3. Економічне проникнення в Китай західних держав.

Після придушення селянської війни західні держави посилили свій тиск на Китай. Вони захопили митницю, що дозволяло їм контролювати доходи уряду й діяльність міністерства закордонних справ. 31864 по 1894 р. обсяг торгівлі між Китаєм та іноземними державами зріс майже вдвічі на користь останніх. Англійці почали будувати в Китаї судноверфі, залізниці на вигідних для себе умовах, створювати свої банки і страхові компанії. Поступово англійці та французи отримали в концесію (тимчасове користування) великі території для будівництва підприємств, готелів, житлових будинків тощо. Зона впливу британців охоплювала середню течію річки Янцзи (10 провінцій), а французів - південні райони, прилеглі до Індокитаю, який в останній третині XIX ст. перетворюється на французьку колонію.

Росія теж не пасла задніх в процесі економічного проникнення до Китаю. У червні 1896 р. китайська делегація, що прибула на святкування коронації російського царя Миколи II, підписала вигідний для Росії договір про союз. Російський уряд отримав концесію на будівництво Східно-Китайської залізниці, що мала поєднати Владивосток з Сибірською магістраллю через китайську Маньчжурію. На прилеглій до залізниці території і в м. Харбіні для росіян вводився режим екстериторіальності, такий самий як для англійців та французів на підконтрольних їм територіях. Це означало, що іноземці жили на китайській території так, як в себе вдома, на них не розповсюджувалися китайські закони, вони не були підсудні китайській владі.

Наприкінці XIX ст. Німеччина теж включається в боротьбу за вплив на Китай. Скориставшись вбивством двох німецьких місіонерів, у 1897 р. до Китаю було направлено військову ескадру, а наступного року підписано договір, за яким Німеччина отримала в «оренду» на 99 років півострів Шандунь з портом Циндао. Японія посилила свої позиції в південно-східній провінції Фуцзянь.

Таким чином майже всі великі держави отримали зони впливу в Китаї. Тільки Сполучені Штати, які запізнилися на цей хижацький розподіл територій, оголосили, що не визнають такого поділу і пропонують проводити політику «відкритих дверей» і «рівних можливостей». Американські підприємці сподівалися, що, використовуючи свою економічну могутність, зможуть підкорити собі всю країну. Багато хто в Китаї схвально сприйняв позицію американців, проте відомий у майбутньому революціонер-демократ Сунь Ятсен говорив: «Грабіжник прийшов до хати й вимагає, щоб двері тримали відкритими»

№ 87. Війна північноамериканських колоній за незалежність і утворення США

Створення американських колоній Англії. Англія пізніше від інших європейських держав приступила до колонізації Америки. Англійці, на відміну від іспанців, не шукали багатих родовищ золота і срібла або — як португальці й голландці — ринків для купівлі й вивозу до Європи рідкісних і цінних товарів. Вони прагнули знайти вільні землі, придатні для обробітку. Північна Америка стала саме тим місцем, якого шукали англійці. Місцевий клімат нагадував європейський; були тут і багаті землі, ліси. Басейни річок Міссісіпі та Св. Лаврентія давали змогу великим суднам досягати районів континенту, віддалених від узбережжя на тисячі кілометрів. Крім того, тут не було осілого тубільного населення, як в іспанських колоніях. Англійцям довелося зустрітися з нечисленними (200 тис. чол.) племенами, головним заняттям яких було полювання, тому англійські колоністи своєю працею освоювали природні багатства нового континенту.

Перше постійне поселення англійці заснували 1607 р. у гирлі річки Джеймс (Віргінія). Згодом нові поселення виникли на півночі і півдні, уздовж узбережжя—від іспанської Флориди до Нової Англії. Кожна з цих колоній виникла незалежно одна від одної, зі своїм виходом до моря.

Засновниками колоній попервах були торговельні компанії, що брали на себе перевезення колоністів та їх облаштування на нових територіях, а також великі власники, які купляли чи отримували землі в дар від короля.

Компанії та власники призначали губернаторів, збирали податки. Колоністи користувалися правами англійських громадян.

Соціально-економічний та політичний розвиток колоній.

Як англійські громадяни, колоністи почувалися вільніше, ніж у самій Англії. Тут, на нових землях, не існувало тих традиційних норм, що оплутували життя звичайного англійця. Будь-хто міг за незначну орендну плату отримати земельну ділянку чи оселитися в неосвоєних районах. Будь-які здобутки колоністів були результатом їхньої наполегливої праці, тому дуже швидко вони ставали незалежними від компаній і лордів-власників. У вирішенні якихось проблем віддавали перевагу самоорганізації, а не сподівалися на заступництво губернатора, компанії тощо. Такий стан справ швидко призвів до демократизації всіх аспектів суспільного життя. Збори, представництва, обговорення розпоряджень губернатора, законів, прийнятих англійським парламентом, стали нормою життя.

За наявності таких спільних тенденцій розвитку кожна колонія мала свої порядки і звичаї. У південних колоніях був значний прошарок негрів-рабів, завезених туди для роботи на великих плантаціях. У північних переважала вільна праця, але пуританська мораль суворо регламентувала поведінку колоністів: заборонялись азартні ігри, суворо слідкували за дотриманням релігійних норм, влаштовувалися страти чаклунів, відьом тощо. А втім, існували колонії, де церква була відокремлена від держави і всі громадяни мали рівні права.

Різним було ставлення колоністів і до місцевого (тубільного) населення — індіанців. У деяких колоніях, особливо пуританських, відбувався процес їхнього повного винищення: пуритани, вважаючи себе богообраними, дивилися на тубільців як на людей, заражених духом сатани, котрих необхідно знищувати. В інших колоніях ставлення до тубільців було лояльнішим: з ними укладалися торговельні угоди, союзи і т. ін.

В економічному розвитку колонії також суттєво різнилися. Так, південні колонії, де природні умови дозволяли розвивати плантаційне господарство, стали постачальниками тютюну, цукрової тростини, рису, бавовни тощо. У північних колоніях розвивалися фермерське господарство та різні промисли. Економічний розвиток колоній стримувався метрополією. Англійський уряд, починаючи з Навігаційного акта, послідовно впроваджував політику меркантилізму. Це призвело до того, що англійські колонії перетворилися на сировинний придаток метрополії. Приміром, продукти з колоній дозволялося вивозити лише до Англії, а все необхідне колонії мали отримувати або з метрополії, або за її посередництва. Колоністам заборонялось обробляти залізо та хутро. Англія стримувала розвиток мануфактур. Торгівля з колоніями давала величезні прибутки метрополії. Вона стала основним двигуном тогочасної англійської промисловості.

Причини конфлікту між колоніями та метрополією

Що багатшими й багатолюднішими ставали колонії, то важче було утримувати їх в економічній залежності. У середині XVIII ст. колонії вже були майже незалежними. В обхід англійських законів сюди контрабандним способом завозилося 9/10 необхідних товарів. Залежність від Англії колоністи визнавали лише тому, що вважалися англійськими підданими і метрополія захищала їх від зовнішніх ворогів (французів, іспанців).

У середині XVIII ст. ситуація змінилася. По-перше, після Семилітньої війни, внаслідок якої Англія за підтримки своїх колоній захопила французькі колонії в Північній Америці (Квебек), у колоністів зникла зовнішня загроза. По-друге, лояльна політика метрополії змінилася жорсткішою. Так, англійський парламент вирішив перенести частину державного боргу, що виник під час Семилітньої війни, на колонії. Першим кроком до цього стало введення незначного гербового збору. Всі документи в колоніях належало оформляти в англійських чиновників. Це нововведення мало створити прецедент, щоб у подальшому на колоністів можна було накладати нові податки.

Введення гербового збору призвело до вибуху невдоволення населення. Гербовий папір навіть не дозволили і вивантажити, а метропольних чиновників виганяли з колоній. Тоді англійський парламент пішов на поступки :касував гербовий збір, але ненадовго. Через деякий час було запроваджено мито на деякі товари, що ввозилися до колоній.

Це спричинило новий вибух невдоволення. Колоністи відмовлялися купувати товари, привезені з метрополії. У відповідь губернатори за допомогою англійських військ розпочали репресії, що призвело до збройних сутичок. Колоністи пояснювали несплату нововведених податків тим, що не мали свого представництва в англійському парламенті, який виносив ці рішення. Вони виступали під гаслом «Жодного податку без представництва».

Зрештою, парламент скасував і цей закон, залишивши тільки мито на чай. Проте й це викликало опір колоністів. а - ` кта, послідовно впроваджував політику меркантилізму. Це призвело до того, що англійські колонії перетворилися на сировинний придаток метрополії. Приміром, продукти з колоній дозволялося вивозити лише до Англії, а все необхідне колонії мали отримувати або з метрополії, або за її посередництва. Колоністам заборонялось обробляти залізо та хутро. Англія стримувала розвиток мануфактур.

Торгівля з колоніями давала величезні прибутки метрополії. Вона стала основним двигуном тогочасної англійської промисловості.

«Бостонське чаювання». Привід до війни

Конфлікт між Англією та її північноамериканськими колоніями, зрештою, призвів до відкритого протистояння та війни. Приводом до неї стало «Бостонське чаювання». Восени 1773 р. до портів Америки вирушили кораблі Ост-Індської компанії з чаєм. Чай — єдиний товар, що обкладався митом. Тим часом комітети, які фактично взяли владу в колоніях, змусили агентів Ост-Індської компанії відмовитися від вантажу. Проте бостонські агента рішуче відмовилися виконати розпорядження комітету. Тоді бостонський комітет постановив заборонити вивантаження чаю, повідомивши про це англійський уряд і комітети інших міст. Упродовж 20 днів натовп у порту не дозволяв розвантажити кораблі. Зрештою, декілька чоловік в одязі індіанців проникли на корабель і на очах натовпу викинули ящики з чаєм у море.

В Англії ці події сприйняли як оголошення війни. Парламент ухвалив рішення закрити порт, відшкодувати збитки Ост-Індській компанії та передати управління колонією Массачусетс, де знаходився Бостон, головнокомандувачеві англійських військ в Америці генералові Хейджу. Війська увійшли в Бостон. Англійська окупація паралізувала економічне життя міста й колонії. Одначе її мешканці вирішили боротися до кінця. Законодавчі збори (конвент) Массачусетсу ухвалили низку рішень: Хейджа звільнили з посади; замість губернатора, якого призначав Лондон, було створено тимчасовий уряд; обрано скарбничого, якому сплачували податки. Збори винесли рішення про скликання континентального конгресу.

Розпочалося створення збройних загонів (міліції), відбувалися перші сутички з англійцями.

«Декларація незалежності». Перебіг воєнних дій

Наприкінці 1774 р. зібрався І континентальний конгрес, який ухвалив рішення про бойкотування англійських товарів.II континентальний конгрес (1775) в умовах війни, що фактично розпочалася, перебрав функції центрального уряду, констатував стан війни і виніс рішення про організацію спільної армії колоній. Очолив об'єднане військо Джордж Вашингтон (1732-1799).

Конгрес запропонував усім колоніям створити власні уряди. Першою це зробила Віргінія. У червні 1776 р. вона проголосила Декларацію незалежності. Слідом за нею це зробили й інші колонії.

Ці події відбувалися на тлі бойових дій, що розгорталися. Англійські війська прагнули ізолювати північні колонії від південних, де англійці зберігали сильні позиції. Армія Вашингтона в 1776-1777 pp. відчувала значні труднощі з постачанням і зазнавала поразок. За цих умов більшість членів конгресу не наважувалася на остаточний розрив з Англією. Конгрес звернувся до Георга III з петицією про примирення і припинення війни. Замість відповіді король надіслав до колоній нові війська.

Це поклало край ваганням конгресу. Він створив комісію, яка підготувала Декларацію про незалежність. її авторами стали видатні американські політичні діячі Томас Джефферсон (1743-1826) і Джон Адамс (1735-1826).