде їх та вони перемагають. Якщо ж Божий замисел не виконується, то дії людини та країни приречені на поразку.

Крім літописів, значний масив історичної інформації про релігійне життя давньоруської країни зберігся на сторінках пам’яток давньоруської літератури. Серед них перш за все слід згадати "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона. Мета цього невеличкого за обсягом твору - уславити діяльність великих київських князів, як фундаторів держави, опікунів церкви. Але водночас значну увагу приділено історичним подіям.

№ 58. Османська імперія у 17-19 ст: особливості соціально-економічного розвитку та визрівання кризи

До початку нового часу Туреччина була центром великої Османської імперії, що включала території в Європі (Балканський півострів, Крим з прилеглими районами Причорномор'я та Приазов'я) Азії, (мала Азія, Аравія, Ірак, Сирія, Палестина, частина Закавказзя) і Північну Африку.

Вся структура феодального турецької держави була підпорядкована інтересам ведення загарбницьких воєн. Османська імперія була єдиною справжньою військовою державою середньовіччя. Військовим успіхом турків, створили сильну армію, сприяла сприятлива для них міжнародна обстановка - розпад монгольської держави, занепад Візантії, протиріччя між державами середньовічної Європи.

Але створена турками величезна імперія ніколи не мала міцної економічної бази та національної основи. Пануюча народність - турки - становила меншість її населення. В кінці XVI - на початку - XVII століття почався затяжний криза феодальної Османської імперії, який визначив її занепад і полегшив надалі проникнення європейських колонізаторів в Туреччину та інші країни, що знаходилися під її пануванням.