2. Падіння диктатур

До середини 80-х рр.. відбулася еволюція військово-авторитарних режимів: внаслідок різноманітного за формами масового руху протесту та активізації опозиції звузилася соціальна база диктатур, знизився їх політичну вагу, прискорився процес ліквідації диктатур. Революція в Нікарагуа повалила тираническую диктатуру Сомоси.

В Аргентині на президентських виборах 1983 переміг кандидат громадянської опозиції представник партії радикалів Рауль Альфонсин, що поклало край правлінню військових. Колишні аргентинські диктатори були віддані суду і засуджені на тривалі терміни тюремного ув'язнення. Провідними політичними партіями країни стали радикальна і Пероністська. В умовах погіршення економічної ситуації в 1989 р. президентом був обраний пероністи Карлос Менем. За 10 років свого президентства Менем, трансформувавши принципи перонізму в бік відмови від «третього шляху» розвитку, розгорнув неоліберальну програму. Його однодумець Д. Кавальо - «батько» аргентинського економічного дива - реалізував ринкові реформи, що дозволило країні домогтися високих макроекономічних показників. Однак висока соціальна ціна «чуда» при зовнішньополітичної орієнтації країни на США і НАТО поступово викликала неприйняття курсу Менема більшістю аргентинців. На виборах 1999 р. переміг кандидат лівоцентристської опозиції Фернандо Де ла Руа, який запропонував на період до 2004 р. програму викорінення корупції, реформу освіти, боротьбу з безробіттям, реформу трудового законодавства, відновлення розслідувань, пов'язаних з порушенням прав людини при диктаторських режимах з метою покарати винних; розвиток інтеграційних процесів з країнами півдня Латинської Америки.

У Бразилії в 1985 р. військові передали владу цивільному президенту Ж. Сарнею. Сменявшие потім один одного уряду Фернандо Коллора, Ітамара Франку, Фернандо Енріке Кардозу дотримувалися неоліберальної орієнтації під невсипущою опікою Світового банку та МВФ. Перехідний період від військово-авторитарного ладу до демократичної системи і неоліберальної економіці триває з 1985 р. вже 15 років і характеризується поступовістю, використанням методу «проб і помилок». Наприклад, роздержавлення, розпочате в 1990 р., проходило хвилеподібно і більш поступово, ніж в інших країнах, охоплюючи повністю чорну металургію, нафтохімію, майже всі залізниці, і цей процес продовжується до цих пір. Набагато гірша ситуація складається у фінансовій сфері - гостро потребуючи капіталах, уряд підвищив в 1998 р. облікові ставки (понад 40%), розраховуючи нехай і високою ціною залучити іноземні вкладення. До Бразилії хлинули «гарячі гроші», що призвело до девальвації національної валюти і загальному спаду економіки (у 1999 р. темпи зростання менше 1%). Зовнішній борг досяг майже 250 млрд дол, ставши найбільшим в світі, що розвивається. Спалахнуло невдоволення проведеним фінансовим курсом і виникла необхідність його коригування. Тепер Бразилія воліє залучати за кордону в основному прямі інвестиції та довгострокові позики і якнайшвидше погашати взяті антикризові «пожежні позики» з їх високими відсотками.

У Центральній Америці, на Гаїті, в 1986 р. впала проіснувала майже 30 років інша тиранічна диктатура сім'ї (батька і сина) Дювальє. У тому ж році в Гватемалі і Гондурасі до влади прийшли конституційні уряду. Після 35 років правління в 1989 р. був повалений парагвайський диктатор А. Стреснер. З диктатурами було покінчено, але вплив збройних сил на політику зберігається.