23 Жовтня 1989 р. Унр було перейменовано в Угорську Республіку.

Демократичні процеси призвели до кризи та розпаду УСРП, перейменованої в СПУ (Соціалістичну партію Угорщини).

Навесні 1990 р. в Угорщині відбулися демократичні вибори до парламенту, більшість на яких здобули опозиційні партії — 89 %, а СПУ — 11%. Новий уряд очолив історик за освітою Йожеф Анталл, а президентом став письменник, лідер СВД Арпад Гйонц.

Уряд Й. Анталла продовжив розпочаті соціалістами економічні перетворення, спрямовані на розвиток ринкових відносин.

У 1994 р. У СП та СВД створили коаліційний уряд на чолі з Дьюла Харном. Новий уряд взяв курс на формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Було здійснено приватизацію великих підприємств та енергетичних компаній.

Успішний розвиток економіки сприяв притоку значних іноземних інвестицій.

Новий уряд, сформований у 1998 р. Віктором Орбаном, основну свою увагу зосередив на розвитку провінцій.

У липні 2000 р. відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув Ференц Мадл.

У зовнішній політиці Угорщина взяла курс на європейську інтеграцію: стала членом НАТО, 2004 p. — ЄС. Відносини між Угорщиною та Україною розвиваються досить успішно.

У середині 80-х pp. Болгарію охопила економічна криза. Сотні підприємств стали збитковими. їхнє функціонування підтримувалось за рахунок дотацій з державного бюджету.

Адміністративно-командна система, збереження жорсткого централізованого планування перешкоджали ефективному розвитку економіки.

Зросла заборгованість країни (9 млрд дол.). Становище ускладнювалось кризовим станом сільського господарства. Курс на об'єднання державних господарств і виробничих кооперативів в агропромисловому комплексі призвів до створення гігантських АПК, що нараховували по 50-75 тис. гектарів землі. Одержуваний ними прибуток майже повністю передавався в центр. Колишні кооператори перетворились у сільськогосподарських робітників, мало зацікавлених результатами своєї праці. Одним із злочинів режиму Т. Живкова була "болгаризація" турецької меншини, що призвело до розпалювання етнічного конфлікту та масової еміграції турків до Туреччини.

Улітку 1987 р. на пленумі ЦК БКП Т. Живков був змушений визнати, що є "випадки рецидиву культу особи" і пообіцяв покінчити із всевладдям партійного апарату. Було визнано необхідність створення "нової моделі соціалізму", реформ системи управління економікою та адміністративного поділу країни. Проте оголошені реформи не ліквідували адміністративно-командної системи. Вся повнота влади, як і раніше, була зосереджена в руках Т. Живкова та його оточення.

Наприкінці жовтня 1989 р. член Політбюро ЦК БКП, міністр закордонних справ П. Младенов надіслав партійному керівництву відкритого листа, в якому звинуватив Т. Живкова у неприпустимих методах управління. 10 листопада 1989 р. ЦК БКП звільнив Т. Живкова з поста Генсека, а незабаром і з поста Голови Держради. На новостворений пост президента Болгарії було обрано Петра Младенова.

Після повалення режиму Живкова у країні почали створюватись і відновлювати свою діяльність десятки політичних партій та організацій. Декілька з них об'єднались у Союз демократичних сил (СДС), що виступав за впровадження багатопартійності та парламентської демократії. В опозицію до БКП перейшов і БЗНС. Опозиціонери відмовлялись брати участь в уряді, який очолював комуніст А. Луканов.

У січні 1990 р. позачерговий з'їзд БКП проголосив головною метою партії перебудову та оновлення демократичного соціалізму. Партія відмовилась від конституційного положення про свою керівну роль у суспільстві, засудила деформації у галузі міжнаціональних відносин. Т. Живкова і ряд діячів з його найближчого оточення було виключено з партії. Нове керівництво очолив Олександр Лілов. БКП було перейменовано у Болгарську соціалістичну партію (БСП).

Прагнення БСП консолідувати всі політичні сили для виходу з кризи не знайшло підтримки з боку опозиції, що не бажала брати на себе відповідальність за становище, в якому опинилася країна.

На парламентських виборах 1990 р. БСП набрала 40 відсотків голосів, що дало їй право сформувати уряд на чолі з О. Лукановим, але законотворча робота парламенту була блокована неконструктивними дебатами між опозицією та соціалістами. БСП пішла на поступки. П. Младенов подав у відставку. 1 серпня 1990 р. новим президентом було обрано Жельо Желєва. Після цього було сформовано коаліційний уряд (СДС, БСП, БЗНС) на чолі з Д. Поповим, який розпочав економічні реформи.

БСП зберегла сильні позиції і на парламентських виборах 1994 р. здобула більшість у парламенті, скориставшись невдоволенням населення наслідками економічних реформ. У січні 1995 р. БСП сформувала однопартійний уряд на чолі з Ж. Віденовим. У результаті соціалісти почали контролювати як законодавчу, так і виконавчу владу. Вони здобули більшість і на виборах до місцевих органів влади. За соціалістів відбулося повернення до адміністративних методів управління, припинено приватизацію. 90% підприємств перейшли до державної власності. Розпочата аграрна реформа зруйнувала систему господарювання. Тим часом економіка виходила з-під контролю. У результаті діяльності фінансових пірамід багато людей позбулися своїх заощаджень. За межею бідності опинилось 80% населення, а безробіття сягнуло до 17%. Почалася "хлібна криза".

Усі ці обставини загострили політичну ситуацію в країні. На президентських виборах перемогли центристські і праві партії. Новим президентом став Петр Стоянов, проте ліві вирішили не здаватися і спробували сформувати новий однопартійних уряд. Проти таких дій виступив народ. Масові виступи на початку 1997 р. змусили БСП відмовитись від претензій на владу. Були призначені дострокові парламентські вибори. На цей час припадає пік економічної кризи: індекс інфляції складав 243% на місяць, а ціни зросли у 3-3,5 раза. За таких умов БСП зазнала цілковитої поразки і була змушена підписати Декларацію про національну злагоду. Уряд очолив лідер СДП Іван Костов. Він вдався до надзвичайних заходів, особливо у боротьбі з інфляцією. Було створено Валютну раду — міжнародний орган фінансового контролю. Зрештою, інфляцію вдалося зупинити. З 1997 р. продовжено приватизацію і реформи в сільському господарстві. Зріс життєвий рівень населення (якщо середня заробітна плата у 1997 р. складала 8 доларів, то у 1999 р. — 160 доларів).

Проте успіхи реформ супроводжувалися значним безробітям (19% у 2001 p.). Це призвело до зміни уряду, який очолив Сімеон II Саксен-Кебург-Готський, син останнього царя Бориса III. Новий уряд головною своєю метою обрав підвищення життєвого рівня та боротьбу з корупцією, проте на виборах 2003 р. коаліційний уряд зазнав поразки.

У зовнішній політиці Болгарія проводить курс, спрямований на європейську інтеграцію: вступ до ЄС (2007 р.) та НАТО.

Незважаючи на особливості свого розвитку, Югославія у 70-80-х роках зіткнулася з тими ж труднощами, що й інші соціалістичні країни.

Економічні проблеми були спричинені відсутністю загальнонаціонального ринку, що в умовах історично усталених відмінностей між різними регіонами країни приводило до замкнення республік у межах своїх кордонів.

Із 70-х pp. темпи економічного розвитку неухильно падали. Рівень безробіття досяг 1 млн чол. Приблизно стільки ж громадян перебувало за межами держави на тимчасових роботах, головним чином у ФРН. Заборгованість країни досягла 20 млрд доларів.

Поглибленню кризи сприяла також і політична система Югославії, яка грунтувалась на Конституції 1974р. Децентралізація економіки, послаблення ролі партії та система розв'язання спірних питань шляхом взаємних домовленостей сприяли посиленню ролі республік і, відповідно, формуванню місцевих, республіканських, етнічних політичних еліт. Зміцненню єдності держави не допомогло і домінування у державних структурах сербів.

Й. Броз Тіто, який з 1974 р. обіймав пости президента СФРЮ і Голови ЦК СКЮ "без обмеження строку мандата", завдяки своєму авторитету і величезній владі, зосередженій в його руках, зміцнював єдність Югославії.

Але після його смерті у 1980р., коли місце президента зайняв колективний орган—Президія, в якому були представлені усі республіки, відцентрові тенденції у федерації посилились. Криза соціалізму набула форми міжнаціональних конфліктів.

Пошук шляхів виходу з кризи вказав на необхідність проведення економічних і політичних реформ та реформ у Союзі комуністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні почалося проведення економічних реформ, автором яких був А. Маркович. Першим кроком на цьому шляху стало подолання інфляції і перетворення динара (грошової одиниці) у конвертовану валюту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

Детонатором міжетнічних сутичок стали події в автономному краї Косово (заселеному переважно албанцями — 90%), напруження в якому не спадало з початку 80-х p., коли почалися масові виступи проти засилля сербської меншини (серби займали усі державні посади в краї).

Події в Косово спричинили розкол у громадській думці країни, активізувавши політичну активність населення.

У 1989 р. в усіх республіках були створені опозиційні партії, навесні 1990 р. на виборах у Словенії та Хорватії перемогли національні коаліції.

Спроба на XIV з'їзді СКЮ якось виправити становище виявилася невдалою. СКЮ розпався. Республіканські організації зайняли націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі зі С. Мілошевичем.

Листопадові вибори 1990 р. привели до влади прокомуністичні (просербські) сили в Сербії, Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де владу здобули націоналісти, прийняли нові конституції і заявили про намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії (80% — за) та Хорватії (95% — за) переважна більшість населення висловилася за незалежність. Союзне керівництво, в якому переважали серби, виступило за збереження єдності у будь-який спосіб.

Після прийняття рішення про вихід з Югославії (червень 1991р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почалися бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було наказано зберегти територіальну цілісність Югославії.

Після поразки ЮНА у Словенії основні бойові дії перемістилися в Хорватію, де місцеві серби за допомогою союзної армії виступили зі зброєю в руках, встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припинилися.

Після міжнародного визнання країни Сербія автоматично ставала агресором, оскільки її війська знаходились на території суверенної держави. Проти неї було введено міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіку Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Славонією.

У квітні 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави — Союзної Республіки Югославія. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 1/3 населення; хорвати (католики) та серби і хорвати, які сповідували іслам. Сербська частина населення, очолювана Радованом Караджичем, прагнула приєднання БІГ до СРЮ; мусульманська, очолювана Алієм Ізитбеговичем, — незалежності; хорватська — приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка відзначалась особливою жорстокістю, етнічними чистками, створенням концтаборів. Скориставшись військовою перевагою, серби оволоділи 70% території БІГ. Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Усі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на опір сербів (було розроблено три плани, але реалізувати їх не вдалося). Навіть введення військ ООН, які мали роз'єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення усім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не змінило ситуації. Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН завдали серії ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БІГ

Під тиском світової громадськості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. У Дейтоні (США) 15 грудня 1995 р. було укладено попередню угоду, остаточно підписану у Парижі. За цією угодою БІГ залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49%) і хорвато-мусульманську (51%) частини, для спільного існування яких було розроблено систему взаємовідносин. Для реалізації угоди та проведення виборів до органів влади на територію БІГ вводився контингент багатонаціональних сил (60 тис. чол.), до складу якого входили і українські підрозділи.

Здавалося, війна на Балканах скінчилась, але в лютому 1998 р. загострився конфлікт в Косово — автономному краї Сербії, автономію якого було ліквідовано в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення, розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об'єднані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Упродовж 74 днів бомбардувань та обстрілів на територію країни було скинуто ЗО тис. т вибухових речовин. Зрештою, керівництво СРЮ вивело з краю війська, а на їх місце було введено миротворчі сили.

Новий конфлікт на Балканах спалахнув у Македонії (березень 2001 p.). Албанські екстремісти (албанці складають третину населення країни) розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албанцями державотворчої нації, надати автономію районам з переважною більшістю албанського населення.

Зрештою, і цей конфлікт за допомогою НАТО та ЄС було залагоджено шляхом роззброєння албанських збройних формувань і внесення змін до Конституції Македонії, які розширювали права албанців.

З 2003 р. припинила існування Союзна Республіка Югославія, на її місці постала конфедерація Сербії і Чорногорії. Подальшу долю цього утворення повинен вирішити референдум.

Для покарання винних у тривалому конфлікті на теренах колишньої Югославії було створено Міжнародний трибунал. Одним з головних звинувачених став колишній президент Сербії С. Мілошевич.

№ 75. ЦСЄ у 50-60 рр ХХ ст.

Смерть Й. Сталіна у березні 1953 р. позначилася на розвитку країн Східної Європи. Звільнення від постійного страху виявило глибокі протиріччя тоталітарного соціалізму і масове невдоволення ним спричинило політичні кризи в НДР, Польщі, Угорщині. їх неможливо було подолати, зберігаючи існуючу систему і не вдаючись до сили. Значну роль у придушенні виступів населення відіграли радянські війська, які брали безпосередню участь у каральних операціях (Берлін— 1953 р., Угорщина — 1956 р.).

Незважаючи на придушення виступів, до курсу комуністичних партій було внесено зміни. Проте процес реформування соціалізму мав жорсткі межі. На певному етапі постало питання про політичні права людини та економічні свободи, приватну власність і ринкові відносини. Це загрожувало монополії комуністів на владу. Дійшовши до цієї межі, комуністичні партії ставали на шлях згортання реформ, що вело до неосталінізму.

Перехід цей відбувався без особливих катаклізмів. Лише у Чехословаччині його було здійснено після втручання СРСР та інших соціалістичних держав ("доктрина Брежнєва" — про колективну відповідальність за долю соціалізму в кожній країні). Це на деякий час призупинило кризу соціалізму у Східній Європі.

Встановленню неосталінізму сприяла також "розрядка", яка дала країнам Східної Європи доступ до фінансових ресурсів Заходу. Східноєвропейські лідери прагнули здійснити централізоване оновлення основних фондів, щоб випускати конкурентоспроможну продукцію. Реалізувати це вдалося лише частково.

В результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної та Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн супроводжувалося відновленням незалежності або зміною політичного режиму. В усіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право та багатопартійність, було проведено аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння, націоналізовано власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву "народної демократії". Народна демократія вважалась перехідним етапом суспільства. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили —комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у більшості країн об'єднані в народні фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністи.

У процеси створення представницької демократії втрутився Радянський Союз. Червона армія, що знаходилася на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам цих країн. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі державні посади —міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил.

З початком "холодної війни" комуністи легко і без кровопролиття встановили свою владу (протягом 1947-1948 рр.).

Прийшовши до влади, компартії взялися до побудови соціалізму. Відбувалася прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від "братніх партій" здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді, — Комінформбюро — вимагав визнати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії та Албанії багатопартійність було ліквідовано. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стали частинами керованих комуністами коаліцій. Уся повнота влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився з компартійним апаратом. Так було покінчено з демократією, хоча при цьому формально зберігались конституції, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. У галузі економіки почалося проведення індустріалізації та колективізації. Ринкову економіку було замінено плановою. Відбулися кардинальні зміни у соціальній структурі суспільства. Більша частина працездатного населення була зайнята у державному секторі.

Як і в СРСР, індустріалізація в цих країнах набула форми переважаючого розвитку важкої промисловості. Прагнення багатьох соціалістичних країн створити багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання та падіння життєвого рівня, що призвело до політичної кризи 60-х років.

У 1949 р. для ще тіснішого "прив'язування" східноєвропейських країн до СРСР і прискореного проведення індустріалізації було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). А в 1955 р. було оформлено військово-політичний союз соціалістичних держав — Організацію Варшавського Договору (ОВД). Так завершилося формування табору соціалізму. Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під контролем лівого.

Вступ радянських військ на територію ЧСР призвів до створення в січні 1945р. Чеської національної ради, а в квітні — уряду Національного фронту чехів і словаків, який очолив соціаліст 3. Ферлінгер. Антифашистська боротьба у країні завершилась Празьким повстанням (травень 1945 p.).

Першим післявоєнним президентом країни став Бенеш. Уряд національного фронту провів цілий ряд реформ загальнодемократичного характеру. Було конфісковано власність німців, яких, за рішенням союзних держав, переселили до Німеччини, а в Словаччині остаточно ліквідовано поміщицьке землеволодіння.

Вирішення загальнонаціональних завдань призвело до загострення боротьби всередині Національного фронту.

У травні 1946 р. відбулися вибори до Законодавчих Зборів, на яких КПЧ набрала 38% голосів. 2 червня 1946 р. сформовано коаліційний уряд, який очолив лідер КПЧ К. Готвальд. В уряді комуністи очолили "силові" міністерства і запропонували програму широкої націоналізації, яка спричинила розкол в чехословацькому суспільстві—розгорілась гостра політична боротьба, посилена дискусією навколо приєднання до "плану Маршалла". У лютому 1948 р. комуністи, спираючись на армію та робітничу міліцію, організували "озброєну" маніфестацію з гаслами про усунення з уряду міністрів-капіталістів. У результаті збройного тиску 25 лютого 1948 р. з уряду було усунуто некомуністів, а 7 червня Бенеш подав у відставку. 14 червня президентом ЧСР став К. Ґотвальд—лідер КПЧ. Водночас відбулось об'єднання соціал-демократів і комуністів.

На IX з'їзді КПЧ у травні 1949 р. було розроблено перший п'ятирічний план (1949-1953 pp.) і взято курс на побудову соціалізму, який у ЧСР мав свої особливості. Країна не потребувала індустріалізації, тому основний акцент робився на націоналізацію та структурні зміни у промисловості.

становище ускладнювалось невирішенням словацького питання. Вихід було знайдено у розпочатій 1965 р. економічній реформі. У прийнятих керівництвом "Принципах удосконалення системи планового управління" передбачався перехід до ринкових відносин: поєднання діяльності центральних органів управління з використанням товарно-грошових відносин. Але реформи здійснювались непослідовно. їх проведення призвело до активізації реформаторського крила КПЧ, яке піддавало гострій критиці політику Навотного. У січні 1968 р. на пленумі ЦК КПЧ його було усунуто, а першим секретарем обрано О. Дубчека. Нові лідери партії розробили широку програму політичних та економічних реформ, спрямованих на створення т. зв. "соціалізму з людським обличчям".

Керівництво СРСР та інші союзні держави зміни у Чехо-словаччині сприйняли негативно. На зустрічі (18 серпня 1968 р.) керівники п'яти країн ОВД схвалили оцінки та пропозиції Л. Брежнєва, згідно з якими слід було покласти край діяльності реформаторів.

У ніч з 20 на 21 серпня війська п'яти держав ОВД — Болгарії, НДР, Польщі, СРСР та Угорщини — перейшли кордони Чехословаччини, мотивуючи це тим, що їх, начебто, попросила "група членів КПЧ та уряду" для відвернення загрози контрреволюції. Було захоплено найважливіші стратегічні пункти: аеродроми, вокзали, радіо, телебачення, ЦК КПЧ, резиденцію уряду, Академію наук, МЗС і т. д. Чехословацьких керівників заарештували і відправили до Москви.

21 серпня у "Звернення до народу Чехословаччини" населення було закликано до спокою. Президент Л. Свобода наказав армії не чинити опору.

Окупацію ЧССР різко засудили уряди багатьох країн світу, в тому числі Югославії, Румунії, Албанії, Китаю.

21 серпня відбулося засідання Ради Безпеки ООН, на якому обговорювалося "чехословацьке питання". Було прийнято резолюцію, що засуджувала інтервенцію і вимагала негайного виведення окупаційних військ.

Така реакція світової громадськості примусила керівництво СРСР розпочати переговори. Президент ЧССР Л. Свобода та інші державні особи прибули до Москви, де під тиском брежнєвського керівництва підписали "Програму виходу з кризової ситуації".

Спираючись на радянську підтримку, консервативні сили в КПЧ перейшли у наступ. З партії було усунуто прихильників реформ. З розробленої ними програми вдалося здійснити лише перетворення ЧССР у федерацію двох рівноправних республік—Чехії і Словаччини.

У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г. Гусак, який розпочав процес "нормалізації" — повернення до старих методів управління, що призвело до подальшої стагнації економіки.

У 70-х роках було проголошено курс на побудову розвинутого соціалізму, що, на думку КПЧ, означало поєднання "переваг соціалізму" з НТР, використання інтенсивних факторів. Така стратегія виявилася ефективною у першій половині 70-х років, але у подальшому темпи зростання економіки уповільнились.

Єдиною організацією, що протестувала проти існуючих порядків, стала політична група "Хартія-77". Діячі культури і науки, які входили до цієї організації, у січні 1977 р. виступили з маніфестом, в якому вимагали від керівництва ЧССР дотримання конституції, звільнення політв'язнів, виведення радянських військ і т. д.

Польща стала першою жертвою фашистської агресії. За роки війни вона втратила 6 млн чоловік і зазнала значних територіальних змін. До її складу увійшли німецькі землі аж до Одеру-Нейсе та частина Східної Пруссії. Західна Україна і Західна Білорусія, Віденська область, які до 1939 р. входили до складу Польщі, були передані СРСР.

Поштовхом до приходу комуністів до влади у Польщі стала заява державного секретаря США Джеймса Бірнса у вересні 1946 р., в якій зазначалося, що питання західних кордонів Польщі залишається відкритим. У результаті вплив прозахідних сил у Польщі послабився. У вересні

1946 р. за ініціативою комуністів Крайова Рада Народова (парламент) прийняла рішення про перехід до планового ведення господарства. У листопаді 1946 р. комуністи (Польська робітнича партія) і соціалісти (Польська соціалістична партія) уклали угоду про спільні дії. У січні

1947 р. вони перемогли на виборах до сейму (парламенту). У лютому 1947 р. президентом Польщі став лідер ПРП Б. Берут, а наступного року ПРП і ПСП об'єднались у Польську об'єднану робітничу партію (ПОРП), що правила упродовж 40 років. Для посилення контролю з боку Москви міністром оборони Польщі було призначено радянського маршала К. Рокосовського.

Але нав'язати таким чином Польщі сталінську модель соціалізму (індустріалізація, кооперація, репресії) не вдалося. У 1956 р. в Познані розпочалися масові виступи проти сталінізму, які поширились на всю країну. У жовтні 1956 р. до влади в Польщі прийшло нове керівництво, очолюване Владиславом Гомулкой. Було припинено кооперацію сільського господарства і форсовано індустріалізацію, ослаблено репресії. Ліквідовувався комітет держбезпеки. На підприємствах створювались робітничі ради, які контролювали діяльність адміністрації. Відновлювався правовий статус ремісників та дрібних власників.

Проведені заходи на певний час стабілізували становище в країні. Але наприкінці 60-х років почались економічні труднощі, які спричинили підвищення цін. У 70-х роках під впливом подій у Чехословаччині відбулися масові виступи робітників.

У 1968 р. виник конфлікт між ПОРП і польською інтелігенцією. Представники останньої звернулися до уряду з "Листом 34-ох" та "Відкритим листом до членів партії". У цих документах висувалися вимоги відміни цензури та радикальної зміни урядової політики в галузі культури. У відповідь почалися переслідування та арешти авторів "Листів". Як наслідок, масові заворушення охопили вищі школи Польщі.

Незадовго до поразки фашистського блоку король Румунії Міхай вдався до рішучих дій. Напередодні вступу радянських військ у Бухарест (1944 р.) він заарештував Антонеску, уклав перемир'я із союзниками та оголосив війну Німеччині. Румунські війська на завершальному етапі війни брали активну участь у бойових діях проти німецьких та угорських військ на території Угорщини.

Вступ радянських військ в Румунію змусив короля ввести до складу уряду комуністів, які зайняли ключові посади. У жовтні 1945 р. на Національній конференції КПР взяла курс на побудову в Румунії соціалізму. Генеральним секретарем партії став Георге Георгіу-Деж. На перших післявоєнних виборах у листопаді 1946 р. комуністи та їхні прихильники здобули перемогу.

До лютого 1947 р. Румунія знаходилась під контролем союзників. Після підписання мирного договору країна відновила свій суверенітет.

Протягом 1947 р. комуністи утвердилися в уряді і змусили короля Міхая зректися престолу та емігрувати. 30 грудня 1947 р. Румунія була проголошена Румунською Народною Республікою.

У лютому 1948 р. відбувся об'єднавчий з'їзд КПР і САП Румунії, на якому було створено Румунську комуністичну партію. Утвердившись при владі та усунувши своїх конкурентів, комуністи розпочали соціалістичне будівництво: червень 1948 р. — проведення повної націоналізації та "ліквідація буржуазії як класу"; грудень 1950 р. — процес "соціалізації" економіки завершився прийняттям першого п'ятирічного плану на 1951-1955 p.; 1952 p. — прийняття конституції РНР, яка закріпила владу комуністичної партії та соціалістичний характер держави.

Не бажаючи йти у фарватері радянської політики, Георгіу-Деж розпочав активні дії, спрямовані на забезпечення більшої незалежності від Москви. Уміло маневруючи, використовуючи протиріччя між СРСР і КНР, Георгіу-Деж домігся виведення радянських військ з країни, а в 1964 р. демонстративно здійснив візит до КНР.

В ході Другої світової війни Угорщина до кінця залишалася союзницею Німеччини, а на її території велися жорстокі бої.

У грудні 1944 р. на визволених землях було утворено Угорський національний фронт незалежності, а в місті Дебрецен сформовано тимчасовий уряд. Він уклав перемир'я з країнами антигітлерівської коаліції, оголосивши війну Німеччині. 4 квітня 1945 р. визволення Угорщини було завершено.

У країні відновили діяльність і були створені різні політичні партії. Найбільш чисельною і впливовою стала Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ).

Після відновлення повного суверенітету Угорщини (підписання мирного договору) комуністи спробували перемогти на виборах 1947 р. Зазнавши поразки, вони розпочали цілу кампанію пошуку і викриття "реакційних змов" та "контрреволюційних заколотів".

Такі звинувачення були висунуті керівникам Партії дрібних сільських господарів. Зрештою, це дало можливість комуністам, які об'єдналися із соціал-демократами в Угорську партію трудящих (УПТ), прийти до влади.

Комуністи встановили один із найжорстокіших комуністичних режимів. Лідер УПТ Матьяш Ракоші вважав себе найпослідовнішим учнем Й. Сталіна.

Індустріалізація проводилася в особливо форсованому режимі під гаслом "Перетворимо Угорщину на країну чавуну і сталі". Кооперування супроводжувалось пограбуванням селян.

Величезного розмаху досягли репресії. Із 39-мільйон-ного населення було репресовано 1 млн чоловік. Проводилися показові судові процеси. Було ув'язнено майбутнього керівника УПТ Яноша Кадара.

Зміна в радянському керівництві, особливо засудження "культу особи Сталіна" на XX з'їзді КПРС, спричинила утворення в УПТ реформаторського крила, під тиском якого відбулася часткова реабілітація репресованих.

Аби уникнути значних катаклізмів, Ракоші призначив головою Ради міністрів І. Надя, який різко засудив репресії та форсовану колективізацію. Це спричинило протистояння двох лідерів. 9 березня 1955 р. ЦК УПТ звинуватив Надя в опортунізмі. 18 липня 1956 р. під тиском СРСР М. Ракоші було замінено Гере, наступником якого став Я. Кадар.