4. Заснування Запорізької Січі

Успіхи колонізації козаками запорізьких просторів розпалювали апетит феодалів, насамперед найближчих — з Черкаського й Канівського староств. Після Яна Пенька (кінець 30-х років XVI ст.) старостою тут став князь Михайло Олександрович Вишневецький, один з найбільших українських магнатів. У цей час наступ феодалів на Запоріжжя посилився, зокрема кілька разів вдирався туди сам Вишневецький із загонами шляхти та козаків-служебників. Але запорожці успішно відбивали всі такі наїзди. Тоді Вишневенький в 1540 р. звернувся до них з королівською грамотою. Король закликав козаків, «которые нижей замков наших Черкас и Канева на Днепре суть», добровільно повернутися в староства. Тих, хто послухається і повернеться, він обіцяв звільнити від кар, передбачених для збіглих у «Московскую землю». Та козаків не так легко було ошукати — вони дуже добре розуміли справжні цілі уряду і його представників. Населення на Запоріжжі зростало дедалі швидше.

Крім загрози від литовських, українських і польських феодалів, на козаків щохвилини чекала інша страшна небезпека — напади татар і турків. На південно-східному пограниччі ніколи не припинялися збройні сутички.

Повсякденна загроза з боку ворогів примусила козаків перш за все дбати про оборону. В районі уходів з'явилися, за тодішньою офіційною назвою, «городцы», тобто дерев'яні укріплення, або січі. Такі городки будувалися козаками як у місцях, котрі литовська влада вважала державною територією, так і за порогами, тим більше, що на волості великокнязівські намісники забороняли їм будувати укріплення. З цього приводу на початку 40-х років XVI ст. черкасці скаржилися великому князеві на його намісника Андрія Пронського. Останній, писали вони, «городцов в тые входы их (в тих їхніх уходах) ставити недозволяет [йдеться про уходи на р. Орелі, лівій притоці Дніпра, і на обох Тясминах]».

Постають питання, де і коли з'явилися городки-січі й скільки їх було за порогами. Першу згадку про козацький городок за Дніпровськими порогами знаходимо у Бєльського. «Ці люди, — пише він, — постійно ловлять рибу на Низу, там же сушать її на сонці без солі». Проживши тут літо, козаки «розходяться на зиму по найближчих містах, як, наприклад, Київ, Черкаси та ін., залишивши на острові, на безпечному місці, на Дніпрі, човни і кілька сот чоловік на коші (korzeniu), як вони говорять, при стрільбі, бо мають у себе і гармати, здобуті у турецьких фортецях і відбиті у татар». Так могло бути лише до повстання 1536 р. в Черкасах: після повстання в Черкаському й Канівському староствах були запроваджені порядки, за яких козаки не могли вільно повертатися туди з Запоріжжя. Можна припустити, отже, що кіш за порогами з'явився до 1536 p., десь у четвертому десятилітті XVI ст.; в усякому разі до згаданого повстання за порогами вже існувала козацька організація, репрезентована кошем. Козаки, що залишалися там (з гарматами, човнами), становили її залогу.

Кіш за порогами — це не що інше, як Запорізька Січ, тобто козацька організація, в яку об'єдналися окремі, самостійні доти, дрібні січі, або городки. Тільки об'єднання в одну козацьку громаду—«товариство» з одним кошем, центральним органом управління, могло забезпечити козацтву існування за порогами і створити грізну для ворогів силу.

Бєльський не тільки розповів нам про кіш за порогами, але й про місце його перебування. На південь від Хортиці, розповідає він далі, лежить другий острів — «Томаківка, на якому найчастіше проживають низові козаки і який править їм, по суті, за найсильнішу фортецю на Дніпрі». Острів Томаківка (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл.) являв собою прекрасне природне укріплення і панував над околицею.

Поява козаків за порогами, а тим більше побудова там міцної фортеці, були грізною пересторогою для урядів Литви й Польщі. Стривожений активністю козацтва, черкаський староста О. Дашкевич на Піотрковському сеймі 1533 р. подав проект негайного спорудження на дніпровських островах фортець із залогами та річковою флотилією. «Ця порада, — каже Бєльський, — усім дуже подобалась, але з неї нічого не вийшло». Через брак коштів у державній скарбниці ініціативу побудови фортеці — форпоста для наступу на запорізьке козацтво і його землі — взяли до своїх рук окремі магнати.

Влітку 1556 р. за порогами із загоном служебників з'явився черкаський і канівський староста Дмитро Вишневецький і побудував замок на о. Мала Хортиця, але негайно розпочати боротьбу з запорожцями не зважився. Він звернувся до короля Сигізмунда II Августа з проханням прислати йому військо і гармати. Король схвально поставився до появи замку на Хортиці. Фортеця в такому місці мала відіграти свою роль як у боротьбі з татарами, так, і це в першу чергу, із Запорізькою Січчю. «И што ся дотычет того замку, через тебе збудованого, и послуги твое нам, — писав король у своїй відповіді, — такая послуга твоя приемна есть, кгды (тому що) еси... на так потребному местцу замок забудувал, а звлаща (особливо), где би мала быть беспечная осторожность ку повстяганю шкодников лихих людей з убеспеченьем панств наших».

У листі до хана Сигізмунд II Август ще ясніше висловився про призначення замку на Хортиці. 2 травня 1557 р. він писав: «...и потому, брат наш, познаете, же оной (Хортицький) замок ку нашей руце есть, кгды Вишнивецки престрогу и службу свою вам оказывать будет, и козаков, которые при нем, шкод вашим людям чинить не допустит». Це саме король повторив і в своїх пізніших листах до хана того ж року. Він пояснив, що замок на Хортиці треба розглядати як опорний пункт на випадок, «кгды каковы и выступ от лихих людей злодейским обычаем станется». За словами Сигізмунда II Августа, завдання Вишневецького полягало саме в тому, щоб він «козаков гамовал, а шкодити не допустил», а також наглядав, щоб через Запоріжжя у Крим не проходили росіяни і не будували замків на Дніпрі.

Схвалюючи побудову замку на Хортиці, король, проте, відхилив прохання Вишневецького прислати гармати й людей як через брак коштів у державному скарбі, так і тому, що вбачав у діях останнього бажання придбати для себе нові володіння. Вишневецький, писав король, «на нашей же земле себе крепости для, городок был доспел».

Тоді Вишневецький вирішив укріпити Хортицький замок за рахунок татар. 1 жовтня 1556 р. його служебники напали на Іслам-Кермен (невідомо, чи брав сам Вишневецький участь у цьому поході), де стояла тоді невелика залога. Здобувши фортецю, вони вивезли звідти на Хортицю кілька гармат.

У відповідь на ці дії хан Девлет-Гірей з військом у січні 1557 р. прийшов на Хортицю і обложив замок. Проте, після 24-денної облоги йому довелося відступити.

Становище Вишневецького, однак, було скрутне. Його служебники почали розходитись, а тим часом, влітку того ж року, хан знову з'явився на Хортиці. Вишневецькому не лишалося нічого іншого, як повернутися в Черкаси. Татари зруйнували Хортицький замок.

Козацтву за Дніпровськими порогами вдалось об'єднатися в суспільно-політичну організацію і відбитись від феодалів, тоді як козацькі громади на Середньому Дніпрі (й на Східному Поділлі) стали їх жертвою. Запорізька Січ виникла в жорстокій боротьбі із феодально-кріпосницькими порядками і національним гнітом, в умовах такої економічної бази, як річкові й степові промисли та екстенсивне скотарство, до того ж в сусідстві з войовничими татарськими феодалами, підтримуваними Туреччиною. Все це відбилося на її соціально-політичному устрої. Вона являла собою організацію, де панівна верства складалася із володільців різних промислів та багатих скотарів, котрим протистояла, як висловився Е. Ляссота, «чернь», тобто трудове козацтво, в першу чергу голота, експлуатована ними шляхом найму. Найвищим органом влади у Січі була військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Вона обирала правлячу верхівку — військову старшину на чолі з кошовим отаманом. Запорізька Січ була своєрідною козацькою республікою. Утворення її мало велике історичне значення.

Пригноблені маси вбачали в ній підпору в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту й чужоземних загарбників. Героїчна боротьба запорізького козацтва будила і підтримувала дух протесту проти гнобителів.

Щоб краще зрозуміти історичне значення Запорізької Січі, на мою думку, потрібно простежити основні етапи її формування, прояву та впливу на загальнодержавне життя. У такий спосіб можна визначати головні риси цього видатного явища на українських землях і, відповідно, пояснювати історичну роль Запорізької Січі та, власне, тих, хто її формував і розвивав.

Утворення козацтва. Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав украї­нського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М.Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.

Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських та литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва.

Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні з убогими селищами феодально залежних селян, перед усім тому, що вільна людина була більш зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків "спрягатися" або йти у найми до заможних сусідів, а з другого — існування вільних земель і відсутність обмежень, відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — голоти.

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з другого — викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.

Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими і українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі. На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у своїх руках величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староста спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 p. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староста, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.

Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди "і доброї волі і з неволі": тут були ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях "печаль люту", "горе-недолю" тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатий. Тут можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників інших національностей*.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі”. Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство - громаду з єдиними органами управління.

У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі, яка фактично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого "батьком", а перший останнього — "сином".

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поділялось на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством" або "товариством". Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась у Січі по куренях, поділялася на "старше і молодше" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом.

Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, "сиднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.

Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою "сіромою". Тут панувала рівноправність:

кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язковим для всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стікалися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетське землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ стояла на чолі боротьби українського народу проти феодального та іноземного гноблення.

Козацьке самоврядування. Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і територіальний, у відповідності з яким і будувалося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіальне — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін "паланка" також мав два значення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні або, як їх частіше називали, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, об'являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куреням, які частіше звалися "сходками". Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. До числа військової старшини інколи включалися курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказний старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Обов'язки кошового отамана зводились до затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його влада обмежувалась трьома умовами: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, нарешті, самою військовою радою.

Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов'язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання щодо злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів та ін.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отаманами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінного отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, головною метою яких було надання допомоги службовим особам військової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його началом знаходилася військова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача. Інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито ("перевозне") на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. їх влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової старшини обирались на свої посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить широкою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах території паланки.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в Запоріжжі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за можливе оцінювати Запорізьку Січ, як "своєрідне державне утворення" в низов'ях Дніпра або "республіку з яскраво вираженими демократичними рисами", підкреслюючи, що "в конкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, як військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної тодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання і мала риси ранньобуржуазних республік.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалися використати цю суспільно-політичну організацію у власних і речах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі було зруйнувати основні демократичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запорізьке лицарське братство мало великий вплив на процеси державотворення. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характеризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був використаний у ході визвольної війни українського народу 1648—1654рр.

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.

Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців.

Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання.

Номінальне підвладна Речі Посполитій, Запорізька Січ далеко не завжди враховувала Її волю. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на Військо Запорізьке як на значну політичну силу. Московська держава, Туреччина, Венеція, Австрія, Крим встановлюють з Січчю постійні зв'язки.

Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорізька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців.

Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично-державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, за яким українська держава мусила мати демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому полягає ще одна історична місія Запорізької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча діяльність українського народу, створення ним політично-державницьких прагнень і готовність до їхнього втілення в життя.

Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке сформувалося в Запорізькій Січі, ми знаходимо зародок майбутньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Визвольної війни українського народу 1648—1654 років, а згодом відгукнеться і у ХХ столітті.

Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування – так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обов’язків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий час стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі з’являється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України – Козацької доби.

Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.

№ 13. Народно-визвольні рухи в Україні у XVIII ст.

Наступ російського самодержавства на українську автономію в 1-й половині XVIII ст. Зі вступом І.Мазепи в союз з Карлом XII у Петра І з'явились законні підстави для наступу на українську автономію. Правда, вже й до того всі справи, що стосувались України, вирішувались царським урядом за допомогою Малоросійського приказу, який існував з 1662 по 1722 рік. Після входження України до складу Московщини деякий час ще зберігались специфічні форми адміністративного устрою, організації війська, правові норми і податкова система. Переважання в Гетьманщині особи над закладом давно вже дратувало царя. Йому не подобалось, як патріархально були організовані козацьке управління і суд. Знову ж таки, дивним для Петра І було управління гетьмана з канцелярією "при боці", сумісництво ним всіх функцій уряду, коли навіть скарбниця Гетьманщини не відокремлювалась від приватного гетьманського господарства. Тому-то цар наполягав на введенні судових закладів, які могли діяти тільки за допомогою писаного права. Та й перевірити діяльність закладів набагато простіше, ніж діяльність окремої особи.

Зміни відбулись в самоуправлінні Слобідської України, яка мала свої особливості в адміністративно-територіальному поділі. Вона складалась з п'яти козацьких полків — Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського та Ізюмського, в яких нараховувалось біля 100 сотень. Полковники і сотники займались адміністративними, фінансовими, судовими і воєнними справами. Козацька старшина обиралась на радах з числа заможної верхівки. Та з першої половини XVIII ст. цього звичаю перестали дотримуватись і старшина призначалась царською адміністрацією, якій були підпорядковані і слобідські полки.

З 1708 р. в Слобідській Україні було введено поділ на губернії. Сумський, Ахтирський і Харківський полки ввійшли до складу Київської, а Острозький та Ізюмський — Азовської губерній.

В 1721 р. Росія стала імперією. З урахуванням цього змінювалась вся система управління. У відповідності з указом Петра І від 16 травня 1722 р. була створена Малоросійська колегія на чолі з бригадиром С.Вельяміновим-Зерновим для контролю за діями адміністративних, судових і фінансових органів Лівобережної України. Тоді ж царський уряд заборонив вибори нового гетьмана, передавши управління Лівобережжям наказному (призначеному, виконуючому обов'язки) гетьманові і генеральній старшині, а козацьке військо — в розпорядження генерала М.Голіцина.

Цим наказним гетьманом був П. Полуботок. Діяльність його щодо консолідації старшини, реформи в галузі судочинства, енергійна боротьба з новоствореною Малоросійською колегією неминуче вели до конфлікту з царем. Так, намагаючись нейтралізувати дії Малоросійської колегії, гетьман зробив Генеральний суд органом колегіальним. Був встановлений чіткий порядок апеляцій, розгорнулась боротьба з хабарництвом. Однак колегія не хотіла грати другорядну роль в адміністрації Гетьманщини. Скориставшись численними скаргами козацької старшини і міщан на методи управління П. Полуботка, С. Вельямінов доповів царю про те, що гетьман чинить всілякі перешкоди роботі колегії. Заходи Павла Полуботка у відновленні автономії Гетьманщини не на жарт стурбували уряд Росії. Гетьман з найближчими соратниками був викликаний до Петербургу і ув'язнений в Петропаловській фортеці, де й помер під час слідства.

Гетьман Данило Апостол і "Рішительні пункти". В 172S р. помер цар Петро І і уряд Росії пішов на окремі поступки старшині, яка вимагала поновлення гетьманства. Була ліквідована Малоросійська колегія і в 1727 р. козацька рада обрала гетьманом Д.Апостола. Він був соратником І.Мазепи, талановитим воєначальником. Під час першого візиту до царського двору гетьман подав петицію про поновлення Березневих статей Б.Хмельницького. Символічно, що останній виборний гетьман Данило Апостол зробив спробу відродити Гетьманщину часів її першого керівника — Б. Хмельницького.

Йдучи на певний компроміс, царська адміністрація ухвалила "Рішительні пункти". Вони стали своєрідною конституцією України до самого кінця її автономії. "Рішительні пункти" були мало схожими на Березневі статті, обмежуючи компетенції місцевого самоуправління. Проте вони враховували деякі вимоги українців. Хоча зовнішні зносини Україні дозволялось мати з відома російського резидента тільки з Польщею і Кримом. Від українського війська залишилось три найманих полки, але й вони в час війни підлягали фельдмаршалові. Полкова і сотенна старшина затверджувалась гетьманом, а генеральна — імператором. В Гетьманщині був створений Генеральний суд з трьох українців і трьох росіян. З метою вдосконалення судочинства проводилась кодифікація українського права, яке традиційно було звичаєвим. Д.Апостол затвердив судову інструкцію про колегіальність судів і порядок апеляції. Генеральний суд був найвищим апеляційним. Прибуток від торгівлі з іноземними купцями в Україні йшов цілком до скарбниці Росії. Російські власники земель в Україні піддягали місцевій юрисдикції. Навіть Київ попав на деякий час під юрисдикцію гетьмана. Почалась ревізія всіх скарбових земель і маєтків.

Заснування Нової Січі. Послідовність Д. А постола у відстоюванні автономії Гетьманщини сприяла й поверненню запорожців на батьківщину. Цьому допомагали і складні стосунки Росії з Туреччиною. Росія готувалась до війни з Кримським ханством, тому вона зміцнювала південні кордони. В 1731 р. вздовж кордонів почалось будівництво так званої "Української лінії" з 16 фортець, 200 редутів тощо. Тому-то Росія погодилась на повернення запорожців додому. Останні ж, не чекаючи дозволу, вже й самі перебрались через кордон і заснували Нову Січ на р.Підпільній біля Нікополя. А вже піля смерті Д. Апостола влітку 1734 р. була укладена угода з Росією, за якою запорожці отримали від неї повну амністію, всі свої землі, вол ьності і права. Як військові, запорожці підкорялись російському командуванню, а уряд виділяв їм на утримання щорічно 20 тис. крб. Таким чином були нейтралізовані можливі антиросійські виступи козаків.

Нова Січ стала центром запорізького козацтва, яке займало значну територію. Воно межувало з територією Війська Донського, Слобідської, Лівобережної і Правобережної України. В мирний час запорожці зобов'язані були охороняти південні кордони України, а під час війни разом з російськими військами брати участь у воєнних походах.

Оскільки в Україні не залишилось своєї знаті, яка б вела родовід від князівської Русі, то у XVIII ст. її місце стала займати козацька старшина. Саме з гетьманства Д.Апостола починається прагнення козацької старшини висунути себе в лави російського дворянства. Правда, це прагнення здійснилось лише через 100 років.

Правління Гетьманського Уряду. Уряд Анни Іоановни скористався смертю Д.Апостола, щоб повернутись до петровської політики щодо України. Тому управління Україною було доручено так званому Правлінню Гетьманського Уряду. Насправді ж це була фактично відновлена Малоросійська колегія. Уряд складався з трьох українців і трьох росіян на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган став провідником російської великодержавної політики в Україні. Та в діяльності Правління було й позитивне. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще опиралось на Литовські Статути XVI ст., і для приведення цих норм у відповідність з вимогами часу ще в 1728 р. була створена кодифікаційна комісія. А через 16 років роботи, в 1744 p., був підготовлений новий кодекс під назвою "Права, за якими судиться український народ". Звичайно, з погляду історії ці "Права..." були лише ще одним дипломатичним маневром, компліментарним заходом в колоніальній політиці Росії у відношенні до України. Як побачимо далі, Росія дуже швидко перестане зважати на ці українські права.

Саме ж існування цього Правління (1734-1750 pp.) було черговим ударом по автономії Гетьманщини, відвертим втручанням в її внутрішні і зовнішні справи. Його призначення імператрицею Анною було свідченням того, що українська політична еліта все більше втрачала свій вплив на становище у власній країні.

Україна за часів останнього гетьмана К. Розумовського. В результаті палацового перевороту в Росії прийшла до влади Єлизавета Петрівна. Нова імператриця, яка була таємно повінчана з О.Розумовським, сином простого козака з м.Козельця на Чернігівщині, прихильно ставилася до України. Тому на чисельні прохання козацької старшини вона відновила посаду гетьмана. Ним став брат чоловіка імператриці Кирило Розумовський, який встиг перед цим побувати президентом Академії наук Росії. Підпорядкувавши його владі і Запорізьку Січ та надавши йому звання фельдмаршала, імператриця

Єлизавета здобула в особі К. Розумовського вірного царедворця і послідовного кріпосника.

З гетьманством поновились і попередні заборони і обмеження царизму щодо автономії Гетьманщини. Так, гетьману заборонялось займатись міжнародною політикою, Росія призначала козацьку старшину тощо. А в 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Росією і Україною, тоді ж гетьману наказано було складати фінансові звіти російському урядові про прибутки і витрати Гетьманщини. В 1761 р. Київ назавжди перейшов під юрисдикцію уряду Росії.

К.Розумовський був більше придворним російським вельможею, ніж українським гетьманом. Тому він передоручив обов'язки гетьмана своєму вчителеві і наставникові Г.М. Теплову, противникові автономії України. Внаслідок судової реформи Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Як завжди це робить влада, піклуючись про збереження своїх привілеїв, К. Розумовський більш ніж за 20 років до указу імператриці Катерини II, що забороняв вільні селянські переходи від одного пана до іншого, цю заборону на Юріїв день наклав першим. В своєму універсалі (1761 р.) він вказував, що будь-який селянин, який піде від пана, не має права забрати своє рухоме і нерухоме майно і повинен взяти у пана письмовий дозвіл на право переходу. Як бачимо, царизм здобув собі в особі останнього українського гетьмана і послідовного кріпосника.

Як і Д.Апостол, К.Розумовський основну увагу зосередив на загарбанні і закріпленні за своєю родиною якнайбільшої кількості земельних володінь та покріпачених селян. Розумовські таким способом отримали тисячі десятин земель і десятки тисяч кріпаків. Так, і значна частина козаків була виключена з реєстру і потрапила в кріпосну залежність.

К.Розумовський почав регулярно скликати Генеральні Збори, які згодом передбачалось перетворити на шляхетський парламент. Проводилась модернізація війська, зокрема вдосконалювалась артилерія, впроваджувалось однакове озброєння та вводились однострої (уніформа). Як європейські освічена людина, К.Розумовський мріяв про відкриття у столиці Гетьманщини м.Батурині університету. Однак спроба К.Розумовського добитись визнання спадковості гетьманства для свого роду стала приводом для імператриці Катерини II позбавити його посади. В 1764 p. К. Розумовський, останній гетьман України, змушений був скласти свої клейноди (ознаки влади) під загрозою звинувачення його в державній зраді.

Як стверджує О. Апанович, Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764 pp.) мала 17 гетьманів.

На зламі XVII-XVIII століть значна частина Правобережної України все ще знаходилась під контролем Польщі. Польський уряд продовжував свою колонізаторську лінію, проте був змушений дозволити існування козацьких полків у Фастові, Богуславі, Корсуні, Брацлаві та інших містах, оскільки не міг сам обороняти ці землі від турецько-татарських набігів. Козацькі полки та їх керівники, серед яких виділявся фастівський полковник Семен Палій (Гурко), стали центрами визвольної боротьби на початку XVIII ст.

Селянсько-козацьке повстання почалося у 1702 р. Повстанцям удалося взяти ряд міст, звільнити Київщину, основну части ну Поділля і Волині. Зібравши велике військо, поляки відновили свою владу на Поділлі, жорстоко розправляючись з повстанця ми. Вони стратили близько 10 тис. чол., а 70 тис. селян, запідозрених в участі в повстанні, було скалічено. Але на Київщині повстання тривали.

У 1704 р. на Правобережжя для допомоги Польщі в боротьбі зі Швецією прийшли лівобережні козацькі полки на чолі з Мазепою. За поданням Мазепи цар дозволив заарештувати Палія, якого відправили в Сибір. Палія повернули з Сибіру лише після переходу Мазепи на бік шведів.

У 30-ті роки XVIII ст. в Україні виник повстанський рух, учасників якого називали гайдамаками (з турецького — означає гнати, робити набіги). Перше велике повстання гайдамаків почалося у 1734 р. Приводом до цього стала чутка, ніби цариця Анна Іванівна видала «Золоту грамоту», де закликає не підкорятися шляхтичам. Але справжньою причиною повстання було посилення феодального гніту, релігійного та національного, дуже тяжке становище населення Правобережжя. Центром повстання стало Поділля, а його керівником — начальник надвірних козаків князя Любомирського у Шаргороді Верлан. Гайдамаки звільнили Вінницю, Жванець та Збараж, але зазнали поразки від російських і польських військ. Проте рух продовжувався. Його основним осередком став Чорний ліс (у верхів'ях р. Інгул). Повстанців очолив Гнат Голий (Верлан після поразки повстання 1734 р, втік до Молдавії). Спалахи повстань відбулися у 1736, 1737, 1738 pp. Повстанцям удалося захопити ряд міст (Чигирин, Умань), але зрада одного з ватажків (Сави Чалого) спричинила їх поразку. Проте окремі гайдамацькі напади тривали аж до 1750 p., коли народ піднявся на нові повстання. Гайдамакам знову вдалося взяти ряд міст, але діяли вони роз'єднано і зазнали поразки.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух досяг у 1768 р. Він отримав назву «Коліївщина» (від слова «колій» — той, що коле). У цей час польський король підписує угоду з російським урядом про зрівняння православних у політичних правах з католиками. Проти цього виступила частина шляхти, яка об'єдналася в так звану Барську конфедерацію і розпочала масовий терор проти українського населення. Відповіддю на насильство і свавілля польських конфедератів стало повстання під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Зібравши в травні 1765 р. декілька тисяч повстанців в урочищі Холодний Яр (біля Чигирина), Залізняк вирушив у рейд по Черкащині. Повстанці взяли Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. Головного удару вирішено було завдати по Умані. На бік повсталих перейшли уманські надвірні козаки на чолі з Іваном Гонтою. їм удалося взяти Умань, де вони перебили більше 2 тис. шляхтичів, ксьондзів, єврейських лихварів і орендаторів. Поширення повстання на значну частину Правобережжя змусило польський уряд просити допомоги в російських військ. Російські полки оточили повсталих, підступно заманили їх ватажків до себе в табір і схопили. Залізняка як російського підданого судили в Києві і заслали до Сибіру. Ґонту після жахливих катувань стратили. Усього було замучено близько 3 тис. учасників повстання.

Коліївщина була останнім великим селянсько-козацьким повстанням на Україні.

На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще тяжчим, ніж на Правобережжі, гнів і незадоволення народ них мас проявлялися в русі опришків. Найбільше прославився ватажок опришків Олекса Довбуш (1700-1745), який очолював цей рух у 1738-1745 pp. На відміну від гайдамаків, опришки діяли невеликими загонами, нападаючи на маєтки, роздавали панське добро селянам, убивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу. Олекса Довбуш був підступно вбитий у 1745 p., але рух опришків тривав.

Селянські заворушення на Лівобережній Україні посилилися після указу імператриці Катерини II у 1783 р. про закріпачення селян на цій території. Найбільшим з них було повстання у с. Турбаях на Полтавщині. На початку XVIII ст. мешканці цього села були вільними козаками, але потім їх виписали з цього стану. У 1776 р. село перейшло у володіння поміщиків Базилевських, які посилили визискування селян. Турбаївці подали позов до Сенату, який, проте, визнав козаками лише 76 сімей (з 2000 жителів). На знак протесту селяни відмовилися виконувати панщину і створили своє самоврядування за козацьким зразком, обравши отамана, суддю та писаря. У червні 1789 р. турбаївці, очолювані братами Рогачками і С. Помазаном, узяли село під повний контроль, обеззброїли військову команду, убили Базилевських і захопили їх добро. Деякий час місцева влада намагалася врегулювати відносини з турбаївцями без застосування сили, але, зіткнувшись з їх непокорою, ввела в село війська, які розправилися з повстанцями. Активних учасників після тілес них покарань заслали до Сибіру, інших переселили в південні райони України. Село, яке потім виникло на цьому місці, стало називатися Скорботним.

Повстання в Турбаях було локальним, але типовим проявом антифеодального руху.

Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії у кінці XVIII ст. характеризується втратою залишок української державності, що існувала ще з часів Б. Хмельницького.

У 1775 р. Катерина II віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку 1775 р. царські війська зруйнували січові укріплення і роз-зброїли гарнізон Запоріжжя. Царський маніфест оголосив про лікві-дацію запорозького козацтва: "... можемо Ми оголосити, що немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, а отже, і козаків цього імені..." [10].

За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П. Калнишевський був заарештований і засланий на північ Росії — у Соловецький монастир на Білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра І П. Калнишевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках. Перед Преображенським собором Соловецького монастиря лежить гранітна бри-ла з епітафією: "Тут поховано тіло кошового, що спочив у бозі, грізної колись Запорозької Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в цю обитель за найвищим велінням у 1776 році на упокору... Помер 1803 року, жовтня 31" дня, в суботу, 112 років від роду" [10].

На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військови-ми поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 рр.).

З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв'язку з підготовкою війни проти Туреччини, із запорожців, що за-лишилися, починає організовувати Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828-1829 рр. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.

Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У цей період основними землевласниками були поль-ські пани. Маєтки окремих магнатів не поступалися королівським.

Так, у складі володінь сім'ї Любомирських налічувалося 31 місто і 735 сіл. Від великих магнатів намагалися не відставати середні й дрібні пани, які захоплювали і приєднували до своїх володінь нові й нові землі.

Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху сприяло посилення феодального гноблення, збіль-шення панщини. Посилилося й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівню-вання у правах католиків, православних і протестантів. Це виклика-ло протест реакційних кіл польських феодалів. Під гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала конфеде-рацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжува-лися грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням церков. Усе це призвело до загострення, соціальної та національно-політичної ситуації.

Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., пе-реріс у величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою "Коліївщина" (від слів "кол", "колоти").

Повстання почалося восени 1768 р. Очолив його Максим Залізняк. Повстанці звільнили від поляків десятки сіл і міст Київщини. Незаба-ром вони підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Це зміцнило загони повстанців, і в червні 1768 р. вони за-хопили Умань. Визволення Умані мало велике значення — форпост уніатства і католицизму був ліквідований. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя. Тут було знищено польські органи влади і встановлено українське народне самоврядування.

Південна Україна разом із Кримом утворили Новоросійську гу-бернію. Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику ца-ризму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання 50-тисячної російської армії.

Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосниць-кий лад і, спираючись на російських поміщиків, які отримали в Ук-раїні великі землі, охороняв етанові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південну Україну. Так, починаючи з 1796 р. селяни Пів-денної У країни, Криму і окремих інших районів були позбавлені пра-ва переходу, що, по суті, означало закріпачення

№ 14. Кирило-Мифодіївське товариство

Криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму в Україні одночасно з іншими чинниками зумовлювали розвиток національного руху. Ного найрадикальніших учасників уже не задовольняли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України. На початку 40-х рр. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Пропаганду своїх ідеалів гуртківці мали вести на основі євангельських заповідей. На своїх засіданнях гуртківці, обговорюючи майбутнє України, залучали положення праць французьких філософів — утопістів — Сен-Сімона, Фур'є, чеських, словацьких пропагандистів ідей панславізму Яна Колара, Павела Шафарика, Вацлава Ґанки. Проте вийти за межі свого гуртка у пропагандистській діяльності члени «Київської молодої» так і не змогли. Найактивніші діячі київської молоді вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров, умовивши ще кількох гуртківців, а згодом залучивши й нових членів, створили навесні 1846 р. справжню нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодпвське товариство (або братство). Воно дістало назву на честь відомих слов'янських братів — просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Української граматики» та української абетки, яка увійшла в історію під назвою «кулішівка» і якою й донині друкують книжки Пантелеймон Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здобув вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідеї Великої французької революції, Микола Савич, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф і фольклорист Панас Маркович, педагог Іван Посяда, поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави» Георпй Андрузький, педагог Олександр Тулуб, педагог Дмитро Пильчиков.

За родом фахових занять більшість з них — викладачі або студенти віком від 19 до 30 років За походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян Згодом імена доброї половини цих братчиків увійшли в історію української культури зірками першої величини.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у конфедеративній спілці, таких же незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядковані постійними міліцейськими формуваннями. Всі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення Всеслов'янської федерації й України в ній, то передбачалися скасування станів, смертної кари і телесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі».

Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства й ліквідацію кріпацтва в Російській імперії.

Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу», або «Законі Божому» Цей історико-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши весь його зміст заповідями Євангелія Христового. Розробили вони і статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викладалися статутні права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників А. Шевченкові поетичні твори, передусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом з поширюваними рукописними списками, поеми політичної тематики «Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим», «Великий льох» та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народних мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного та соціального гніту, який панував тоді в Україні. Та й сам Шевченко багато їздив по Україні й пропагував серед народу визвольно-демократичні ідеї.

Близькою Шевченку була й ідея єднання слов'янських народів. У поемі «Єретик ' він висловлював свою найсокровеннішу мрію «щоб усі слов'яни стали добрими братами». Цю поему Шевченко присв'ятив Павелу Шафарику. Свідки розповідали, що Шафарик, одержавши цей рукопис, плакав вдячними сльозами. Так само, коли один з кирило-мефодіївців тимчасово виїздив за кордон, Шевченко і ним передав рукопис своєї поеми «Кавказ» для вручення великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу.

Кирило-мефодивське товариство проіснувало трохи більше року Навесні 1847 р царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Петербурга. Шеф жандармів граф Орлов розіслав у всі губернії Російської імперії таємного листа, в якому хвалився що ліквідував у Києві небезпечну антиурядову організацію, програмні документи якої містили «революційні і комуністичні правила».

Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував вирок кожному. Всіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства покарали без усякого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його анти царистських і антикріпосницьких творів. Поета — революціонера заслали у малозаселені тоді Оренбурзькі степи рядовим солдатом з найсуровішою забороною писати й малювати.

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг. В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорилося: «Багацько тут таких, що згадують Вас...що Вас не стало, а натомість стало більше людей — аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали...» Отже, підпілля українського національного руху продовжувало діяти.

Михайло Грушевський ознайомившись з матеріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: «Це покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії», що «гадки і плани кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство». Симон Петлюра наголошував, що український рух «цілком виходить із стадії неясних устремлінь і кристалізується у програмі першої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства». А Сергій Єфремов навіть почув у діяльності кирило-мефодіївців «перший голосний крик збудженої до життя української нації», яка їх устами проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, федералізму.

Поширення історичних знань про минуле України було чи не найзначнішим чинником утвердження масової національної самосвідомості. Воно єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного й водночас тяжкого минулого, відроджувало в пам'яті образи історичних діячів Знайомство з історичним минулим показувало, що український народ має давні традиції визвольної боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість. Знання з історії України черпалися козацьких літописів XVII—XVIII ст. — Самовидця, Величка, Грабянки, «Історії Русів Рукописи цих творів переписувалися й поширювалися серед освіченої громадськості 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Ще більше оригіналів документів (правда, у тому числі й недостовірних) уміщено у п'ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842—1843 рр. У ній широко використано відомості козацьких літописців XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського. Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше і виразніше обстоювала правомірність державної незалежності України. Саме за цю працю Маркевича розкритикував відомий російський критик Віссаріон Бєлінський. У своїй рецензії, опублікованій у часописі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії. Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Маркевича було надруковано поза межами України — в Москві, не завадило їм набути досить широкої популярності серед української інтелігенції. Вони сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим. Зі зростанням у широкого громадського загалу інтересу до української минувшини розгорнув активну діяльність щодо видання рукописних пам'яток Осип Бодянський. Сам українець, родом з Полтавщини, він став слов'янознавцем за освітою і фахом, професором Московського університету. У 1846-1848 рр. він очолював часопис «Чтения в императорском Обществе историй и древностей российских при Московском университете». На його сторінках завдяки Осипу Бодянському уперше побачили світ такі пам'ятки української історіографії, як «Літопис Самовидця», літописні праці А. Рігельмана, П. Симоновського, а серед них і блискучий анонімний за авторством історико-публіцистичний памфлет «Історія русів», що з демократичних позицій засуджував запровадження кріпацтва і ліквідацію автономного самоврядування на Лвобережжі та Слобожанщині як прямий наслідок колонізаторської політики царизму в Україні. Ці публікації були важливим внеском не тільки в історичну науку, а й у формування громадської думки, що зумовлювало утвердження української національної самосвідомості Публікації Бодянського, потрапляючи в Україну, розширювали сферу впливу на громадську думку історичних праць, до того відомих тут лише за рукописними списками, проте ця плідна творча діяльність була перервана насильницьким звільненням Бодянського з усіх посад у Москві за друкування в очолюваному ним часописі записок «Про Московську державу в XVI ст. « англійського мандрівника Джона Флетчера. В умовах революційних потрясінь 1848 р. у країнах Західної Європи, селянських заворушень і пробудження антикріпосницької та національно-визвольної суспільно-політичної думки в Російській імперії, царські власті визнали небезпечною для самодержавного ладу його критику, навіть з глибин трьохсотлітньої давності. Більше того, вони подбали, щоб історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам. Тому перед Товариством історії і старожитностей російських, створеним 1839 р в Одесі, ставилося передусім політичне завдання обгрунтувати історичні права російського царизму на Південну Україну, офіційно названу Новоросією. Однак на практиці це товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону. Створена 1843 р. при київському генерал-губернаторові. Тимчасова археографічна комісія так само у своїй діяльності вийшла далеко за межі головного завдання, поставленого царськими владами довести що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст., — «край істинно російський». Однак величезна кількість історичних документів, знайдених у громадських і приватних архівах членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та ін. , засвідчили, що насправді — це край споконвіку український. До широкого громадського загалу ця істина була доведена виданням багатотомних збірників історичних документів. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на формування у мас національної самосвідомості, набувала значення першорядного чинника цього об'єктивного процесу.

№ 16. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст.

Кількаразове перекраювання великими державами карти Східної Європи наприкінці XVII ст. внесло історичні зміни в державну приналежність західноукраїнських земель Внаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775). Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км. з населенням понад 2,5 млн чоловік, більшість якого — близько 2 млн — становили українці.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії (Володимири)» з центром у Львові Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка стала більш як на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями.

В адміністративному відношенні «королівство» було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (1777 р. їх кількість зменшено до 19) 1780-1786 рр. запроваджено новий адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось уже 18 округів, з них 12 становили українську частину краю — Східну Галичину. Таке становище тривало до середини XIX ст. , коли адміністративний поділ краю зазнав кількаразових змін. Нарешті з 1867 р. закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який майже не мінявся до 1918 р. 50 повітів (на початку XX ст. — 52) становили Східну Галичину.

Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована вищим військовим інстанціям (Придворній військовій раді й Генеральному військовому командуванню Галичини), з 1787 по 1849 р. на правах окремого (19-го) округу входила до складу Галичини, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Закарпаття, на території якого проживала компактним масивом більшість українців Угорщини, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, становлячи його чотири комітати (жупи) Березький, Мармороський, Угочанський та Ужанський Лише на короткий час після «Весни народів» воно було виведене в окремий автономний Ужгородський округ. Отож навіть у межах однієї держави західноукраїнські землі все ж залишались адміністративно розмежованими.

На ново приєднаних до Австрії землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Окружну, а потім повітову ланки державної влади очолювали старости. На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утримувані ними, але призначувані старостами мандатори (до 1866р. ), а опісля — громадські уряди Містами управляли магістрати, склад яких призначали урядові органи (до 1870 р. ), а пізніше — ново запроваджені міські ради як органи самоуправління Органами крайового самоуправління були Становий сейм (1775- 1845) у Галичині й крайові сейми в Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани (наджупани), періодично скликались комітетські збори дворянства.

Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Основну його масу становили українці (у Східній Галичині 1773 р — 71%, 1910 р — 62,8, у Північній Буковині 1857 р. — 58,5, 1910 р. — 38,4, у Закарпатті 1857 — 69,7%). Поряд з ними жили чималими етнічними групами поляки (у Східній Галичині 1900 р. — 22,7%), румуни (в Буковині 1900 р. — 31,4%, а 1910 р. — 34,4), угорці (наприкінці XIX ст. — 26%), а також інші етнічні меншини євреї (у Східній Галичині та Буковині 1900 р. — 13%, у Закарпатті наприкінці XIX ст. — 15%), німці, чехи, словаки, вірмени та ін. Проте внаслідок ряду причин, насамперед асиміляторських зусиль правлячих кіл і панівної верхівки, відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Східній Галичині, румунів у Північній Буковині, угорців у Закарпатті.

Промовистим свідченням відсталої соціально-демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням. У середині XIX ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині на 276 сіл 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті на 1294 села — 9 міст і 18 містечок Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст — 88,45%, у Закарпатті наприкінці XX ст. — 85%) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах (у Закарпатті наприкінці XIX ст. —7%).

Таку ж саму картину являла собою професійна структура населення. Більшість самодіяльного населення була зайнята в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. — понад 80%, у Буковині — 71,3, у Закарпатті — 85%). Питома вага самодіяльного населення, зайнятого в промисловому виробництві, була мізерною В. Галичині у 1900 р. вона становила 5,8%. У Буковині в промисловості й ремеслі тоді було зайнято близько 11% населення, в Закарпатті у промисловості й на транспорті — 10%.

Стосовно українського населення понад 90% його мешкало в селах і було зайнято в сільському господарстві В містах українці за кількістю перебували здебільшого на третьому місці (після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців у Буковині, євреїв і угорців у Закарпатті).

Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин.

Оволодіння Габсбургами західноукраїнськими землями спричинило нову ситуацію в їх політичному, соціальному й культурному розвитку. Хронологічно воно збігалося з початком реформ освіченого абсолютизму, здійснюваних Марією Терезою та Йосифом II в 70-80-х рр. XVIII ст. їх головним завданням було пристосування абсолютної монархії до дедалі зростаючих ринкових відносин та нових тенденцій суспільного життя. Досягти цього передбачалося посиленням державної централізації та підпорядкуванням правлячій династії усіх ділянок життя держави і суспільства.

У ході реформ дворянство було усунуте від керівництва місцевою адміністрацією, а натомість запроваджено управління державних чиновників. Упорядковано систему обліку й контролю, проведено перші статистичні переписи земельних володінь і населення, скасовано внутрішні митні кордони і численні збори, запроваджено податок із доходів. У галузі економіки проводилася політика протекціонізму, заохочувався розвиток промисловості й торгівлі, в'їзд до країни іноземних спеціалістів. Змінено систему комплектування війська запроваджено обов'язкову військову повинність (їй не підлягали тільки дворяни й особи інтелігентних професій) та центролізований набір рекрутів.

З метою підвищення продуктивності землеробства та зростання кількості населення, що, згідно з тогочасними економічними теоріями, вважалося найважливішими передумовами піднесення могутності держави, було реформовано аграрні відносини Иосифа II патентом від 5 квітня 1782 р. скасував особисту залежність селян від дідичів і надав їм елементарні громадянські права одружуватися без згоди пана, переселятися, обирати професію, передавати своє майно у спадщину, навчати дітей грамоти у школі або ремесла у місті. Патент від 16 червня 1786 р. обмежив панщину до трьох днів на тиждень Інший патент (9 серпня 1786 р.) зобов'язав селян, які відробляли менш як три дні панщини на тиждень, виконувати на панському полі додаткові роботи під час жнив та сінокосу (літні помічні дні) за невелику плату, але в межах узаконеної тижневої норми — не більше трьох днів 1787 р. складено перший земельний кадастр (Йосифинську метрику). Тоді ж землі селянського користування (рустикальні) були відокремлені від панських (домінікальних) і дідичам заборонено самовільно розпоряджатися ними. Селяни одержували право спадкового користування своїми наділами. Неподільну владу дідичів над підданими обмежували урядова заборона бити селян (1788), надання їм права вільного продажу продуктів свого виробництва, права скаржитися на панів (1781), а сільським громадянам — права самоврядування (1784).

Вершиною реформаторської діяльності Йосифа II став «урбаріальний» патент від 10 лютого 1789 р , який проголошував скасування панщини та заміни її чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства. Селянинові мало залишатись 70% його прибутку, 12,2 — йти на державні податки, а 17,8% — на чинш дідичеві Для Галичини встановлювалася зменшена норма державного податку 8,3% селянського прибутку від землі.

Значні зміни внесено в життя церкви її підпорядковано державі. Дещо послаблено монополію католицької церкви за рахунок усунення обмежень і дискримінації некатолицьких конфесій (1781). Ліквідовано частину монастирів, з майна яких утворено так званий релігійний фонд для благодійних цілей. Держава взяла на себе підготовку й утримання священнослужителів та відкрила їм широке поле діяльності над моральним вихованням молоді в навчальних закладах. Окремим законом зрівняно в правах євреїв

Важливі зміни відбулися в системі освіти. Вперше шкільну освіту переведено на державний кошт. Згідно з шкільною реформою 1774 р. в містечках і великих селах створювалися початкові школи («тривіальні»), в окружних центрах — «головні», а в центрах провінцій — «нормальні «, в яких велася також підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи перетворено на гімназії. Роботу освітніх закладів нормували державні навчальні програми та обов'язкові підручники.

Усі ці реформаторські заходи відповідали суспільному прогресу. Але централізаторсько-абсолютистські тенденції та бюрократичний спосіб їх проведення спричинили загострення суспільно-політичних суперечностей у країні. Реформи наштовхнулися на опір різних сил, і, врешті-решт, частина з них (насамперед у сфері аграрних відносин, як, наприклад, урбаріальний патент 1789 р. ) була скасована самим Йосифом II та його наступниками

Відхід від реформаторського курсу, який почався в країні після смерті Йосифа II, тривав майже до середини XIX ст. , коли уряд з метою опанувати внутрішньополітичну ситуацію, яка склалася на той час, розпочав новий виток реформ 1846 р. рядом законодавчих актів внесено часткові зміни в аграрні відносини у Галичині скасовано літні помічні дні й візницьку повинність селян, дещо зменшено панщину, селянам надано право розпоряджатися земельними наділами (продавати, передавати у спадщину, заставляти до 2/3 їх вартості), оскаржувати дії дідичів у адміністративних органах. Радикальніші реформи почалися під час революції 1848 р. Тоді імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині 31 липня 1848 р. дію патенту поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848р. ), підтвердженою згодом імператорським патентом (2 березня 1853р.), стало вільним і селянство Закарпаття. За звільнення селян дідичі згодом одержали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовищами. Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору. Селяни також стали власниками наявної у їхньому користуванні землі. Завдяки цьому селянство перетворилося на самостійну суспільну силу, а згодом — і на важливого чинника політичного життя.

Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністерств перед парламентом тощо), усім народам гарантовано непорушність їх національності й мови 22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загально імперський парламент (рейхстаг), який, переїхавши восени 1848 р. до м. Кромержижа, зайнявся підготовкою конституції Був вироблений її проект, яким передбачалося перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р розпустив парламент, а за кілька днів до того (4 березня) оголосив так звану откройовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Иосифа І. Нею в Австрії відновлено централізовану монархію, щоправда, все-таки декларувавши національну рівноправність. Ця конституція, однак, фактично не набула чинності і 1851 р. була скасована.

Почалася дев'ятилітня епоха неоабсолютизму, яка характеризувалась відновленням необмеженої влади імператора та зведенням до мінімуму реформаторської діяльності. Лише частково було підтверджено аграрне законодавство революції 1848 р. 1859 р. був виданий закон про свободу промисловості. Громадянські права й свободи обмежувались, було відновлено цензуру. Певне значення мала реформа освіти, спрямована на модернізацію навчальних закладів. Був проголошений принцип загальної початкової освіти для дітей віком від 6 до 12 років. Однак освіта знову підпорядковувалася завданням уніфікації й германізації. В системі освіти перевага надавалась німецькій мові. Навчання національними мовами допускалось тільки в початкових школах.

Новий цикл конституційних реформ почався в Австрії у 60-х рр. У результаті їх проведення було поступово ліквідовано абсолютинський режим і відновлено конституційно-парламентське правління. Початок цьому процесу поклав документ від 20 жовтня 1860 р , відомий під назвою Федеральної конституції, згідно з яким передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та провідними сеймами. А завершився він австро-угорським компромісом, згідно з яким Австрійська держава перетворилася на дуалістичну (двоїсту) Австро-Угорську імперію, і прийняттям грудневої конституції 1867 р. , яка на півстоліття визначала політичний статус держави як конституційної монархії.

Конституція декларувала недоторканість особи, житла і власності, свободу слова й друку, право спілок і зборів, формальну рівність національностей і мов у школі, установах та громадському житті, надавала обмежену автономію окремим краям. Законодавчу владу представляв двопалатний парламент (рейхстаг), компетенцією якого були загальні питання державного життя, інші — передавались у відання крайових сеймів. Депутати рейхстагу і крайових сеймів обиралися чотирма куріями — великих землевласників, торгово-промислових палат, міст і сільських громад — на основі високого майнового цензу. Це майже на 50 років забезпечило перевагу в законодавчих органах, з одного боку, представників великої земельної власності та багатого міщанства, з другого — представників панівних і привілейованих націй. Куріальна система у виборах до рейхстагу була скасована під час виборчої реформи 1907 р. , яка, запровадивши загальне, рівне, безпосереднє виборче право при таємному голосуванні, значною мірою сприяла демократизації політичного життя в країні. У виборах до крайових сеймів куріальна система збереглась аж до першої світової війни.

Побоюючись впливу ідей Великої французької революції, що були відчутні в багатьох країнах Європи, австрійський абсолютизм з кінця XVIII ст. відмовився від будь-яких економічних нововведень у країні, штучно гальмував появу елементів ринкового господарювання і, навпаки, всіляко протегував всевладдю дідичів й поблажливо трактував порушення ними аграрного законодавства.

В західноукраїнському регіоні більшість дідичів удавалася до екстенсивних методів господарювання розширення своїх володінь за рахунок селянських земель і посилення експлуатації селян (збільшення різних повинностей селян, насамперед панщини, яка практично відбирала більшу частину робочого часу). Водночас частина великих латифундистів з низинних земелеробських районів, втягуючись у процес ринкових перетворювань, почала дедалі частіше вдаватися до використання вільнонайманої праці і пристосування сільськогосподарського виробництва до потреб внутрішнього і зовнішнього ринку. Почала поліпшуватися культура землеробства, важливими елементами якої стали збільшення посівів вівса, льону і конопель, розширення площ, відведених під вирощування картоплі, конюшини і частково люцерни, цукрових буряків, а на Буковині і Закарпатті та деяких місцевостях Галичини ( на Покутті та Південному Поділлі) — кукурудзи. Із запровадженням цих культур трипілля замінялося п'яти-, шестипільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів Поліпшувався обробіток землі, поширювалося їх угноєння, подекуди застосовувалося вапнування та меліорація. Все це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур (з 6 ц. озимих і 4-5 ц. ярих у середньому до 10-11 ц. з гектара в кращих господарствах).

Відбувалися зрушення і в тваринництві. В багатих панських дворах займалися розведенням кращих порід худоби. Зростало поголів'я великої рогатої худоби, яку у значних кількостях (60-70 тис. голів щорічно) продавали на ринках Відня й Оломоуца. Набуло поширення тонкорунне вівчарство, і на західноєвропейський ринок значними партіями надходила вовна з Галичини.

Проте раціональні методи ведення землеробства і тваринництва захопили вузький прошарок лише великих землевласників й істотного впливу на загальний доволі низький рівень цих галузей справити не могли. Після деякого застою, що мав місце у першій чверті XIX ст. , у 30—40-х рр. знову намітилося промислове піднесення на західноукраїнських землях Тут тоді діяло близько 250 мануфактур, серед них до 40 залізоробних і металообробних, 10 скляних, 3 керамічних, 20 папірень, 15 друкарень, 10 текстильних, 10 шкіряних, 2 тютюнових, 15 соляних, 7 цукроварень, понад 30 лікеро-горілчаний. Та найпоширенішими промисловими галузями стали домашнє виробництво полотна й ґуральництво.

Мануфактури виникали переважно в панських і частково в державних маєтках. На них використовувалася здебільшого примусова ручна праця панщинних селян, запроваджувалися водяні колеса і кінні приводи Характер розкиданих мануфактур мали сільські ремесла і домашня промисловість. Роль міських мануфактур з найманою робочою силою залишалась незначною. Більшість міст і містечок була промислово нерозвинутою, мала аграрний характер 1849 р. найбільшими містами Галичини були Львів (68 тис. населення), Чернівці (18 тис .), Броди (18 тис. ), Тернопіль (16 тис. ). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве та Мармарош-Сигет — мали по 6-7 тис. населення. Міста великого промислового значення не мали Вони були адміністративними й торгово-ремісничими осередками. Переростання мануфактурної промисловості у фабричну гальмували дискримінаційні заходи уряду (адміністративні обмеження, непомірно високі податки тощо) та всевладдя великих землевласників.

Прогресуюче втягнення, хоча й дещо повільне, панських маєтків і селянських господарств у ринкові відносини, зростання мануфактурного виробництва, розвиток міських та сільських ремесел і домашніх промислів, спорудження широкої мережі кам'яних шляхів та сканування різних обмежень щодо діяльності купецтва сприяли пожвавленню торгівлі на західноукраїнських землях та їх включенню до світової системи торговельних відносин У першій половині XIX ст. основною формою організації торгівлі були ярмарки і щотижневі торги, які відбувалися у 59 містах та 142 інших населених пунктах. Водночас зростало значення щоденної торгівлі, яку вели понад 2 тис. постійно діючих торговельних закладів, у тому числі близько 150 — у Львові.

Посилились економічні зв'язки, насамперед внутрішні, із західними провінціями Австрійської монархії, а також зовнішні — через чорноморські порти — з іншими країнами. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста «. Бродів, яке зосередило в своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Основні позиції у зовнішній торгівлі тримали, як і раніше, купці вірменського, єврейського і грецького походження Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на рейки ринкових відносин відіграла аграрна реформа 1848 р. Незважаючи на й обмежений характер (скасування панщини за викуті) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників , системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим самим було створено передумови для зростання товаризації сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві — провідній галузі економіки краю Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тис. ) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте, зберігше на деякий час свої давні позиції, великі латифундії згодом почали їх втрачати, а їх земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здаватися в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

На селі посилився процес майнового розшарування селянства Кількість селянських господарств внаслідок їх дроблення постійно зростала, а їх земельні володіння неухильно зменшувалися. На рубежі XIX — XX ст. у краї було від 4,5 до 5 % економічно міцних заможних селянських господарств і близько 90% — малоземельних та безземельних господарств. Вони володіли відповідно понад 27% і близько 40% землі. Значна частина землі дрібних господарств, що розорювались, йшла на продаж.

З метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і у селянських господарствах, почалося впровадження в землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, жниварок, кінних грабель, молотарок, віялок, січкарень). Вживали заходів також для інтенсифікації виробництва традиційне трипілля поступово замінялося прогресивними системами сівозмін, почали більш-менш систематично вносити в грунт органічні, а подекуди й мінеральні добрива, провадилося дренування грунтів, меліоративні роботи.

Водночас набула поширення пропаганда агротехнічних знань. З'явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (наприклад, сільськогосподарська школа в Дублянах). Активізувало свою діяльність створене ще в 40-х рр. у Львові Господарське товариство. Почала видаватися сільськогосподарська література.

Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк, Дрібновласницький державний іпотечний банк та ін.

Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських господарствах, які продовжували зберігати переважно напівнатуральний характер. Змінити ситуацію на краще була покликана селянська постачально-збутова кооперація, яка, враховуючи збільшення попиту зростаючого міського населення в усій Європі на м'ясо — молочні продукти, організувала торгівлю ними. У Львові була утворена «Народна торгівля» (1883) з філіалами у різних містах та сотнями крамниць. А напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об'єднанню Галичини — Крайовому ревізійному союзу у Львові — через спеціалізовані кооперативні союзи було підпорядковано уже близько 600 кооперативів. Крім того, близько 100 кооперативів налічувалося ще в Руському ревізійному союзі. Існувало кількасот українських кооперативів, не об'єднаних у ці союзи. Всього в Галичині (1913) діяло лише українських 1,3 тис. кооперативів, близько 200 українських кооперативів на Буковині й кілька на Закарпатті. Крім українських діяли польські та угорські кооперативи Кооперативні спілки, скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію і постачаючи їх добривами, машинами, сортовим насінням, зумовлюючи розклад патріархальної залежності селянських господарств, сприяли прилученню їх, особливо заможніших, до ринкових відносин.

Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала можливість підвищити врожайність зернових на 20— 25%. Завдяки цьому та значному розширенню посівних площ за півстоліття майже у 1,5 раза зросла продукція землеробства. Але у зв'язку зі зростанням за цей час у 1,8 раза населення краю й вистачило лише на його харчування. Загалом сільське господарство краю залишалось екстенсивним, низькопродуктивним, втрачало свої експортні можливості. Водночас за рахунок зростання у 2,7 — 2,9 раза населення, зайнятого в сільському господарстві, знижувалася продуктивність праці у цій галузі. В краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинялися на межі розорення. Ускладнювало ситуацію процвітання лихварства.

У пошуках кращих умов життя значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр , а Східної Галичини і Буковини — з 90-х рр. XIX ст. емігрувала в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та 'а Балкани До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік.

Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Там зростала армія безробітних, жебраків, бродяг Сільське населення дедалі пауперизувалось, пролетаризувалося.

Становлення фабрично-заводської промисловості як окремої народногосподарської галузі на західноукраїнських землях відбулося в останні три десятиліття XIX ст. Однак там переважали дрібні підприємства. Великих фабрик і заводів з сотнями робітників були одиниці. Фабричне виробництво охопило лише окремі галузі, переважно ті, які займалися добуванням, первинною переробкою сировини лісопильну, нафтодобувну, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну, металообробну. Інші галузі розвивалися слабо.

Наприкінці XIX ст. на західноукраїнські землі широким потоком ринув іноземний капітал (австрійський, німецький, англійський, французький та ін. ), який створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.

Входження до системи ринкових відносин зумовлювало зміни в сфері торгівлі Відпадала потреба в багатолюдних кількаденних ярмарках, щотижневих торгах. Роздрібна й оптова торгівля набувала постійного щоденного характеру. Оптова торгівля дедалі зосереджувалася в руках іноземних компаній. У системі міжнародного поділу праці за західним регіоном України остаточно закріпилася роль постачальника сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних виробів. Заходу Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту із краю становила сировина і лише кілька відсотків — фабрикати, які вивозилися переважно на Балкани, натомість в імпорті фабрикати становили 80%.

У західні провінції Австро-Угорщини, Німеччину та інші країни й далі вивозилося багато продукції тваринного походження, птахівництва, шкірсировини, масла, жирів, яєць. На рубежі XIX — XX ст. поза межі краю експортувалось щорічно близько 50 тис. голів рогатої худоби та 300 тис. голів свиней. Зросли обсяги фруктів на вивіз Селяни — бойки із Верхнього Синьовидного скуповували фрукти по всій Галичині й Буковині і продавали їх у Будапешті, Відні, навіть у Парижі. Збільшилося вивезення нафти і нафтопродуктів, озокериту, лісу, пиломатеріалів, харчової і калійної солі. Багато лісу і продукції вивозилося на Наддніпрянську Україну. У взаємній торгівлі західних і східних земель України зростала роль Дністра.

З Наддніпрянської України ввозилася переважно худоба, яка після відгодовування продавалася на ринках західних провінцій імперії, коні, вовна, інша продукція тваринництва, хутро, риба, цукор. Із Заходу імпортувалися промислові вироби предмети побуту, машини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент, кам'яне вугілля, чорні й кольорові метали.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна структура суспільства — формувалися середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Кінець XVIII — початок XX ст. стали періодом насиченого суспільно-політичного життя на західно-українських землях, яке, з одного боку, визначалось мінливою політикою центрального уряду, з другого — зазнавало тогочасних філософських і політичних ідей. Заходу та визвольних рухів. На початках його активізація була пов'язана з утвердженням толерованих і навіть насаджуваних урядом ідей Просвітництва. В останній чверті XVIII ст. осередком просвітницької діяльності став Ужгород, у навчальних закладах якого (так званій нормальній школі, яка згодом почала готувати вчителів для народних шкіл, гімназій, духовних семінарій), підтримуваних греко-католицьким єпископом А. Бачинським, здобуло освіту чимало закарпатських учених і письменників просвітницького напряму, серед яких — И. Базилович, І. Фогорашій, В. Довгович, М. Лучкай.

З 80-х рр. XVIII ст. важливим центром просвітницьких ідей став Львів Професори І Мартинович , М. Куральт, І. Фесслер, А. Гільтенбранд, Г. Уліх, П. Лодій виступали з гострою критикою залишків середньовіччя, проти расової та релігійної дискримінації, за ліквідацію нерівності між людьми, вільний розвиток науки, поширення освіти, апелювали до розуму, орієнтували на суспільно корисну діяльність.

З початком 90-х рр. XVIII ст. західноукраїнські землі стали ареною поширення ідей. Великої французької революції і визвольного повстання під проводом Т. Костюшка в Польщі. Уряд, наляканий їх відлунням у країні, незабаром посилив реакційний курс і став суворо переслідувати поширення ідей Просвітництва. Піднесення визвольних рухів у Європі 20 — 30-х рр. XIX ст. дало поштовх новій хвилі поширення ідей. Просвітництва на західноукраїнських землях, яке тепер почало набувати національних рис. Проте відмова Габсбургів від реформаторського курсу освіченого абсолютизму, а згодом включення Австрії після розгрому Наполеона в Священний союз визначили поступове перетворення її в поліцейсько-бюрократичну державу, заповідник консерватизму. Щодо країн, у тому числі західноукраїнських земель, офіційний. Відень послідовно проводив централізаторську внутрішню політику. Уряд князя К. Меттерніха , який понад чверть століття правив країною, запровадив суворий поліцейський режим, душив найменші прояви вільної думки, здійснював курс на нівеляцію національної самобутності й асиміляцію підневільних народів.

Українська мова зазнавала дискримінації, не маючи доступу ні в громадсько-культурну сферу, ні в школу. Натомість насаджувалася чужа й незрозуміла народові німецька мова Водночас, керуючись принципом «поділяй і владуй», Габсбурги надавали певні привілеї польській, румунській і угорській верхівці, яка мала служити їхньою опорою в краї. Внаслідок цього паралельно з онімечуванням відбувався швидкоплинний процес полонізації Східної Галичини, румунізації Північної Буковини і мадяризації Закарпаття Спільними зусиллями абсолютистський уряд і панівний клас — дворянство намагалися приспати етнічну свідомість місцевого населення, обмежити його контакт з Наддніпрянщиною, вбачаючи в духовному єднанні українців обабіч. Збруча загрозу для свого панування.

Та незабаром меттерніхівський режим став виявляти свою неспроможність, і йому почав протистояти широкий фронт опозиційних сил.

Після поразки збройного повстання 1830 — 1831 рр. у Королівстві Польському з ініціативи його учасників у Східній Галичині було створено ряд польських таємних політичних організацій, що розгорнули пропаганду антиабсолютистських і республіканських ідей серед різних верств населення. До цього підпільного руху включилася значна частина української молоді. В окремих таємних організаціях набула поширення ідея об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку. 3 середини 40-х рр. революційну пропаганду в Східній Галичині проводили польські революціонери Е. Дембовський, Ю. Госляр, М. Мазуркевич та ін. Вони закликали народ до боротьби проти австрійського абсолютизму, за відновлення незалежної Польщі, встановлення влади народу, ліквідацію соціального й національного гноблення. Діяльність демократичного підпілля сприяла тому, що передові ідеї епохи — ідеї свободи, рівності, демократії — проникли у свідомість широких верств населення.

Революція 1848-1849 рр. поклала край меттерніхівській бюрократично-поліційній системі. Та вистоявши під натиском революційної бурі, правлячі кола Австрії у 50-х рр. пішли на зближення з угорським і польським дворянством. У 60-х рр. цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині. Це фактично означало передачу адміністративної влади в краї польській аристократи, спричиняло нове ущемлення національних прав українського населення. Йому за таких умов декларовану Федеративною конституцією 1860 р. рівність національностей довелося обстоювати у тривалій, важкій боротьбі.

Внаслідок реформ та інших урядових заходів наприкінці XVII ст. створення релігійного фонду підтримки сільських священиків, заснування духовної семінари для уніатів у Відні 1774 р. , відкриття греко-католицької духовної семінари у Львові 1873 р. , створення при Львівському університеті, відкритому 1784 р. , так званого Руського інституту українська національна інтелігенція, що тоді рекрутувалася майже виключно з середовища греко-католицького духовенства, піднялася до сприйняття нових ідейних віянь. Саме з її лав як найбільш освіченої суспільної верстви вийшли перші будителі національної свідомості західних українців.

Перша хвиля національного відродження в Галичині була пов'язана з діяльністю перемишльського культурно-освітнього осередка, що сформувався навколо єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського у 20—30-х рр. XIX ст. До цього осередка входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Иосиф Левицький та ін. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва І Могильницький став автором першої в Галичині «Граматики» української мови (початок 20-х рр. ) і наукового трактату «Відомість о руськом язиці», в якому доводив, що українська («руська», за його визначенням) мова започаткована ще в Київській Русі. Інтерес до національної історичної спадщини й мови та усної народної творчості почали виявляти й представники духовенства на інших західноукраїнських землях Іоанникій Базилович, чернець Мукачівського монастиря, став автором першої наукової праці з історії Закарпаття — «Короткого нарису фундації Федора Коріатовича» (Кошиці, 1799 — 1805 рр.), в якій документально обгрунтував автономність закарпатських русинів як невід'ємної частини східного слов'янства. Згодом (1843) фундаментальну шеститомну «Історію карпатських русинів» створив відомий учений — славіст і церковний діяч Михайло Лучкай. Він був також автором першої на західноукраїнських землях друкованої порівняльної «Граматики слов'яно-руської мови» (Буда, 1830 р. ), в якій подібно до перемишльських діячів висловлювався за церковно-слов'янську мову (в її карпато-українській редакції) як літературну мову закарпатських українців. На Буковині першу спробу друкувати українські народні пісні кириличною азбукою зробив Іван Велигорський (1806). Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві Гаврило Продан і Василь Фарлеєвич продовжували вживати застарілу книжну мову Перша друкована на Буковині світська книжка «Псалми» В Фарлеєвича (1846) була написана, за висловом Юрія Федьковича, «мовою ченців XII ст.».

У 30 — 40 рр. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання романтиків «Руська трійця» Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевич (1811 — 1866) та Яків Головацький (1814 — 1888), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінари. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали над гіркою долею народу.

Засновники об'єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ, допомогти усвідомити «гідність свою і свою силу» і тим самим підтримати і продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, підпорядкували вирішенню цього завдання усю свою багатогранну, багато в чому піонерську діяльність. Вони займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері значного комплексу гуманітарних дисциплін (народознавства, фольклористики, мовознавства, пам'яткознавства, джерелознавства, археографії, історіографії, літературознавства), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю Новаторським підходом були позначені їхні виступи за утвердження національної літератури живою розмовною мовою і створення цією мовою шкільних підручників (наприклад, «Читанка» М. Шашкевича), проти латинізації письменства (брошура «Азбука і abeca-dio» М Шашкевича), спроби впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції, церковні проповіді, оспівування в літературних творах патріотизму, поетизація героїчних сторінок національної історії.

Визвольні мотиви у сконцентрованому вигляді знайшли своє відображення в підготовлених « Руською трійцею» альманахах. Особливо відзначився цим рукопис «Зорі» (1834), який через цензурну заборону не побачив світу. Цими ж мотивами, хоч і в дещо приглушеному звучанні ( з огляду на цензуру), наскрізь пронизана і славнозвісна «Русалка дністрова» (1837). Ця перша народна книга, ластівка нової, демократичної культури на західноукраїнських землях, своєю формою (живою народною мовою, фонетичним правописом, «гражданським шрифтом і ще більше своїм змістом), тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, возвеличенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, Бойчука, подвигів козацтва, учасників гайдамацького руху) маніфестувала нескореність духу українського народу.

Сміливий виступ авторів одразу проти усіх авторитетів — політичного, соціального й літературного — дав підставу І. Франкові назвати цю книгу «явищем наскрізь революційним». Своїм змістом вона цілком відповідала тій міси, на яку чекав від спогадів про минуле М. Шашкевич допомогти «воскресити в новій силі руську славу, руську власть!» Разом з тим це була перша в Україні книга, яка, за словами І. Франка, вказувала «далекий ясний образ свобідної всеслов'янської федерації в освіті і спільній роботі політичній». Появу «Русалки Дністрової» прихильно зустріли однодумці «Руської трійці» її вітали визначні національно-культурні діячі України (М. Максимович, О. Бодянський, І. Срезневський, Т. Шевченко, М. Костомаров), представники польської, чеської, сербської і хорватської громадськості. Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка Дністрова» поряд із «Кобзарем» Т. Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Підсумком патріотичної діяльності «Руської трійці» стало формальне визначення основних програмних засад українського національного руху в публіцистичній статті. Я Головацького «Становище русинів в Галичині», опублікованій німецькою мовою під псевдонімом Гаврило Русин у німецькомовному «Щорічнику з слов'янської літератури, мистецтва і науки» (Лейпціг, 1846 р. ). Цими програмними положеннями передбачалось піднесення українців Австрійської імперії до рівня інших національно відроджуваних слов'янських народів звільнення народних мас, передусім селянство, від гніту дідичів, бюрократи і лихварів, насамперед шляхом скасування панщини або заміни її чиншем, підняття середнього стану, піднесення промисловості, культури і законності шляхом поширення загальнокорисних знань рідною мовою, запровадження шкільної освіти рідною мовою, викладання української мови у вищих школах з метою підготовки кадрів інтелігенції, здатної працювати в українськомовному середовищі, розвитку літератури, культивування історичних традицій, заснування журналів.

Першими кроками діяльності в дусі цих програмних засад були видання братами Яковом та Іваном Головацькими альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846 — 1847рр ), який продовжував традиції «Руської трійці», поява в середовищі українських міщан Львова проекту заснування товариства «Руська матиця» для видання популярних книг для народу та його періодичного друкованого органу «Галицька пчола» (1847), пожвавлення праці духовенства над заснуванням україномовних народних шкіл (1847).

Стаття Я. Головацького, як і загалом діяльність «Руської трійці», знайшла жвавий відгомін не тільки в Галичині, а й поза її межами її знали і схвалювали представники інтелігенції Буковини, серед яких поширювавася також альманах «Вінок русинам на обжинки» Знайомство з діяльністю «Руської трійці» сприяло формуванню літературних інтересів та визначенню патріотичного напряму творчості закарпатського письменника Олександра Духновича (1803 — 1865). Багато спільного має, зокрема, його патріотична поезія «Вручаніє» («Я русин бил, єсьм і буду») з віршем М. Шашкевича «Руська мати нас родила». Визначною подією в культурному житті Закарпаття став вихід у світ його букваря «Книжица читальная для начинающих» (1847). Це була перша на Закарпатті книга, написана для народу, і народною мовою. Вона здобула велику популярність у краї, витримала кілька видань і була важливим засобом протидії політиці мадяризації щодо закарпатських українців.

Таким чином, діяльність «Руської трійці» започаткувала еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення наукових і культурно-мовних завдань до постановки завдань політичних і соціально-економічних.

У 1848—1849 рр. у більшості європейських країн відбулися революційні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила тут розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті і тим самим демократизацію політичного процесу. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід'ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за здійснення своїх емансипаційних прагнень, за досягнення національної свободи. Звідси пішла назва революції — «Весна народів».

Основним вогнищем українського національного руху 1848 — 1849 рр. стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства врученням 19 квітня 1848 р. губернатору Ф. Стадіону петиції на ім'я імператора. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадському житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань.

Потому, 2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація — Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848 — 1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька» — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком...»То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація.

За ініціативою Головної руської ради за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ у дусі програмних засад, сформульованих 1846 р. Я.Головацьким, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто, за її національно-територіальну автономію, за демократизацію народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо. Вони виступали з ініціативою створення українських військових і воєнізованих формувань(національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйону так званих гірських стрільців), які розглядали як зародок збройної репрезентації українців, здатної стати на захист їх національних прав.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог українських народних мас, все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. її першим професором став Я. Головацький.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» — культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу.

Активізувалося літературне життя. Послідовники М. Шашкевича — письменники М. Устиянович і А. Могильницький у той час написали свої найкращі літературні твори. Вперше було зроблено спробу перевидати в Галичині кращі твори нової української літератури (твори І. Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка). Деякі газети стали вміщувати повідомлення про громадсько-культурне життя в Україні, інформації про створення в Києві Кирило-Мефодіївського братства та революційну діяльність Т. Шевченка. Революція дала поштовх і активному театральному рухові, в якому широко використовувалися культурні надбання Наддніпрянської України — п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль — чарівник» І. Котляревського , «Сватання на Гончарівці Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні (в Коломиї) та заснування 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти Народного дому у Львові.

Піднесення українського національного руху в Галичині на політичний рівень, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх структур, висунення і поступова реалізація програми національного самоутвердження українців на території їх компактного проживання — у східній частині Галичини в межах конституційної Австрійської монархії вороже зустріли польські громадські кола. Вони продовжували уявляти себе єдиними повноправними господарями краю і виношували плани відродження польської державності, спочатку хоча б у вигляді крайової автономії для всієї Галичини з її українською частиною включно.

На цьому грунті польсько-українські відносини під час революції значно загострилися, набуваючи інколи характеру міжнаціонального конфлікту. Навколо українського питання виникла гостра полеміка. Позицію української демократії в ній репрезентував священик із с. Ветлини на Лемківщині Василь Подолинський (1815 — 1876). У брошурі «Слово перестороги», надрукованої влітку 1848 р. у Сяноку, він висунув постулат національної незалежності українців та налагодження українсько-польських відносин на демократичній і рівноправній основі. «Так, ми — українці, — заявляв він, — і віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної України... Ніщо не зможе здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи...Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно». Національне визволення він пов'язував з досягненням національної свободи усіма слов'янськими народами і влаштування ними свого буття на федеративних засадах. Сформульований В.Подолинським ідеал національної незалежності українського народу та його бачення шляхів досягнення цього ідеалу засвідчили початок нового етапу в розвитку національно-політичної ідеї в Галичині, що йшла від «Руської трійці», етапу, який відповідав рівневі національно-політичної думки на Наддніпрянській Україні, репрезентованої концепцією Кирило-Мефодіївського братства.

Революція дала поштовх активізації народних мас Північної Буковини. Поряд із селянським повстанням під проводом Лук'яна Кобилиці там набув поширення рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини з Галичиною. У відповідь на клопотання дворянської верхівки про відокремлення Буковини від Галичини буковинські селяни-депутати виступали із заявами протесту у Віденському рейхстазі. Проти цього наміру рішуче висловились і представники сіл всієї Буковини на зборах у Чернівцях у листопаді 1848 р. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р. адміністративно відокремив Буковину від Галичини.

Революція сприяла виникненню українського національно-визвольного руху на Закарпатті. Через ігнорування угорським ліберальним дворянством та його вождями національних інтересів українського населення частина закарпатської інтелігенції на чолі з Олександром Духновичем і Адольфом Добрянським висунула ідею об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. її підтримала Головна руська рада у Львові. Однак австрійський уряд не дозволив цього, вбачаючи тут крок до об'єднання цих західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною, а тим самим і загрозу втрати їх для Австрії. Зрештою 1849 р. уряд дозволив адміністративно виділити в окремий заселений українцями Ужгородський округ з правом формувати там місцевий управлінський апарат з представників української інтелігенції. Було також дозволено навчати дітей українською мовою у початкових школах і лише деякі предмети викладати українською мовою в гімназіях.

Отже, національний рух на західноукраїнських землях 1848 — 1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної австрійської монархи, чимало зробив для втілення цієї програми в життя. Ряд її завдань він спромігся виконати, реалізацію ж інших, складніших, залишив у спадщину патріотичним силам наступних поколінь.

З розгромом об'єднаними силами Австрії і Росії, угорської революційної армії влітку 1849 р. в імперії Габсбургів був відновлений абсолютистський режим з його централістично-бюрократичною системою. Новий виток народного руху почався в 60-х рр уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму.

Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб Українську інтелігенцію (переважно духовенство і чиновництво) відтісняла політично і економічно домінуюча польська й угорська верхівка Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на одержання політичної переваги в краї у 1848 — 1849 рр. за допомогою Габсбургів, не відмовляючись від лояльності щодо Австрії, почала шукати підтримки в Росії. Відходячи поступово від ідеалів національного руху часів «Руської трійці» і «Весни народів «, вона дедалі більше схиляється до консерватизму,солідаризується з російськими слов'янофілами в прагненнях до злиття роздрібнених частин слов'янства в єдине політичне ціле під главенством царської Росії.

Інтелігенція категорично заперечує реальне існування східнослов'янських націй (російської, української і білоруської) та рішуче обстоює тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховує і населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, отже, стає на шлях національного самозречення Представники цього табору, яких стали називати «старорусами», «твердими русинами», а згодом — «москвофілами» або «русофілами». Щедру фінансову підтримку надавали їм офіційні та деякі громадські кола Росії, спрямовуючи їх на протидію українському рухові.

За таких умов носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти її появі частково сприяла шкільна реформа 60 — 70 рр., згідно з якою шкільництво перейшло у відання світських освітніх органів. Було запроваджено обов'язкове початкове навчання дітей рідною мовою, завдяки чому в Галичині у 1868/69 навчальному році налічувалося уже 1293 державні початкові школи з українською мовою викладання. А наприкінці XIX ст. кількість письменного населення серед українців досягла близько 30%. З'явилися перші українські середні школи гімназії у Львові (1874 — 1878) та Перемишлі (1888). Відкривались нові україномовні кафедри у Львівському університеті та була заснована вперше кафедра української мови та літератури в новоствореному Чернівецькому університеті.

Молода інтелігенція 60-х рр. започаткувала новий, так званий народовський напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на грунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини Великий стимулюючий вплив на нього справили сповнені демократизму, народолюбства прояви тогочасного національного життя в Наддніпрянській Україні — «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа», інші українські видання Прагнучи наблизитись до українського життя, молодь жадібно ловила полум'яні заклики Т. Шевченка, кохалася в пам'ятках козацької слави і навіть одягалася по-козацьки, записувала народні пісні, впроваджувала в літературу і журналістику народну мову та український правопис — так звану кулішівку Для неї Україна стала обітованою землею, а «Кобзар» — євангелієм. Наслідуючи приклад України, вона намагалася виховувати у своїх співгромадян любов до народу, прищеплювати їм бажання підняти його культурно, економічно і політично.

Першими представниками нового напряму стали молоді письменники — романтики Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Згарський, Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич, які на початку 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію — громаду ( за зразком «Київської громади»), що зайнялася національним вихованням її учасників За її почином організувались учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Станіславі, Тернополі. Вони стали осередками жвавого патріотичного руху серед молоді 3 їх середовища вийшли визначні діячі національного руху Іван Франко, Остап Терлецький, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські, Євген Желехівський, Осип Маковей, Андрій Чайковський, брати Заклинські та багато інших.

Організаційною основою молодого руху стали спочатку редакції літературних часописів «Вечорниці» (1862 — 1863), «Мета» (1863 — 1864), «Нива» (1865), «Русалка»(1866). Згодом він розширився за рахунок новостворюваних товариств «Руська бесіда» (1861), при якому засновано перший професійний український театр (1864), «Просвіта» (1868), яке зайнялося виданням популярної літератури й організацією читалень по селах, Товариство імені Т. Шевченка для опіки над письменством (1873) (реорганізоване в наукове 1892 р. ), Руське педагогічне товариство (1881), що опікувалося розвитком українських шкіл, музично-хорове товариство «Торбан» (1870), яке популяризувало українські народні пісні, твори українських композиторів.

Зміцнивши свої традиції на культурній ниві, народовський рух почав відтісняти на другий план москвофільство і на рубежі 70-80 рр. поширив свою діяльність на політичну ниву. Початок їй поклало заснування політичних часописів «Батьківщина» (1879) для селян і «Діло» (1880) для інтелігенції. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу Душею нової організації став визначний публіцист Володимир Барвінський (1850 — 1883) — редактор «Правди», а потім «Діла». За його ініціативою у Львові 1880 р. було проведено всенародне віче за участю двох тисяч селян, що являло собою першу спробу єднання народовців з народними масами.

1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — Народну раду на чолі з Юліаном Романчуком, редактором «Батьківщини». Вона оголосила себе спадкоємицею національної програми Головної руської ради з 1848 р. і послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Утверджуючись у Галичині, народовський рух поступово захопив Буковину, започаткувавши національне відродження і на цій українській землі Важливою ланкою підготовки національно свідомої інтелігенції в краї стала заснована при нововідкритому Чернівецькому університеті (1875) кафедра української філософії, яку очолив народовець Гнат Онишкевич Засноване в Чернівцях товариство «Руська бесіда» (1869), що перебувало в руках москвофілів, 1884 р опанували народовці і надали йому спрямування галицької « Просвіти» Друкованим органом народовців стала газета «Буковина» (1885), першим редактором якої був поет Юрій Федькович (1834 — 1888). Плідно працювали на ниві національного відродження Буковини професор Степан Смаль-Стоцький (1859 — 1939) та письменник і композитор Сидір Воробкевич (1836 — 1903), відомий, зокрема, як укладач (спільно з І. Франком) першого в краї альманаху «Руська хата» (1877), до якого ввійшли твори буковинських, галицьких і східноукраїнських письменників Цей альманах заманіфестував їх прагнення зводити спільну будову національної літератури в дусі заповітів Т. Шевченка.

Репрезентований народовцями національний рух у Галичині мав чимале значення для Наддніпрянської України і для всієї загальноукраїнської справи. В умовах бюрократичних репресій проти українства в Роси Галичина, за словами М. Грушевського, незважаючи на тяжкі умови власного національного життя, прийняла на себе роль центру українського руху, духовного П'ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де створювались і удосконалювалися засоби національного, культурного і політико — суспільного відродження українського народу». Наддніпрянські патріоти, позбавлені можливості друкувати свої літературні твори рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині.

Тут побачили світ твори кращих літературних сил Наддніпрянської України П Куліша, Марка Вовчка, В. Антоновича, О. Кониського, І Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та ін. Водночас наддніпрянці надали фінансову допомогу галичанам у заснуванні всеукраїнського органу — літературно-громадського журналу «Правда» (1867 — 1880), літературного товариства імені Шевченка тощо. Народовські видання, надавши свої сторінки духовній еліті Наддніпрянщини, стали загальноукраїнською трибуною для пропаганди національної ідеї. В свою чергу, моральна і матеріальна підтримка наддніпрянців, їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню національного руху в краї, виходові його за межі вузького провінціалізму, на всеукраїнські обшири.

Проте з розширенням народовського руху у ньому почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло, радикалізувати і політизувати, подолати провінціалізм, зорієнтувати на ідеали загальнолюдського поступу, європейської цивілізації намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну І. Франко, підкреслюючи великий авторитет ученого серед галицької громадськості в 70— 80 рр. , зазначав, що «Драгоманов європеїзував галицьких русинів, перетворив доти панівне сетиментальне українофільство в свідоме змагання за здобуття не тільки національних, а й загальнолюдських прав українському народові».

Під його впливом у Галичині сформувалася ціла генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х рр. започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з Іваном Франком (1856 —1916), Михайлом Павлином (1853—1915), Остапом Терлецьким (1850 — 1902) і прагнула надати цьому рухові модерного європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот»(1878), «Світ» (1881 — 1882), організацію народних віч радикали покликали до політичної діяльності широкі народні маси Галичини і Буковини.

У 90-х рр. XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на грунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла , розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.

У Галичині першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені нові партії : Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) — найпотужніша і найвпливовіша в краї, Українська соціал- демократична партія — УСДП (1899) і Католицький русько-народний союз (1896), перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.

Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об єднання його земель. РУРП здійснення своїх ідеалів убачала «лише при повній самостійності політичній русько-українського народу . Метою УНДП, вказувалось у відозві її керівного органу — Народного комітету — від 5 січня 1900 р., є «незалежна Русь- Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». УСДП в програмній статті свого органу «Воля» заявляла: «Наша ціль : є вільна держава українського люду — Українська республіка». Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (1907) та Радикальна партія (1906).

З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політичного компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою і крайовою адміністрацією Галичини (так звана політика «нової ери») та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним проводом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, на організацію народних мас. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство зрештою втрачає свої колишні позиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким (1865-1944) остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух. Суспільство, одностайне в своїх національних змаганнях, стає на шлях політичних й культурних здобутків.

Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей, І. Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало «вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього».

Великих масштабів набув вічевий рух 1905 — 1906 рр., який проходив під гаслами демократизації виборчої системи. У вічі з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права, яке відбулося з ініціативи УНДП у Львові 2 лютого 1906 р., узяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян, що засвідчило високу політичну свідомість галицьких українців. У результаті тривалої боротьби під час виборів, проведених після виборчої реформи 1907 р., українцям удалося домогтися обрання 27 представників українських партій (22 — від Галичини і 5 — від Буковини) до Державної Ради у Відні і 29 — до крайових сеймів (12 — в Галичині і 17 — на Буковині). Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права в парламенті і сеймі.

Активізація політичного життя й зростання незалежницьких настроїв у Галичині і Буковині мали значну притягальну силу для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Тривалий час там знаходили пристанище і простір для політичної діяльності політемігранти з України Д.Антонович, В. Винниченко, М. Вороний, Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк, С. Петлюра, М. Русов, Г. Хоткевич, Б.Ярошевський та ін. Львівський журнал «Правда» першим опублікував реферат з програмними засадами ранніх наддніпрянських самостійників — членів Братерства тарасівців (1893).

Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої на Наддніпрянщині української партії — РУП. У Львові було опубліковано її трактат «Самостійна Україна», підготовлений М. Міхновським. У Львові й Чернівцях 1902-1904 рр. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцем проведення її другого з'їзду (1904). Там знаходилась також партійна друкарня, де випускались у світ партійні видання, політичні органи «Добра новина» (1903), «Селянин» (1903-1905), «Праця» (1904-1905), а також брошури, листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП «Гасло» (1902-1903). «Згодом аналогічну діяльність проводила у Львові

УСДРП (1905-1907). Львів був також місцем заснування Української соціалістичної партії (1900). Таким чином, західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.

Xарактерні для життя західноукраїнського селянства у другій половині XIX — на початку - XX ст. явища безземелля і малоземелля, безробіття через надлишок робочих рук, тягар нестерпних податків призвели до масової еміграції, переважно спрямованої на Американський континент, де ще тоді було чимало територій, неосвоєних народногосподарською діяльністю людини, і уряди таких країн, як США, Канада, Бразилія, заохочували масове переселення з-за кордону.

Першими українськими переселенцями до США у 70-х рр. XIX ст. були закарпатці. Найбільше їх було серед шахтарів, яким заробітки діставалися найважче через вкрай тяжкі умови праці, постійний ризик підземних аварій з небезпекою для життя, хронічні хвороби легенів тощо.

Духовним життям українських переселенців опікувалися церковні пастирі. З 1884 р. і до кінця 90-х рр. українські поселенці спорудили понад півсотні церков і каплиць. Церковне життя поєднувалося з культурно-просвітнім, що сприяло підтриманню національної самосвідомості переселенців. Для дітей українців при церквах відкривалася школи українознавства. І діти, і дорослі охоче відвідували там же створені українські самодіяльні хорові, музичні, танцювальні й драматичні гуртки. Організовані у багатьох місцях компактних поселень українців їхні громадські об'єднання — так звані «братські союзи» — налагодили видання українських часописів. Заснована 1893 р. священиком Григорієм Грушкою як друкований орган Українського народного союзу україномовна газета «Свобода» видається в США й донині.

На кінець XIX ст. українська громада в США налічувала більше 200 тис. чоловік. І хоч у масі своїй вона жила тоді ще у нестатках, але, завдяки піклуванню національно свідомих церковних і світських просвітників, зберігала народні традиції і громадський побут, усвідомлювала себе єдиною спільнотою.

Кількісно набагато меншою наприкінці XIX ст. була українська громада Канади. За десятиріччя з часу прибуття туди 1891 р. перших переселенців вона зросла до 24 тис. чоловік. Переважну їх більшість становили колишні галичани й буковинці. Земельні ділянки від уряду одержували у безлюдних лісових хащах.

Сяк-так спорудивши землянку для тимчасового мешкання, майбутні фермери вдень і вночі (і то протягом не одного року), щоб мати ділянку поля, корчували ліс. А щоб придбати робочу худобу, плуг, борону, інше сільськогосподарське знаряддя, щороку на кілька місяців залишали свої господарства і наймалися працювати на шахти й заводи, на прокладання шосейних доріг і залізниць, на спорудження міст.

Здебільшого воліли жити селищами з обов'язковою наявністю церкви, школи, пошти тощо. Так само, як це зробили українські першопереселенці у США, їх земляки у Канаді одне з перших своїх селищ, яке виросло на цілинних землях за 200 миль від Вінніпега, назвали «Україною». Потім новоутворені селища називали іменами існуючих на Україні міст і сіл, а також видатних синів українського народу — Б. Хмельницького, І. Сірка, Т. Шевченка та ін. Назви селищ — Воля, Свобода, Згода, Мир.

Найтяжчими на американському континенті виявилися труднощі, яких зазнали українські першопереселенці у Бразилії та Аргентині. Природні умови тут були зовсім інші, ніж на Батьківщині. Одинаками перші сміливці з Галичини і Буковини прибули сюди ще в 70-80-х рр. XIX ст. Далеко не всім в умовах незвичного тропічного клімату серед незаселених пустель, прерій і джунглів удалося здійснити мрію про створення власного фермерського господарства. Хронічні хвороби, великий відсоток смертності через брак елементарної медичної допомоги та антисанітарно, побутових умов призвели до того, що чимало українців повернулося до дому.

І все ж переселення українців на Американський континент продовжувалося і в перше десятиріччя XX ст. Тоді сюди приїхало близько 300 тис. чоловік з Галичини і Буковини, а 40 тис. — із Закарпаття. Проте не лише у фермерстві та робітництві шукали тепер поселенці шляхів до свого працевлаштування. Серед них з'являються й перші підприємці, щоправда, на той час переважно у сфері обслуговування. Вони відкривали корчми, крамниці, ремісничі майстерні, склади постачання населенню палива, пекарні, які своєю високоякісною продукцією (хлібобулочні вироби, печиво медівники, торти та ін. ) набули доброї слави і серед корінного населення.

Апогеєм українського національного руху в США стало створення у 1915-1916 рр. двох великих крайових суспільно-політичних організацій — «Федерації українців у Злучених Державах» і «Української Ради в Америці».

Розвивалося й громадське життя українців Канади, кількість яких за перше десятиріччя XX ст. зросла на 85 тис. чоловік На 1904 р. в українських поселеннях Канади налічувалося 40 початкових шкіл, хоча цієї кількості було замало тисячі українських дітей не мали змоги навчатися грамоти. Загострилася потреба в учителях української мови. Для їх термінової підготовки у штаті Манітоба відкрилися вчительські курси За період їх роботи з 1905 до 1911 р. вони випустили понад 300 учителів. Отже, навчання було двомовним — англійсько-українським. Використовувалися підручники, надіслані з Галичини В свою чергу, серед українських поселенців збиралися кошти для фінансування українських шкіл у Галичині, приймалися резолюції на підтримку вимоги відкриття українського університету у Львові. Великого розмаху серед канадських українців набув культурно-просвітницький рух. Відкриті в різних поселеннях Канади українські читальні не тільки популяризували твори класиків української художньої літератури, а й стали місцем вечірнього навчання дорослих, влаштування театральних вистав і концертів. Зростаючий громадський авторитет українців серед корінного населення Канади відкрив їм шлях до загальної суспільно-політичної діяльності Українців стали обирати до органів міського або провінційного управління.

№ 17 Україна в роки Першої світової війни

Жодна із війн в світовій історії не обходилась без жертв і розрух. Особливих масштабів вони віщували набути в ході військового зіткнення, до якого з невідворотністю наближались провідні європейські країни а за ними і держави на інших континентах уже з рубежа XIX і XX століть.

З метою перерозподілу світу оформились два угруповання — Четверний (спочатку троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Антанта (Англія, Франція, Росія до яких пізніше, вже в ході війни, приєднались Італія, США, Японія та деякі інші держави).

Серед основних суперечностей, що викликали перманентну напругу та конфлікти, були стосунки між Росією та Австро-Угорщиною, Росією та Німеччиною. І вже через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапляла у сферу першочергових інтересів ворогуючих коаліцій, ставала одним із епіцентрів майбутнього військового протиборства.

На момент вибуху світової війни українські землі продовжували бути поділеними між двома найкрупнішими імперіями - Російською та Австро-Угорською. І обидві імперії не приховували своїх давніх задумів — територіального розширення, передусім за рахунок українських земель.

Росія планувала силою зброї довести «споконвічність» своїх прав на Галичину і Прикарпатську Україну Австро-Угорщина, природно, не збиралася не лише поступатися жодною із етнічних українських територій — Східна Галичина, Буковина, Закарпаття (Карпатська Русь), але і мріяла про те, щоб захопити всі західноукраїнські землі. Не відходили в минуле висунуті ще наприкінці XIX століття, плани реалізації під зверхністю Німеччини Пангерманського союзу, згідно яких в сферу життєвих інтересів останнього потрапляла Україна. Навіть сили, що лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, й ті беззастережно включили до майбутнього утворення галицькі та західноукраїнські землі як «історично польські».

На приєднання до себе українських земель Бесарабії й частини Буковини за сприятливого розвитку військового конфлікту сподівалася Румунія.

Тонкий аналітик В. Липинський передбачав такі найголовніші гіпотетичні можливості для України в разі військового зіткнення Роси та Австро-Угорщини.

1) Якщо на території України залишиться все як і було й війна закінчиться розширенням Австрії в напрямі Адрюнополя, то тоді Україна заплатить за цей конфлікт кров'ю українських солдатів з російської та австрійської армій і в результаті виявиться ще більше ослабленою,

2) Якщо ж Росія у війні з Австрією захопить Східну Галичину й Буковину, то це для українського національного руху буде катастрофою,

3) Якщо Австрія окупує частину Правобережної України, то захоплена територія опиниться в такому ж становищі, в якому тоді знаходилась Східна Галичина — тобто неминуче стане об'єктом польської експансії.

Посилена увага до українського питання пояснювалась не лише далекосяжними планами територіальних надбань, але й стратегічними розрахунками на ближчу перспективу — майбутні військові суперники прагнули підірвати потенціал, могутність противної сторони через свідоме провокування у її стані сепаратистських рухів. Зрозуміло, що ідеологічні зусилля тут спирались на досить масштабну державну підтримку, ставали обопільним місцем докладення зусиль різних спеціальних служб тощо. Наприклад, значну увагу до України напередодні війни виявляли міністерства закордонних справ і преса Англії та Франції. Вони прагнули так «зрежисерувати» прийдешні події, щоб в результаті розгортання українського сепаратистського руху ослаблялася Австро-Угорщина Швеція ж, навпаки, слідом за Німеччиною, чекала на такий результат, але вже щодо Росії.

Найбільших і безпосередніх зусиль тут докладали найближчі сусіди України. Так, при міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини виник спеціальний відділ «Українська агітація». Його мета була цілком конкретною — ідеологічна «обробка» українців.

В Державному історичному архіві Росії в Санкт-Петербурзі у фондах вищих органів управління Російської імперії збереглося багато документів, в яких напередодні і в ході війни фігурувало українське питання. У щотижневих і щоденних доповідях цареві Миколі II, Голові кабінету міністрів, міністрам — внутрішніх справ,закордонних справ, військовому та ін. — оглядах зарубіжної преси, у доповідях, складених на основі розвідувальних даних, завжди існував розділ «Українське питання». Нерідко він набував досить значного обсягу, іноді складав окремі папки.

Зібрані в тих фондах матеріали свідчать, що напередодні і в ході Першої світової війни у Австро-Угорщині та Німеччині практично щоденно публікувалась маса матеріалів з «українського питання». В Росії український визвольний рух незмінно вважали плодом австрофільських, германофільських зусиль, а в Австро-Угорщині по ньому наносили постійні удари, інкримінуючи українцям москвофільство.

Отже, посилення шовіністичних настроїв як необхідний складовий елемент підготовки і розв‘язання Першої світової війни створювали вкрай несприятливі обставини для розвитку українського національного руху, породжували наростаючі репресії проти нього в обох ворогуючих коаліціях.

Аналізуючи на основі численних фактів розвиток визвольної боротьби в Україні, М. Грушевський доходив висновку, що терор і репресії, в тому числі й такі масовані, яких зазнало суспільство після 1907 р. , не зламали волі українців «Навпаки, — стверджує видатний історик, — на загальнім тлі всеросійської реакції й спаду революційної хвилі, в порівнянню з пониженням громадянської енергії, яке давало себе знати в сих роках в громадянстві російськім, український рух з його неослабною волею до розвитку і боротьби ставав явищем все більше яскравим і політичним».

З українським рухом, як важливим реальним чинником, почали рахуватись і власті, що вдавались лише до окремих ударів по ньому, не маючи вже змоги здійснити фронтальну атаку, і загально-російські революційні організації, що намагалися встановити контакт з визвольними тенденціями народів національних окраїн, влити їх потенціал в єдине русло антисамодержавної боротьби На силу й значення українського руху дедалі більшу увагу почала звертати й російська інтелігенція в Україні.

Як виявиться врешті-решт, український фактор, українське питання стануть вагомою причиною розвалу в ході війни обох імперій Романівської та Габсбургської, приведуть до логічної появи на геополітичній карті світу української держави. Однак, цьому передуватумуть роки неймовірних людських випробувань, незчисленних страждань і бідувань.

19 липня (1 серпня) 1914 р. державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних, спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні напрямки світового конфлікту. І так уже судилось долею, що реалізовувались значною мірою за участі українців, які змушені були стріляти один в одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага українського «гарматного м'яса» у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так в Росії на 1917р із 15,5 млн чоловік, мобілізованих на війну, 4,5 млн складали українці.

В австрійській армії відсоток українців був порівняно меншим, зважаючи передусім на питому вагу українського населення у складі габсбургської монархії Однак, тут була і своя специфіка.

На підтримку віденського уряду з перших днів війни висловився «Український січовий союз», заснований ще в 1912 р. На початок війни у ньому об'єднувалось 16 тисяч юнаків — добровольців. За перші два тижні серпня 1914р. виявили бажання приєднатися до них ще близько 14 тисяч Австрійський же уряд дозволив сформувати український регіон, який би не перевищував 5 тисяч чоловік. Його командиром було призначено ректора приватної української гімназії в Рогатині М.

Галущинського. Однак блискавичне захоплення російською армією Галичини на початковому етапі війни зашкодило повномасштабній реалізації починання 2 тисячі легіонерів переїхали в район Стрия-Мукачевого, де створили перший полк січових стрільців (командир Г. Коссак), а також резервний батальйон, які невдовзі влилися у відповідні підрозділи австрійської армії.

Політична еліта українства розбилась на три основних табори.

Більшість діячів українських партій і організацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду за ' російську орієнтацію» Лідери ТУПа ліберали Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський ввійшли до створених повсюдно відділень. Всеросійського союзу земств і міст В 1916 р. до Союзу вступив С. Петлюра і одержав призначення по мічника уповноваженого Союзу на Західному фронті. Так же чинили і деякі інші діячі УСДРП та ' Спілки'. За оцінкою В. Винниченка ці люди орієнтувались на добре широке серце руської демократи на грім перемоги, який зм'ягчить круте серце царизму аж до народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх іі неосяжних просторах. Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руським. Виявилася орієнтація і на «німецький штик». Звичайно, в межах російської України вона знаходилась у латентному стані Розрахунок тут був на те, що в ході війни буде знищено основу національного гніту — царизм «А німецький імперіалізм — експлуататор культурний і розумний.

Третій табір політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, таких поглядів дотримувались переважно соціалістичні течії. Однак це твердження вірне лише до певної міри. Соціалісти теж переживали складні часи, роздиралися внутрішніми суперечностями, наочним прикладом чого була ситуація в УСДРП. Більша її частина пройнялась відверто оборонськими настроями і мала своїм рупором газету, (Украйнская жизнь) що виходила в Москві.

У спеціальній декларації якою видання відгукнулось на початок війни, містився заклик у виборі між Росією і Австро Угорщиною стати на сторону Росії більше того «сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдання, яке випало на її долю'. Там же викривалась нещира політика Відня щодо українців

Інша ж частина УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми «спілчанами» М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 4 серпня 1914 р. у Львові «Союз визволення України» (СВУ) як позапартійне об'єднання СВУ виступав за перемогу у війні кайзеровської Німеччини. У поширеній Союзом відозві , До українського народу в Росії на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, доводилося, що не варто боятись приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан, «Січові стрільці»), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе «свободу і волю» і врешті «вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією».

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися «державної самостійності України» у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою. Союз не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій і в такому разі розраховував на створення осібного автономного краю (коронного краю).

В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представників усіх політичних партій Галичини. 3 серпня 1914р. «Побіда австро-угорської монархи буде нашою побідою, — наголошувалось у документі — І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб'є година визволення України».

Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом «Послами» відбули до Берліна — О. Скоропис-Йолтуховський, Стамбула — М. Меленевський, Софії — Л. Ганкевич, Рима — О. Семенів, Швеції та Норвегії — О. Назарук, Швейцари — П. Чикаленко.

Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Укранської держави.

СВУ видавав значну кількість літератури, періодики, що поширювалася серед українського населення країн Четверного Союзу, емігрантів та військовополонених. Деякі видання «Союзу», наприклад історичні праці М. Грушевського та географічні твори С. Рудницького, виходили німецькою мовою. Крім «Вісника Союзу визволення України» виходили журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених «Розсвіт» (Раштат), «Вільне слово» (Зальцведель), «Громадська думка» (Вецляр), «Розвага» (Фрайштадт), «Наш голос» (Иозефштадт).

Робота серед військовополонених українців була однією з важливіших завдань СВУ Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися деякого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. 3 часом вдалося сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердатель (Австро-Угорщина) — близько 30 тисяч, а також Раштат, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) — більше 50 тисяч. Туди направлялися вчителі, інструктори з українців, які відкривали і забезпечували функціонування шкіл грамоти, бібліотек, читалень, курсів української історії та літератури, політичної економи, кооперації, німецької мови, створювали аматорські театри, хори, оркестри. Будувались церкви, засновувались каси взаємодопомоги, відкривались кооперативні крамниці та чайни. До діяльності СВУ явно неприхильно поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М. Грушевський. Настороженість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини, збереглись і надалі, відчутно давали себе знати навіть у 1917-1918 рр.

Не виправдились надії «Союзу» і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієнтації, дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів «Союзу», волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв'язанні внутрішніх проблем. Врешті уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоч військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв'язки з Союзом.

До всього врешті додавалося ще й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації змушені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л. Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», на сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».

Водночас Л. Юркевич (псевдонім — Рибалка) втягнувся у затяжну полеміку з В Леніним, викриваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідоме чи несвідоме протиставлення демократичним засадам розв'язання національного питання.

Природно, що все це викликано зворотну реакцію — і Л. Юркевича критикували як однопартійці, так і вождь РСДРП.

Спочтатку до позицій «Боротьби» схилявся і В. Винниченко Але невдовзі він віддав перевагу співробітництву в «Украинской жизни», що призвело до розриву з соціал-демократами, які групувалися навколо «Боротьби». Взагалі ж, бажання сидіти водночас на двох стільцях, закінчилося невдачею і лише завдало додаткової шкоди загальнопартійним інтересам.

Початок війни на українських теренах виявився вдалим для російської армії Російські війська зайняли частину Буковини (разом з Чернівцями), захопили Східну Галичину, вступили в Карпати. Після чотирьохмісячної облоги на початку березня було взято фортецю Перемишль.

Уже в процесі відступу з етнічних українських земель австро-угорська влада, командування армії вдалися до масштабних репресій проти місцевих жителів. У пошуках винних за провал кампанії вони охоче схопились за версію польської адміністрації провінції, згідно якої невдачі стали наслідком «зради українців», які начебто таємно симпатизували й допомагали росіянам.

Русофілів, а відтак і всіх підряд українців, почали заарештовувати, страчувати без суду Тисячами їх гнали до австрійських концентраційних таборів. Лише у сумнозвісному Талергофі, в Штири, де в жахливих умовах (особливими звірствами, за свідченнями очевидців, відзначались мадьяри) утримувалися більше 30 тисяч українофілів і русофілів Внаслідок тифу протягом короткого часу загинуло більше тисячі чоловік І хоч в епідемія пішла на спад, щоденні смерті з різних причин, в тому числі через погане харчування, стали звичним явищем. Незважаючи на запаморочення шовіністичним чадом, навіть австрійський парламент змушений був реагувати на нелюдське ставлення до українців.

Із завойованих російською армією територій Галичини й Буковини було створено чотири губернії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська, Чернівецька), які об'єднали у військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом О. Бобринським, який заходився «розпеченим залізом ' викорінювати мазепинство», обертати місцеве населення на «настоящих русских», а греко-католиків на православних «Восточная Галиция й Лемковщина — испокон коренная часть единой великой Руси — заявив голова новоствореної адміністрації у Львові, — в зтих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство».

Сам Микола II демонстрував серйозність російських намірів, особисто прибувши на початку квітня 1915 р до Львова та Перемишля на оглядини новоприєднаних територій.

Спираючись на москвофільські елементи, зокрема створений у Києві «Карпато-русский освободительный комитет», здійснювалися рішучі заходи щодо явних і удаваних австрофілів, а відтак і українства в цілому. Так, членом згаданого комітету капітаном Наркевичем у видавництві Штабу Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту у липні 1914 р. було випущено брошуру «Современная Галичина Этнографическое и культурно-политическое состояние, в связи с национально-общественными настроениями» Де власне була записка, підготовлена в стінах російської військової контррозвідки під грифом «Доверительно Для широкого ознакомления офицеров Действующей армии».

В брошурі (вона повністю передрукована в праці Д. Солов'я «Винищення українства — основна мета Росії у війні 1914 року Матеріали до історії України за часів Першої світової війни» — Венніпег, 1963 — С 49-70) годі й шукати терміну «українець» То — «русский злемент», 1/4 млн якого «страдает во всех отншениях от культурного и политического засилия поляков, а также от экономического засилия евреев».

Водночас в брошурі акцентується увага на тому, що існує «украинский лагерь» — «своеобразное течение русской национальной жизни в Галичине, известное (под) названием «украйнофильства»и получившее кое-где кличку «мазепинства» за измену исконнимь русским началам».

Наслідків кампанії з таким ідеологічним забезпеченням чекати довго не довелось. На захоплених землях оперативно почали закривати українські часописи, книгарні, школи, костьоли, установи. Замість них відкривались російські видання, установи, учбові заклади, навіть православні церкви. Уже в перші дні після захоплення Галичини було вислано 34 греко-католицьких священники, серед них митрополит А. Шептицький. Згодом IX кількість досягла сотень. Почалася масова депортація підозрюваних у будь-яких «гріхах» місцевих жителів. Лише через Киш протягом кількох тижнів «прослідували» на Схід понад 12 тисяч галичан, інших жителів з прифронтової смуги.

Панування росіян в Галичині виявилось нетривалим В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 р. , більша частина втраченої у 1914 р. території вже в травні — червні була повернута, а в липні вся Галичина і значна частина. Волині перейшла до їх рук.

Це стало новим актом трагедії. Відступаючі російські війська взяли заручниками кілька сотень провідних українських діячів. 3 ними евакуювались в глиб Росії і тисячі русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних причин співпрацював з російською адміністрацією, і кому могли інкримінувати антиавстрійські настрої і дії.

Узагальнюючи численні конкретні приклади масового терору, що містяться у працях М. Грушевського та Д. Дорошенка, інших істориків, Н. Полонська-Василенко подає таку жахливу картину тих днів. «У зв'язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Пермі тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-их роках під час «великого згону». До жаху руїни приєдналися пошестя тифу, червінки, які косили «виселенців».

Новий прихід в Галичину, інші західноукраїнські землі австрійців, німців, поновлення польської адміністрації, їх прагнення якомога швидше викоренити все, пов'язане із російськими впливами, вилилось у нові репресії проти українства.

Відновлений у травні 1915 р. у Відні представницький орган — Загальна Українська Рада — спробував було декларувати необхідність завоювання незалежності «російською» Україною і запровадження автономії для Східної Галичини та Буковини. Однак, дедалі відвертіші схиляння офіційного Відня у бік поляків, нові обіцянки розширення влади останніх на українських територіях, змусили Загальну Українську Раду на знак протесту саморозпуститися. Звісно, то був акт відчаю. Надалі західноукраїнські інтереси відстоювала українська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Є. Петрушевичем. Постійних нищівних ударів зазнавало українство і в Україні. Ліквідовувались будь-які осередки українського культурного життя, українські організації, переслідувались періодичні видання.

Незважаючи на те, що київська газета «Рада» з перших днів війни намагалася демонструвати свою підтримку позиції самодержавства, вона була закрита. Та ж доля спіткала «Українську хату», тижневик «Село» Із запровадженням в Україні військового стану ситуація ще погіршала. На початку 1915 р. було заборонено видавати журнали «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературно-науковий вісник», «Записи українського наукового товариства», «Наша кооперація».

Зважаючи на умови військового часу, царські сановники планували новий наступ на українство Міністр закордонних справ С. Сазонов доводив «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак, після відчутних невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла.

Поразки російської армії на фронті та невіра у виправлення становища, у можливість стабілізації фронту через катастрофічний розвал економіки і поглиблення політичної кризи тримали у крайній напрузі населення всієї Правобережної України. Паніка особливо поширилася з фактичним початком евакуації з цього району восени 1915 р.

Губернські установи з Кам'янця-Подільського перенесли до Вінниці Київський університет перебазувався до Саратова, а Політехнікум — до Воронежа. Обговорювалось питання про евакуацію святинь Києво-Печерської Лаври. Почалось перевезення на схід державних закладів і установ.

Тим часом нависла нова небезпека над Галичиною. Після брусилівського прориву навесні 1916 р. , затяжних торгів між Берліном і Віднем щодо майбутнього польських земель, колишня територія Королівства Польського була віддана у повне розпорядження Прусії.

Австрійський уряд крок за кроком розширював реальну владу поляків над українцями, не лишаючи, по суті, сумнівів щодо майбутнього українських земель у складі відроджуваної Польщі Українство Австро-Угорщини, таким чином, зазнавало дедалі нових відчутних ударів і все ясніше розуміло безперспективність домогтися своєю відверто австрофільською позицією не те що прихильного ставлення, а хоч мінімальних поступок. Отже, напруга навколо українського питання впродовж всієї імперіалістичної війни не вщухала. Навпаки, час від часу вона досягала крайніх меж, об'єктивно примножуючи, розширюючи передумови для прийдешнього вибуху українського руху.

Тогочасна українська еліта групувалася в Товаристві українських поступовців (ТУП) і навколо нього. Вона дедалі гучніше подавала свій голос проти війни, що принесла стільки нещастя українському народу, за корінний переустрій Росії, розв'язання в ній національного питання «Ми, українські поступовці, — говорилось у декларації Ради ТУП «Наша платформа» (грудень 1916 р. ), — стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля, державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися і поступовуватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше».

Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом пропаганди й інші українські організації, в першу чергу молодіжні, що змушені були розгортати свою діяльність в підпіллі.

Поряд з ними виникали і осередки, що відстоювали принцип незалежності України. Так, восени 1915 р. у Катеринославі виник Ініціативний комітет Українського самостійного союзу.

Національно-визвольний рух в Україні щонайтісніше пов'язувався з іншими проявами суспільного протесту, що неухильно наростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

Війна суттєво підірвала продуктивні сили. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, було задуто 26 доменних печей. У сільському господарстві виявлявся гострий брак робочої сили, тяглової сили, реманенту. Посівні площі в Україні зменшились в 1916 р. на 1,9 млн десятин, а збір збіжжя впав на 200 млн пудів порівняно з 1913 р Найбільше потерпіли малоземельні селяни на 1917 рік з 3 млн 980 тис. селянських господарств 640 тис не мали засівів, 1,4 млн не мали коней, а 1 млн 142 тис не мали корів.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень як стихійних, так і зорганізованих різними антиурядовими партіями і організаціями — від ліворадикальних (анархісти, більшовики) до ліберальних (кадети).

Робітники України дедалі активніше включалися в страйкову боротьбу, поступово надаючи їй і політичного характеру. В 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників. В 1916 кількість страйків зросла до 218, а страйкарів — до 193 тис. Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали поміщицьких маєтків та економій. Всього за час війни в Україні стався 161 селянський виступ.

Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-Західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Набираючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах тотальної кризи існуючого ладу, боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні потрясіння уже в недалекому майбутньому.

№ 18. Роль та місце ЦР в українській революції 1917-1921 рр.

Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників, але цілком закономірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, наступними днями до страйкарів приєдналися частини столичного гарнізону, а Державна дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках. Тимчасового комітету Державної Думи 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни

Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українці, що становили значну частину особового складу гвардійських полків. Підтримавши вимоги страйкуючих робітників, ті стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію «на завоювання власних національно-політичних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів». Загалом політична діяльність українців у Петрограді 1917 р мала свою складну історію, до якої нам доведеться раз у раз повертатися.

Відзначимо ще одну особливість Лютневої революції. В ті дні, коли в столиці імперії нуртували політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України.

Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого.

Голова міської думи Ф. Бурчак просив Петроград підтвердити достовірність отриманої інформації. І лише вранці. 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали формуватися нові революційні органи влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об'єднаних громадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М. Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу перебрали призначені. Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.

Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робітничих і солдатських депутатів. Але якщо в російській столиці рада робітничих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Україні ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про існування тут двовладдя не доводиться говорити Зазначимо, що ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. 3 березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Старше покоління української інтелігенції — С. Єфремов, Д. Дорошенко, А. Ніковський, Л. Старицька- Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання українських сил. Молодше покоління на чолі з Д. Антоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські організації За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради Головою УЦР обрали М. Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання Заступниками голови стали Ф. Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д. Дорошенко — від ТУПу і Д. Антонович — від українських соціал-демократів Крім того, було обрано секретаря та скарбника. Ради 7 березня, очевидно, і слід вважати датою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від. Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», обмеживши їх, проте, публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях. Можна стверджувати що вона в перші тижні свого існування переживала процес організаційного та ідейного становлення.

У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного удару завдано було царизмом упродовж попередніх десятиліть українським організаціям, аби вони спромоглися за лічені дні відновити свою діяльність І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М. Грушевського, про високий авторитет якого серед інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчило хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку революції.

На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових у громадсько-політичному житті, поступаючись ініціативою російським політичним партіям і організаціям Ірушевський вирішив зламати цей статус-кво.

Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19 березня української маніфестації Стотисячна колона під національними синьо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і насамперед про автономію України Для чіткого визначення основних політичних гасел М Грушевський наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті «Велика хвиля», де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — членами ТУПу, заявив, що «нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті», й зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити іі організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди 25 — 26 березня це зробило. Товариство українських поступовців, воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів — федералістів 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Української парти соціалістів — революціонерів і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які створили Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонстрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням. Всеукраїнського національного конгресу, надавали йому ваги, політичної заангажованості та резонансу

Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присутності дев'ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. На ньому були представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Вся попередня українська історія не знала подібних форумів. Не якась там невеличка групка свідомої української інтелігенції зібралася на таємну сходку, щоб декларувати національні гасла й привернути до них увагу народу, а сам він, пробуджений і розкріпачений революцією, приїхав до Києва викласти свої вимоги. Журналіст «Києвской мьісли», вражений масовістю і ентузіазмом учасників конгресу, назвав його «українським патріотичним паломництвом». Спогади М. Грушевського, В. Винниченка, М. Галагана, М. Ковалевського, С. Русової передають враження епохальності й національної єдності цього конгресу. Ця робота зводилася врешті-решт до двох речей: обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання вдалося блискуче вирішити. Ще першого дня делегати одностайно оголосили, що «тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на український землі». 8 квітня конгрес обрав новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у тому числі М. Грушевського — на голову УЦР і двох його заступників — В. Винниченка та С. Єфремова. Мандати членів Ради отримали добре знані в українському русі діячі: І. Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська, С. Русова, Д. Дорошенко, В. Леонтович, В. Прокопович, Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, І. Шраг, С. Шелухін, М. Міхновський.

На конгресі висувалися вимоги розширити склад Ради й збільшити представництво окремих організацій. УЦР було надано право кооптувати нових членів, яким вона користувалася, включивши спочатку до свого складу обрані на всеукраїнських з'їздах Всеукраїнські ради військових, селянських та робітничих депутатів, а потім великий загін представників національних меншин (202 дійсних членів і 51 кандидата). Таким чином, у серпні 1917 р. мандатна комісія шостих загальних зборів УЦР зареєструвала 639 дійсних членів і 4 кандидатів. На той час розрахунковий склад Ради становив 798 мандатів.

Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленум) Ради. Іноді ці збори називалися Великою радою. Таких відбулося 9. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, а на початку липня його було реорганізовано в Малу раду, яка відігравала ключову роль у діяльності УЦР — формувала її політику, виступала із законодавчими ініціативами. І Велика, і Мала ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою у Раді була фракція українських есерів; українські соціал-демократи кількісно поступалися їй, але тривалий час (до січня 1918 р.) відігравали у Раді провідну роль.

Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-територіальної автономії, М. Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній зміст. З цією метою 1917 р. він опублікував кілька брошур, як-от: «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде». У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» йдеться про національно-територіальну автономію передовсім ях — про територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель. «Ся українська територія, — зазначав Грушевський, — має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». Отже, за Грушевським, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

Грушевський добре розумів деспотичний, мертвущий для суспільства характер «единой и неделимой» Росії, несумісність демократії з такою формою російської держави: «Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті». У федерації він бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та ін.), а до функцій федеративної влади відносив: «справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за поштами, телеграфами (...), надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей у краєвім законодавстві».

Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.

Національний конгрес, стимулюючи розгортання українського руху, надав йому організаційних форм, усталив стратегічні завдання. Резолюції конгресу набули широкого розголосу. Найбільшого політичного звучання вимоги національно-територіальної автономії набули в резолюціях 1-го Всеукраїнського військового з'їзду (5 — 8 травня 1917 р.). На нього з'їхалося понад 700 делегатів, що представляли 900 тис. україніців-військових армії і тилу.

Резолюції з'їзду були гострими й однозначними: «...вимагати від Тимчасового правительства та Ради солдатських і робітничих депутатів негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України». Цю вимогу посилював цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР чинити активний тиск на Тимчасовий уряд. З'їзд розгорнув кампанію боротьби за українізацію військових частин, обрав Український військовий генеральний комітет. Його у повному складі (18 осіб) було кооптовано до складу УЦР. Все це сприяло зміцненню становища Ради.

До Всеукраїнського військового з'їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Назвемо хоча б побіжно кілька основних причин. Якщо в березні 1917 р. російські політичні сили ставилися до Центральної Ради, як і до всього українського руху, без особливої цікавості, то перед Національним конгресом і особливо після нього не упускали нагоди вдатися до випаду проти них.

Холодне ставлення уряду з його прагненням будь-що дистанціюватися від УЦР та активізація російського націоналізму в Україні, особливо чорносотенців, не створювали грунту для переговорного процесу. Рада ж не наважувалася на рішучий крок. «Перший Український військовий з'їзд, який зажадав, аби Центральна Рада негайно вжила рішучих заходів щодо здійснення даних їй Національним конгресом доручень, і обрав для допомоги майбутній делегації Центральної Ради до Петрограда свою спеціальну військову делегацію, поклав край ваганням і нерішучості Центральної Ради», — писав П.Христюк у «Замітках і матеріалах до історії української революції 1917 — 1920».

16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради В. Винниченком та С. Єфремовим. У портфелі делегації лежали наказ від Центральної Ради і проекти декларацій Тимчасового уряду в справі автономії України, утворення Крайової ради і Крайового комісаріату. Проекти були підготовлені М. Грушевським на випадок, якщо уряд погодиться на пропозиції УЦР. Головна з них полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України.

Не дійшовши порозуміння з Тимчасовим урядом і Петроградською радою робітничих депутатів, українська делегація наприкінці травня повернулася до Києва Однак ця поїздка багато що прояснила й створила умови для переходу в наступ «Наша екскурсія до Петрограда, — згадував лідер партії українських есерів, член УЦР М Ковалевський,— упевнила нас у тому, що демократичний режим Росії не матиме життя й нові революційні події можуть цілком змінити і політичні умови, в яких перебувала українська справа Баланс петроградських переговорів виявився цілком негативним. Треба було йти революційним шляхом, шляхом доконаних фактів І цим шляхом Українська Центральна Рада після деяких вагань пішла».

Внаслідок невдалих переговорів у Петрограді в Україні вибухнули політичні пристрасті До того ж Керенський заборонив проведення 2-го. Всеукраїнського військового з'їзду 28 травня відкрився. Всеукраїнський селянський з'їзд, на який прибуло понад 2500 делегатів з вирішальним і дорадчим голосами Зал Київського купецького зібрання, де проходив з'їзд, був переповнений. Провідною інтонацією на засіданнях стали вимоги самочинного проголошення автономії «Діти нам не простять, якщо ми не доб'ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятись ми не будемо, бо то — наше — так категорично закликав вирішити справу солдат Білик, селянин з Черкащини. Пролунали на з'їзді й голоси критики УЦР за її нерішучість, але в ухвалених резолюціях домагання Ради щодо автономії України дістали підтримку, а позиції уряду зазнали осуду. Не випадково «Києвская мисль» 6 червня змушена була визнати, що «минулого тижня хвиля українського народного руху здійнялася високо й круто». На цій хвилі четверті загальні збори Української Центральної Ради. З червня вирішили звернутися до українського народу із закликом «організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні». Збори зобов'язали Центральну Раду негайно підготувати універсал.

Робота над ним тривала тиждень 10 травня на засіданні Комітету Центральної Ради в остаточному читанні було ухвалено й того ж дня на 2-му. Всеукраїнському військовому з'їзді оприлюднено документ, який дістав назву 1-го Універсалу Української Центральної Ради 2,5 тис. делегатів з'їзду, які, попри заборону уряду, приїхали до Києва і ще напередодні поклялися, що «не вернуться до своїх частин без автономії матері — України», в урочистій тиші переповненого залу напружено слухали кожне слово декларованого В. Винниченком тексту « Хай буде Україна вільною Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані все людним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм) . І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо однині будемо творити наше життя.

Українці зустріли проголошення Універсалу з радістю і захопленням. На адресу УЦР надходили сотні вітальних телеграм від найрізноманітніших організацій, деякі з них складали присягу на вірність Раді. Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас Енергія, з якою вибухнув український рух, змусила російську революційну демократію в Україні переглянути свої позиції і визнати, що відкриту боротьбу з УЦР безпрецедентно програно. Безумовно, революційний за формою і змістом акт проголошення Універсалу не сприяв загальному зміцненню політичної ситуації в Росії, ставши, як твердять нині деякі російські історики, причиною дестабілізації. Але річ у тім, що був він наслідком небажання Тимчасового уряду принципово розв'язати проблему державного устрою Росії після повалення самодержавства і зволікання з цим до розгляду питання на Всеросійських установчих зборах, що, по суті, означало прагнення російського політичного й державного істеблішменту зберегти Росію централізованою, єдиною і неділимою Універсал Центральної Ради став провісником неминучої децентралізації Росії в разі її перетворення на країну демократичну.

Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова «однині будемо творити наше життя» не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради Першими генеральними секретарями було обрано В. Винниченка (голова), X. Барановського, С. Єфремова, Б. Мартоса, С. Петлюру, В. Садовського, М. Стасюка, І. Стешенка.

Проголошення Універсалу, створення Генерального секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати виходу із становища, що склалося не на його користь 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду — О. Керенський, М. Терещенко та І. Церетелі. Останній, ключова постать урядової делегації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Центральною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє реноме. Як заявила делегація, він не заперечуватиме проти автономії України, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціонування автономії. Всеросійським установчим зборам. І Церетелі не приховував нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з українцями, аби довести країні, а можливо, й усьому світові, що «все тут робиться зі згоди центральної влади і для Установчих зборів». Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демократи в Україні й надати їй місця у Раді, що сприяло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади. Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, приймаючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд «прихильно поставиться до опрацювання Українською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю». У відповідь Центральна Рада проголосила 2-й Універсал. Там, зокрема, зазначалося «із задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання». Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократи України Рада обіцяла твердо йти «шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією», підготувати «проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчим зборам».

Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб «самочинного здійснювання автономії України» Переговори з урядом В. Винниченко назвав перемогою українства, якій «було надано правової сили в юридичних актах державного характеру». «Порозуміння Української Центральної Ради з Російським центральним урядом, — писав М. Грушевський, — відкрило собою нову сторінку в житті України».

Після досягнення угоди з Тимчасовим урядом УЦР, ретельно дотримуючись узятих на себе зобов'язань, почала втілювати здобуті права.

Насамперед вона порозумілася з неукраїнською революційною демократією. Це виявилося справою неважкою, бо ще до приїзду міністрів Тимчасового уряду до Києва було зроблено зустрічні кроки 11 липня представники національних меншин уперше взяли участь в роботі. Малої ради М. Грушевський привітав їх як товаришів — співробітників і висловив сподівання, що спільна праця українців з росіянами, поляками та євреями «виведе Україну на шлях розквіту і повної згоди. Того дня різних привітань було чимало. Складалося враження, що неукраїнська сторона, змінивши своє ставлення до українського руху, визнала його провідну роль. Навіть меншовик Таск, котрий напередодні Національного конгресу погрожував розігнати Раду багнетами, заявив «Революція створила друге чудо. Треба бути сліпим, аби не бачити того могутнього національного руху, що охопив всю Україну. Разом з тим, зникла й та недовіра у меншостей, яка була на початку революції. І я вітаю цей день щиро як день нашого порозуміння». Однак подальші події показали, що бажане не стало дійсним.

Під час поповнення Ради представниками неукраїнської демократії виникла потреба визначення чисельності українського і неукраїнського представництва. Після бурхливих дебатів було вирішено, що останні становитимуть 30% від загальної кількості членів УЦР. До складу Малої ради увійшли 18 представників неукраїнських політичних і громадських об'єднань.

У зв'язку із зростанням обсягу роботи розширювався і вищий виконавчий орган — Генеральний секретаріат. До раніше створених додавалися нові, як-от секретарства шляхів, торгівлі й промисловості, пошт і телеграфів, державного контролю Повний склад Генерального секретаріату був сформований. Малою радою 15 липня в такому складі голова — В. Винниченко, члени — Б. Мартос, X. Барановський, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк, С. Петлюра, В. Голубович, О. Шульгін, О. Зарубін, М. Рафес Представником Генерального секретаріату при Тимчасовому уряді було запропоновано П Стебницького Того ж 15 липня В Винниченко, в супроводі X Барановського та М Рафеса, вирушив до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом, як того вимагала досягнута в Києві угода. У портфелі української делегації лежав підготовлений Центральною Радою. Статут вищого управління України, який в остаточному варіанті було названо Статутом Генерального секретаріату В його преамбулі зазначалося, що Центральна Рада є органом революційної демократи всіх народів України, її мета — остаточне запровадження автономії України, підготовка. Всеукраїнських і Всеросійських установчих зборів. Далі у більшості (з 21) статей окреслювалися права й обов'язки Генерального секретаріату. За Грушевським, Центральна Рада надавала особливого значення. Статутові як першому актові своєї законодавчої діяльності, «дуже уважно і пильно стараючись знайти той спільний грунт, який би об'єднав демократію України в спільних змаганнях забезпечення інтересів краю і його людності, їх свобідного і успішного розвитку без нарушення відносин до демократи російської».

Одностайне схвалення Статуту Малою радою в присутності делегатів національних меншин свідчило, що досягнуто результату, якого прагнула Рада і про який говорив М. Грушевський. Проти підготовки такого документа не заперечував І. Церетелі на переговорах у Києві, а в декларації від 3 липня, згадаймо, наголошувалося, що «прихильно уряд поставиться до опрацювання Українською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю». Тож УЦР не забарилася винести Статут на суд петроградського істеблішменту.

Тим часом у столиці 2 липня на квартирі прем'єр-міністра кн. Львова відбулося засідання Тимчасового уряду, присвячене підсумкам переговорів у Києві. Проект декларації уряду, оголошений Керенським, Церетелі й Терещенком, та їхнє попередження, що за домовленістю з Центральною Радою його необхідно прийняти без будь-яких змін, викликали протест міністрів кадетів Шингарьова, Мануйлова, Некрасова, Шаховського, Переверзєва, Степанова. Незважаючи на це, уряд більшістю голосів ухвалив декларацію. Після цього міністри — кадети дружньо подали у відставку, що призвело до чергової урядової кризи.

Ситуація загострилася через спробу більшовиків 3 — 5 липня підняти повстання в Петрограді й захопити владу 8 липня. Тимчасовий уряд визнав за необхідне надати пост прем'єр-міністра О. Керенському.

Якраз із цим складом уряду, де вже не було І. Церетелі — головного ініціатора й прихильника досягнутої у Києві домовленості, довелося мати справу делегації Генерального секретаріату її наче навмисне послали до Петрограда як «хлопчика для биття». Згадуючи про стосунки з урядом, голова Генерального секретаріату згодом писав, що вони для українців були образливими й огидними. Делегація ледве стримувалась, аби не перервати переговорів і повернутися до Києва. Урядова комісія категорично відкинула Статут Генерального секретаріату як такий, що вийшов за межі досягнутих у Києві домовленостей, і замінила його 4 серпня на «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», яка, по суті, перекреслювала попередні домовленості, ставлячи все з ніг на голову Центральна Рада згадувалася в цій інструкції лише побіжно, наче й не було переговорів з нею у Києві Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний адміністративний апарат, який майже не відрізнявся від губернського комісаріату. Про ознаки Генерального секретаріату як вищого виконавчого органу автономної України в інструкіці не було й слова.

Його правочинність поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську, значно звужувалась компетенція. Він втрачав секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, позбавлявся прерогативи призначення на державні посади. Уряд залишав за собою право в окремих випадках звертатися до органів влади України, обминаючи Генеральний секретаріат «Інструкція була не чим іншим, як цинічним, безсоромним і провокаційним зламанням угоди 16 липня й одвертим бажанням видерти з рук українства всі його революційні здобутки, — підбивав підсумок своєї петроградської міси В. Винниченко — І, зрозуміло, делегація в жодному пункті своєї згоди не дала».

Тиск Тимчасового уряду на делегацію Генерального секретаріату не обмежувався кулуарними й кабінетними дискусіями з юристами — фахівцями та затвердженням урядової «Інструкції» 26 липня в Києві донські козаки й кірасирський полк вчинили збройну провокацію проти українського полку їм Б Хмельницького, внаслідок якої 20 богданівців було вбито, а ще більше поранено. Наприкінці липня в російській пресі почали з'являтися інсинуації про таємні зносини УЦР з правлячими колами Австро-Угорщини та Німеччини. Немов за командою активізувалася діяльність чорносотенних російських шовіністичних організацій, які, протестуючи проти «примусової українізації», намагалися довести, що політика УЦР є ворожою Росії і суперечить бажанням більшості місцевого населення, а українська мова — штучна, тож її запровадження гальмуватиме розвиток освіти і науки. Звичайно, все це, і насамперед урядова позиція, викликало серед українців рішучий опір 6 серпня «Робітнича газета» в передовій статті «Дрібне шахрайство у великій справі» так охарактеризувала рішення уряду «Коли правительство мусило сплатити свого векселя, з'ясувалося, що Тимчасовий уряд — не є правительство, гідне великої держави, а є дрібний крутій, який своїми шахрайствами хоче залагодити великі політичні проблеми».

У серпні на адресу УЦР надійшли сотні телеграм з рішеннями й резолюціями зборів 1 мітингів, які засуджували дії Тимчасового уряду та його «Інструкцію». Наведемо одну з таких резолюцій, опубліковану в «Робітничій газеті» за 12 серпня 1917 р., «Об'єднане засідання представників організацій Олександрівська на Катеринославщині, партії соціалістів — революціонерів, соціал-демократів, залізничних товариств, січі «Хортиця» й товариства «Просвіта», обміркувавши інструкцію. Временного правительства Генеральному секретаріатові, гостро засуджує політику буржуазних членів правительства в українській справі, протестує проти звуження компетенції. Генерального секретаріату шляхом несправедливого обмеження автономії України й рішуче заявляє, що всіма силами підтримуватиме Раду в ії боротьбі за втілення в життя конституції України, розробленої Центральною Радою».

«Інструкція» знайшла підтримку лише серед представників партії кадетів. Решта учасників шостих загальних зборів УЦР, засудивши позицію уряду, шукала виходу із становища, що склалося. На той час існували дві тенденції, два різних погляди на розвиток революційної ситуації і в Україні, і в Росії.

Радикально настроєні учасники шостих загальних зборів УЦР, насамперед представники націонал — революціонерів і частина українських есерів, вважаючи, що революція «стоїть напередодні свого поглиблення», наполягали на розриві стосунків з Тимчасовим урядом і самочинному впровадженні «Статуту Генерального секретаріату». Для цього були навіть формальні підстави УЦР могла розцінювати рішення уряду як розрив київських угод, бо в «Інструкції» взагалі не згадувалося про автономію України, навіть про те, що це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори. Таким чином, 2-й Універсал втрачав усякий компромісний сенс і його денонсація УЦР загострила б політичну ситуацію Рада принаймні мала змогу повернути собі авторитет революційного лідера, яким свідомо поступилася задля державотворчої діяльності, хай і не повновартісного, але конкретного закладання підвалин автономної України.

Неважко уявити наслідки відкритої конфронтації з урядом Мабуть, Центральна Рада зазнала б такої самої долі, як і розігнаний російськими військами сейм Фінляндії Хтозна, чи це поставило б крапку в історії українського руху 1917 р. чи, навпаки, надало б нового імпульсу його подальшому розвиткові. В українських сил через їхню слабку організованість було мало шансів стати переможцями у боротьбі, яка б розгорнулася за таким сценарієм. Певно, розуміючи це, більшість у Центральній Раді обрала іншу тактику Вона полягала в тому, щоб засудити рішення Тимчасового уряду як недемократичне і навіть імперіалістичне, одначе не припиняти співробітництва з ним Загальні збори прийняли резолюцію, запропоновану фракцією українських соціал-демократів, яка констатувала порушення Тимчасовим урядом угоди від 3 липня, але обходила мовчанням питання про прийняття чи неприйняття «Інструкції». Було подано урядові на затвердження 9 (із 14) секретарів Ради, як вимагала «Інструкція».

Чи не найширше прокоментував ситуацію, пов'язану з рішенням шостих загальних зборів, П. Христюк «. До рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним правительством, що перебувало під її впливом, не були належно підготовлені в той час українські народні маси Центральна Рада і Генеральний секретаріат перед цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом і солдатами 2-го Універсалу Центральної Ради й декларації. Временного правительства — ідеї примирення з правительством і необхідності вкласти революційний український рух у звужені національні й соціальні рамки. Отже, не можна було так різко й раптово міняти свою попередню позицію».

Погоджуючись з деякими наведеними П. Христюком аргументами на користь прийнятого рішення, зазначимо, однак, що УЦР, давши втягти себе в коло політичних компромісів угодою від 3 липня, так і не змогла виборсатись із цього кола Державна влада, якої прагнула Україна протягом кількох століть, здавалась близькою і доступною, тож українські діячі, політики — аматори, повірили, що отримають її з рук росіян в обмін на невеликі поступки. Повірили і в те, що, зробивши 1-м Універсалом імпульсивний рух уперед, до автономії, вони налякали. Тимчасовий уряд рішучістю, якої від них не чекали Але ця рішучість, породжена скоріше зовнішніми чинниками, аніж внутрішньою готовністю до практичного державного життя, виявилася несподіванкою і для самої Центральної Ради. Опинившись у незвичному становищі переможців, розгублені провідники Ради вдалися до рефлекси — отих болісних роздумів, притаманних іноді творчій інтелігенції і згубних для політиків.

Виявом згаданої рефлекси був епізод двотижневої «міністерської кризи» в серпні 1917 р. , коли Центральна Рада ніяк не могла визначитись із складом Генерального секретаріату. Його формували то В. Винниченко, то Д. Дорошенко, й лише 21 серпня. Мала рада ухвалила запропонований В. Винниченком список Генерального секретаріату, а 1 вересня Тимчасовий уряд затвердив його.

«Інструкція» формально взяла гору над «Статутом». Щоправда, конструктивної співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом (за винятком спільної боротьби із заколотом генерала Корнілова), по суті, не було. Офіційний Петроград зволікав із наданням відповідних повноважень Генеральному секретаріатові, а в жовтні внаслідок заяви УЦР про проведення Українських установчих зборів між ними спалахнув новий конфлікт. Цей акт уряд розцінив як намір УЦР підірвати державну владу В. Винниченка викликали до Петрограда для пояснень, пригрозивши розпустити Раду 22 жовтня він виїхав з Києва, однак давати пояснення урядові не довелося Жовтневе повстання в Петрограді відкрило нову сторінку в історії революції.

20 листопада 1917 р. Центральна Рада проголошує III Універсал про утворення Української Народної Республіки. Проте політичний провід Центральної Ради продовжував і надалі орієнтуватися на Росію, тепер уже

більшовицьку: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою, не відділяючись від Російської республіки і зберігаючи єдність її".

Звичайно, III Універсал схвально зустріли в демократичних колах. Він мав велике значення у тому аспекті, що вперше після багатовікового імперського гніту гарантував національним меншинам в Україні право на національно-культурну автономію, на вільний розвиток в Україні росіянам, полякам, євреям та ін. Сподівання лідерів Центральної Ради, соціал-демократичних партій і партій соціал-революціонерів на мирне вирішення з більшовиками українського питання не виправдались. Рада народних комісарів оголосила Центральній Раді ультиматум. Застерігалось, що в разі невиконання поставлених вимог через 48 годин Росія вступає в збройну боротьбу з військами Центральної Ради. У відповіді на ультиматум, підписаній В. Винниченком і С. Петлюрою від імені уряду України йшлося: "Стан війни між двома державами Російської республіки Генеральний секретаріат вважає убивчим для справи революції і для торжества інтересів робочих і селян. Секретаріат всіляко уникає кривавих засобів вирішення політичних і державних питань, але якщо народні комісари Великороси беруть на себе всі подальші братовбивчої війни, вимусять Генеральний секретаріат прийняти їх виклик, то Генеральний секретаріат ніскільки не сумнівається, що українські солдати, робітники і селяни, захищаючи свої права і свій край, дають належну відповідь народним комісарам".

Але братовбивча війна не лякала більшовицький уряд. Імперські амбіції, страх втратити владу взяли гору над здоровим глуздом. Червона орда посунула в Україну. Війська Муравйова захопили Харківщину, Донбас, Полтавщину, Катеринославщину, на початок січня підійшли до Києва. Окрім невеликих загонів і Слобідського Коша під командуванням С. Петлюри, їм практично ніхто не чинив перешкод. Українські корпуси імені різних гетьманів або переходили на бік більшовиків, або заявляли про свій нейтралітет. Це був жорстокий наслідок страшних помилок з боку політичного проводу Центральної Ради у недооцінюванні будівництва власної армії, національно свідомої та відданної ідеям України. Фактично Центральна Рада не мала збройних сил, щоб зупинити війська Муравйова, які рухалися з Бахмача на Київ.. 300 київських студентів, нашвидкуруч озброєних, вирушили назустріч більшовицькій армії, але були розбиті під Кругами.

Небезпечна ситуація утворилася в Києві, де в ніч з 28 на 29 січня 1918 р. місцева більшовицька Рада депутатів підняла збройне повстання. Заколотники, майже 8 тис. озброєних осіб, захопили київський "Арсенал", закріпились там і поширювали наступ на все місто. Центральна Рада кинула проти більшовицьких заколотників курінь січових стрільців, команду "Вільного козацтва", Чорноморський курінь, рештки полків полуботківців, богданівців та ім. І. Богу на, підрозділ панцерників — загалом близько 2 тис. багнетів. Обороною мав керувати уряд Центральної Ради, але В. Винниченко у цей критичний момент заявив про відставку. Новий уряд, до складу якого увійшло вісім соціалістів-революціонерів і два соціалісти-демократи, очолив В. Голубович. Новий міністр оборони А. Немоловський виявився нездатним керувати обороною Києва. Запеклі й тяжкі бої тривали 10 днів. Загинули майже всі матроси Чорноморського куреня, 70 січових стрільців. 2 лютого 1918 р. на підмогу до Києва вступив із Слобідським Кошем і сотнею січових стрільців С. Петлюра. Це і вирішило хід боїв — заколотників розгромили. Але 9 лютого 1918 р. війська Муравйова все-таки увійшли до Києва і вчинили різню. За неповними даними, було убито понад 3 тис. осіб. На вулицях міста розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванки або виказував хоч якусь симпатію до українців. 9 лютого 1918 р. у Бресті представник У HP О. Севрюк, з одного боку, і представники Німеччини, Австрії, Болгарії і Туреччини — з другого підписали мирний договір, визнавши Україну незалежною і суверенною державою. Російська делегація залишила переговори.

Значна територія України уже перебувала під окупацією більшовицької Росії, і уряду У HP нічого не залишилось, як просити військової допомоги в Німеччини та Австрії. Були надії, що вони допоможуть українськими підрозділами Січових стрільців, що перебували на службі в австрійській армії, сформувати частини си-ньожупанників а українців-військовополонених. Але такий план союзники відхилили. Один окупант мріяв посісти місце іншого. Німецькі частини посунули в Україну. Війська У HP перейшли в наступ і 1 березня 1918 р. звільнили Київ. На чолі Гайдамацького Коша на Софійський майдан вступив С. Петлюра. Не схвалюючи угоди з Німеччоною, С. Петлюра взяв участь у битві за Київ.

У квітні 1918 р. уряд Леніна підписав мирний договір з центральними державами і тим самим дав гарантії не втручатися в українські справи. У травні 1918 р. територія УНР була повністю звільнена від більшовицьких військ.

Уряд УНР справно постачав Німеччині хліб, продовольство і вугілля. Цього виявилось замало. Союзники хотіли продовжити своє перебування в Україні, а головне — забезпечити стабільність та надійність постачання. Революційне піднесення, вимоги вирішити земельне питання на користь селянства, неспроможність соціалістів налагодити державне і економічне життя, невдоволення населення України перебуванням окупантів викликало в німецького командування роздратування і думки про заміну уряду, який не тільки не міг, але й не хотів сприяти німецьким військам грабувати Україну. Це призвело до конфлікту національно-визвольних сил з окупаційними військами.

№ 19. Українська держава в добу Директорії.

9 листопада 1918 р. Німеччина стає республікою. Стілець під Скоропадським захитався — німецькі війська поспіхом покидали Україну.

На той час дуже популярним став Петлюра. Український національний Союз обирає його членом Директорії

УНР, і він відбуває до Білої Церкви — готувати повстання проти П. Скоропадського.

Директорію очолив В. Винниченко. Керівництво збройними силами доручили С. Петлюрі, який став головним отаманом військ УНР. У своєму зверненні він закликав народ до збройного повстання.

14 грудня 1918 р. війська УНР вступили до Києва. Того ж дня Скоропадський підписав зречення і разом з німецькими військами назавжди покинув Україну. Почалися будні державотворення. Рішенням Директорії, куди, крім Винниченка і Петлюри, увійшли маловідомі політики Швець, Макаренко і Андрієвський, Український національний союз ліквідовувався. Про відновлення Центральної Ради ніхто не хотів слухати, їй не могли пробачити запрошення в Україну німецьких військ. Але й Директорія була неспроможною вести державний корабель. Вирішили скликати народне представництво — Трудовий конгрес. На конгресі були представленні майже всі регіони — від Карпат до Чорного моря. Тим часом передові загони більшовицької армії вже були майже під Києвом. Напередодні конгресу, 22 січня 1919 р., на Софіївському майдані було проголошено злуку ЗУНР з УНР в єдину Українську Народну Республіку. А 23 січня розпочалася робота Трудового конгресу, який узаконив за Директорією права верховної влади республіки. У цей період Петлюра швидко збирає армію, щоб закрити одночасно чотири фронти: російсько-більшовицький, польський, білогвардійсько-антантський і анархістів батька Махна. 130-тисячна армія мала стримувати у сотні разів більші сили супротивника.

Наприкінці січня 1919 р. Директорія і її уряд змушені були покинути Київ і виїхали до Вінниці. Оберігати місто не вистачало збройних сил. Почався найтяжчий період боротьби за українську державність. Найгірше було те, що отаманщина доконувала Україну, а настроями селянства уміло маніпулювали московські більшовики. Було чимало й суто українських причин, які призводили до поразок. До більшовицької армії, хоча ненадовго, приєдналися загони отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва та ін. Більшовицькі комісари поширювали чутки, що Директорія не визнає радянської влади, бо то є влада робітників і селян. Українські ліві партії жили ілюзією, що коли Директорія стане на радянську платформу, більшовицька агресія негайно припиниться. Навіть М. Грушев-ський піддався цій пропаганді, а разом з ним — голова уряду В. Чехівський і В. Винниченко. Коли 19 січня 1919 р. на нараді в Києві почали лунати голоси за те, щоб визнати радянську платформу, бо того бажають народні маси, С. Петлюра сказав; "Хто хоче починати цю авантюру, того я сам застрелю". Петлюра був переконаний, що чад радянської пропаганди швидко розвіється. Він казав, що Москва не припинить своєї агресії проти України, хоч би український народ сто разів присягався на "радянську платформу". Урядові Леніна були потрібні харчові запаси України. Одночасно з наступами більшовиків, які захопили більшу части: ну території України, в Одесі висадився десант Антанти. Директорія сподівалася домовитися з Антантою про збройну і медичну допомогу, але ці надії не виправдалися. Держави Антанти підтримували білогвардійський рух, планували відродження "еди-ной и неделимой", щоб задушити більшовицьку чуму. Командирів

Антанти лякало й те, що Директорію очолювали соціалісти, а різниці між російськими і українськими соціалістами вони не бачили. Тому в лютому 1919 р. на переговорах французький полковник Френберг поставив українській делегації ультиматум — вигнати з Директорії Винниченка, Петлюру і Чехівського. Очевидець цих подій І. Мазепа писав, що вже перед цим Винниченко, Чехівський та інші соціалісти готові були покинути уряд. Замість того, щоб взяти під контроль внутрішню ситуацію, політичні лідери кинули напризволяще армію, посіяли серед народу недовіру і апатію.

У лютому 1919 р. С. Петлюра заявив про свій вихід із УСДРП. Розвіялися ілюзії про можливе визнання України як держави. Уряд на чолі з О. Остапенком пішов у відставку. Потрібно було формувати нове керівництво, яке б зуміло приборкати анархію та отаманщину. Чимало загонів на чолі з отаманами не підкорялась головному командуванню, і, як наслідок, у низці міст, зокрема в Проскурові, було вчинено єврейські погроми. С. Петлюра намагався приборкати отаманщину. Учасників проскурівського погрому було засуджено до найтяжчої кари —- розстрілу. Новий уряд на чолі з Б. Мартосом сформували в Рівному. У декларації від 12 квітня 1919 р. Проголошувалося: "Обстоюючи порядок, спокій і законність як необхідну умову вільного життя всіх громадян УНР народне правительство всіма силами буде боротися з усякими порушеннями спокою і ладу і винних у цьому розбійників, погромщиків і інших злочинців безпощадно каратиме судом народної совісті. Зокрема, правительство не допустить погромів над єврейським населенням України і рішуче буде боротися з цим ганебним антидемократичним явищем, яке принижує український народ в очах культурних націй усього світу". Цей документ підисав С. Петлюра. Потрібна була сильна воля і віра, щоб володіти ситуацією і в таких складних умовах продовжувати боротьбу. На Галичину тиснула Польща, Румунія захопила Буковину, російська біла армія оволоділа Лівобережною і частиною Правобережної України. 31 серпня 1919 р. війська Петлюри увійшли в Київ, але під тиском армії Денікіна знову покинули місто. Осінь проходила в умовах важких боїв. Через брак ліків українські солдати гинули тисячами. По всіх військових підрозділах прокотилася епідемія тифу.

Значним ударом для Петлюри стало те, що 6 листопада 1919 р. Українська галицька армія перейшла під командування Денікіна. С. Петлюра кинувся рятувати ті військові частини, що були в районі дій УГА, щоб вони не потрапили в полон до Денікіна. Почалася евакуація з Кам'янця. 4 грудня 1919 р. С. Петлюра провів військову нараду з командирами частин, де було вирішено провести зимовий похід по запіллю ворога. Це був відчайдушний рейд під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка, який відіграв велику роль у піднесенні бойового духу в Україні, а головне, вберіг військо від деморалізації. 5 грудня С. Петлюра, побачивши крах своїх останніх надій, відбув з начальником штабу до Варшави, сподіваючись у поляків знайти союзника в боротьбі за визволення України. Але був прикро вражений і розчарований. У Варшаві йому стає відомо, що керівник дипломатичної місії А. Левицький ще 2 грудня подав польському урядові заяву, в якій фактично визнав право Польщі на частину українських земель. Петлюра підписав угоду з урядом Пілсудського про спільну боротьбу з більшовицькою Росією, проте змушений був визнати за Польщею право на західноукраїнські землі.

Важко сказати, що спричинило такі дії С. Петлюри: чи бажання за будь-яку ціну звільнити батьківщину від чужого панування, чи політичний розрахунок, що Польща, якщо порівняти з більшовицькою Росією, не мала достатніх економічних і людських ресурсів, щоб підкорити Україну. Цей договір назавжди розсварив Петлюру з Галичиною. Похід польського і українського війська, реорганізованого в квітні 1920 р. у Польщі, не мав успіху. Польські війська швидко відкочувалися до своїх кордонів, а армія УНР, яка на кінець липня 1920 р. налічувала біля 10 тис. багнетів, 4 тис. шабель, 600 кулеметів, 60 гармат і 2 панцерники, з тяжкими боями і втратами здавала кожний шматок рідної землі. Вояки були не такі численні, як у Польщі та Росії, але витримані й загартовані. У листопаді 1920 р. армія УНР налічувала майже 50 тис. осіб. Вона могла б бути значно більшою, якби мобілізації не заважала Польща, незацікавлена у збільшенні української армії. У вересні 1920 р. польські війська перейшли в наступ. Польща, відчувши свою силу, втратила інтерес до Директорії', обмежила діяльність петлюрівської армії. Таємно від Петлюри, ігноруючи угоду з УНР, у Ризі був підписаний мирний договір між Польщею та Росією. 18 жовтня Варшава припинила воєнні дії на більшовицькому фронті. Тепер поділом української території цілком розпоряджалась Росія. Ще місяць УНР вела жорстокі бої на теренах України. Проти Петлюри були перекинуті війська з польського і врангельського фронтів. Без боєприпасів і зброї гинули тисячі українських вояків. 21 листопада 1920 р. армія УНР переправилася через Збруч і була інтернована польськими військами. Навіть зброя, добута кров'ю в боях під час оборони Варшави, відійшла зрадливому союзникові. Тяжкі умови чекали воїнів УНР у таборах. Уряд і Головний отаман С. Петлюра стали урядом у вигнанні. Так закінчився для України драматичний період правління Директорії.

№ 20. Скоропадський

Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий устрій України", підписаних гетьманом та головою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У "грамоті" гетьман заявляв, що "взяв на себе тимчасово всю повноту влади", тобто перебрав до своїх рук усі три гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себе Гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У "законах" підкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний "тільки після видання закону про вибори до нього"). Також окреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Замість назви "Українська Народна Республіка" мала вживатися назва "Українська Держава". Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради міністрів, першим головою якої було призначено М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і ЗО квітня на посаду голови РМ було призначено М.Василенка, а після нього Ф.Лизогуба.

Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які б слугували міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 десятин.

Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів та вагонів, міністерство спромоглося вже на середину літа налагодити нормальний залізничний рух.

Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Йому вдалося налагодити розхитані фінанси й створити дієвий державний бюджет. Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня.

Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у галузі науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася шляхом відкриття паралельно до вже існуючих російських українських вищих шкіл, гімназій та університетів. На кінець гетьманської доби існувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. відкрито в Києві перший Державний український університет, 22 жовтня другий Український університет у Кам'янці-Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі й Одесі. Засновано Державний український архів, в якому мали зосереджуватись документи з історії України; засновано Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук на чолі з В.Вернадським, яка стала науковим осередком, що групував найкращі наукові сили України. Також до досягнень у галузі культури необхідно додати заснування Українського театру драми та комедії; Української державної капели під проводом О.Кошия; Державного симфонічного оркестру під проводом О Горілого. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.

У військовій галузі всі зусилля були спрямовані на створення сильного українського війська. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів та 45 кінних дивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тисяч. Для підготовки освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але, враховуючи протидію німецького командування, гетьманові вдалося створити армію в кількості 65 тис. Також 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво на чолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети: створити заможну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого боку — мати надійне військо. Вдалося досягти згоду з німецьким урядом на передачу Україні кораблів Чорноморського флоту, які було захоплено німцями.

Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.

У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четвертного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, йому вдалося встановити дипломатичні відносини із Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Римський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, РІчицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії.

Державний переворот 29 квітня 1918 р. відбувся майже безкровно. Згідно з "Законом про тимчасовий державний устрій України" вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася в руках гетьмана, якого також величали великим князем київським, королем галицьким. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави. Спроба відновити економіку на базі пріоритетності приватної власності прирікала суспільство на черговий виток класового протиборства.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум'я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас мирний перехід повноважень до гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

Запозичена з другої половини XVII ст. форма державного устрою була тільки декорацією, а не реальною державотворчою традицією. Насправді Гетьманат 1918 р. був авторитарною формою правління Української держави з одночасною наявністю в ній республіканських рис. У політично й соціально розбурханому суспільстві парламентаризм з неконтрольованою децентралізацією неминуче вів до загибелі української державності. Міцна виконавча влада на чолі з одноосібним правителем мала шанси зберегти національну державність. Складність полягала в тому, що курс на формування несоціалістичного уряду задовольняв не більше 20—25% населення України.

П. Скоропадський вважав, що подолання кризових явищ у державі неможливе без відновлення законності, різкого підвищення ефективності виконавчої влади. Часу на розбудову демократичних інститутів гетьман не мав, тому поєднав в одній особі законодавчу й виконавчу влади. Німецька модель реформування України майже цілком збігалася з поглядами на державне будівництво самого П. Скоропадського. Військова присутність союзників на українській території могла суттєво сприяти втіленню в життя власних планів гетьмана щодо зміцнення таких державно-правових засад, унеможливили б повернення російського чи українського квазісоціалізму. Усе це свідчило, що консервативно-помірковані суспільні сили використали присутність збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини для приходу до влади з метою здійснення досоціалістичної програми державного будівництва.

Гетьмана безумовно підтримували "Українська народна громада", "Союз земельних власників", Українська демократично-хліборобська партія, Партія народної свободи, Протофіс — об'єднання промисловців, торговців і фінансистів України. У своїй декларації від 28 квітня 1918 р. керівництво Протофіса заявило: всі державні органи повинні бути вільними від політики, служити надкласовим інтересам, приватна власність відповідати правосвідомості мас, а соціалістичні експерименти взагалі неприйнятні.

Звичайно, консервативний переворот 29 квітня не міг стати вирішальним фактором державної влади в деформованому українському суспільстві. Корінних національних консервативних цінностей на початку XX ст. в Україні залишилося надто мало, вони були в основному архаїчним і етнографічним декором. Крім того, офіційний Берлін вважав контакти з гетьманом лише прагматичною комбінацією, а частина політиків розглядала незалежну де-юре Україну як плацдарм німецького впливу на Сході, як противагу Росії та широкий ринок збуту промислових товарів. Ускладнився й процес перетворення Української держави на повноправного суб'єкта європейських відносин, а в очах керівництва й громадської думки Франції, Великобританії, США утвердився імідж України як держави пронімецької. Спроби гетьмана встановити контакти з емісарами Антанти виявилися безуспішними. До того ж німецька армія залишалася в Україні до лютого 1919 На селі розпочалося повернення поміщикам землі та майна, захоплених раніше селянами, що загострило класову боротьбу. Ідею "чорного переділу", яка міцно засіла в голови селянства, не можна було витравити ні каральними засобами, ні військово-польовими судами.

П. Скоропадський намагався загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціально-економічним реформам, які розхитували звичний порядок, врятувати елементи української державності, вважаючи, що парламентська республіка з децентралізацією влади неминуче призведе до загибелі паростків української державності.

Одним із найважливіших історіографічних джерел вивчення аграрної політики П. Скоропадського є українська зарубіжна історіографія. Офіційна радянська історіографія виявилася неспроможною об’єктивно розкрити перебіг з’ясування аграрного питання в Українській Державі 1918 р. Вона традиційно негативно оцінювала діяльність Гетьманату, зокрема його аграрну політику, оскільки остання не вписувалася в модель радянської ідеології. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. відбуваються значні суспільно-політичні перетворення на всьому пострадянському просторі (Україна не є винятком у цьому плані), що дозволили науковцям і всім, хто цікавиться історією України, ознайомитися з раніше забороненою літературою. З огляду на це, на наш погляд, значний науковий інтерес викликає те, як аграрна політика П. Скоропадського представлена в зарубіжній україністиці. Окремі фрагменти, які тією чи іншою мірою стосуються обраної нами теми, знайшли своє відображення в сучасній українській науково-історичній літературі [16; 10]. Однак публікації, у якій ця тема була б предметом самостійного вивчення, поки що немає. Автор статті ставить за мету проаналізувати те, як у зарубіжній україністиці представлено аграрну політику П. Скоропадського. Отже, об’єктом вивчення є аграрна політика П. Скоропадського, а предметом – її висвітлення зарубіжною україністикою повоєнного часу.

Доба гетьманату П. Скоропадського – одна із суперечливих сторінок національно-визвольної боротьби 1917–1921 рр., перші спроби вивчення якої беруть свій початок ще в 1918 р., а її дослідниками були безпосередні учасники тих буремних подій: В. Винниченко [1], Д. Дорошенко [4], І .Мазепа [7], П. Скоропадський [11], П. Христюк [14], М. Шаповал [15]. Зміст міжвоєнної літератури, у якій хоча б якось висвітлена аграрна політика П. Скоропадського, визначає та принципова обставина, що у своїй основній масі вона була однією з форм політичної боротьби та ідейних пошуків в українській еміграції. Крім того, міжвоєнна історіографія творилася насамперед учасниками досліджуваних подій. Саме тому процес вивчення теми обумовлювався не стільки відстороненим пошуком історичної істини, скільки політичним поглядом авторів, їхньою партійною належністю, суб’єктивною позицією.

Зарубіжна повоєнна історіографія теми в цілому успадкувала від міжвоєнної наявність ідеологічного протистояння. Проте (приблизно від середини 1950-х рр.) вона формувалася на майже винятково академічному ґрунті. Історична наукова література поступово перестає відігравати роль інструменту ідейно-політичної боротьби. Можна говорити радше про наукову дискусію між представниками різних течій в українській суспільно-політичній думці.

Від другої половини 1950-х рр. відбуваються зміни в організаційній структурі українського наукового світу на еміграції. Провідним центром українознавства став Український Вільний Університет у Мюнхені; відповідно у 1970 і 1976 роках засновується Гарвардський інститут українських досліджень та Інститут українських студій у Канаді. У вищих навчальних закладах Торонто, Вінніпегу, Саскатуну відкриваються кафедри українознавства. Ця дисципліна стає рівноправною, розвиненою галуззю світової науки.

Водночас, як зазначають Л. Радченко та О. Ясь, науковці міжвоєнної доби стояли на чітко окреслених ідеологічних і методологічних позиціях, що мали політичне забарвлення [10, 34; 16, 8]. Це, на наш погляд, можна пояснити їхньою безпосередньою участю в революційних подіях в Україні 1917–1920 рр. та інтегрованістю у світові наукові школи того часу. Післявоєнні політологи й історики в основному ґрунтувалися на своєрідній еклектиці різноманітних методологічних підходів, концепцій, ідей. Така атмосфера в наукових колах сприяла розідеологізуванню історичної думки. З’являється ціла генерація авторів, схильних до об’єктивного висвітлення та спокійного аналізу аграрної політики Української Держави 1918 р.

Після завершення Другої світової війни спостерігається певний спад активності істориків, які підходили до оцінок Гетьманату з певною часткою ідеалізації. Лише в 1960-ті роки з’явилася низка ювілейних збірників представників гетьманського руху. Серед них, зокрема, варті уваги такі збірники, як „Ідеї і люди визвольних змагань 1917–1923”, виданий у Нью-Йорку 1968 р., а також „Влада П. Скоропадського”? виданий у Лондоні того ж року. Проте нові документи ними насправді не залучалися.

1967 р. у першій столиці США Філадельфії вийшла друком праця П. Мірчука „Українська Державність 1917–1920”. Значна частина роботи присвячена викладу подій що відбувалися в українському селі 1917–1920 рр. У ній, зокрема, міститься ґрунтовний аналіз аграрних програм таких консервативних політичних сил, як „Протофіс” та УСДРП. Критично аналізуючи діяльність Центральної Ради й уряду Української Народної Республіки, які до з’ясування земельного питання підходили не з „ділово-суттєвого, а з партійно-агітаційного боку”, автор констатував порівняно вищий рівень державного будівництва гетьманату [8, 223−224].

П. Мірчук, будучи самокритичним дослідником, відзначав, що найбільшою помилкою П. Скоропадського, який у виборі опори між самостійниками-державниками, представленими хліборобами-демократами і російськими шовіністами-єдинонеділимцями в особі Союзу земельних власників, став на бік останніх. Саме поміщиків П. Мірчук вважав відповідальними за організацію карних загонів [8, 233].

Заслуговує на увагу в контексті розгляду теми збірник праць „Ідея і люди визвольних змагань 1917–1923”, у якому, зокрема, уміщено дослідження Д. Левчука „Гетьманщина з 1918 року у світлі фактів”. Однією з основних причин гетьманського державного перевороту 29 квітня 1918 р. Д. Левчук вважав ущемлення земельних інтересів середніх і заможних верств селянства наприкінці 1917 – на початку 1918 р. Автор студії детально зупинявся на підвалинах (передумовах) виникнення аграрного питання. Дослідник детально описує діяльність Гетьмана в аграрній сфері, посилаючись при цьому на дослідження Д. Дорошенка. Завданням земельної реформи, на його думку, мав бути „раціональний розподіл” землі в інтересах держави та суспільства [6, 384].

Д. Левчук наводить дані архіву Науково-дослідного інституту ім. В. Липинського у Філадельфії про те, як ініціатори Союзу визволення України ще 1913 р. проектували земельну реформу для самостійної України. Автор повідомляє, що ідеолог хліборобів-демократів В. Липинський, виступаючи того часe на одному зібранні у Львові, пропонував вивласнити в польських і російських поміщиків усі землі повністю, а маєтки українських землевласників залишити в межах 300−500 дес., решту ж передати селянам. У такому ж вигляді загалом планував, за висновком Д. Левчука, проводити аграрну реформу і уряд П. Скоропадського, на який мали вплив представники Хліборобсько-Демократичної партії. За переконанням Д. Левчука, здійснення реформи згідно з проектом В. Леонтовича забезпечило б „...просто грандіозний розвиток хліборобської культури” [6, 387].

Варто зазначити, що праця містить також цікавий статистичний матеріал, який стосується стану землеволодіння різних верств населення. Так, зокрема, дослідник наводить дані професора Кубійовича, який доводив, що 1915 р. відсоток селянської землі в Україні дійшов до 65 %. І далі, беручи на увагу, що ліси, пасовиська і сінокоси лишались у руках дідичів, то засівної площі на селянські двори напередодні революції припадало аж 85 % і було близько 30 % селянських дворів, які мали до 3 десятин власної землі пересічно. Отже, говорить історик, голод на землю серед українського селянства теж був значний, але не такий страшний, щоб ризикувати хаосом і анархією, проводити реформу абияк. Підсумовуючи, Д. Левчук переконує, що завдання Гетьманського Уряду було насамперед оті 30 % селянських господарств зробити міцнішими за рахунок тих маєтків, які – як сказано було в декларації уряду – треба було вивласнити [6, 386– 387].

Отже, з наведеного вище є підстави стверджувати, що автор ставив собі за мету висвітлити режим П. Скоропадського з позитивного боку. У цілому, на нашу думку, робота заслуговує наукового визнання, адже здебільшого автор посилається на офіційні дані.

У цьому ж збірнику вміщена ще одна стаття історика з діаспори, яка також присвячена висвітленню подій 1918 р., автором якої є О. Моргун. Одразу варто зазначити, що свою точку зору автор викладає з крайніх правих позицій. На думку дослідника, основною причиною падіння Української Держави була саме аграрна справа. О. Моргун, зі сторінок збірника, відверто звинувачує поміщиків і великих землевласників у тому, що вони ініціювали карні експедиції, не розрізняючи винних і невинних селян, що наштовхувало останніх на збройний опір уряду [9, 317].

Абсолютно окреме місце серед діаспорних досліджень теми посідає досить поважна праця І. Витановича „Аграрна політика українських урядів 1917-1920 рр.” [2]. Дана студія побачила світ 1968 р., та ще й сьогодні для дослідника теми вона є цінною, оскільки привертає увагу дослідників спробою її автора дати системний і порівняльний аналіз аграрних перетворень українських урядів у перші пореволюційні роки. У ній, зокрема, подано порівняльний аналіз законодавчої бази з аграрного питання Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, а також, із залученням широкої документальної бази проаналізовано реформу в Українській Державі 1918 р. Крім того, значну увагу І. Витанович приділяє вивченню позиції різних політичних сил до аграрного питання, їхнього впливу на вироблення відповідного законодавства та його реалізації на практиці. У загальних рисах описана діяльність Вищої Аграрної наради восени 1918 р. І. Витанович доводить, що велика земельна власність стояла на поступі інтенсивному розвитку сільського господарства, а ліквідувати її, за висновком автора, можна було лише революційним шляхом [2, 48]. На нашу думку, автор об’єктивно висвітлює тему і тому робота заслуговує наукового визнання та позитивної оцінки.

Загальну картину доби Гетьманату спробував дати П. Феденко в праці „Влада Павла Скоропадського”, яка присвячена п’ятдесятим роковинам перевороту в Україні. Автор негативно ставиться до проголошення гетьманської (одноосібної) влади, яка до того ж спиралась на силу чужих армій [13, 6]. На думку дослідника, „...за щедре постачання українського м’яса, збіжжя і всякої сировини Центральним Державам німецька влада дала клясі поміщиків та капіталістів панування в Україні, на чолі з генералом Скоропадським, що своєю грамотою сам себе оголосив гетьманом” [13, 6–7].

П. Феденко говорить про неукраїнський і реакційний напрям уряду П. Скоропадського, який знайшов щиру підтримку у великих землевласників і капіталістів різних національностей в Україні: російських, польських, жидівських, німецьких. До української національності з класу великих землевласників і капіталістів признавалися тільки одиниці (Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Сергій Шемет) [13, 8–9].

Головною причиною повстання проти гетьмана автор вважає діяльність каральних загонів. Побіжно аналізуючи тимчасовий земельний закон, П. Феденко підкреслює, що „цей закон не дав корисних наслідків, бо лишив земельну справу в такім стані, як було за царського режиму” [13, 14]. Торкаючись закону від 8 липня 1918 р. „Про міри боротьби з розрухою сільського господарства”, історик говорить про нього з негативної точки зору. Так, зокрема, він наводить положення про право губерніальних земельних комісій примушувати селян до праці в господарствах великих землевласників, при чому норму оплати за роботу призначала сама влада, власним рішенням. За непослух призначено кару арештом до 3 місяців або грішми до 500 карбованців [13, 14].

Даючи оцінку режиму П. Скоропадського, П. Феденко говорить, що „під владою Скоропадського український народ пережив суспільну реакцію і національне поневолення, прикрите назвою „Українська Держава” [13, 24].

З огляду на вищесказане є очевидним, що автор ставить собі за мету висвітлити режим П. Скоропадського з негативного боку, і що він нехтує, по-перше, розглядом цілих напрямів позитивної, конструктивної діяльності цього режиму, а, по-друге, політичної ситуації, у якій йому довелося діяти і робити, можливо, якісь вимушені кроки. Іншими словами, у роботі немає цілісного й зваженого викладу подій, і саме тому до неї слід ставитися критично. Разом із тим, характеризуючи жанрову структуру згаданої вище праці, її слід зарахувати до ідеологічно-пропагандистської групи.

Вивчення діяльності керівництва Української держави продовжив представник консервативного руху П. Солуха. Він зосереджував свою увагу на причинах селянських виступів проти П. Скоропадського. Названий дослідник вважав, що повстання були викликані антидержавною діяльністю лідерів Українського Національного Союзу [12, 13]. Але поза його увагою залишилися прорахунки гетьмана та Ради міністрів у внутрішній політиці. Адже саме вони, на думку багатьох дослідників, призвели до втрати П. Скоропадським підтримки широких народних мас.

На сторінках ювілейного збірника „За всенаціональну єдність. У 110-річчя народження гетьмана П. Скоропадського. У 65-річчя відновлення гетьманства” дослідник опублікував статтю „Про діяльність уряду гетьмана 1918 р.”. Стаття ґрунтується переважно на виписках з московських газет про діяльність уряду Гетьманщини. Так, зокрема, П. Солуха розмістив тут інтерв’ю представників нейтральної преси з гетьманом П. Скоропадським, де гетьман говорить про шляхи з’ясування земельного питання. Побіжно описуючи хід реформи. дослідник знову ж таки користується матеріалами періодичної преси [5, 15].

Разом із тим, зважаючи на сучасні методологічні підходи, нові можливості в опрацюванні архівних матеріалів, є підстави стверджувати, що згадана вище праця (не лише окремо взята стаття, а й увесь збірник) не витримує об’єктивно-наукової критики. Тому, на наш погляд, її цінність полягає в тому, що її можна зарахувати до мемуаристики.

Дещо схожу працю опублікував дослідник О. Войнаренко [3]. У ній, зокрема, вміщені спогади сучасників досліджуваних подій, з яких можна уявити загальну картину подій напередодні приходу гетьмана до влади, а також побачити ту непросту ситуацію, яка склалася в українському селі в 1918 р. Звертаючи увагу на посилання автора, можна дійти висновку, що О. Войнаренко є яскравим прихильником поглядів Д. Дорошенка. Разом із тим, характеризуючи жанрову структуру згаданої вище праці, на нашу думку, її слід віднести, знову ж таки, до мемуаристики, оскільки робота навряд чи витримує наукову критику.

Підсумовуючи, варто зазначити, що в повоєнні часи стратегічна гострота ідейно-політичного протистояння поступово втратилася. Значною мірою „розвелася” наука і політика у вивченні теми, виникла чітка межа між академічними школами української історіографії (в нашому випадку – державницькою та народницькою) і пропагандистсько-ідеологічною діяльністю політичних організацій; виникло українознавство як суто теоретична галузь.

Очевидним, на нашу думку, є те, що надбання зарубіжної повоєнної історіографії з історії аграрної політики Української Держави є мінімальними. Здебільшого вона розвивалася на матеріалах, накопичених у міжвоєнні часи. Як і раніше, спостерігається більш-менш чіткий жанровий розподіл: популярно-пропагандистська література, мемуари і наукова література.

Зарубіжна повоєнна література є якіснішою і професійнішою за міжвоєнну. У її межах немає відомих праць В. Липинського (які, проте, і не можна назвати суто історичними) чи Д. Дорошенка, але є низка кваліфікованих студій, якими конкретизовано бачення теми в цілому. Не можна безумовно оминути в цьому контексті, наприклад, професійну та сумлінну розвідку І. Витановича, присвячену аграрній політиці українських урядів 1917–1920 рр., однак варто зазначити і те, що вона не репрезентує майже ніяких нових матеріалів і побудована головно на даних інших (в основному міжвоєнних) студій. Здебільшого представники міжвоєнної історіографії аграрну політику П. Скоропадського висвітлювали побіжно, у контексті соціально-економічних або військових подій. Цінність існуючих робіт полягає насамперед у тому, що з урахуванням досягнень радянської, сучасних української та зарубіжної, а також міжвоєнної зарубіжної історіографій, дозволяє мати цілісну картину стану наукового вивчення теми, що нас цікавить.

Погляди П.Скоропадського на державу початку ХХ – середини ХХ ст. відображали перехід національно-визвольного руху від стадії культурницького українофільства до організованої роботи в масах. Його погляди віддзеркалювали процеси, що відбувалися в тогочасному суспільно-політичному житті.

Погляди П.Скоропадського на державу дуже різноманітні. Концептуальними були погляди П.Скоропадського щодо державного суверенітету України, інституційного суверенітету, форми держави та її соціальної функції.

Свої основні ідеї він творив, як і інші представники української політичної думки того часу, як зазначає Т.Гунчак, у тілі програної війни за створення Української держави. Як активний будівничий державного життя П.Скоропадський глибоко пережив трагедію української невдачі, що зрештою підштовхнуло його до переоцінки як особистого державотворчого досвіду, так і подій української революції загалом.

Основні концепції П.Скоропадського щодо держави сформувалися у різний час і за різних історичних обставин. Концепція державного суверенітету України і інституційного суверенітету гетьмана сформувалося у процесі розбудови Української

№ 21.політика радянського уряду у 1917-1921рр

Початок ХХ століття був досить важливим для України. У 1917-1921рр. дуже велика кількість різних сил вели боротьбу за владу в Україні. 1917 рік відкрив нову сторінку історії України. Перша світова війна викликала загальну кризу як Російської, так і Австрійської імперій. У 1917 році впала Російська імперія, Росія стала демократичною республікою. У жовтні-листопаді 1918 року розпалася Австро-Угорщина.

Українські сили вирішили скористатися ситуацією, що склалася, для відродження української державності. В результаті національно-демократичної революції в Україні було створено незалежну державу, але врешті-решт після декількох спроб владу в Україні захопили більшовики.

У цій роботі ми розглянемо процес встановлення влади більшовиків в України, а також спробуємо дати певний аналіз та зробити висновки, чому українці не змогли відстояти незалежність країни на почтаку ХХ сторіччя.