19 Серпня 1961 р. Уздовж всього кордону Західного Берліна було збудовано загорожу, а потім мур, який став символом "холодної війни".

У 1959 р. СРСР визнав уряд Фіделя Кастро. В 1960—1961 pp. активно розвивались торгово-економічні відносини між СРСР та Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і прорадянська орієнтація режиму Ф. Кастро викликали занепокоєння уряду СІЛА, який організував збройну інтервенцію на Кубу. Проте інтервенти були розбиті в бухті Плайя-Хірон. СРСР надав Кубі допомогу зброєю. Остерігаючись прямої агресії з боку США на "Острів Свободи", СРСР і Куба домовилися про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні. Це призвело до кризи радянсько-американських відносин. США встановили морську блокаду Куби, щоб запобігти подальшому постачанню острова радянською зброєю. 23 жовтня 1962 р. радянський уряд розцінив дії США як агресивні і заявив, що завдасть удару у відповідь у випадку розв'язання війни. Заява була розрахована на те, що США відступлять. Американці не були зацікавлені у війні з СРСР. Конфлікт зайшов надто далеко: для його вирішення Д. Кеннеді та М. Хрущову необхідно було проявити політичну мудрість і далекоглядність.

26-28 жовтня 1962 р. між лідерами СРСР і США було досягнуто домовленостей, згідно з якими Радянський Союз виводив з території Куби свої ракети та бомбардувальники Іл-28, а США повинні були зняти блокаду і гарантувати невтручання у внутрішні справи Куби.

Карибська криза змусила наддержави вжити заходів для того, щоб зробити гонку ракетно-ядерних озброєнь більш керованою, а отже й безпечнішою. У 1963 р. США, Англія та СРСР уклали договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі і під водою, а в 1967 р. — про заборону розміщення ядерної зброї у космічному просторі.

Цими договорами було покладено край міжнародним відносинам, в яких переважали воєнно-політичні методи вирішення конфліктів між великими державами. Проте суперництво між ними не припинилось.

Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху за обмеження арсеналів зброї масового знищення. Новий тип міждержавних відносин сформувався у період 1963-1973 pp. Його характерною рисою стали методи мирного врегулювання конфліктів.

З 1970 р. вступив в дію договір про нерозповсюдження ядерної зброї. На сьогодні його підписали понад 160 країн, за винятком Індії, Пакистану, Ізраїлю та деяких інших.

Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті. Вона проходила поетапно в Гельсінкі — столиці Фінляндії.

На першому етапі (3-7 липня 1973 р.) нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи.

На другому (18 вересня 1973 р. — 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем.

1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади, підписали Заключний акт наради. Його серцевиною стала Декларація принципів, якими держави-учасниці зобов'язувалися керуватись:

1. Повага до суверенітету.

2. Незастосування сили чи погрози силою.

3. Непорушність кордонів.

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Повага прав людини та основних свобод.

8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.

Крім Декларації, було прийнято й інші документи: "Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища", "Співробітництво в гуманітарних та інших галузях", "Питання безпеки співробітництва у Середземномор'ї", "Про заходи зміцнення довір'я та деякі аспекти безпеки і роззброєння".

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло применшити значення гельсінського процесу.

Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулася нормалізація радянсько-американських відносин. У взаєминах з Радянським Союзом адміністрація Р. Ніксона змінила доктрину "гнучкого реагування" на т. зв. "реалістичне стримування", результатом чого стала низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію відносин між двома країнами.

Процес розрядки поширився і на інші регіони світу. У 1971 р. в Східній Бенгалії, яка належала Пакистану, населення за підтримки Індії після тривалої боротьби здобуло незалежність. На політичній карті Азії з'явилась нова держава — Народна Республіка Бангладеш, а Індія перетворилась у регіональну наддержаву.

У 1977 р. блок СЕНТО саморозпустився. Через деякий час припинив існування і блок СЕАТО.

У 1973 р. було укладено Паризьку угоду стосовно В'єтнаму, яка припинила пряму американську інтервенцію проти цієї країни.

Нормалізація відносин між КНР та США дозволила Китаю продовжити протистояння з СРСР, ареною якого стала Південно-Східна Азія. В'єтнам після об'єднання у 1975 р. зайняв чітку прорадянську позицію. В сусідній Камбоджі в цей час до влади прийшли прокитайські сили — "червоні кхмери". Це спричинило загострення відносин між В'єтнамом і Камбоджею, яке переросло у збройний конфлікт.

У 1973 р. відбулася "жовтнева", або "семиденна", ара-бо-ізраїльська війна, ініціаторами якої стали арабські країни. Основні бойові дії розгорнулись у районі Суецького каналу. Незабаром між Єгиптом та Ізраїлем було укладено перемир'я. Після невдачі у скликанні міжнародної конференції з питань близькосхідного врегулювання під егідою США та СРСР єгипетське керівництво в 1979 р. уклало сепаратний мир з Ізраїлем (Кемп-Девід, США).

Економічна криза 70-х років і завершення процесу деколонізації позначились на міжнародних відносинах. Країни Заходу, зосередившись на внутрішніх проблемах, послабили контроль над своїми зонами впливу. Цим відразу скористався Радянський Союз для проникнення в нові регіони. Так можна пояснити прихід до влади уряду С. Альенде в Чилі (1971), переворот в Ефіопії (1974), прихід до влади прорадянських сил в Анголі та Мозамбіку після "революції гвоздик" у Португалії (1975-1976), об'єднання В'єтнаму в єдину державу (1975), встановлення прорадянських режимів в Лаосі та Камбоджі, квітневий переворот в Афганістані (1978), утвердження режиму Д. Ор-теги в Нікарагуа (1979). США організували військовий переворот у Чилі (1973), пішли на зближення з Китаєм, змусивши СРСР тримати значні сили на Далекому Сході. В Африці США та їх союзники зробили ставку на Південно-Африканську Республіку, на режим Сіада Барра в Сомалі та на сепаратистські рухи в Ефіопії.

До кінця 70-х років намітилось різке загострення міжнародного становища. У грудні 1979 р. СРСР увів свої війська в Афганістан. Підтримка Радянським Союзом непопулярного в країні режиму викликала піднесення патріотичних почуттів і масовий опір населення. Іран і Пакистан відкрили свої території для розміщення баз повстанців. Розрядку було остаточно поховано.

На кінець 70-х років припадає різке загострення відносин між США та Іраном. У лютому 1979 р. в Ірані відбулася революція, в результаті якої було повалено монархію, а влада перейшла до рук фундаменталістського духовенства на чолі з Аятоллою Хомейні.

Події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США, що призвело до падіння адміністрації президента Дж. Картера. Розвиток подій остаточно переконав американців у необхідності проведення жорсткішої зовнішньої політики. На президентських виборах 1980 р. перемогу здобув республіканець Р. Рейган, який запропонував відмовитись від розрядки і провести переозброєння американської армії.

Нова американська адміністрація схвалила стратегію "суперництва", згідно з якою планувалось розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи пріоритетні науково-технічні досягнення.

23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в США програми СОІ (стратегічної оборонної ініціативи), якою передбачалося створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь.

У 80-х роках головною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО почали активно розміщувати тут ядерну зброю першого удару і збільшувати арсенали неядерних озброєнь. У листопаді 1984 р. Комітет з планування НАТО схвалив план головнокомандувача НАТО Роджерса, в основу якого було покладено ідею глибокого удару по другому ешелону військ противника із застосуванням неядерних високоточних систем озброєння.

Одночасно із загостренням ситуації в Європі продовжувалося протистояння і в країнах "третього світу". Лінія протиборства між СРСР і США проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.

Прихід у 1979 р. до влади в Нікарагуа сандиністів, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі та Гватемалі непокоїли США. Вони організували та озброїли антисандиністський рух в Нікарагуа, переозброїли армії Сальвадору і Гватемали. У 1983 р. США здійснили агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР.

В Африці ПАР, яку таємно підтримували США та інші країни Заходу, здійснювала періодичні збройні інтервенції проти "прифронтових" держав — Анголи, Мозамбіку, підтримувала антиурядові угруповання в цих країнах.

На початку 80-х років знову загострився арабо-ізраїльський конфлікт. Цього разу ареною протиборства став Ліван, в якому точилася громадянська війна між християнами і мусульманами.

У 1980 р. розпочалася війна між Іраном та Іраком. Вона також стала складовою глобального протистояння між СРСР і США.

авершення "холодної війни" (друга половина 80-х — 90-і pp.). Незважаючи на загострення протистояння між двома воєнно-політичними блоками, на початку 80-х років продовжувався загальноєвропейський процес, розпочатий у Гельсінкі. У Белграді, Мадриді, Стокгольмі та Відні відбулися зустрічі і наради представників дер-жав-учасниць Загальноєвропейської наради. Готовність до поступок стала очевидною після приходу до влади М. Горбачова. Він проголосив політику перебудови, а також необхідність утвердження нового мислення у міжнародних відносинах.

Радянський лідер розгорнув активну зовнішньополітичну діяльність. На Стокгольмській конференції було узгоджено широкий комплекс політичних та військово-технічних заходів щодо зниження ризику війни в Європі. 7 квітня 1985 р. СРСР припинив розгортання ракет середньої дальності СС-20 у Східній Європі, аз 6 серпня 1985 р. ввів односторонній мораторій на ядерні випробування. У січні 1986 p. M. Горбачов запропонував програму ліквідації до кінця століття зброї масового знищення.

У травні 1987 р. Політичний консультативний комітет ОВД прийняв основні положення нової військової доктрини оборонного характеру.

Радянсько-американські переговори на найвищому рівні в Женеві (1985), Рейк'явіку (1986), Вашингтоні (1987) і в Москві (1988) зумовили позитивні зрушення в галузі реального скорочення ядерних озброєнь.

Після знищення Берлінської стіни у листопаді 1989 р. та грудневої зустрічі М. Горбачова з Дж. Бушем на о. Мальта було покладено край "холодній війні" між СРСР і США. Ці держави перестали сприймати одна одну як противника.

Нове мислення поширилось і на регіональні конфлікти. В ряді "гарячих точок" (Афганістан, Нікарагуа, Камбоджа, Ангола) було взято курс на національне примирення, на пошук шляхів розв'язання проблем за столом переговорів. У 1988 р. В'єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба — з Анголи. Після женевських домовленостей між СРСР і США по Афганістану 15 лютого 1989 р. Радянський Союз завершив виведення своїх військ з цієї країни. Важливим підсумком нового мислення і закінчення "холодної війни" стало об'єднання Німеччини та виведення радянських військ зі східноєвропейських країн.

З жовтня 1990 року НДР увійшла до складу ФРН. На політичній карті Європи з'явилась економічно могутня держава з населенням 87 млн чоловік, яка завдяки своєму потенціалу входить до числа найбільших держав світу.

Важливою віхою у радянсько-американських відносинах став візит М. Горбачова до США у травні — червні 1990 р. та його переговори з президентом США Дж. Бушем. Результат цих переговорів — пакет угод, протоколів і спільних заяв. Було погоджено основні положення угоди про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), підписано угоду про ліквідацію 80% хімічної зброї і про відмову від її виробництва.

Після розпаду СРСР учасниками договору СНО-1 стали Росія, Україна, Казахстан і Білорусь, які 23 травня 1992 р. в Лісабоні підписали угоду про те, що на території трьох останніх з перерахованих держав не повинно взагалі бути ядерної зброї.

З січня 1993 р. в Москві Б. Єльцин та Дж. Буш уклали договір СНО-2 про скорочення вдвічі стратегічних наступальних озброєнь, які залишаться після виконання договору СНО-1.

Враховуючи нові реалії політичного життя, Нарада глав країн-членів НАТО 5-6 липня 1990 р. прийняла Лондонську декларацію, яка внесла радикальні зміни у воєнну доктрину блоку НАТО.

Учасники наради взяли на себе зобов'язання не нападати на інші держави, а ядерні озброєння було оголошено "зброєю екстремальної ситуації". Змінилась і роль НАТО. З воєнного блоку він почав перетворюватися на політичний.

На зустрічі глав країн-членів НАТО у Брюсселі в січні 1994 р. було прийнято програму "Партнерство заради миру": її метою проголошено забезпечення стабільності в Європі і розвиток співробітництва з країнами Східної Європи. У цій програмі побажали взяти участь майже всі східноєвропейські країни.

Серйозним випробуванням змін у міжнародних відносинах стала криза у Перській затоці на початку 90-х років, спричинена агресією Іраку проти Кувейту.

2 серпня 1990 р. іракська армія вдерлася в Кувейт. Емір та уряд країни перебралися в Саудівську Аравію. Кувейт було окуповано і оголошено дев'ятнадцятою провінцією Іраку.

Дії країни були рішуче засуджені Радою Безпеки ООН, яка зажадала негайного виведення іракських військ з Кувейту і ввела широкі економічні санкції щодо Іраку.

Багато держав направили в Саудівську Аравію військові контингенти та озброєння для захисту цієї країни від можливої іракської агресії (операція "Щит пустелі"). Основу могутнього військового угруповання, зосередженого на території Саудівської Аравії, становили війська США.

17 січня 1991 р. багатонаціональні сили антиіракської коаліції на чолі зі США завдали масованих повітряних і ракетних ударів по військових та інших об'єктах Іраку і Кувейту. Наприкінці лютого в результаті 100-годинної операції сухопутних військ іракська армія зазнала поразки. Кувейт було визволено. "Буря в пустелі" успішно завершилась.

Криза в Перській затоці підштовхнула близькосхідний мирний процес. У Мадриді (1991) було покладено початок переговорному процесу між арабськими країнами та Ізраїлем під егідою СРСР та США. У результаті цього процесу було підписано низку угод.

У результаті реального послаблення глобального військово-політичного протистояння між двома блоками загострилися регіональні конфлікти.

Світ опинився перед необхідністю вироблення нової системи безпеки. Найбільш активно цей процес тривав в Європі, де у 1995-1999 pp. вдалося, в основному, погасити конфлікт на Балканах і вибудувати нову конструкцію Європейської безпеки, що ґрунтується на НАТО, яке розширилось на Схід. У 1999 р. до НАТО вступили Чехія, Польща, Угорщина, пізніше і деякі інші країни. Важливими елементами європейської безпеки є також РЄ та ОБСЄ.

Однак небезпечною і напруженою залишилася ситуація на Близькому Сході (Палестина, Ірак, райони проживання курдів та ін.) та в ряді держав — республік колишнього Радянського Союзу (Грузія, Вірменія, Азербайджан, Таджикистан). Загострилося протистояння між Індією та Пакистаном, які зробили рішучі кроки для набуття статусу ядерних держав.

Поява нових незалежних держав призвела до нової розстановки сил у світовій політиці. США залишились єдиною наддержавою. В нову фазу вступила боротьба за сфери впливу.

Політична нестабільність у різних регіонах світу загрожує вибухами нових локальних конфліктів. Наприкінці 90-х років Тропічна і Південна Африка стали регіоном кривавих війн, переворотів, партизанських рухів (Конго, Ангола, Руанда та ін.). Все більше давали про себе знати соціально-економічні проблеми країн "третього світу".

Загострились відносини між США і Росією, яка не бажала миритися із втратою ролі наддержави.

З цими проблемами світ вступив у третє тисячоліття.

№ 78 Тетчеризм і рейганоміка – варіанти неоконсервативної ідеології і політичної практики

На виборах 1980 р. переміг республіканець Рональд Рейган. Він запропонував курс, який отримав назву "рейганоміка".

В його основу було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні. Відбувся перехід від прямого до опосередкованого втручання держави в економіку. Здійснювалась податкова реформа, запроваджувались пільги енергетичним корпораціям, ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно запроваджувалася жорстка антиінфляційна політика, скорочувались витрати на державний апарат та соціальні програми. Ці заходи сприяли зупиненню інфляції —з 1983 р. почалось економічне піднесення.

У період правління Р. Рейгана було проведено переозброєння американської армії і розпочалися роботи зі створення протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь (т. зв. стратегічна оборонна ініціатива — СОІ). Ці дії супроводжувались антикомуністичною та антирадянською пропагандою. СРСР було оголошено "імперією зла", проти якої потрібно розпочати "хрестовий похід". Однак Р. Рейган виявився досить гнучким політиком. У 1985 р. він розпочав переговори з новим радянським лідером М. Горбачовим: вони відкрили нову сторінку у світовій політиці і привели до скорочення ядерних озброєнь і закінчення "холодної війни".

У період президентства Р. Рейгана збройні сили США активно використовувалися для реалізації зовнішньополітичних планів: агресія проти Гренади (1983), в Лівані (1983— 84), Лівії (1986).

4 червня 1979 р. було сформовано уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, які, на думку М. Тетчер, мали оздоровити англійську економіку та фінанси. Політика уряду отримала назву "тетчеризм". її напрямками стали:

1. Жорстка боротьба з інфляцією — скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.

2. Підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування.

3. Приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості.

4. Запровадження антипрофспілкових заходів — обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, які визнавалися незаконними, і т. д. Політика кабінету М. Тетчер відзначалась твердістю та рішучістю і враховувала реальні потреби часу.

М. Тетчер рішуче виступила проти т. зв. "егоїзму" профспілок — страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився поразкою. У 80-х роках профспілковий рух в країні значно послабився, чисельність британського конгресу тред-юніонів скоротилась у півтора раза. Впав авторитет і лейбористської партії. Позитивно впливав на економічний розвиток зростаючий видобуток нафти у Північному морі (близько 100 млн т щорічно), що повністю задовольняло потреби Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття, підвищення темпів розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх верств.

15 листопада 1985 р. було укладено англо-ірландську угоду про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила про перемир'я, але на початку 1996 р. знову пролунали вибухи.

У зовнішній політиці консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. З початком загострення міжнародної напруги в 1979 р. Великобританія приєдналась до жорстких антирадянських заходів. М. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великобританії в ЄЕС. У зовнішній політиці прем'єр-міністр здобула широку популярність у країні після успішного завершення конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських островів (1982). Ця війна продемонструвала відродження духу Англії і сприяла перемозі М. Тетчер на позачергових виборах.

Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було приватизовано 21 державну компанію; 9 млн англійців стали акціонерами; 2/3 сімей — власниками будинків або квартир.

Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем — європейською економічною інтеграцією, протестами населення проти введення "подушного" податку та ін.

У керівництві консерваторів загострилися суперечності. У листопаді 1990 р. М. Тетчер пішла у відставку. Новим прем'єр-міністром став Джон Мейджер, який прагнув зберегти досягнення "тетчеризму".

Наприкінці 70-х років загострилися соціально-економічні проблеми Великої Британії. Лейбористський уряд Дж. Каллагена не зміг впоратися з ситуацією, палата громад 1979 р. винесла йому вотум недовір'я. Парламент було розпущено, а на нових виборах перемогла консервативна партія. Прем'єр-міністром уперше в історії Англії стала жінка — Маргарет Тетчер.

Консерватори прийшли до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою. Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно:

- зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господарське життя країни;

- знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку;

У докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки;

- «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів, зо середжували «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу.

Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у Соціально-економічній політиці уряду.

У соціальній галузі Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нема чого безплатно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці».

Кабінет М. Тетчер неухильно й послідовно втілював свою програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємництву, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку в регулюванні господарських процесів при скороченні підприємницької діяльності держави. Уряд розпочав систематичне скорочення націоналізованого сектора економіки. До приватників поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво скорочувалися податки. У боротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання державних видатків, бралося до уваги й скорочення соціальних програм.

Крім того, Тетчер рішуче пішла на закриття збиткових підприємств,

обмежила зростання зарплати. М. Тетчер не йшла на жодні поступки опозиції і ольстерським протестантам, твердою рукою придушила страйковий рух, зруйнувала непокірну профспілку шахтарів, віддала наказ розгромити аргентинську армію (війна за Фолклендські острови), тому журналісти і «охрестили» її «залізною леді». Великі кошти, вкладені в переозброєння промисловості, та зняття багатьох обмежень у сфері бізнесу стали приносити перші результати.

З 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краше, а з 1985 р. почалося піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн 1985 р. до 2,3 млн 1988 p.). Різко зросла продуктивність праці. Успіхи 80-х років у розвитку британської еко­номіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини й передумови. Зокрема, подібно до США, великі кошти були вкладені у переоснащення промисловості з урахуванням досягнень сучасного етапу науково-технічної революції, а у сфері бізнесу знято чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземних вкладів. Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів відкриття й розробка родовищ нафти на дні Північного моря, поблизу Шотландії. Велика Британія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, придбання яких раніше вимагало величезних коштів, а й стала експортером нафтопродуктів. Унаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Англії. Збільшилися золотовалютні запаси. Піднявся курс фунта стерлінгів.

Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні прибавки до заробітної плати становили 7-8%. За 80-ті роки кількість акціонерів у Англії потроїлася, перевищивши 8 млн. Тепер кожен третій британець є власником акцій; 15 млн родин— 60% загальної кількості— мешкають у власних будинках або квартирах. За цими показниками Англія наблизилася до рівня Сполучених Штатів. Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе — і хай виживає сильніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників.

М. Тетчер стала британським прем'єр-міністром, що у XX ст. найтриваліший час був при владі. Однак на зламі 80-90-х років її позиції почали слабнути, деякі її конкретні кроки в галузі внутрішньої й зовнішньої політики зазнали гострої критики в керівництві консервативної партії та в уряді. Наприкінці 1990 р. вона змушена була піти у відставку. Однак для більшості британців М. Тетчер залишилась одним з найвидатніших політичних діячів країни і світу.

"Рейганоміка" або "консервативна революція"?

Ядро проголошеної революції Рейгана складала "рейганоміка", орієнтована на пропозицію економічної програми, яка розумілася як відповідь на економічні проблеми 70-х років. Відповідно до неї повинні були бути значно знижені податки, запропоновані можливості амортизації і викреслені або спрощені, що перешкоджають інвестиціям, державні приписи, щоб викликати зростання економіки. Втрати доходів повинні були бути короткостроково відвернені економією на соціальних програмах, а довгострокові - покриватися збільшенням доходів з розширенням народного господарства - і все це при урівноваженому бюджеті. Було цілком зрозуміло, що тут виникнуть цільові конфлікти, тим більше, що одночасно повинні були значно зрости оборонні витрати.

Рейган дійсно добився прийняття основних положень своєї економічної програми з утвердженням бюджету на перше півріччя 1981 року. Було вирішено скоротити податки на 25%, 5% у першому і по 10% у два наступних роки. З 1985 року податки були індексовані з темпом інфляційного зростання цін, так що за знеціненням грошей не слідувало більше автоматичне підвищення реальних податків. Податкова квота дійсно знизилася для більшості платників податків. Однак, не в останню чергу перед обличчям загрозливо зростаючого дефіциту бюджету, ще при Рейгані було зроблено 13 підвищень податків, які скасували майже чверть скорочень податків. До цього додалося підвищення внесків по соціальному страхування. Загалом, податкові надходження як відсоток сукупного суспільного продукту знизилися за час президентства Рейгана з 20 до 18,6%, що приблизно відповідало тій частці відразу після другої світової війни.

Те, що "консервативна революція" не відбулася, найнаочніше демонструє той факт, що обсяг федерального бюджету при Рейгані постійно зростав, а саме, з 699,1 мільярда доларів у 1980 році до 859,3 мільярда доларів у 1987 році (відповідно вартості долара в 1982 році). Якщо навіть не брати до уваги військові витрати, то бюджет у цей період зріс з 535,1 до 609,5 мільярда доларів. При цьому дефіцит державного бюджету часом цілком йшов з-під контролю і досяг у 1986 році рекордної висоти в 221 мільярд доларів. У цьому дефіциті державного бюджету внаслідок зниження податків і одночасно підвищення витрат був винний сам президент, який, як консерватор, твердо дотримувався принципу врівноваженого державного бюджету і хотів його бачити закріпленим в конституції.

Скорочень соціальних програм було давно недостатньо, щоб утримувати зростаючу дірку в бюджеті. Характерно, що найсильніше скорочені були ті програми, які стосувалися найбідніших і гірше за інших організованих груп населення, які до того ж брали найменшу участь у виборах президента або в Конгрес. Продовольчі картки були скасовані, та допомоги для матерів-одиначок значно скорочені. Одночасно соціальні програми, корисні для середнього шару, залишилися майже незміненими, так само як і пенсійне страхування і пов'язане з ним страхування на випадок хвороби. При Рейгані в американському суспільстві відбулася поляризація між бідними і багатими, перерозподіл на користь багатих, в той час як одночасно збільшувалось число тих, хто жив нижче межі бідності.

Через протест Конгресу зазнала невдачі найбільша програма децентралізації в історії західної демократії, "новий федералізм" Рейгана, яка мала на меті як значне скорочення федеральних відрахувань, так і "зворотний" переклад соціально-державних завдань і одночасно податкових ресурсів на окремі штати. Скорочення федеральних субсидій штатам було, проте, значним, у сфері житлового будівництва і міського розвитку майже драматичним. Темпи зростання федеральних коштів в штатах номінально сповільнилися вже при адміністрації Картера, реально ж в результаті високого темпу інфляції навіть знизилися. Роки президентства Картера тому можуть розглядатися як перехідний період до "нового федералізму" Рейгана. Це також відноситься до сфери політики дерегуляції: тут скасування зроблених в федерально-державному масштабі обмежень конкуренції у повітряному і автомобільному сполученні почалось ще за Картера і була продовжена при Рейгані скасуванням положень про захист навколишнього середовища та про охорону праці.

Адміністрація Рейгана успішно боролася з інфляцією і безробіттям. Індекс інфляції знизився з 12,5% у 1980 році до 4,5% у 1988 році. Квота безробітних в цей же період опустилася з 7 до 5,4%. Було створено 18 мільйонів нових робочих місць, хоча багато місця припадали на групу з найнижчим доходом. При цьому не слід забувати про те, що економічний підйом слідував за важким спадом 1981-82 рр. (з квотою безробітних у 10%) і що стрімко, майже драматично зростав зовнішньоторговельний дефіцит.

Цілком у дусі консервативної політики було величезне підвищення військових витрат, спрямованих проти Радянського Союзу, вступ якого в Афганістані був відповідно інструменталізований. Так же і тут, ще за Картера, почалася безприкладна програма озброєння, якій потрібно було зустріти радянську загрозу, поставити на місце "імперію зла" (так Рейган публічно назвав Радянський Союз). Президент надав також повну свободу дій секретним службам, особливо ЦРУ під керівництвом Уільяма Кейсі, в стимулюванні опору у сфері радянського впливу і в підтримці антикомуністичних партизанських сил у "третьому світі". У цій політиці спочатку, здавалося, не було місця для роззброєння і контролю озброєнь. Тільки після того, як американська військова вага підвищився по відношенню до Радянського Союзу - перш за все завдяки початку з 1983 року розміщення ракет середньої дальності в Західній Європі, Рейган зміг під час свого другого терміну перебування на посаді президента вести з Радянським Союзом переговори з позиції сили. Пройшли 4 конференції на вищому рівні, укладення договору про РСМД, успіхи в обмеженні стратегічних озброєнь і в обопільних зовнішніх інспекціях.

У 1984 р. Рейган з величезною перевагою переміг на президентських виборах і був обраний президентом США на другий термін. Він продовжив економічні реформи. У 1986 р. було прийнято нове податкове законодавство, підтримане обома партіями і передбачала ще більш значне скорочення податкових ставок. Пропонувався ряд заходів щодо приватизації ще зберігалася в економіці державної власності, щодо розширення ринкового контрактування державних відомств з приватними компаніями, на передачу їм невластивих, як вважали Рейган і його помічники, державним установам господарських функцій. Деякі ідеї Рейгана носили досить утопічний характер, наприклад приватизація в'язниць. Товариством не були підтримані і пропозиції щодо приватизації національних парків, Поштової служби США. У цілому ж американська економіка в цей період розвивалася досить динамічно. Її стимулювали і різко збільшені (на 35%) військові витрати - зовнішня політика адміністрації Рейгана була політикою з позиції сили, саме в цей період була проголошена так звана "стратегічна оборонна ініціатива" з розробки нового стратегічного зброї космічного базування.

Не всі із задуманих перетворень вдалося здійснити в повній мірі, хоча всі чотири напрямки реформ в тій чи іншій мірі були реалізовані. Щорічний приріст реальних (з урахуванням інфляції) витрат держави скоротився з 4% при адміністрації Картера до 2,5% при Рейгані, незважаючи на рекордне для мирного часу збільшення військових витрат. Разом з тим Рейгану не вдалося серйозно обмежити соціальні витрати держави, незважаючи на початкові плани їх скорочення. Не вдалося і помітно зменшити частку федеральних витрат у ВВП країни. Якщо в 1981 фінансовому році вона становила 22,9%, то до середини 80-х рр. навіть дещо зросла, а до 1989 р. скоротилася лише до рівня 22,1% ВВП. Цей напрямок реформ не виправдало очікувань прихильників різкого скорочення державних витрат в економіці.

Зміни в податковому законодавстві були набагато більш істотні. Граничні податкові ставки індивідуального прибуткового податку були скорочені з 70 до 28%, а ставки податку на прибутки корпорацій - з 48 до 34%. Самі низькооплачувані категорії американців були взагалі звільнені від сплати податків. Правда, деякі податки були підвищені - податок на соціальне страхування, частина акцизів. Частка доходної частини федерального бюджету у ВВП скоротилася в результаті всіх цих заходів з 20,2% в 1981 фінансовому році до 19,2% у 1989 фінансовому році.

Було продовжено обмеження державного регламентування в економіці, розпочате ще при президенті Картера. Рейган зменшив або взагалі скасував державний контроль над цінами на нафту і природний газ, кабельне телебачення, телефонний зв'язок, міжштатних автобусне сполучення, послуги морських вантажних перевезень. Дисонансом до цих заходів виглядає збільшення митних імпортних тарифів. Адміністрація Рейгана зменшила регулює втручання держави в сферу охорони навколишнього середовища. Мабуть, дерегулювання, незважаючи на його символічне значення, все-таки не стало провідним пріоритетом в економічній програмі Рейгана.

Монетарна політика (перш за все боротьба з інфляцією) була цілком послідовною. Рейган схвалив скорочення зростання грошової маси, запропоноване Федеральною резервною системою ще в кінці 1979 р. Ця політика, з одного боку, посилила рецесію 1980-1982 рр. ., Але з іншого - сприяла зниженню інфляції

Висновок

Отже, підіб'ємо підсумки. Економічна політика адміністрації Рейгана, отримала назву "рейганоміка" і включала в себе:

курс на зниження ставок федеральних податків та надання корпораціям великих податкових і інших пільг, спрямованих на стимулювання капіталовкладень, насамперед у наукомістких галузях промисловості;

обмеження росту урядових витрат на соціальні потреби при одночасному нарощуванні військових витрат;

ослаблення державної регламентації (дерегулювання) підприємницької діяльності (скорочення правил, вимог до провиробничої та ринкової діяльності, у т. ч. вимог з охорони навколишнього середовища, і т.д.);

проведення курсу кредитно-грошової політики, спрямованої на подолання інфляції та здійснення установок економічної програми уряду.

Проте декларовані "рейганомікою" цілі радикального підвищення ефективності темпів економічного росту, наведення порядку в державних фінансах, позбавлення федерального бюджету від хронічних дефіцитів (після 1960 р. федеральний бюджет жодного разу не зводився без дефіциту) не були реалізовані.

Однією з основних причин нагромадження бюджетних дефіцитів і державної заборгованості став проведений адміністрацією Рейгана курс на ескалацію військових витрат, які виросли з 134 млрд дол. в 1980 фін. р. до 282 млрд дол. в 1987 фін. р. Закономірним наслідком багаторічного відволікання значної частини ресурсів країни у військову сферу є скорочення можливостей для цивільних капіталовкладень і зниження темпів економічного зростання. За минулий період 80-х років темпи економічного зростання в США були нижчими, ніж за попередні після-військові десятиліття, дефіцити федерального бюджету в 80-і роки виросли до астрономічних масштабів, що разом із зростанням державного боргу (у 1986 фін. р. федеральний борг перейшов за відмітку в 2 трлн дол) та зовнішньої заборгованості породило гостріші проблеми для економіки та фінансової системи країни, для економічної політики уряду.

№ 79. Утворення військово-політичних блоків к ХІХ – пХХ ст.

Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 pp., об'єднання Німеччини та Італії, поразка Франції у франко-прусській війні 1870-1871 pp. спричинили зміни у співвідношенні сил на Європейському континенті та загострення міжнародних відносин.

Поява у центрі Європи нової, могутньої, мілітаризованої, агресивної Німецької імперії викликала занепокоєння усіх сусідніх держав.

У той час зовнішньополітичний курс Німеччини визначав Отто Бісмарк, який прагнув утвердити повну гегемонію своєї країни в Європі. Незважаючи на поразку, Франція залишалася головною перешкодою на цьому шляху, і, щоб забезпечити перемогу в майбутній війні, необхідно було заручитися підтримкою інших держав для ізоляції Франції.

Зростання могутності Німеччини підштовхнуло до зближення з нею Австро-Угорщину, хоча Австрія зазнала поразки у війні проти Пруссії 1866 р. До такого кроку Австро-Угорщину спонукали обставини. Це, зокрема, етнічна близькість німців та австрійців, нестабільне становище двоєдиної монархії, прагнення забезпечити підтримку німецької дипломатії в експансії на Балканах, зростання економічної залежності від Німеччини.

Тим часом Бісмарк прагнув заручитися нейтралітетом Росії, яка в 60-х pp. докладала значних зусиль для скасування статей Паризького договору 1856 р. Відкривалися сприятливі перспективи для російсько-німецького зближення.

У 1873 р. зусилля Бісмарка дали позитивні результати. Між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Росією було укладено Союз трьох імператорів. Але ця дипломатична перемога Бісмарка виявилася примарною. У 1875-1877 pp. Росія не підтримала Німеччину під час франко-німецьких воєнних «тривог», себто реально виступила як гарант безпеки та незалежності Франції. Це не залишилося непоміченим у Парижі, що згодом стало основою франко-російського зближення.

Тим часом антиросійська позиція Великої Британії давала Німеччині надію втримати Росію у стані нейтралітету. Англія була головним противником розширення російських володінь на Середньому й Далекому Сході та поширення російського впливу на Балканах.

Так, через рішучу протидію Англії та Німеччини Росія не змогла повною мірою використати результати перемоги в російсько-турецькій війні 1877-1878 pp.

Міжнародні відносини 70-х pp. XIX ст. характеризувалися тим, що кожна з великих держав прагнула не допустити одноосібного посилення жодної з країн.

На початку 80-х pp. у міжнародних відносинах сталися кардинальні зміни—почалося формування військово-політичних союзів, спрямованих проти не реального, а гіпотетичного (хоча й визначеного) противника, які мали на меті не просто перемогу над якоюсь окремою країною, а світове панування.

Перший крок у цьому напрямі зробила Німеччина. 7 жовтня 1879 р. у Відні було укладено австро-німецький союз. Одночасно Бісмарк не полишав надій на утримання Росії на рівні нейтральної держави. У 1881 р. було відновлено Союз трьох імператорів, а 1887 р. укладено російсько-німецький «перестрахувальний договір».

Проте це не виключало Росію з гурту головних суперників Німеччини. Того ж року Німеччина відмовилася надати Росії кредити. У 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія уклали між собою Троїстий союз на 5 років, який через кожні 5 років поновлювався і проіснував до 1915 р.

На тлі загострення російсько-німецьких відносин відбувалося російсько-французьке зближення. У 1887 р. Франція надала Росії значний кредит. Почалися переговори про укладення союзу. У липні 1891 р. відбувся візит до Кронштадта французької ескадри. Наступного місяця було підписано франко-російський консульський пакт. У 1892 р. країни підписали військову конвенцію, яку було ратифіковано 1893 р. Отже, в Європі утворилися два ворожих військово-політичні союзи.

Проте залишалась одна велика держава — Англія, від позиції якої залежала перевага якогось із блоків.

Наприкінці XIX ст. Англія все ще проводила політику «блискучої ізоляції» (непрямого втручання у справи європейських країн). Єдиною турботою країни було розширення та утримання колоніальних володінь. Зберігалися напружені відносини з Францією через розподіл колоній в Африці та Азії. У 1902 р. було укладено англо-японський союз, спрямований проти Росії, що дало Японії можливість перемогти у війні 1904-1905 pp.

Однак в англійських політичних колах зростало розуміння того, що головна небезпека для Великої Британії йде від Німеччини, яка стала на шлях підготовки до війни за переділ світу (почалося будівництво могутнього океанського флоту). Англо-німецьке суперництво в економічній та військовій сферах призвело до перегляду зовнішньої політики Англії.

8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано англо-французьку таємну угоду. В ній розмежовувалися сфери впливу між двома державами в Африці. Англія визнавала право Франції на Марокко, а Франція — право Англії на Єгипет. Ця угода отримала назву «Сердечна згода» — Антанта.

Після поразки Росії у війні 1904-1905 pp., а також подій революції 1905-1907 pp., які ослабили країну, Англія вже не сприймала її як небезпечного конкурента.

Більше того, тепер вона мала підстави вважати Росію своєю союзницею у боротьбі проти Німеччини та національно-визвольних рухів народів Азії. Ініціаторами зближення двох держав стали міністр закордонних справ Англії Е. Ґрей (ліберал) і міністр закордонних справ Росії О. Із-вольський. Воно увінчалось укладенням 31 серпня 1907 р. англо-російської конвенції про розмежування сфер впливу в Ірані, Афганістані й Тибеті. Так було завершено створення Антанти.

Проте єдиної угоди між трьома державами не існувало, її уклали лише на початку Першої світової війни.

Отже, підсумком розвитку міжнародних відносин на зламі століть став поділ Європи і світу на два ворожих військово-політичних блоки — Троїстий союз та Антанту. Основним змістом політики великих держав у складі названих союзів була підготовка до світової війни за переділ уже поділеного світу. Перші такі війни розпочалися наприкінці XIX ст.: іспансько-американська (1898 р.), англо-бурська (1899-1902 pp.), російсько-японська (1904-1905 pp.), італо-турецька (1911р.), балканські війни (1912-1913 pp.) тощо.

Трої́стий сою́з (італ. Triplice alleanza нім. Dreibund угор. Hármas szövetség) — військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, який склався в 1879–1882 і був спрямований проти Франції і Росії.

Започаткував утворення Троїстого союзу Австро-Німецький договір від 7 жовтня 1879, який передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну із них. Цей двосторонній союз 20 травня 1882 був доповнений договором між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувалися надавати всіма засобами допомогу Італії у випадку нападу на неї Франції, а Італія брала на себе зобов'язання допомогти Німеччині, якщо б вона стала жертвою неспровокованого нападу з боку цієї ж держави. Австро-Угорщина звільнялась від допомоги Німеччині у випадку військових дій проти Франції — їй відводилась роль резерву на випадок втручання у конфлікт Росії.

Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Троїстого союзу у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Франції: у випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї.

Відразу ж після підписання договору Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного миру і дотримуватись таємниці про укладений союз.

Договір трьох держав у наступні роки поновлювався: 20 лютого 1887 у Берліні підписано другий союзний договір; 6 травня 1891 — третій союзний договір; 28 червня 1902 — четвертий союзний договір. Тексти цих договорів в основному повторювали положення документа 1882 і лише включали окремі додаткові угоди.

Договір 1887 містив австро-італійську угоду про збереження статусу-кво на Балканах, а у випадку, якщо це виявилося б неможливим, сторони передбачали узгоджувати свої дії, що свідчило про зародження суперечностей між цими країнами на Балканах.

У кінці 19-на початку 20 століття Італія почала переорієнтовувати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Різке загострення англо-німецьких відносин, збитки від митної війни, яку з 1880-х повела Франція проти Італії, змусили останню шукати зближення з Францією та Англією. До значного послаблення позицій Троїстого союзу призвело підписання 1 листопада 1902 франко-італійської угоди, за якою Італія зобов'язувалася зберігати нейтралітет у випадку нападу Німеччини на Францію. У наступні роки Італі, залишаючись формально членом Троїстого союзу, поступово зближувалася з Францією та Великою Британією.

Німеччина і Австро-Угорщина вступили в Першу світову війну без військової підтримки Італії, яка у червні 1915 заявила про свій вихід із Троїстого союзу й оголосила війну Австро-Угорщині.

Антанта домінувала в міжнародних відносинах перших десятиліть XX століття. Виникла у відповідь на створення 1882 і подовження 1891 Троїстого союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Веде початок від франко-російського союзу 1891—93, оформилася як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 8 квітня 1904 врегулювала суперечності з Францією в Африці та 31 серпня 1907 — з Російською імперією в Азії (Конвенція про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті). Колоніальна експансія та озброєння Німеччини, її прагнення покінчити з пануванням Англії на морях спонукали Лондон відійти від попередньої політики «блискучої ізоляції», вступити у союзницькі взаємини з континентальними державами, зберігаючи провідну роль у світових міжнародних відносинах. 1911 року Антанта стала військовим союзом і основою сил союзників під час Першої світової війни. У роки війни блок Англії, Франції й Росії підтримало 25 держав, серед них [США], Японія, Румунія, Китай, Греція, Португалія та інші. США, не бажаючи розчинятися в Антанті, проголосили себе «асоційованою країною» угруповання. Антанта виграла Першу світову війну і закріпила свій успіх дипломатично на Паризькій мирній конференції, створивши так звану Версальську систему міжнародних стосунків.

№ 80. Ллойд-Джордж

Наприкінці XIX ст. Англія пережила найбільш тривалу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870-1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової індустріальної продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х рр. ХХ ст. в економічному потенціалі її обігнали США, на початку XX ст. - Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими і американськими. Однак Англія ще займала перше місце в світі за обсягом вивезення капіталу, її торгівельний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суднами), вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою [35, С.98] .

При владі, змінюючи одна одну, перебували Ліберальна (віги) чи Консервативна (торі) партії. Ліберальна партія на чолі з Уїльямом Бенджаміном Гладстоном і Консервативна партія на чолі з Б. Дізраелі обстоювали інтереси великого капіталу, крім того, консерватори також представляли інтереси великих землевласників. Намагаючись залучити на свій бік масового виборця, ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи. Консерватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і вдавалися інколи до обмеженого соціального реформування.

На початку ХХ століття виникає нова історична й соціально-політична ситуація, головна характеристика якої-наростаюча масова незадоволеність капіталістичною, імперіалістичною системою Великобританії. Імперіалістична система випробовується на міцність, якщо не на розрив, по трьох лініях. Перша лінія - відносини між розвиненими індустріальними країнами. Країни, що перебувають в авангарді світового розвитку й прагнуть до переділу сфер впливу у світі, і на цьому поприщі зіштовхуються один з одним у кривавій сутичці. Друга лінія - це відносини між метрополіями й колоніями. Народи колоній не приймають тих несправедливих умов існування й тих правил взаємин, які диктують їм розвинені індустріальні країни. Відбувається пробудження національно-визвольних рухів, потенціал їх досить великий - його вистачить на все ХХ століття. А третій сигнал небезпеки для системи виходить від атакуючих її робочих мас індустріальних країн.

У широкому сенсі, історія ХХ століття - це перехід від аграрного типу виробництва до індустріального виробництва, від аграрного суспільства до індустріального. Відповідно змінюється роль робітничого класу. Чисельність його росте, і в деяких країнах Заходу робітники виявляються в більшості. В Англії в переддень Першої світової війни робітники становлять до 70% населення. На початку століття робітник - центральна соціальна фігура кожної розвинутої країни Заходу.

Уже в середині ХІХ ст. 43% населення Англії були найманими працівниками. А в політичній еліті країни все помітнішу роль стала відігравати промислова буржуазія, яка досить чітко усвідомлювала свої інтереси і домагалася того, щоб вони були покладені в основу державної політики. Але правляча еліта Англії не була однорідною. Її можна умовно розділити так: промисловці, повязані з важкою промисловістю, новими її галузями - виробництвом сталі й кольорових металів, машинобудуванням, хімією та ін. (Бірмінгем); промисловці, повязані з легкою промисловістю - текстильною (Ланкашир) [35, С.100].

Аристократія, лендлорди, фінансисти, великі комерсанти і учасники старих провінційних компаній, ставали учасниками різноманітних інвестиційних компаній, банківських фірм, зайнятих видобутком цінної колоніальної сировини, будівництвом там підприємств і залізниць, біржовими спекуляціями. Публіцисти, суспільствознавці, історики, письменники, політичні діячі того часу яскраво і емоційно описували становище робітників, умови їх життя та праці, стан здоровя, їх принизливий соціальний стан та офіційну мораль. Умови існування робітників і їхніх родин були жахливі. Праця робітників залишалася важкою, оплачувалася погано, тривала експлуатація й жіночої й дитячої праці. Для європейських, та й для американських міст початку ХХ століття, типовими були наявність бідних робітничих кварталів. Така ситуація в містах Західної Європи викликала соціальну напругу.

Епоха переходу від феодалізму до капіталізму завершилася формуванням засад громадянського суспільства. Розвиток Англії пішов еволюційним шляхом. Країна стала еталоном лібералізму, доктриною якого були: в політичній частині - свобода, створення правової держави, яка візьме на себе захист прав людини; в економічній - вільний ринковий капіталізм, свобода конкуренції, вільна торгівля. Цитаделлю лібералізму умовно називають Ланкашир - центр легкої промисловості [31, С.223].

Уже в середині ХІХ ст. в Англії були закладені підвалини громадянського суспільства, і розхитати їх було зовсім не просто. Другою політичною силою, яка поруч з лібералами контролювала велику частину електорату, були консерватори (Бірмінгем). Визначаючи цінність свободи і передусім цінність свободи мати власність і вільно розпоряджатися нею, консерватори відкидали можливість побудови раціональної моделі суспільства. Консерватори покладалися на державу, чіткі обмежувальні настанови, які вона проводить у життя, що, на їхню думку, мало допомогти уникнути сповзання до хаосу й анархії, зберегти традиційні цінності, без яких суспільство приречене на деградацію.

Наприкінці ХІХ століття держава почала відходити від концепції «нічного сторожа», яка означала, зокрема, й невтручання у відносини між робітниками і підприємцями. Держава почала розробляти позитивну робочу політику. Її стабілізації сприяло й кількісне зростання середнього класу, до складу якого входили як підприємці, так і інтелігенція. Маючи певну власність, цей прошарок не був зацікавлений у радикальному зламі існуючого правопорядку, займаючи більш-менш сталу нішу. Щоб її зберегти та зміцнити, виступав за реформування суспільства, усунення найбільш кричущих його соціальних болячок. У цьому середовищі теж кристалізувалася думка про те, що держава повинна активно впливати на соціальний клімат, без чого марно сподіватися на стабільність і прогрес [31, С.225].

Ліберальні та консервативні кабінети, які змінювали одне одного при владі, провели низку відповідних реформ. Але перш ніж говорити про них, слід зазначити, що самі партії в цей час організаційно зміцнилися; і у виборчих округах та в парламенті вони були чітко організовані. У кожної з них був парламентський лідер, вибраний депутатами, якому доручалося формувати кабінет у тому випадку, коли партія отримувала більшість голосів. У партії була програма, прийнята і резюмована у кількох яскравих формулах. Партії використовували для агітації різноманітні прийоми та методи: мітинги під відкритим небом, вози-трибуни, ілюстративні афіші, запитальники, які заповнювалися кандидатами [14, С.325].

Новим явищем стали загальнонаціональні страйки. В Англії, наприклад, це були страйки шахтарів, портових докерів, залізничників. Не раз вони зупиняли життя багатьох міст. У серпні 1911 р. весь Лондон фактично перейшов у руки страйкарів - у місто були введені регулярні війська.

Відповідаючи на виклики часу лідери партій проголошують курс на соціальні реформи, які пропонується проводити з ініціативи представників буржуазії, але від імені й в інтересах всього суспільства. Ллойд Джордж - класичний представник соціального реформатора.

Майстрами соціального реформізму зарекомендували себе британські ліберали. У своїх політичних формулюваннях ліберали добре враховували прагнення народу до соціальних реформ. Автором гнучкої версії реформізму й однієї із найзначніших політичних фігур європейської історії перших десятиліть минулого століття став англієць Девід Ллойд Джордж, один з лідерів ліберальної партії Великобританії. Ллойд Джордж стояв за державне посередництво між робітниками й підприємцями. Консерватори й праве крило його власної партії оголосили його «червоним» - за те, що він провів у парламенті прогресивний податок на більші стани й високі доходи [41, С.201].

В 1909 році Ллойд Джордж ввійшов у парламент із ідеєю «народного бюджету» - введення «надподатку» на високі доходи. Гроші повинні були піти на соціальні й військові потреби (будівництво дредноутів). З 1908 року в Англії були уведені пенсії по старості - для тих, кому за 70, а також державне страхування - у спеціальний фонд відраховували кошти держава, роботодавці й самі робітники, кошти ці йшли на безкоштовне медичне обслуговування, на виплати через хворобу, по втраті працездатності, по материнству. Це була новизна, адже консервативні ідеологи увесь час повторювали, що державна допомога тільки розхолоджує трудящих, заважає їм самим «встати на ноги». Ллойд Джордж був спочатку міністром праці, потім міністром фінансів, нарешті, прем'єр-міністром, і завжди послідовно проводив лінію на підвищення ролі держави в рішенні соціальних питань (тривалість робочого дня, умови праці й т.д.). Наприклад, робітники все наполегливіше вимагали переходу від 10 до 8-годинного робочого дня. І уряд проводить через парламент закон про те, щоб не скрізь, а поки на окремих виробництвах (для гірників, що працюють у нічну зміну) 8-годинний день був введений [20, С.228].

Отже, наприкінці 1905 року ліберали вперше у ХХ ст. сформували кабінет на чолі з Г. Кемпбелл - Баннерманом. Слід відзначити, що новий кабінет відрізнявся за своїм складом від консервативних діячів, які довгий час стояли на чолі британського парламенту. Ліберали в новому уряді мали міцну більшість. Економічна ситуація у Великобританії до моменту приходу ліберальної партії явно знаходилися не у кращому стані, що природно відбилося і на без того тяжкому положенні простого народу. У тих умовах ліберали в тому числі і Д. Ллойд Джордж запропонували проект, який торкався підвищення життєвого рівня робітничого класу. Соціальні реформи повинні були розпочатися з введенням урядом пенсійних виплат похилого віку людям. У підготовці законопроекту про пенсії передбачалась участь багатьох членів уряду (Г. Асквіта, Д. Ллойд Джорджа). Визначальною фігурою був Девід Ллойд Джордж.

Таким чином, в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. британське суспільство було найбільш відкритим для ліберальних ідей. Більшою активністю в сфері внутрішніх реформ відзначалися саме ліберали, лідером яких на початку ХХ ст. був Девід Ллойд Джордж. Ліберальна партія висувала ідеї створення правової держави, вільного ринкового капіталізму, свободи конкуренції, вільної торгівлі. Д. Ллойд Джордж проголошував курс на соціальні реформи, наполягав на швидкому вирішенні соціальних питань (тривалість робочого дня, умови праці та ін.). Перемога ліберальної партії на виборах 1905 року та перші кроки нового англійського уряду на чолі з Д. Ллойд Джорджем стали одним із найважливіших етапів в історії Великобританії кінця ХІХ - початку ХХ століття.

.2 Сутність ліберальних реформ Д. Лойд Джорджа

З часів У. Гладстона (ліберал; премєр- міністр Великобританії 1892-1894 року) Ліберальна партія зазнала серйозних змін. На перший план у ній висунулося радикальне крило прихильників реформ і соціального прогресу, яке незабаром очолив один з найталановитіших політиків Англії Девід Ллойд Джордж. Саме <#"justify">Відповідно до закону про пенсії 1 серпня 1908 р , пенсійні допомоги виплачувалися всім особам, що досягли віку 70 років. Мінімальна сума, на яку могла прожити людина була визначена в 4 шилінги 7 пенсів на тиждень. Пенсія становила 5 шилінгів на тиждень. Крім того, була визначена ковзна шкала, по якій людина, що отримувала допомогу в 5 ш. могла мати додатковий прибуток до 8 ш. 8 п. на тиждень. Тим, хто заробляв більше, розмір пенсій зменшувався таким чином, щоб максимальна сума становила трохи більше 13 ш. Тим, хто заробляв 12 ш. і більше, пенсія не виплачувалася взагалі. Крім того, в умовах видачі пенсії не було обмежень для осіб, що мають роботу, за винятком уже згадуваних. Розмір пенсії, якщо й був досить невеликим, все-таки рятував осіб літнього віку від необхідності йти в робітничі будинки. . За підрахунками російського журналіста А. Рабіновича, мінімальна сума пенсії становила 1 шил. на тиждень, максимальна - 4. Таким чином, якщо у 1911 р. все населення Англії складало 45.216.742 мешканців, а кількість пенсіонерів у 1912 р. - 942.160; то відповідно 2,01% всього населення отримували фінансову підтримку [36, С.141-142].

Наступним кроком у здійсненні соціальних перетворень було встановлення 8- годинного робочого дня для шахтарів в 1908 р. Це був перший випадок, коли парламент прийняв закон про скорочення робочого дня для чоловіків. Був прийнятий «Закон о регулировании труда в шахтах» 1908 р., в якому говорилося: « В соответствии с настоящим законом рабочий не должен работать в шахте, под землей, более восьми часов непрерывно, включая и время спуска и выхода из нее. Допускается сверхурочные, но не свыше 60 дней в году. Действие закона может быть приостановлено в случае войны или при других чрезвычайных обстоятельствах» [36, С.141].

Цими двома конституційними актами Д. Ллойд Джордж заклав початок для подальших соціальних перетворень у Великобританії. У березні 1908 р., у ліберальному щотижневику «Нейшн», У. Черчілль визначив соціальні реформи, як «непроторенну область політики». Реформи, проведені лібералами, автор наведеної цитати вважав як альтернативу соціалізму. У його інтерв'ю репортерові Дейлі Мейл, у серпні 1909 р., У. Черчілль заявив: «Думка така, що необхідно підвищити стабільність наших інститутів, даючи масі промислових робітників прямий інтерес - підтримуючи їх. Якщо дати їм матеріальну підтримку, у формі страхування в «чорні» для них дні, то ці робітники не будуть звертати уваги на широкі обіцянки революційного соціалізму» .

Коментуючи висловлення одного з лідерів лібералів, необхідно згадати політичну ситуацію, що склалася наприкінці ХIХ - початку ХХ ст. у робітничому русі, у багатьох країнах Європи. Активність робітників явно зростала. Багато реформаторів і У. Черчілль у тому числі, на наш погляд, шляхом реформування намагалися направити робітничий рух у потрібне русло: поліпшуючи положення робітників, уникнути можливих соціальних катаклізмів. У. Черчілль відстоював необхідність проведення соціальних перетворень урядом, для того, щоб не упускати ініціативу й не доводити ситуацію до крайності. Д. Ллойд Джордж із розумінням ставився до класу радикально настроєної опозиції, що дивилася на клас земельних власників знизу. Погляди Д. Ллойд Джорджа й У. Черчілля базувалися на інтересах класів, що вимагали соціальних змін.

У квітні 1909р. міністр фінансів Девід Ллойд Джордж представив перший бюджет. У бюджетній промові, він висунув ряд положень, на основі яких він мав намір будувати податкову політику. «Перший принцип, на якому я базую свої фінансові розрахунки такий, що хоча оподатковування, запропоноване мною на розгляд, і принесе дохід цього року не більш, ніж вимагаємо, для покриття річних видатків, він повинен забезпечити надходження достатньої кількості коштів у наступному році, що, тим самим, дозволить виконати всі наші намічені зобов'язання; і більше того, дохід буде збільшуватися, у міру росту потреб соціальної програми, що дозволить уникнути уведення нових податків уже до тих, які я прошу Парламент схвалити зараз. Другим принципом, який запропонував міністр фінансів, було прагнення останнього встановити таку норму податків, що не нанесла б шкоди торгівлі й комерції, «тридцятимільйонне джерело нашого добробуту». Як третій принцип, Д. Ллойд Джордж висловив своє тверде переконання в тім, що «всі верстви суспільства, у цій критичній фінансовій ситуації, повинні внести свій посильний внесок». І далі випливала заява про те, що в пропонованій податковій системі буде враховуватися фінансове становище платника податків. Особа, що одержує більший дохід, відповідно до нових податкових правил, буде платити й більший відсоток податку» [.

До моменту втілення планів реформаторів у життя вибухнула депресія 1909 р., що погіршила ситуацію в економіці, скоротивши державний дохід. Спочатку Ллойд Джордж мав намір зменшити державні видатки на збройні сили на 2 млн. фунтів, прагнучи зменшити наслідки кризи в економіці. Але в цей самий час адміралтейство зажадало виділення коштів на будівлю 6 нових лінкорів, для забезпечення своєї домінуючої позиції над морями. Це означало, що канцлер казначейства повинен був вишукати додатково 3 млн. фунтів для військово-морських потреб. Крім того, пенсійні допомоги зажадали значних додаткових коштів, тому що замість 572 000 пенсіонерів, яким держава повинна була виплачувати пенсії, їхнє число виявилося 668 000, тобто на 96 000 більше. Це означало потребу виділення додаткових ще 2.5 млн. фунтів. Таким чином, дефіцит бюджету доходив до 16-17 млн. фунтів. Падіння державного доходу становило 6млн. фунтів, а сума додаткових видатків - 10млн. фунтів [36, С.145]. Ситуація здавалася катастрофічною. Над соціальними реформами нависла загроза.

У такій ситуації, реформи можна було врятувати, лише за допомогою збільшення прямих податків, а також увівши новий. Було запропоновано підвищити в 1909 р. прибутковий податок на 2 пенси. Сума податку склала 1 шилінг 2 пенси на незароблені доходи понад 700 фунтів і на зароблені кошти, що перевищували 2 000 фунтів. В осіб, що мають зароблений дохід нижче 2 000 ф. ст., ставка податку залишилася колишньою, тобто - 9п.;і податок становив 1 ш. у тих громадян, чий рівень доходу перебував у границях від 2 000, до 3 000 ф. ст. Це принесло додаткових 2.75 млн. фунтів ще. Тим самим особи, що одержують більший дохід і платили більший розмір податку [36, С.77].

Додаткові податки на спадщину повинні були скласти 4.8 млн.; гербовий збір - 1.25 млн. Додаткові податки на алкоголь склали 1.8 млн., на тютюн - 2млн. Крім того, був уведений новий податок на «надприбуток», який стягувався з осіб, що одержували дохід понад 5 000 фунтів у рік. Це склало ще 1.6 млн. фунтів [36, С.78].

Дискусії у парламенті викликало і введення земельних податків. Д. Ллойд Джордж пропонував обкласти 20% податком вартість на землі, при передачі її в інші руки (продажу або здачі в оренду). Оцінка вартості землі була зроблена 30 квітня 1909 р. Стягувати податок передбачалося тільки з вартості неопрацьованої землі. Податок містив у собі грошовий збір, у кількості 1 пенсу, з 1 фунта стерлінга, від загальної вартості землі, ціна якої перевищувала суму в 50 ф. ст. за акр. Це принесло б 0.5 млн. уже в перший рік [36, С.142].

Плануючи бюджет, і міністр фінансів, і багато членів кабінету міністрів усвідомлювали про ту боротьбу, що їм треба було витримати в захист документа. Тому Ллойд Джордж закінчив бюджетну промову словами: «Мені говорять, що не було ще канцлера казначейства, що змушений, був би ввести такі високі податки в мирний час. Тому це «військовий бюджет», ведучий непримиренну боротьбу проти вбогості й бідності. І я не можу не сподіватися, що ще при житті цього покоління ми значно просунемося вперед по шляху ліквідації бідності й убогості, і що людська деградація, що супроводжує животінню, буде так само далека від людей цієї країни, як небо від землі» [36, С.145].

Необхідно відзначити, що не всі в уряді одноголосно підтримали проект бюджету, запропонованого Девідом Ллойд Джорджем. Він обговорювався 14 разів з березня по квітень 1909 р. У первісному виді бюджет підтримували Г. Асквіт (1908 - 1909 рр. очолював коаліційний уряд), У. Черчілль (1908 р. очолював міністерство торгівлі). Опоненти висловлювали побоювання, що запропонований розмір податку був такий, що ліберали, які спиралися на підтримку середнього класу, могли її втратити. Р. Мак Кенна критикував намір міністра фінансів увести земельний податок. Джон Бернс (британський журналіст) називав бюджет «найкалейдоскопічним». А Льюис Харкот виражав побоювання, що «Цей бюджет забезпечить тріумф тарифній реформі». Крім того, був виражений сумнів із приводу дефіциту [18, С.380].

У процесі роботи над бюджетом ліберальним кабінетом були проведені деякі зміни, що не зачіпали суті документа. Податок на землю був скорочений до 0.5 пенсу. Наступне виправлення з'явилося податковим послабленням тим, у кого доходи не перевищували 500 фунтів у рік. Цієї категорії передбачалася податкова пільга на дітей до 16 років - 10 фунтів. Виправлення уряду не знижували значення радикального характеру бюджету. Розрахунок був зроблений на звільнення середнього класу з помірними доходами від більших виплат податків. Згідно «народному бюджету», як назвуть його пізніше, головне джерело доходу держави було переміщено з непрямого оподатковування на пряме [36, С.144].

У Парламенті представлений Д. Ллойд Джорджем бюджет викликав різке його відторгнення консервативною частиною палати громад. Особливо різке неприйняття викликали два пункти: введення податку на землю й новий податок на "надприбуток". Депутати, що виражали інтереси класу земельної аристократії, сприйняли введення податку на землю, як «смертельний удар» по їх традиційному домінуючому положенню в країні.

Зіткнення інтересів вилилося за стіни парламенту, викликавши широке обговорення податкових нововведень у суспільстві. Масова пропаганда прихильників і супротивників фінансового білля розгорнулася на сторінках багатьох газет. Була організована навіть Ліга протесту проти бюджету, у числі засновників якої, значилися такі відомі банкіри, як Ротшильди. Реформаторам, зокрема Д. Ллойду Джорджу доводилося відповідати на критику опонентів, виступаючи з роз'ясненнями своїх цілей. У. Черчілль, у свою чергу, очолив Бюджетну Лігу, створену для відбиття нападок на бюджет. Політична атмосфера літа 1909 р. була напружена до межі.

І, хоча «народний бюджет», при домінуючому положенні лібералів у палаті громад, повинен був бути схвалений, його очікувала ще й ратифікація в палаті лордів. Передчуваючи відхилення білля верхньою палатою, Д. Ллойд Джордж у своїй мові в Ньюкаслі в жовтні 1909 р. виступив із застереженням до лордів: "Давайте усвідомлюємо, що вони (лорди) мають намір зробити. Вони підштовхують до революції, і вони неї одержать. Лорди можуть проголосити революцію, але направляти й керувати нею будуть прості люди» .

Після відмови палатою лордів ратифікувати бюджет, прем'єр міністр Г. Кемпбелл - Баннерман (ліберал)розпустив уряд й призначив нові вибори в Парламент, тим самим, виносячи проект бюджету Д. Ллойда Джорджа на схвалення країни. За підсумками виборів у Парламент 1910 р., у законодавчих зборах утворилася впевнена коаліційна більшість лібералів, лейбористів і ірландських депутатів (коаліційний уряд у 1908-1916 рр. очолив Г. Асквіт, який підтримував політику Д. Ллойд Джорджа), що дозволило реформаторам провести бюджет 1909 р. у палаті громад ще раз, додавши йому, таким чином, статус закону [45, С.149].

Прийняттям «народного бюджету»1909 р., закінчилася перша стадія реформ, намічених ліберальним урядом для поліпшення положення робітничого класу. У результаті введення нових податків на землю, а також «надподаток» на доходи, що перевищували 5 тис. ф. ст., у бюджеті з'явилися кошти для проведення подальшої програми реформування.

Отже, в умовах перегрупування політичних сил у Великобританії з 1905 року по 1908 рік при владі перебувала Ліберальна партія. Більшість ліберальних соціальних реформ повязано з імям Девіда Ллойд Джорджем. У 1909 р. за його участі були створені перші біржі праці для здійснення посередництва між підприємцями і робітниками, було встановлено пенсійний вік, запроваджено соціальні гарантії на випадок хвороби, інвалідності, були прийняті «народний бюджет», податкові пільги для дітей, введені земельні податки, встановлено 8-годинний робочий день для шахтарів (скорочено робочій день для чоловіків), прийнято закон в 1910 р. про страхування по безробіттю.

Таким чином, Девід Ллойд Джордж на початку ХХ століття пропонував проводити внутрішню політику у Великобританії шляхом поступок і реформ. Перехід влади до лібералів сприяв покращенню соціально-економічному розвитку країни,і в якійсь мірі перешкодив підйому робітничого руху, що насувався. Оскільки економічна ситуація у Великобританії в кінці ХІХ на початку ХХ ст. була в критичному стані, то становище простого народу було тяжким. Ліберали в такій ситуації запропонували проект реформ щодо підвищення життєвого рівня робітничого класу. Соціальні реформи, запропоновані Девідом Ллойд Джорджем повинні були розпочатися з введення урядом пенсійних виплат людям похилого віку. Безсумнівно, визначальною фігурою у Великобританії на початку ХХ ст. став Д. Ллойд Джордж.

№ 81. Латинська Америка 80-90рр ХХ ст

Основними передумовами революції в Нікарагуа стали синдром відсталості (витрати залежною агроекспорт-ої моделі економіки) і антинародна політика клану Сомоси, який правив країною з 1936 р.1 Революційна боротьба у формі партизанських дій почалася в Нікарагуа в кінці 50-х рр.. У 1961 р. розрізнені групи створили єдину політичну організацію - Сандіністський фронт національного звільнення (СФНО). Важливе значення для революційної боротьби мало світогляд А.С. Сандіно, що виступав в 20-і рр.. за національний суверенітет, демократію та єдність дій всіх патріотів. Програма СФНО містила вимоги повалення Сомоси, створення демократичного уряду, соціально-економічних реформ, розпуску Національної гвардії диктатора. Перші роки партизанської боротьби показали, що революційний ентузіазм молодих патріотів, не підкріплений підтримкою мас, не міг привести до успіху в боротьбі з добре озброєним і підготовленим супротивником. Боротьба проти диктатури затягнулася на півтора десятка років. Терор репресивного апарату Сомоси проти повстанців викликав посилення опозиції - середніх верств, духовенства, значної частини національної буржуазії. У грудні 1974 року буржуазно-демократична

Нікарагуа - експортер бавовни і кави. З 2,5 мільйонного населення 47% трудилося в сільському господарстві, 1/3 з них була позбавлена ​​землі взагалі, а 2/3 володіли вкрай малими наділами. Кращі землі належали сімейству Сомоси, латифундистам та іноземним компаніям. Промисловість була розвинена слабо. Видобуток корисних копалин: золота, срібла, свинцево-цинкових руд), 70% продукції обробних галузей і 80% інвестицій припадало на частку США. За конституцією іноземні підприємці зрівнювалися в правах з національними. 1/3 національного багатства (за іншими оцінками 1/2) належала клану Сомоси. Корупція, шантаж і вимагання практикувалися Сомоси і його оточенням по відношенню до національних та іноземним підприємцям. До 70% населення було неграмотно. Нечисленна опозиція піддавалася нещадним переслідуванням. Від катастрофічного землетрусу 1972 року (6 тис. чоловік загинули і 20 тис. поранено) серйозно постраждала економіка, погіршилося становище народу.

Опозиція створила Демократичний союз звільнення з 7 опозиційних партій і 2 профцентрів. Лідером цієї організації став редактор газети «Ла Пренса» П.Х. Чаморро.

Восени 1977 почався новий етап антидиктаторського руху, боротьба набула наступальний характер, зона активних дій загонів СФНО охопила 2/3 території країни. Після вбивства в січні 1978 П.Х. Чаморро невдоволення диктатурою стало практично загальним, навесні був створений Широкий опозиційний фронт. У тому 1979 р. відбулося організаційне оформлення керівного органу революції під назвою Об'єднаний національний керівництво СФНО у складі 9 осіб (Т. Борхе, брати Д. і У. Ортега, X. Руїс, X. Вілок, Б. Арсе та ін.) Наприкінці травня почалася заключна операція «Фінал» з ліквідації диктаторського режиму. Через кілька днів вся країна опинилася охопленої загальним страйком. Паралельно з військовими діями йшло створення Тимчасового уряду національного відродження. 19 липня 1979 загони СФНО розгромили Національну гвардію Сомоси. Ця дата стала днем ​​народження нової Нікарагуа. Сандиністи вступили до столиці Манагуа, диктатор втік з країни і незабаром був убитий. Важка і героїчна збройна боротьба всього народу визначила справді народний характер революції.

Головним завданням уряду після перемоги революції стало національне відродження (80% економіки постраждало від військових дій). Буржуазія була змушена піти на союз з сандиністами, бо іншого вибору у неї поки не було. Уряд національного відродження ввів контроль держави над приватними банками, зовнішньою торгівлею, іноземними капіталовкладеннями; націоналізував природні ресурси; створило Саідіністскую народну армію і міліцію; встановив дипломатичні відносини з соцстранами. Власність сімейства Сомоси була експропрійована і включена в держсектор. З аграрної реформи землю отримали державні господарства, кооперативи і селяни. Йшов процес формування змішаної економіки. Соціальні заходи дозволили підвищити життєвий рівень никарагуанцев. Конституція закріпила демократичні права і свободи громадян, політичний плюралізм, зовнішньополітичний курс на принципах неприєднання.

У той же час в процесі національного відродження виникли труднощі. Високі соціальні витрати виснажували бюджет і приводили до зростання зовнішнього боргу. Селяни були незадоволені тим, що в індивідуальне користування передавалася вкрай мала частина землі, основний земельний фонд зосереджувався в кооперативах і держгоспам. Приватні підприємницькі кола не змогли налагодити конструктивний діалог з сандиністами і перейшли в опозицію. США надавали економічний натиск і в 1985 р. оголосили, ембарго на торгівлю з Нікарагуа. Противники революції, які емігрували з країни в сусідні Гондурас і Коста-Ріку, за матеріальної і військової допомоги США (до 100 млн. дол щорічно) активізували свою контрреволюційну діяльність проти сандинистского уряду. Контрас вторгалися на територію Нікарагуа, здійснюючи диверсії і теракти на економічних і військових об'єктах, вступаючи в сутички з загонами сандинистской армії. Це означало неоголошену війну, що загрожувала перерости у відкриту інтервенцію Сполучених Штатів і сусідніх держав у Нікарагуа. У цих умовах СРСР, Куба та інші соцкраїни надали Нікарагуа економічну і військову допомогу, прислали фахівців, виділили кредити, поставили зброю.

У 1984 р. в Нікарагуа відбулися загальні вибори і сандіпісти здобули перемогу, президентом став один з керівників СФНО Даніель Ортега. Проте соціально-економічна ситуація в країні швидко погіршувалася. У військових діях проти контрас гинули тисячі людей, економічний збиток у багато разів перевищив ВВП, майже в десятикратному розмірі збільшився зовнішній борг. Гіперінфляція і безробіття різко знижували життєвий рівень населення. У середині 80-х рр.. військові дії контрас взяли особливо завзятий характер, в країні було введено військовий стан. Республіці дозволили вижити лише надзвичайні економічні заходи уряду.

Центрально-Никарагуанская революція викликала широкий резонанс-американський в країнах Центральної Америки, особливо там, конфлікт де йшла збройна партизанська боротьба проти антинародних режимів, - в Сальвадорі і Гватемалі. У Сальвадорі до 1980 склалося протистояння лівих революційних сил реформістським колам і правого табору, включавшему армію. У 1980 р. ліві створили військово-політичну організацію під назвою Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті (засновника компартії Сальвадора, сподвижника Сандіно) - ФНОФМ. У грудні 1981 р. збройні загони ФНОФМ зробили наступ проти урядових військ, почалася завзята затяжна громадянська війна, що тривала 12 років, яка забрала 75 тис. життів і викликала масову міграцію населення. Буржуазно-реформістські кола на чолі з Наполеоном Дуарте спробували провести соціально-економічні реформи, але умови громадянської війни стали серйозним стримуючим фактором, забарився перетворення. Спроба уряду Дуарте почати діалог з повстанцями не вдалася через протидію правих сил і армії.

У Гватемалі комуністи і ліві радикали також вели бойові партизанські дії проти регулярної армії військового режиму. У 1979 р. на невеликому острові Гренада в Карибському морі було здійснено державний переворот і почалися революційні перетворення; уряд М. Бішопа взяло курс на зближення з СРСР і Кубою. Такий розвиток подій в регіоні серйозно турбувало США та інші центральноамериканські країни: збройна боротьба партизан Сальвадору і Гватемали, революції в Нікарагуа і Гренаді розглядалися як один із проявів експансії міжнародного комунізму. США посилили військову допомогу нікарагуанським контрас, режимам Сальвадору і Гватемали, здійснили інтервенцію проти Гренади, де скинули революційний уряд (1983). Перебіг центральноамериканського конфлікту ускладнилося. У той же час дії США отримали осуд світової громадськості. Ставало ясно, що військове вирішення конфлікту безперспективно. Почалися пошуки мирного врегулювання.

Мексика, Венесуела, Колумбія і Панама утворили в 1983 р. Контадорской групу (за назвою панамського острова, де проходила їх зустріч) і запропонували план врегулювання, який передбачав припинення допомоги антиурядовим угрупованням і ліквідацію іноземних військових баз. Наступний крок був зроблений в 1987 р. президентом Коста-Ріки О. Аріасом, які висунули План світу, в якому містилися такі важливі положення, як припинення вогню всіма протиборчими сторонами, відмова від військової допомоги третіх країн, амністія і демократизація. Президент Нікарагуа Д. Ортега виявив готовність до компромісу, пообіцявши здійснити демократизацію, зокрема провести дострокові вибори. У 1990 р. на загальних виборах президента в Нікарагуа переміг багатопартійний блок Національна спілка опозиції на чолі з Віолеттою Барріос де Чаморро, вдовою П.Х. Чаморро. СФНО перейшов в опозицію. Реалізуючи прагнення никарагуанцев до національної згоди, В. Чаморро домоглася роззброєння контрас, їх амністії та працевлаштування. Це поклало кінець неоголошеній війні в Нікарагуа. Більш тривалим виявилося врегулювання ситуації в Сальвадорі, де через непримиренність сторін тривала громадянська війна. Лише в 1992 р. було підписано угоду про світ. Під контролем ООН повстанці роззброювали, скорочувалася армія, розпускалися репресивні і каральні служби, ФНОФМ легалізувався як політична партія. З'явилися перспективи мирного співробітництва в регіоні.