23 Жовтня 1956 р. У Будапешті відбулася багатотисячна демонстрація на підтримку реформ у Польші, яка переросла у загальний виступ населення проти режиму м. Ракоші.

Керівництво УПТ назвало цей виступ контрреволюційним і ввело у Будапешт війська, що відразу ж загострило становище в столиці. Почалися збройні сутички.

У ніч на 24 жовтня ЦК УПТ звернувся по допомогу до СРСР. Було обрано нове Політбюро УПТ. І. Надь став главою уряду. Він оголосив про запровадження військового стану і комендантської години. На підприємствах почали створюватись робітничі дружини. 24 жовтня у Будапешт увійшли радянські війська і, не вступаючи у сутички, зайняли стратегічні пункти міста. 25 жовтня першим секретарем ЦК УПТ було обрано Я. Кадара, який 28 жовтня звернувся по радіо із закликом припинити вогонь і зажадав виведення радянських військ. Після цього у Будапешті почалося справжнє полювання на працівників держбезпеки і партійних функціонерів. ЗО жовтня було захоплено будинок будапештського міськкому партії, а всіх його захисників розстріляно. В таких умовах керівництво УПТ оцінило події як національну революцію. Було прийнято рішення про розпуск УПТ, створення Угорської соціалістичної робітничої партії та про відновлення багатопартійності.

1 листопада І. Надь заявив про вихід Угорщини з ОВД і про нейтралітет країни. Відновлювали свою діяльність старі і створювались нові політичні партії, розпускались кооперативи, організовувались незалежні профспілки і т. д. Це занепокоїло радянське керівництво, яке розцінило такий розвиток подій як загрозу соціалізму. Заручившись підтримкою комуністичних партій інших держав (у тому числі Югославії і КНР), СРСР вдався до прямої агресії (операція "Вихор" ). Вранці 4 листопада 12 дивізій Радянської армії вторгайся в Угорщину. Формально такі дії пояснювалися закликом революційного робітничо-селянського уряду на чолі з Я. Кадаром, який було створено у місті Сальнок. Основні бойові дії розгорнулись у Будапешті, де повсталі чинили опір до 10 листопада.

Майже до кінця року в країні тривали страйки та демонстрації проти нового уряду на чолі з Я. Кадаром, на що той відповів репресіями. Нове керівництво, нав'язане угорцям силоміць, почало крок за кроком здобувати авторитет: було відновлено громадянський мир, піддано критиці політику Ракоші, реабілітовано жертв його репресій, ліквідовано негативні явища у проведенні кооперації та індустріалізації.

В Угорщині вдалося провести кардинальну економічну реформу, яка дала простір для розвитку приватної ініціативи та кооперації. Завдяки реформам життєвий рівень угорців невпинно зростав майже до кінця 70-х pp. Найуспішніше розвивалося сільське господарство, що перетворило Угорщину в одного з найбільших в Європі експортерів сільськогосподарької продукції.

Наближення радянських військ до Болгарії дало поштовх народному повстанню 9 вересня 1944 р., в результаті якого до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту на чолі з К. Георгієвим. Було проведено загальнодемократичні реформи, встановлено робітничий контроль над виробництвом, ліквідовано монархію та проголошено республіку (1946).

Після виконання загальнодемократичних завдань і підписання мирного договору (1947 р.) у Вітчизняному фронті розгорілась боротьба між комуністами і Болгарським землеробським народним союзом БЗНС.

У 1947 р. лідера союзу Н. Петкова було засуджено і страчено. Тим самим комуністи усунули свого головного конкурента і зосередили у своїх руках всю повноту влади.

На п'ятому з'їзді БКП (грудень 1948) Г. Димитров на вимогу Й. Сталіна заявив, що "народна демократія — це форма диктатури пролетаріату". У Болгарії почалося будівництво сталінського соціалізму з усіма притаманними цьому процесу рисами.

Смерть Й. Сталіна, XX з'їзд КПРС не викликали у Болгарії процесу десталінізації. Постсталінізм у країні вилився у косметичне оновлення режиму: припинились масові репресії, впали темпи індустріалізації.

Комуністичний режим у Болгарії був найвідданішим своїм московським покровителям. У 1963 і 1973 pp. БКП прийняла постанови: звернутися до СРСР з проханням прийняти Болгарію як 16-ту союзну республіку.

У 60-х роках Генеральним секретарем ЦК БКП став Тодор Живков.

У 1971 p. відбувся X з'їзд БКП, на якому було прийнято нову програму БКП — програму побудови розвинутого соціалізму.

У цьому ж році було прийнято і нову Конституцію, яка закріплювала керівну роль БКП та її союзника — БЗНС. Вищим державним органом стала Державна рада, головою якої було обрано Т. Живкова.\

У квітні 1941 р. Югославія стала жертвою фашистської агресії; в країні розгорнувся масовий рух Опору. Організаторами його стали королівський уряд, який емігрував у Лондон, та комуністична партія. Провідна роль у партизанському русі належала комуністам на чолі з Й. Броз Тіто, хорватом за національністю. Станом на 1943 р. партизани Тіто контролювали 1/3 території країни.

Домінуюча роль комуністів у русі Опору привела їх до влади у післявоєнний період. На виборах до Установчих зборів у листопаді 1945 р. комуністи отримали 90% голосів. Це дало їм можливість сформувати однопартійний уряд та усунути від влади діячів еміграції. Югославія була проголошена республікою. Комуністи відразу приступили до побудови соціалізму. Наприкінці 1946 р. було видано закон про націоналізацію всіх значних підприємств. Конституція, прийнята у січні 1946 p., передбачала експропріацію приватної власності. У 1947 р. державними стали 90% підприємств. Одночасно почалася кооперація сільського господарства.

З початком "холодної війни" Югославія однією з перших підтримала СРСР, паралельно проводячи і самостійну політику (підтримка грецьких комуністів, які підняли повстання проти існуючого у Греції режиму; спроба створення Балканської федерації).

Така самостійність обурила Й. Сталіна. Він запропонував створити не велику федерацію, в якій Югославія відігравала б головну роль, а ряд малих федерацій (Югославія-Болгарія, Угоршина-Румунія, Польща-Чехословаччина), і зажадав від югославського керівництва координації його зовнішньої політики з Москвою. Керівництво КПЮ відхилило диктат Сталіна і відмовилося брати участь у засіданні Комінформбюро.

У червні 1948 р. Комінформбюро прийняло резолюцію "Про становище в КПЮ", в якій керівників партії було звинувачено у відступі від марксизму-ленінізму, і зажадало від комуністів Югославії замінити керівництво КПЮ "здоровими силами". Це було вже пряме втручанням у внутрішні справи країни.

У 1948 р. з Югославії були відкликані всі радянські спеціалісти. Але комуністи Югославії підтримали Тіто і, в свою чергу, провели чистку КПЮ. У відповідь в країнах Східної Європи почалися пошуки "агентів Тіто". Відбулися показові судові процеси.

Опинившись тимчасово у міжнародній ізоляції, на тлі розпочатої в країні критики сталінізму Тіто різко міняє орієнтири внутрішньої політики. Кооперування було припинено, земля поверталася селянам. Припинялася і форсована індустріалізація.

Югославія приєдналась до "плану Маршалла", отримавши значну фінансову допомогу. Зміни відбулись і в політичній системі. Було зроблено спробу уникнути зрощування партії з державним апаратом, який формувався з представників трудових колективів. Ідею ввести багатопартійність було відкинуто.

Після смерті Сталіна нове радянське керівництво нормалізувало відносини з Югославією, але вони будувались на інших основах, ніж з решта соціалістичними державами. Югославія не стала членом ОВД і РЕВ. Навпаки, вона була ініціатором створення "руху неприєднання", засудила радянську інтервенцію в Чехословаччину (1968 р.) та Афганістан (1979-1988 pp.), але підтримала інтервенцію в Угорщину (1956 p.).

№ 76. ЦСЄ у міжвоєнну добу

№ 77. Холодна війна

У 1945-1948 pp. відбувся відхід від принципів співробітництва, що склалися в роки Другої світової війни, сформувались напрями міжнародних відносин періоду "холодної війни", відбувався процес становлення біполярної системи світу (США — СРСР).

Розбіжності між СРСР і Заходом намітилися ще у завершальний період Другої світової війни. Перше значне зіткнення відбулося під час сесії Ради міністрів закордонних справ у Лондоні (11 вересня— 2 жовтня 1945 p.), яка закінчилась безрезультатно. Конференція виявила основні суперечності сторін. Дипломати Заходу категорично відмовились обговорювати умови мирних договорів з країнами, де, з точки зору Заходу, при владі перебували уряди, які не відбивали всього спектру існуючих політичних сил і були створені Москвою.

Позицію західних країн було розцінено, як прагнення відновити в Східній Європі режими, ворожі до СРСР.

Зіткнення в Лондоні мало далекосяжні наслідки. Радянське керівництво вирішило, що Захід не поважає інтересів безпеки СРСР, і найкращим способ розв'язання проблем є силовий тиск. У свою чергу, Захід зрозумів, що СРСР розглядає всі країни, які опинились в зоні його впливу, як свої, і прагне до розширення цієї зони. Поступово на Заході сформувалася концепція "стримування комунізму" та "визволення народів", які опинилися в зоні його впливу.

На Потсдамській конференції Сталін пред'явив територіальні претензії до Туреччини, вніс пропозиції про спільну оборону Чорноморських проток і розміщення в їх зоні радянських військ та про режим опіки над володіннями Італії в Африці.

У Греції комуністи відмовилися взяти участь у виборах та роззброїти свої загони і підняли повстання. Болгарія і Югославія підтримали повстанців. Англійські війська за сприяння США розпочали бойові дії проти партизан.

На початку 1946 р. виникла конфліктна ситуація навколо Ірану. Ще у 1941 р. на його територію було введено війська СРСР та Великобританії для запобігання використанню його території гітлерівською Німеччиною. Після закінчення війни англійські війська було виведено. Виведення радянських військ затримувалось у зв'язку з планом керівництва СРСР розпочати наступ у бік Перської затоки. Щоб забезпечити присутність СРСР у цьому регіоні, в Іранському Азербайджані було створено уряд, який проголосив автономію краю і почав здійснювати аграрну реформу. Схоже відбувалось і в Курдистані.

Ці події Великобританія розцінила як зазіхання на сферу її впливу, спробу розчленувати Іран і створити Курдську державу, що призвело б до потрясінь у Туреччині, Ірані, Іраку та Сирії, де живуть курди. Іранське питання розглядалось на Московській нараді міністрів закордонних справ (грудень 1945 р.) і в ООН. США вперше пригрозили застосувати проти СРСР атомну зброю. Тоді ж прозвучала Фултонська промова В. Черчілля (березень 1946 p.).

Жорсткість Заходу призвела до зміни тактики СРСР. Навесні 1946 р. радянські війська були виведені з Ірану. У квітні 1946 р. СРСР та Іран уклали угоду про створення спільної радянсько-іранської компанії з експлуатації нафтових родовищ у Північному Ірані терміном на 50 років. У червні цього ж року Іранський Азербайджан отримав автономію. Проте такий маневр радянського керівництва не зняв напруги в регіоні. Загроза інтересам США та Великобританії з боку СРСР зберігалася. США надали військову та економічну допомогу іранському урядові, а Великобританія направила свої війська до Іраку, аби запобігти подальшому проникненню Радянського Союзу в цей регіон. Наприкінці 1946 р. урядові війська Ірану вступили в Іранський Азербайджан. Автономію краю було ліквідовано, а в 1947 р. розірвано угоду з СРСР.

У лютому 1947 р. англійці поставили до відома уряд США, що надалі не можуть надавати економічну і військову підтримку Греції та Туреччині, що загрожувало поширенням радянського впливу на ці країни.

У своєму посланні до конгресу США президент розцінив таке становище як загрозливе для безпеки США і попросив виділити 400 млн доларів для підтримки урядів Греції та Туреччини. Так було визнано, що інтереси безпеки США вимагають "стримування" СРСР та його союзників. Такий напрям політики отримав назву "доктрина Трумена".

За схожим сценарієм розгорталися події в Китаї, проте їхні наслідки для Заходу виявилися негативними.

Не менш напруженою наприкінці 40-х років була ситуація в Європі. Комуністи, які користувалися популярністю у країнах Європи завдяки активній боротьбі в роки війни проти фашизму, входили до перших повоєнних урядів більшості європейських держав. Цим вирішило скористатися сталінське керівництво. Для координації дій комуністів Європи у 1947 р. було створено Комуністичне інформбюро. Це занепокоїло США та Англію. Випробувавши "доктрину Трумена" в Ірані, Туреччині та Греції, вони застосували її в інших країнах. У 1947 р. комуністів було виведено з уряду Франції, а в 1948 р. в Італії напередодні виборів висадилися американські війська, які блокували прихід до влади комуністів.

Втілення в життя цієї доктрини трагічно позначилося на долі Німеччини: її було розколото на дві держави — ФРН та НДР.

Радянський Союз взяв реванш у Східній Європі, Китаї та Північній Кореї, де було встановлено прорадянські режими

Важливим наслідком "холодної війни" стало створення воєнно-блокової системи.

У період 1943-1948 рр.у країнах Східної Європи відбувався процес становлення нових політичних режимів під контролем СРСР. З країнами своєї зони впливу СРСР уклав угоди про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу. У 1947-1948 pp. ці угоди мали чітку антизахідну спрямованість (таких двосторонніх угод було укладено 35). У 1948 р. в усіх країнах Східної Європи було встановлено комуністичні режими.

В Західній Європі процес формування воєнно-блокової системи розпочався в березні 1948 p., коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург створили Західний Союз. Його учасники повинні були надавати військову допомогу один одному у випадку загрози їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити в новоствореному союзі своє лідерство. Об'єднане військове командування очолив англійський фельдмаршал Монтґомері.

Поштовхом до подальшого розгортання воєнно-блокової системи стала Берлінська криза влітку 1948 p., тісно пов'язана з вирішенням німецького питання.

У травні 1949 р. було проголошено створення Федеративної Республіки Німеччини, а в жовтні 1949 р. — Німецької Демократичної Республіки.

У січні 1949 р. в Москві було скликано нараду представників країн радянського блоку (Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР), на якій вирішили створити Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до РЕВ були прийняті Албанія, НДР, Монголія та інші держави.

4 квітня 1949 р. міністри закордонних справ Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції та США уклали у Вашингтоні Північноатлантичний пакт (НАТО). Метою його діяльності було проголошено захист демократії західного зразка. Пізніше кількість членів НАТО збільшилася: у 1952 р. до НАТО вступили Греція та Туреччина, а в 1955 р. — ФРН.

Зіткнувшись із перспективою зростання кількості союзників СРСР, США почали формувати глобальну систему блоків, аби не допустити впливу Радянського Союзу.

У 1951 р. в Сан-Франциско було укладено Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії, Нової Зеландії. У Манілі в 1954 р. створено Організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок сформовано 1955 р. за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану—т. зв. Багдадський пакт, який в 1959 р. після виходу з нього Іраку було перейменовано в СЕНТО.

З іншого боку, СРСР та його союзники у травні 1955 р. створили організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР).

Отже, до середини 50-х років "холодна війна" стала глобальною. Світ поділився на два ворогуючі табори, жоден з яких не мав вирішальної переваги.

Після успішного випробування атомної зброї в США і застосування її проти японських міст Хіросіма та Нагасакі в СРСР було прискорено розробку атомного озброєння. 5 вересня 1949 р. ТАРС повідомило про успішне випробування атомної бомби в СРСР.

У 1953 р. в СРСР і США майже одночасно було створено термоядерні бомби.

На початку 50-х років у керівництві США та СРСР відбулися зміни, що позначилось на зовнішньополітичному курсі цих країн.

Тривав і процес переосмислення радянським керівництвом проблеми взаємодії з національно-визвольними рухами в колоніальних і залежних країнах. М. Хрущов запропонував розглядати національно-визвольний рух як союзника соціалізму в його боротьбі проти імперіалізму. Тим самим було усунуто ідеологічні перешкоди для розвитку військово-політичного та економічного співробітництва з країнами, що визволились. Так, у 1956 р. СРСР підтримав у Єгипті націоналіста Гамаль Абдель Насера у боротьбі проти агресії Ізраїлю, Франції та Англії.

Відбулися зрушення і у взаєминах між соціалістичними країнами: СРСР визнав нейтралітет Югославії, Китай перетворився у рівноправного партнера СРСР. Відлига дозволила розблокувати діяльність ООН — до її складу було прийнято 16 нових країн.

Ці зміни дещо послабили біполярність світу, але не змогли зламати логіки "холодної війни" та воєнно-блокового мислення.

14 травня 1955 р. Радянський Союз та його союзники підписали Варшавський договір, створивши тим самим воєнно-політичну організацію на сході Європи.

XX з'їзд КПРС відкрив нову сторінку в історії СРСР. У країні почалася "відлига", в тому числі і в зовнішній політиці. У період з 1955 р. по 1960 р. СРСР запропонував низку мирних ініціатив щодо припинення гонки озброєнь і скорочення воєнних потенціалів країн світу. В односторонньому порядку Радянський Союз скоротив на 3980 тис. чол. збройні сили, а також військовий бюджет. Було ліквідовано військові бази в Порт-Артурі і Порккала-Удд.

Короткочасне потепління переросло в гострі міжнародні кризи: 1956 р. — Близький Схід та Угорщина, 1957 р. — Сирія, 1958—Ліван, Тайвань, 1961 —Берлінська криза, 1962 р. — Карибська і т. д.

Відносини між СРСР і США значно загострились у зв'язку з проблемою Західного Берліна. З 1958 р. Хрущов почав домагатися зміни статусу міста, погрожуючи односторонніми діями. У травні 1960 р. в Парижі було скликано конференцію на вищому рівні представників США, СРСР, Англії та Франції. Напередодні цієї події радянські засоби протиповітряної оборони збили над Уралом американський розвідувальний літак У-2. На конференції М. Хрущов в ультимативній формі зажадав припинити такі польоти над територією СРСР. Президент США Д. Ейзенхауер відхилив цю вимогу. Конференцію було зірвано. Не відбувся і візит Д. Ейзенхауера до СРСР. На віденській зустрічі з новим американським президентом Джоном Ф. Кеннеді у квітні 1961 р. М. Хрущов в ультимативній формі зажадав зміни статусу Берліна.