3. Як зустріли освічений абсолютизм

У літературі "освічений абсолютизм" був зустрінутий захоплено. Все політичне світогляд вождя століття, Вольтера, є освічений абсолютизм. Цієї ж точки зору трималася і школа фізіократів з Кене, Мерсьє-де-ла-Рів'єром і Тюрго на чолі. Керуючись принципами і інтересами державної користі, освічені деспоти ставилися дуже недовірливо до громадських силам, нічого не поступаючись з своєї влади народу. Перетворення йдуть виключно зверху. Ось чому освічений абсолютизм не міг співчувати прагненням до політичної свободи, що обмежувала верховну владу. Звідси походить та подвійність, яка, взагалі, характеризує освічений абсолютизм, і те антиісторичні напрямок його, яким вирізнявся XVIII століття, що проголосив природне право замість історичного.

4. Країни

Процес освіченого абсолютизму охопила всі країни Європи, крім Англії, Польщі і Франції : Англія вже досягла того, чого прагнув освічений абсолютизм, в Польщі не було королівського абсолютизму і панувала шляхта, а царювали у Франції Людовик XV і Людовик XVI не в змозі були взяти на себе ролі ініціаторів реформи, внаслідок чого колишній лад був зруйнований революцією.

5. Монархи, задіяні в освіченому абсолютизму

Центральними фігурами в цій епосі були Фрідріх II Великий (з 1740 по 1786) і Йосип II Австрійський (з 1780 по 1790). Інші представники освіченого абсолютизму:

в Іспанії - міністр Аранда при Карлі III (1759-1788)

в Португалії - Помбал (1760-1777) при Йосипа Емануіле

в Неаполі - міністр Тануччі при Карлі III і IV Фердінанда

в Тоскані - Леопольд I (1765-1790)

в Данії - Крістіан VII (1766-1807) з міністром Струензе (1769-1772)

в Швеції - Густав III (1771-1792)

в Бадені - Карл Фрідріх

в Речі Посполитої - Станіслав Понятовський (1764-1795)

в Росії - Катерина II

Сюди ж відносяться Карл-Август Веймарський, Йосип-Еммеріх, курфюрст Майнцський, Клемент Саксонський, Кармер, упорядник прусського зводу законів, Бернсдорф, продовжувач справи Струензе, Зедліц і Герцберг в Пруссії, Дім - посередник Фрідріха в Німеччині, Гольц - його представник в Парижі , Монжела, який мріяв відродити Баварію, князь-архієпископ Ієронім фон Коллоредо в Зальцбурзі, Фюрстенберг в Мюнстері, Стадіон в Майнці, Абель в Штутгардте, Філанджьері в Неаполі, Шлеттвейн - міністр в Бадені, Вілларміна, Самбукка, Караччиоло - в Сицилії, Нері, Таванті , Манфредіні - в Тоскані, Аранда, Грімальді, Флорида-Бланка, Кампоманес - в Іспанії, барон Крейц і барон Сталь - в Швеції.

Діяльність усіх цих реформаторів була значною мірою наслідуванням перетворенням Фрідріха II та Йосипа II, які втілили в собі два напрями, що доповнюють один одного і цілком характеризують освічений абсолютизм. Фрідріх був консерватором і багато в чому лише продовжував стару гогенцоллернскую політику, яку хотів висвітлити філософськими ідеями століття. Йосип II, більше теоретик, "революціонер на троні", порвав з політикою своїх попередників і здійснив сміливу спробу радикально перетворити весь лад Австрії в дусі філософії XVIII століття. У його діяльності, так само як і в діяльності Фрідріха II - багато протиріч, які внесла нова державна ідея в традиційну політику абсолютизму. Характер перетворень П. абсолютизму був у всіх країнах один і той же, видозмінюючись лише в залежності від місцевих умов, але він істотно відрізнявся в протестантських країнах (Пруссія) і католицьких (Австрія).

Не у всіх країнах ініціатива реформи належала королям. У Португалії, Іспанії та Неаполі в ролі освічених деспотів виступали міністри, те саме сталося і в Данії під час Струензе. Загальна риса, яка відрізняє представників П. абсолютизму - деспотизм у проведенні своїх реформ, самовпевненість і часто необдуманість, непослідовність.

Всі реформи освіченого абсолютизму, прагнули зруйнувати католицько-феодальні відносини, відбувалися не тільки зважаючи на державних міркувань, а й сприяли емансипації особистості. Однак освічені деспоти обійшли один з великих недоліків державного життя XVIII ст. - Недосконалість законодавчої діяльності держави і не виробили правильного порядку законодавства. Все залежало від абсолютного монарха або його міністра. Реформи П. абсолютизму захоплювали область адміністрації, фінансів, суду, розумового життя, церкви, нарешті - область станових відносин і селянського побуту.

В області адміністрації П. абсолютизм прагнув до бюрократичної централізації, до витіснення чиновництвом громадських сил і до придушення інтересів дворянства. П. абсолютизм був ворожий народного представництва і намагався знищити місцевий партикуляризм. Йосип II порушив конституції Австрійських Нідерландів та Угорщини, Фрідріх II позбавив в 1741 р. земські чини Сілезії їх права вотувати податки.

Економічна діяльність П. абсолютизму витікала зі співчуття освічених деспотів меркантилізму, ставившему найвище торгівлю і промисловість, які перебували під опікою держави. Прагнучи до поповнення державних доходів, до утримання в країні золота і срібла, П. абсолютизм протегував розвитку промисловості, охороняв і поліпшував в той же час і сільське господарство. Разом з тим П. абсолютизм звернув особливу увагу на розподіл податків і впорядкування державних видатків.

Величезну заслугу надав П. абсолютизм судового устрою та законодавству. "Один закон для всіх" - такий принцип, яким керувався П. абсолютизм. У кримінальному судочинстві були знищені тортури, обмежена смертну кару і покращено правосуддя. Зразком судової реформи була Пруссія при Фрідріха II, який перетворив судоустрій і судочинство, встановив правильний порядок замість сваволі. Завданням освіченого абсолютизму було не тільки відокремити суд від адміністрації і створити незалежність суддів, а й скласти звід законів, що відрізнявся простотою, ясністю і стислістю. Самуїл фон Кокцеі, тло Кармер і Суарец в Пруссії зробили складання загального кодексу (Allgemeines Landrecht), в якому яскраво відбився вплив філософії XVIII ст. В Австрії вже за часів Марії-Терезії судова частина була відділена від адміністрації. Йосип II вельми енергійно працював для складання зводу законів, видав кілька приватних статутів. Звід законів, виданий в Португалії Помбалу, привернув увагу тодішнього вченого світу. Ці реформи були пройняті гуманністю, повагою до людської особистості і почуттям справедливості.

Для поширення освіти також приймалися серйозних заходів. Вже одне схиляння королів перед філософами давало друку більше свободи. З іншого боку, монархи ставилися байдуже до преси, тому що громадська думка була забуто. Тому епоха освіченого абсолютизму характеризується більшою свободою друку, особливо де не порушувалися політичні питання. Цензурні сорому були обмежені (в Австрії - цензурний статут Йосипа II в 1781 р.), але по відношенню до католицького духовенства зберігали особливу строгість.

Освічений абсолютизм являє собою епоху сильного антагонізму між духовною та світською владою. Разом з "просвітою" абсолютизм ставився негативно до традицій католицизму, захищаючи права світської держави від клерикальної опіки і бачачи небезпечного ворога в римській курії і клірі. Боротьба проти католицизму (у католицьких країнах) велася наполегливо і часто жорстоко. Особливо сильною була влада церкви в Португалії, Іспанії, Неаполі, які й відкрили похід проти домагань середньовічного католицизму. Відібране було у папських булл юридичне значення, якщо вони не затверджені королем, клір підпорядкований світським судам, закриті інквізиційний судилища, знищено безліч монастирів, а маєтки їх перейшли в казну, духовенство обкладено податками і т. д. У Португалії Помбалу подав приклад вигнання єзуїтів, ордену яких звідусіль наносяться удари. У 1759 р. єзуїтів виганяють з Португалії, у 1764 - з Франції, далі, в 1767-68, з Іспанії, Неаполя, Парми, поки в 1773 р. орден зовсім не був знищений. До крайності були доведені церковні реформи Йосипом II, який не тільки хотів обмежити папське вплив в Австрії, послабити силу духовенства, підпорядкувавши його світської влади, але втрутився навіть в обрядову сторону віри, ніж порушив проти себе народну масу.

В області станових відносин взагалі і селянського питання зокрема П. абсолютизм теж багато зробив. І тут в ім'я державної користі правителі боролися із залишками феодалізму, намагалися скоротити аристократичні привілеї і обмежити права дворян і духовенства. Помбалу вельми різко діяв в Португалії, стискав дворянство. У Неаполі дворянські суди були позбавлені своєї сили тим, що на них могли апелювати до королівського суду. У Швеції та Данії Густав III і Струензе тіснили дворянство і озброїли його проти себе. В Австрії Йосип II викликав сильну опозицію духовенства і дворянства тим, що хотів знищити податкові привілеї дворян і ввів поземельний податок.

У цю ж епоху вперше був поставлений на чергу селянське питання. Цьому значно сприяли фізіократи, які за своїми політичними поглядами були на боці освіченого абсолютизму, і багато діячів освіченого абсолютизму були прихильниками фізіократів. Засуджуючи феодальні права, які тяжіли над землевласниками, література XVIII ст. вимагала знищення рабства і припинення кріпаків відносин. Внаслідок цього в епоху П. абсолютизму було звернуто увагу на становище сільської маси, від якої залежить збагачення скарбниці, і поруч із заступництвом обробної промисловості освічений абсолютизм протегує і селянської праці. У Пруссії Фрідріх II менше всіх правителів підкорився фізіократії, але і тут було звернуто увагу на покращення побуту селян. В Австрії селянське питання був висунутий Йосипом II, який формально скасував кріпосне стан. Те саме було і в Савойї при Карлі-Еммануїлом III.

Освічений абсолютизм, що задумав стільки державних і суспільних реформ, всюди викликав реакцію, яка скоро знищує ліберальні придбання, поки французька революція не докінчила розпочатої освіченим абсолютизмом ліквідації старого порядку.

У Росії реалізація політики освіченого абсолютизму не була викликана внутрішніми причинами, аналогічними західноєвропейським. У Росії церква практично не втручалася у справи державної влади, не займалася полюванням на відьом і не засновувала інквізиції. Відповідно, наступ на церкву привело в XVIII столітті тільки до руйнування сформованих століттями моральних цінностей російського суспільства. Звільнення влади від впливу церкви з одночасним поділом суспільства на освічених дворян і неосвічених селян розкололо народ і підірвало ледь склався монархічний лад (що виразилося в 75-літньому періоді переворотів і фіктивних правлінь цариць після смерті Петра I). Освічений клас говорив спочатку німецькою мовою, потім перейшов на французьку, і при цьому глибоко зневажав неосвічених російськомовних селян, розглядаючи їх виключно як суб'єкт застосування абсолютної влади. Міркування моралі, людяності та справедливості були забуті разом з церковними забобонами, позитивна ж програма Просвітництва виконувалася у винятково вузькому колу обраних дворян і тільки в їхніх інтересах. Тому результатом Просвітництва в Росії стало кріпосне право, що перетворилося в чисте рабовласництво при Катерині II, а також формування самодостатньої бюрократичної системи, традиції якої до цих пір дають про себе знати.

встрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості

та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790)проводили "модну" тоді серед європейських монархів політику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень із суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією могутності імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому Йосиф II проголосив своїми патентами низку змін у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок "прирізки" селянських земель; 4) обмеження панщини, розмір якої залежав від майнового стану селянина, але не міг перевищувати 3 днів на тиждень (наприклад, панщина для халупників і комірників не могла перевищувати 12 днів на рік); б) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787по 1809р. діяв Руський інститут — Studium rutеnum, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українці); 2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями — Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792—1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

Освічений абсолютизм - політика абсолютизму в ряді європейських країн у 2-ій половині 18 ст., Виражалася у знищенні зверху і в перетворенні найбільш застарілих феодальних інститутів (скасування деяких станових привілеїв, підпорядкування церкви державі, проведення реформ - селянських, судових, шкільного навчання, пом'якшення цензури та ін.) Представники освіченого абсолютизму в Західній Європі: Марія-Терезія (1740-1780) і Йосип II в Австрії (1780-1790), Фрідріх II в Пруссії (1740-1786), Густав III в Швеції (1771-1792) і Катерина II в Росії (1762-1796). Що їх об'єднувало?

По-перше, розуміння того, що для збереження базових засад «старого порядку» суспільству потрібні певні зміни. Всіх перерахованих вище монархів можна назвати консервативними реформаторами. Набір здійснених в цей період перетворень був приблизно однаковий у всіх країнах: заохочення торгівлі, розвиток освіти, обмеження сфери діяльності цехових структур, спроба оптимізації фінансів і державного управління і, нарешті, дуже обережні кроки, спрямовані на модернізацію аграрних відносин.

По-друге, зміна поглядів еліти на світ, саме суспільство, держава. Трансформувалася вся ієрархія цінностей, якими керувалися освічені монархи і їх оточення. Раніше в основі світогляду і верхів й низів суспільства лежали церковні догмати. Відштовхуючись від них, визначали норми повсякденного життя, взаємин між різними соціальними групами, обгрунтовували принципи державного устрою, виводили завдання держави на міжнародній арені. Тепер прагнули знайти раціональне пояснення і обгрунтування всіх сторін життєдіяльності суспільства. Опіка науки і мистецтва стало ознакою хорошого тону.

Нарешті, відхід від теологічних імперативів готував грунт для поступового переходу до громадянського суспільства. Звичайно, його створення ніхто не планував. Але об'єктивно всі ті реформи, про які йшла мова вище, все зрушення в менталітеті еліти, потужний вибух гуманітарних знань зумовлювали поглиблення кризи старого суспільства. У результаті зовні пишний розквіт абсолютизму лише камуфлював його численний внутрішні вади.

По-третє, зміна поглядів на сутність держави, його природу спричинило за собою прискорення що почався ще в середині 17 століття процесу формування концепції державних інтересів провідних країн Європи. Це сприяло зміцненню системних почав у міжнародних відносинах, згуртовувало окремі європейські країни в єдиний комплекс, що живе за своїми, загальним для нього нормам, зміцнювало правові засади. Іншими словами, освічений абсолютизм дав імпульс формування такого явища, як європейська цивілізація.

Під освіченим абсолютизмом одні автори розуміють політику, яка, використовуючи соціальну демагогію і гасла просвітителів, мала на меті збереження старих порядків. Інші історики намагалися показати, як освічений абсолютизм, відповідаючи інтересам дворянства, одночасно сприяв буржуазному розвитку. Треті підходять до питання про освіченого абсолютизму з академічних позицій, вбачають у ньому один з етапів еволюції абсолютної монархії.

Філософські передумови до абсолютизму. XVIII ст. - Час панування просвітницької ідеології. Французькі Вольтер, Ш. Монтеск 'є, Д. Дідро, Ж. .- Ж.. Руссо і англійські просвітителі Дж. Локк та Т. Гоббс сформулювали основні положення просвітницької концепції суспільного розвитку:

Т. Гоббс створив теорію суспільного договору, яка полягала в гіпотезі виникнення держави, як виконавця суспільного договору, покликаного захистити людей в процесі агресивної конкурентної боротьби. Ж.-Ж. Руссо стверджував, що у відповідь на прийняття державою зобов'язань про захист прав громадян, останні зобов'язані сприяти загальному благу, підпорядковуючи свої інтереси загальним законам. Він обгрунтував перевагу республіканського державного устрою над монархічним, як забезпечує демократичний механізм управління в державі.

Ш. Монтеск 'є сформулював принцип поділу влади і сформулював постулат про те, що метою будь-якої форми держави є збереження свободи на основі закону. Теорія поділу законодавчої, виконавчої та судової влади, їх незалежності один від одного могла, на думку просвітителів, забезпечити досконале суспільний устрій.

Дідро боровся з всесиллям церкви, вважаючи вимоги, що пред'являються їй людині не заснованими на доказах розуму і, отже, не справедливими.

Дж. Локк вперше виділив три найважливіші права людини: право на життя, право на свободу, право на власність (не володіння, але результат праці).

Наріжним каменем усіх просвітницьких теорій була віра у всесилля розуму. Просвітителі виступали поборниками рівності всіх перед законом, право кожного на звернення до вищих органів управління, позбавлення церкви світської влади, недоторканності власності, гуманізації кримінального права, підтримки науки і техніки, свободи друку, аграрної реформи, і справедливого оподаткування.

Один із шляхів досягнення свободи, рівності і братерства філософи бачили в діяльності освічених монархів - мудреців на троні, які, користуючись своєю владою, допоможуть справі освіти суспільства і встановлення справедливості. Уявлення про державу як про головного інструменті досягнення суспільного блага панувало в умах людей того часу. Але розуміння монархами рівності і свободи не йшло далі закріплення прав і привілеїв кожного стану у рамках самодержавної монархії.

Історичні передумови абсолютизму. У другій половині XVIII століття абсолютизм, що затвердився в Європі і дав необмежену владу монархів, вже хилився до занепаду. В Англії смертельний удар абсолютизму було завдано революцією (1640-1660). Там король був уже не «милістю Божою», а милістю парламенту. У Франції, де зміцніла, що володіла розвиненою самосвідомістю буржуазія не бажала задовольнятися полууступками феодальної аристократії, справа йшла до кривавої розв'язки. У більшості ж європейських країн, де можливості абсолютизму ще не були вичерпані, складалася особлива політика, спрямована на зміцнення панування дворян в умовах становлення капіталізму. У другій половині XVIII століття вона проводилася в Австрії, Пруссії, Росії, Данії, Швеції, Іспанії, Італії, Португалії.

Для освіченого абсолютизму характерні активна діяльність самодержавного держави, спрямована на законодавче закріплення кріпацтва, посилення привілеїв дворянства, розширення кордонів держави, заступництво розвитку промисловості і торгівлі, жорстоке придушення народних хвилювань, а також різке протиріччя між ліберальною офіційною ідеологією і реакційної феодально-кріпосницької політикою.

Історичний розвиток освіченого абсолютизму. У вище перерахованих країнах абсолютистська держава, не в силах перешкодити розвитку буржуазії, вирішило піти їй на деякі поступки. Воно лише намагалося здаватися «освіченим», в основі своїй залишаючись незмінним і як і раніше відстоюючи інтереси знаті. Та й буржуазія в цих країнах навіть у XVIII столітті була зацікавлена ​​в феодально-абсолютистська державі більше, ніж воно - в буржуазії. Монархи любили говорити про «загальне благо», про «всенародної користі», часом успішно створюючи ілюзію, ніби служать всім підданим в рівній мірі.

Вийшла парадоксальна річ: ідеї Просвітництва, ворожі абсолютизму, були використані для його виправдання. Багато государі і їх міністри щиро захоплювалися ними, особливо в молодості. Їм дуже подобалася думка про державу на чолі з освіченим монархом, який радиться з філософами і перетворює суспільство на нових, розумних засадах. У XVIII столітті цю ідею старанно поширювали багато просвітителів, особливо Вольтер, довгий час гостював у Фрідріха II у Пруссії. Об'єктивно в тому відбивалося прагнення помірно-ліберальної частини буржуазії провести буржуазні перетворення без революції, шляхом реформ зверху. Такий хід розвитку, зберігав за дворянством панівне становище, цілком влаштовував монархів. Серед просвітителів були й принципові противники абсолютистського режиму, але вони не знаходили підтримки в тих країнах, де буржуазія була ще занадто слабка, щоб мріяти про владу. До того ж приносила свої плоди практика зведення у дворянство вихідців з інших станів і пожалування титулів.

І все ж найбільш нагальні перетворення в абсолютистських державах були проведені: усунені деякі станові привілеї, наприклад, стали стягувати податки і з дворян (в Австрії - при Марії Терезії, в Пруссії - при Фрідріху II), проведені селянські реформи, найбільш радикальні - за Йосипа II, яке скасувало кріпосне право в Австрії. Церква поступово переходила в підпорядкування державі, останнє привласнювало її землі, закривало чернечі ордени. У 1759 році маркіз Помбал, який очолював уряд Португалії, домігся вигнання з країни єзуїтів і конфіскації величезних багатств цього ордена. В Іспанії та Португалії було скорочено кількість монастирів, покладено початок світській освіті. Поступово в суспільстві затверджувалася віротерпимість. Фрідріх II, наприклад, любив повторювати: «У мене нехай всяк рятується на свій манер», маючи на увазі порятунок душі. Із судової практики викорінювалась жахливий пережиток середньовіччя - тортури. Припинялася «полювання на відьом».

Правителі та їх помічники, особливо юристи, застосовували аргументи просвітителів, щоб обгрунтувати феодально-абсолютистська законодавство, яке суперечило буржуазному розуміння права. Те ж саме стосується і теорії держави. Практика управління країною була дуже далека від ідеалів просвітителів, хоча государі нерідко вдавалися до їх філософії, щоб виправдати своє безроздільне панування. Теорія суспільного договору, придумана просвітителями, сприймалася монархами як угоду, по якому народ повинен був повністю їм підкорятися. Як тільки ставилися на карту головні інтереси дворянства, готовність правителя йти на поступки, як би він не кокетував з просвітителями, тут же закінчувалася. Так, багато хто з самодержців, хоча й схвалювали просвітницькі теорії виховання, а іноді навіть і дозволяли випробувати їх на практиці, не наважувалися, однак, скасувати станову школу, що відображала структуру суспільства і привілейоване положення в нім дворянства. Цим, зокрема, пояснюється і неприязне ставлення Фрідріха II до Руссо: «Я заступництву тільки таким вільним мислителям, у яких пристойні манери і розумні ідеї». Головними прихильниками освіченого абсолютизму були, поряд з королями і їх міністрами, також частина дворянства, що вважала за потрібне, в основному з економічних міркувань, послабити феодальну залежність, і багато буржуазні хлібороби. Революція у Франції, знищила в країні абсолютизм і налякала монархів всієї Європи, поклала край політиці освіченого абсолютизму там, де вона не була припинена ще раніше.

Суть політики освіченого абсолютизму Європі (на прикладі Пруссії, Австрії, Іспанії):

Пруссії: 1. Упорядкування діяльності фінансових і судових органів

2. Розширення початкової освіти

3. Підвищення терпимості до іновірців

4. Заборона згону поміщиками селян з наділів

5.Проведение політики меркантилізму (захист національного тооваропроізводітля, заохочення торгівлі шляхом активного будівництва дорого і каналів)

6. Скасування тортур

7. Введення рівного для всіх суду.

Разом з тим такі пережитки абсолютної монархії, як цензура, заборона на виїзд з країни, кріпосне право на приватновласницьких землях збережені

АВСТРІЯ: 1. Обмеження свавілля сеньйора по відношенню до селянина в суді, «Іосіфскій законник»; обмеження застосування смертної кари

2. Введення світського нижчої і середньої освіти

3. Обмеження привілеїв Католицької Церкви

4. Скасування внутрішніх мит і введення високих зовнішніх (політика меркантилізму)

5. Скасування кріпосного права, наділення селян землею

Разом з тим, рекрутський набір посилився, відбувається централізація влади в імперії Габсбургів (контроль над автономіями  Галичиною, Угорщиною  постійно посилюється) і т. д.

ШВЕЦІЯ: 1. Закон про свободу друку

2. Свобода віросповідання

3. Скасування станових обмежень на заняття державних посад

Разом з тим в останні роки правління посилюється централізація влади, зокрема парламент (рігсдаг) скликався з волі короля, скасовувався дорадчий орган при ньому  Державна рада.

Висновок: Отже, до кінця 18 століття можливості абсолютизму для підтримки підвалин «старого порядку» помітно звузилися. Жити по-старому, нічого не змінюючи, ставало все складніше. Щоб тримати ситуацію під контролем, доводилося утримувати величезний державний апарат, за допомогою пільг купувати лояльність аристократії, збільшувати витрати на армію як головний гарант безпеки країни. Але все це вимагало все більших і більших грошей. Забезпечити їх приплив могла тільки динамічно розвивається економіка. Однак «старий порядок» з його жорстокою, дріб'язкової регламентацією всіх сторін господарської діяльності, численними обмеженнями, сковували всю соціально-економічну сферу, перешкоджав формуванню ринкової економіки, яка тільки й здатна забезпечити якісний стрибок у розвитку суспільства.

Спроби представників освіченого абсолютизму знайти розв'язку проблем, що накопичилися за рахунок проведення окремих реформ також не приносили бажаного результату. Жорстокі канони, на яких грунтувалося середньовічне суспільство, погано піддавалося реформування: у ньому все було гранично взаємопов'язане і взаємообумовлене, і будь-яка спроба якось видозмінити якусь з несучих конструкцій відразу ж помітно підривала стійкість всієї системи. У силу цього, реформи освічених монархів, знімаючи найбільш жорсткі і застарілі обмеження, кілька розширюючи можливості для суспільного прогресу, одночасно розхитував основи того світопорядку, в який вони намагалися вдихнути нове життя. Таким чином, і цей варіант розвитку нехай і не настільки очевидно, як відверто-охоронний, але теж багато в чому вичерпав свої можливості.

Просвітництво політизував суспільну свідомість і сприяло зростанню революційних настроїв у суспільстві. Яскравим свідченням назріваючого суспільної кризи була велика Французька революція, головною причиною якої стало широке невдоволення верств населення панівним феодально-абсолютистські ладом і його невідповідністю завданням економічного, соціального та політичного розвитку країни.

№ 69 Централізація та бюрократизація державного апарату Росії на початку 18 ст. Завершення процесу формування абсолютизму

У Росії в XVIII столітті поряд зі зміцненням й оформленням станового ладу, відбуваються глибокі зміни в економічному й соціальному розвитку, що торкнулися всіх сторін народного господарства і соціального вигляду країни. В основі цих змін лежав процес розкладання феодалізму й генезису капіталістичних відносин, що почалися ще в XVII столітті. Кульмінацією цього процесу була, звичайно ж, епоха Петра (1672-1725 рр.). Петро I правильно зрозумів й усвідомив складність тих завдань, які стояли перед країною й приступився до їхнього здійснення. "Реформи Петра були підготовлені попередньою історією народу, були потрібні народу". Уже до Петра І була написана досить цільна перетворювальна програма, яка багато в чому збігалася з реформами Петра, і яка в деяких питаннях навіть пішла далі них.

Реформи торкнулися буквально всіх сторін життя російської держави і російського народу, однак до основних з них варто віднести наступні реформи:

військову,

органів влади і управління,

станового устрою російського суспільства,

податкову,

церковну.

Слід зазначити, що основною рушійною силою петровських реформ стала Північна війна. На перший погляд перетворювальна діяльність Петра І представляється позбавленою всякого плану і послідовності. Поступово розширюючись вона захопила всі частини державного ладу, торкнулася всіляких сторін народного життя. Але жодна частина не перебудовувалася відразу, в один час і у всьому своєму складі.

В реформах Петра I виділяється три етапи:

Перший (1699-1709\10 р.) - зміни в системі державних установ і створення нових; зміни в системі місцевого самоврядування; встановлення рекрутської системи.

Другий (1710\11-1718\19 р.) - створення Сенату і ліквідація колишніх вищих установ; перша обласна реформа; проведення нової військової політики, широке будівництво флоту; установа законодавства; перенесення державних установ з Москви в Санкт-Петербург.

Третій (1719\20-1725\26 р.) - початок роботи нових, уже створених установ, ліквідація старих; друга обласна реформа; розширення й реорганізація армії, реформа церковного управління; фінансова реформа; введення нової системи податків і нового порядку державної служби. Вся реформаторська діяльність Петра I закріплювалася у формі уставів, регламентів, указів, які мали однакову юридичну силу.

Статус російського монарха

При правлінні Петра I у Росії остаточно затвердився абсолютизм. 22 жовтня 1721 року Петру I був привласнений титул Батька Батьківщини, Імператора Всеросійського, Петра Великого. Прийняття цього титулу відповідало юридичному оформленню необмеженої монархії.

Один із принципів абсолютизму - розширення повноважень імператора. Імператори мали більш широкі повноваження, ніж царі періоду станово-представницької монархії. Монарх не був обмежений у своїх повноваженнях і правах ніякими вищими адміністративними органами влади і управління. Влада імператора в такій мірі була широка і сильна, що Петро I переступав усталені звичаї, які стосувалися персони монарха. У тлумаченні до 20 артикула Військового уставу 1716 року і у Морському уставі 1720 року проголошувалася: "Його Величність є самовладний монарх, що нікому у своїх справах відповіді дати не повинен, але силу і владу має своєї держави і землі як християнський государ по своїй волі і благомненію управляти".

У регламенті духовної колегії (1721 рік, січень) говорилося: "Монархова влада є влада самодержавна, котрій коритися сам бог за совість велить". Монарх був главою держави, церкви, вищим суддею, верховним головнокомандуючим, у його винятковій компетенції було оголошення війни, підписання миру, підписання договорів з іноземними державами. У законодавчій владі тільки імператору належало право видання законів. Він мав вищу адміністративну владу в країні і йому підкорялися всі органи державного управління. Імператор також був главою судової влади. Всі вироки і рішення судів виносилися від його імені. Йому належала вища церковна влада, яку він здійснював через спеціально створену установу - Синод.

Петро I вніс зміни в порядок успадковування імператорського престолу. До нього царський престол переходив від батька до сина. В XVII столітті, якщо не було законного спадкоємця, то короля міг обрати Земський собор. Однак, Петро вважав такий порядок невідповідним ідеї необмеженої монархії і думав, що якщо спадкоємець не гідний престолу, то імператор може призначити своїм спадкоємцем особу "усмотря гідного". Петро втілив цю ідею в "Уставі про спадкування престолу" (1722 рік). Приводом до видання Уставу був опір царевича Олексія реформаторській діяльності Петра І.

Таким чином, прагнення монархів Російської держави XVI-XVII століть до "самовладдя і повновладдя", у першій чверті XVIII століття одержали остаточні оформлення у вигляді абсолютної монархії. При чому були ліквідовані установи (патріаршество і боярська дума), у яких так чи інакше могла проявлятися протидія самодержавству государя.

Реформи центральних органів влади і управління

Перехід до абсолютизму не зводиться лише а звільнення царя від будь-яких стримуючих сил. Перехід до абсолютизму, його розквіт ознаменувала перебудова державного апарата.

Затвердження абсолютизму супроводжувалося посиленням централізації й бюрократизації державного апарата. У проведення реформ державного управління було два етапи. Перший з них охоплює 1699-1711 рр. - від створення Бурмистерської палати, або Ратуші, і першої обласної реформи до установи Сенату. Адміністративні перетворення цього періоду здійснювалися поспішно, без чітко розробленого плану.

Другий етап падає на більш спокійні роки, коли найважчий період Північної війни залишився позаду. Проведенню перетворень на цьому етапі передувала тривала й планомірна підготовка: вивчався державний устрій західноєвропейських держав, за участю іноземних правознавців складалися регламенти нових установ. При їхньому складанні були використані шведські регламенти, відповідним чином перероблені і доповнені відповідно до російських умов.

Законодавчі акти початку XIII століття закріпили необмежений характер царської влади. Замість Боярської думи указом 22 лютого 1711 р. був заснований новий державний орган - Урядовий сенат. Всі його члени були призначені царем з числа його безпосереднього оточення (спочатку - 8 чоловік). До складу Сенату входили найбільші діячі того часу. Всі призначення й відставки сенаторів відбувалися по іменних царських указах. Сенат засновувався як колегіальний орган, у компетенцію якого входило: відправлення правосуддя, рішення фінансових питань, загальні питання управління торгівлею і іншими галузями господарства. Таким чином, Сенат був вищою судовою, управлінською і законорадницькою установою, яка виносила на розгляд різні питання для законодавчого вирішення монархом.

Встановлення Сенату був важливим кроком складання бюрократичного апарату абсолютизму. Сенат був слухняним знаряддям самодержавства: сенатори були особисто відповідальні перед монархом, а у випадку порушення присяги, каралися стратою, опалою, відмовою від посади, грошовими штрафами.

Інститут фіскалів і прокуратури та колегії

Одночасно із Сенатом, для таємного нагляду за виконанням указів, був заснований інститут фіскалів. Встановлення інституту фіскалів і прокуратури в системі органів державної влади в I чверті ХVIII ст. було одним з явищ пов'язаних з розвитком абсолютизму. Указами від 2 й 5 березня 1711 р. передбачалося "учинити фіскалів у всяких справах". Фіскалітет створювався як особлива галузь сенатського управління. Указ від 17 березня 1714 р. намітив компетенцію фіскалів: узнавати про все, що "до шкоди державному інтересу бути може"; доповідати "про злий намір проти персони його величності або зраду, про збурювання або бунт", а також боротьба з хабарництвом і казнокрадством.

Першим законодавчим актом про прокуратуру був указ від 12 січня 1722 р.: "бути при Сенаті генерал-прокуророві і обер-прокуророві, також у всякій колегії по прокурору...". А указом від 18 січня 1722 р. засновані прокурори в провінціях і надвірних судах. Якщо фіскали перебували частково у веденні Сенату, то генерал-прокурор і обер-прокурори підлягали суду самого імператора. Прокурорський нагляд поширювався навіть на Сенат. Указ від 27 квітня 1722 р. "Про посаду генерал-прокурора" визначав його компетенцію, у яку входило: присутність у Сенаті, здійснення контролю за фіскалами, "і коли що зле буде негайно доносити Сенату". Генерал прокурор мав право: порушувати питання перед Сенатом для вироблення проекту рішення, яке потрапляє імператору на затвердження, виносити протест і припиняти справу, сповіщаючи про це імператору.

1717-1719 роки були підготовчим періодом становлення нових установ - колегій. Система колегій не зложилася відразу. Указом 14 грудня 1717 р. було створено 9 колегій: Військова, Берг, Ревізіон, Іноземних справ, Адміралтейська, Юстиц, Камер, Штатс-контор, Мануфактур. Усього до кінця 1-ої чверті ХVIII ст. існувало 13 колегій, які стали центральними державними установами, сформованими за функціональним принципом. Генеральний регламент колегій (1720 р.) встановлював загальні положення управління, штати і порядок діловодства.

Присутність колегії становили:

президент,

віце-президент,

4-5 радників,

4 асесора.

Колегії одержували укази тільки від монарха і Сенату і мали право не виконувати укази останнього, якщо вони суперечили указам імператора. Колегії виконували сенатські укази, надсилали копії своїх рішень і доповіді про свою діяльність у Сенат.

Колегія іноземних справ замінила собою Посольську канцелярію. Її компетенція була визначена указом від 12 грудня 1718р., у яку входило відати "усякими іноземними й посольськими справами", координувати діяльність дипломатичних агентів, завідувати відносинами і переговорами з іноземними послами, здійснювати дипломатичну переписку.

На Військову колегію покладало керування "всіма військовими справами": комплектування регулярної армії, керування справами козацтва, устрій госпіталів, забезпечення армії. У системі Військової колегії перебувала військова юстиція, що складається з полкових і генеральних кригсрехтів.

Адміралтейська колегія відала "флотом з усіма морськими військовими служителями" і керувалася у своїй діяльності "Регламентом про управління адміралтейства і верфі" (1722) і "Регламентом морським". У її склад входили Військово-морська і Адміралтейська канцелярії, а також Мундирна, Вальдмайстерська, Академічні, Канальні контори і Партикулярний верф. Малоросійська колегія була утворена указом від 27 квітня 1722 р., з метою "Обгороджувати малоросійський народ" від "несправедливих судів" і "утискань" податками на території України. Вона здійснювала судову владу, відала зборами податей на Україні. В останні роки існування основними її цілями була ліквідація самоврядування й колишніх органів влади.

Камер-колегія повинна була здійснювати вищий нагляд за всіма видами зборів (мита, питні збори), спостерігала за хліборобством, збирала дані про ринок і ціни, контролювала соляні промисли й монетну справу. Камер-колегія мала свої органи: у провінціях - контори камерирських справ, у дистриктах - установи земських комісарів. Штатс-контор-колегія за регламентом 1719 р. здійснювала контроль за державними витратами, становила державний штат (штат імператора, штати всіх колегій, губерній, провінцій). Вона мала свої провінційні органи - рентереї, які були місцевими казначействами.

Ревізіон-колегія повинна була здійснювати фінансовий контроль за використанням державних коштів центральними й місцевими органами. Щорічно всі колегії й канцелярії надсилали в колегію рахункові виписки по складеним ними прибутковим і видатковим книгам і у випадку відмінності судила і карала чиновників за злочини по доходах і рахунках. В 1722 р. функції колегії були передані Сенату. У коло обов'язків Берг-колегії входили питання металургійної промисловості, керування монетними і грошовими дворами, закупівля золота і срібла за кордоном, судові функції в межах її компетенції.

Мануфактур-колегія займалася питаннями всієї промисловості, крім гірничодобувного, і управляла мануфактурами Московської губернії, центральної й північно-східної частини Поволжя й Сибіру. Колегія давала дозвіл на відкриття мануфактур, забезпечувала виконання державних замовлень, надавала різні пільги промисловцям. Також у її компетенцію входило: посилання засуджених по кримінальних справах на мануфактури, контроль технології виробництва, постачання заводів матеріалами. На відміну від інших колегій вона не мала своїх органів у провінціях і губерніях.

Комерц-колегія сприяла розвитку всіх галузей торгівлі, особливо зовнішньої. Колегія здійснювала митний нагляд, становила митні устави і тарифи, спостерігала за правильністю мір і ваг, займалася будівлею й спорядженням купецьких судів, виконувала судові функції. З організацією Головного магістрату (1720 р.) питання внутрішньої й зовнішньої торгівлі відійшли в його ведення. Функції Головного магістрату як центральної установи укладалися в організації розвитку торгівлі й промисловості в містах і керування посадським населенням.

Юстиц колегія (1717-1718 р.) керувала діяльністю губернських надвірних судів; здійснювала судові функції по карних злочинах, цивільним і фіскальним справам; очолювала розгалужену судову систему, що складалася із провінційних нижніх і міських судів, а також надвірних судів; діяла як суд першої інстанції по "важливим і спірним" справам. Її рішення могли бути оскаржені в Сенаті. Вотчинна колегія утворена в 1721 р.: вирішувала земельні суперечки й позови, оформляла нові дарування земель, розглядала скарги на "неправі рішення" по помісних і вотчинних справах.

Таємна канцелярія (1718 р.) відала розшуком і переслідуваннями по політичних злочинах (справа царевича Олексія). Існували й інші центральні установи (старі збережені накази, Медична канцелярія).

Церковна реформа

Важливу роль у розвитку абсолютизму грала церковна реформа. Разом з реформою центральних урядових органів було змінене управління церквою. В 1700 році помер патріарх Андріан і Петро І заборонив обирати йому спадкоємця. Управління церквою поручалося одному з митрополитів, який виконував функції так би мовити виконуючого обов’язки патріаршого престолу. В 1721 році була заснована "духовна колегія" або Синод, що став головною центральною установою по церковних питаннях, і підкорявся Сенату.

Була скасована посада патріарха, спостереження за церквою поручалося обер-прокуророві Синоду. Члени Синоду, так само як і інших колегій, призначалися царем.

Церковна реформа означала ліквідацію самостійної політичної ролі церкви. Вона перетворювалася в складову частину чиновницько-бюрократичного апарату абсолютистської держави. Паралельно із цим держава підсилила контроль за доходами церкви, значна частина доходів від монастирських володінь надходила із цього часу в загальнодержавну скарбницю. Ці дії Петра І викликали обурення церковної ієрархії і чорного духівництва, і виявилися однією з головних причин їхньої участі у всякого роду реакційних змовах. Петро здійснив церковну реформу, яка виразилася в створенні колегіального управлінні російською церквою. Знищення патріаршества відображало прагнення Петра ліквідувати немислиму при самодержавстві петровського часу "князівську" систему церковної влади.

Оголосивши себе, фактично, главою церкви, Петро знищив її автономію. Більше того, він широко використав інститути церкви для проведення поліцейської політики. Піддані, під страхом великих штрафів, були зобов'язані відвідувати церкву і каятися на сповіді священикові у своїх гріхах. Священик, також, відповідно до закону, був зобов'язаний доносити владі про все протизаконне, що стало відомим на сповіді.

Церковна реформа завершила процес підпорядкування церкви світській владі, який почався ще в XVII столітті. Перетворення церкви в бюрократичну контору, яка стоїть на охороні інтересів самодержавства, і обслуговує його запити, означало знищення для народу духовної альтернативи режиму. Церква стала слухняним знаряддям влади.

Підсумовуючи, можна зазначити, що реформи Петра I знаменували остаточне оформлення й подальший розвиток абсолютної монархії в Росії. Російський абсолютизм, у відмінності від класичного західного, виник не під впливом генезису капіталізму, балансуванням монарха між дворянами і третім станом, він виріс на кріпосницько-дворянській основі. Його формуванню сприяли традиції самодержавства, подальше посилення централізації влади, а почасти складна міжнародна обстановка і досвід західноєвропейського абсолютизму.

Перехід до абсолютизму означав перебудову державного апарата. Нова система управління стала кроком вперед у державному будівництві: вона замінила наказовий лад, який відрізнявся архаїзмом, виявилася одним з найважливіших елементів європеїзації Росії, і нарешті, в умовах феодального правопорядку поклала початок законності.

Таким чином петровські реформи привели до утворення військово-бюрократичної держави із сильною централізованою самодержавною владою, яка опирається на кріпосницьку економіку, сильну армію і флот. Створена нова держава не тільки підвищила ефективність державного управління, але й послужила головним важелем модернізації країни. Росія швидко наздогнала ті європейські країни, де збереглося панування феодально-кріпосницьких відносин, але вона не могла наздогнати ті країни, які встали на капіталістичний шлях розвитку.

За час царювання Петра І (перша чверть XVIII ст.) відбулася серйозна метаморфоза зовнішньої політики Росії: від рішення насущних завдань національної політики вона перейшла до постановки і вирішення типово імперських проблем, саме в цей час почали формуватися імперські стереотипи.

У першій чверті XVIII ст. у Росії відбувається юридичне оформлення абсолютизму. "Перехід до абсолютизму знаменувався широким розвитком законодавства. При цьому авторами законів були самі монархи". Розвиток абсолютистської держави, її активна внутрішня і зовнішня політика висували нові складні потреби їхнього ідеологічного обґрунтування. У період розвитку, абсолютизм потребував підтримки. І така підтримка була зроблена доданням йому сакрального, теологічного характеру, вираженого в тому, що носій абсолютної влади - монарх - це "провідник волі Божої".

Отже, в Росії в першій чверті XVIII століття абсолютизм оформилося в завершеному виді, тобто в системі державних органів не було такого органа, який міг би обмежувати владу монарха. Для такого абсолютизму характерний високий ступінь централізації державної влади, наявність чиновницького апарату, численність армії.

Більшість з петровських нововведення продемонстрували дивну живучість. Державні установи становили кістяк російської держави в XVIII ст., а почасти й далі. Рекрутські набори проіснували до 1874 року, а Сенат, Синод, прокуратура, Табель про ранги, так само як і вся Російська імперія - до 1917 року.

Нагальна необхідність перетворень викликалася наступними факторами:

1. Економічне, а отже і військове відставання Росії від європейських країн наростало, що становило серйозну загрозу національному суверенітету.

2. Служилої стан ні по своєму соціально-політичному, ні по культурному розвитку не відповідало вимогам суспільного розвитку країни, і, в масі своїй, залишалося патріархальної соціальної спільністю середньовічної епохи, що мала туманне уявлення навіть про своїх станових інтересах;

3. Бунташний характер ХVII ст., Соціальна нестабільність породжували на необхідності зміцнення позицій правлячого стану, його мобілізації і оновлення, а також вдосконалення державного апарату управління та армії;

4. Для подолання відсталості і культурної ізоляції необхідно було зробити прорив до незамерзаючим морям, що вимагало мобілізації всіх матеріальних та людських ресурсів країни.

Духовна криза суспільства, викликаний обмірщеніем свідомості і посилений розколом церкви, породжував потребу перетворень у сфері культури, покликаних, з одного боку, створити духовні передумови самостійного внутрішнього розвитку Росії, зміцнити владу нової раціоналістичної ідеологією, що йде на зміну релігійному обгрунтуванню її всемогутності, а з іншого - повернути країну в лоно європейської цивілізації.

Можливість петровськіх перетворень створювалася в результаті змін, які відбувалися в країні протягом XVII ст.

1. У соціальній сфері - зближення помісного та вотчинного землеволодіння, скасування місництва, збільшення числа службових людей, що відбувається за рахунок як збільшення площ орних земель, так зміцнення системи кріпосництва;

2. В економічній сфері - це розвиток ремесел, поява перших мануфактур, розвиток зовнішньої торгівлі і політика протекціонізму;

3. У політичній сфері - прояв рис абсолютистської монархії;

4. У зовнішній політики - приєднання Лівобережної України і подолання дипломатичної ізоляції (входження Росії в Священну лігу);

5. У сфері духовності - початок обмірщенія культури; перший досвід перетворень, до того ж в самій консервативної області життя - релігійно-церковної, зміни в побуті частини верхів суспільства, повязані з його європеїзацією.

Особа Петра I. Однієї з передумов реформ стала сама особистість царя-перетворювача, ситуація, що в історичних умовах кінця ХV11 ст. Петро I усвідомив необхідності змін і вклав всю силу свого неабиякого розуму і залізної волі у відновлення країни.

За методами проведення. Нагальна необхідність перетворень при недостатню зрілість їх передумов, традиціоналізм суспільства і його неготовність до якісних змін, породжували насильницький характер реформ, що й дало деяким дослідникам підставу назвати їх революцією зверху.

За соціальних наслідків. Однак зовнішньо різкий розрив з Московською Росією і православною традицією при досить низькому рівні засобів і ресурсів, накопичених суспільством у попередні часи, привів до парадоксальних результатів: оновлення і європеїзація поєднувалися зі зміцненням сутнісних основ російської цивілізації - самодержавства і кріпацтва.

Це дало підставу деяким історикам кваліфікувати перетворення Петра I як контрреформи і навіть як контрреволюцію.

За соціально-політичним змістом реформ. Вони зміцнили самодержавство, створили бюрократію, і, перетворивши служилої стан, перетворили його в дворянство, яке стало згодом привілейованим станом країни. Ці зміни відбувалися на базі зміцнення кріпацтва, що дає підставу їх характеризувати як самодержавно-кріпосницькі, дворянсько-бюрократичні.

З точки зору цивілізаційної реформи стали першим досвідом модернізації відсталої аграрної країни, викликаної, скоріше не внутрішнім розвитком і потребами суспільства, а викликом зовнішніх обставин. Ось чому ця модернізація, яка прийняла в умовах початку XVIII ст. форму європеїзації (вестернізації), відрізнялася наступними рисами:

- Поверхневим і вибірковим запозиченням у європейських країн технічних досягнень для військової мети в обмін на сировину;

- Посиленням експлуатації власного народу традиційними методами;

- Зростаючої централізацією і бюрократизацією керування.

Правління Софії. Після смерті в 1682 р. Федора Олексійовича розгорнулася боротьба різних угруповань у трону за проголошення царя 10-річного Петра - сина Олексія Михайловича від другої дружини - Н.К Наришкіної, або 16-річного слабкого здоровям 1вана - сина царя від першої дружини - М.1. Милославської. Угрупування Милославських на чолі з енергійною і властолюбною Софією Олексіївною в підсумку домоглася затвердження на троні відразу двох братів (випадок небачений в історії Московської держави, що свідчить про глибокий духовний і політичній кризі товариства) при фактичному регенстві Софії. Її урядом керував фаворит царівни В.В. Голіцин, європейськи освічена людина, за деякими відомостями передбачав перетворити поміщицьких селян в державних. (Ймовірно, розстановка політичних сил, хиткість його положення і певний мякість характеру, невідповідна духу часу, не дозволили розгорнутися його реформаторського потенціалу, хоча, не виключено, що його плани могли стати альтернативою петровської реформи).

Формування особистості царя-реформатора.

Петро і його оточення були видалені з Кремля і жили в с. Преображенському під Москвою. Наданий самому собі, хлопчик тягнувся до знань, жваво захоплювався ремеслами. 1 хоч ці заняття суперечили уявленням про образ православного царя, вони допомогли Петру сприймати світ таким як він є. Звідси, ймовірно, виникали його раціоналізм і прагматизм, вміння і бажання освоювати нове. З дитинства пристрастю Петра були військові забави, в яких брали участь діти службових людей і простолюдинів. Саме з них формувалися потішні полки - Преображенський і Семенівський, - які стали потім основою російської регулярної армії і першими гвардійськими полками. У спілкуванні з простими людьми формувалися царя демократичні риси поведінки, його вміння розбиратися в людях, цінувати і висувати їх за здібності та заслуги, а не знатність походження. Разом з тим в ньому виявлялося і таку якість, як зневагу до життя і інтересам окремої людини заради загального, перш за все державної справи.

За словами В.О. Ключевського, бувши добрим за природою як людина, Петро був грубий як цар.

На роки отроцтва довелося і перше знайомство Петра з іноземцями та європейською культурою. Відвідуючи Німецької слободи на р. Яузі, він зустрів своєрідний зліпок західної цивілізації і дізнався зовсім інший тип міжлюдських відносин, інший тип культури і побуту. Тоді ж у Петра прокинулася любов до моря і мореплавання.

Таким чином, вже в цей період життя у Петра складалися такі погляди і риси характеру, які не тільки підштовхнули його до перетворень, а й впливали на хід та методи реформ.

Початок самостійного правління Петра1.

3. Боротьба за владу. На початку 1689 Петро одружився на Євдокії Лопухіної, що означало його повноліття і давала всі права на самостійне правління. Відносини між Петром і Софією загострилися, регентша знову спробувала спертися на Стрільців, але, у результаті, змушена була поступитися зведеному брату. Її поразка була обумовлена низкою факторів:

-Софія як правительки встигла викликати невдоволення різних верств суспільства, традиційно що чекали від нового государя різних послаблень і поліпшень життя;

-патріархального свідомості людей суперечив факт перебування жінки у голові держави;

- Невдачі Кримських походів покладалися на Софію та її фаворита - В.В. Голіцина.

Однак безпосередня влада знаходилася в руках Петра родичів - Наришкіних і Лопухіних, які, за свідченням сучасників, в першу чергу піклувалися про свої інтереси.

Це правління, за словами Б.1. Куракіна, було вельми непорядно; хабарництво велике і крадіжка державна.

Цар 1ван V, ніколи не брав участь у справах держави, формально залишався співправителем Петра аж до своєї смерті в 1696 р.

3. Азовські походи. Безпосередня державна діяльність самого Петра почалася з організації в 1695 р. першого Азовського походу. Потужну турецьку фортецю взяти не вдалося через відсутності флоту, здатного її блокувати з моря. Петро, усвідомивши причини невдач, почав енергійну підготовку до другого походу і, завдяки діям побудованих на верфях Воронежа галер, зумів у 1696 р. взяти Азов.

3. Велике посольство. Для розвитку успіху та здійснення прориву в Чорне море, Петро прийняв рішення про створення могутнього флоту. Крім того він організував в 1697 р. Велике посольство в Європу. Цілями посольства були:

- Зміцнення і розширення антитурецького спілки;

- Запрошення на російську службу фахівців, закупівля і замовлення озброєння;

- Особисте ознайомлення Петра з політичною обстановкою, економічними та культурними досягненнями країн Західної Європи. Вперше православний цар, покинув, правда, інкогніто під іменем волонтера Петра Михайлова, свою країну і вступив на нечисту землю іноземців.

4. Результати посольства. В умовах підготовки європейських країн до війни за іспанську спадщину Петру не вдалося вирішити головну дипломатичну завдання запобігти і підписання сепаратного миру Австрії з Туреччиною. Але в ході поїздки:

- Він схилився до ідеї переорієнтації зовнішньополітичного курсу Росії та створення антишведської коаліцію;

- Зумів запросити на російську службу іноземних фахівців, залишити для навчання за кордоном русских дворян, закупити озброєння;

- Збагатився новими враженнями, що після повернення у 1698 р. після звістки про новий стрілецькому бунт і підштовхнуло його до початку перетворень.

1мпульси реформ. До кінця 90-х років у Петра склалися світоглядні та психологічні установки, що підштовхнули його до перетворень. У першу чергу - це раціоналістичне уявлення про монарху як перший слуги держави, яке прийшло на зміну теологічної ідеї божественної природи царської влади. Служінню державі Петро підпорядкував всю свою діяльність. Своїм же ставленням до діла (академік то, то герой, то мореплавець, то тесля, він всеосяжної душею, на троні вічний був працівник - за словами О. С. Пушкіна), ігноруванням особистих інтересів заради державних, готовністю карати навіть близьких йому людей за недбальство на службі, а тим більше - за державні злочини, він прагнув прискорити перетворення, показував приклад справжнього служіння державі. Головне завдання служіння державі Петро 1 бачив у втіленні ідеї загального блага. Її суть полягала в забезпечення багатства держави шляхом розвитку промисловості, активної зовнішньоторговельної політики, здобутки зовнішньої і внутрішньої безпеки. При цьому на ділі він не відділяв себе від держави і вважав, що лише одна знає як досягти загального блага, а опір реформам сприймав як прояв невігластва та лінощів. Наш народ, - писав він в одному з указів, - бо діти не вчені ради, що ніколи за азбуку не приймуть, коли від майстра не пріневолени бувають .... Сприйняття Петром насильства як єдиного засобу, за допомогою якої, на її думку, можливо було перетворити відсталу Росію. За словами А.1. Герцена Петро впроваджував Європу як варвар.Його думку розвинув В.1. Ленін, який писав, про Петра, що вона не зупинявся перед варварськими засобами боротьби проти варварства.Це пояснює його жорстокість і людська байдужість до долі окремої особистості. В людині він бачив, в першу чергу, безпосереднього виконавця своїх службових обовязків, а у відповідності з цим і ставився до нього. До кінця століття російські традиції, старина стали асоціюватися в царя не лише з відсталістю країни, а й зі стрілецькими бунтами, що становлять безпосередню небезпеку не тільки його планам, але й його життя. Патріотизм Петра 1. Після повернення з поїздки по країнах Західної Європи необхідність реформ він став сприймати не тільки розумом, але й серцем. Як людина любить свою батьківщину, Петро з усієї болем відчував відсталість країни, яка несе в собі загрозу її національній безпеці.

6. Оновлення країни диктувалося також напруженої міжнародної обстановкою і складної суспільно-політичною ситуацією, що склалася в Росії на рубежі століть.

Перші перетворення.

1. Першим кроком стала своєрідна реформа сміху початку 1690-х рр.. Розважаючись, Петро організував всешутейшій собор, члени якого проводили час у поклонінні Бахусу тобто в пияцтво і неподобства, що ображають церква. Але завдяки цим забав цар вільно чи мимоволі готував кадри для майбутніх реформ, спрямованих проти усталених норм і традицій.

2. Нові звичаї. Петро під страхом штрафів і прочуханки наказав служилим людям носити європейський одяг і голити бороду, що вважалася символом православної віри людини, створеного за образом і подобою божому, а, отже - з бородою. Для Петра борода стала символом ненависної старовини. Ці заходи підривали традиційні підвалини (не випадково церкву брадобритие оголошувала гріхом і проявом латинської, тобто католицької єресі). Вони були покликані прискорити формування кадрів реформи, а головне - підготувати суспільство до корінних змін. На думку Петра, перетворення були неможливі без ломки старовинних звичаїв, тому саме різані борід стало першим кроком реформатора-самодержця.

3. Рекрутська реформа. З 1699 р. почалося комплектування регулярній армії шляхом насильницького набору даточних людей (з 1705 утвердився термін рекрути).

4. Військова промисловість. Готуючись до війни зі Швецією, що поставляла Росії метал і озброєння, Петро приступив до форсованого створення власної промислової бази. За рахунок скарбниці будувалися залізоробні заводи і збройові майстерні в Карелії і на Уралі.

5. Міське Управління. У метою підготовки до війни була проведена і перша міська реформа. Указ 1699 про створення Бурмістерской палати (Ратуші) вводив в містах самоврядування. Проте, міське населення, погодившись на створення нових установ, повинно було сплачувати податки в подвійному розмірі.

Сільське господарство. У господарський обіг вводилися нові землі південних повітів, Поволжя, Сибіру. Завдяки втручанню держави розширилися посіви технічних культур (льону, прядива, конопель, тютюну), насаджувалися нові породи овець-мериносів (для виробництва якісного сукна), розвивалося конярство (для потреб кавалерії).

Однак, нововведення не торкнулися селянського господарства. Його кріпосницький, натурально-споживацький характер, а також суворі природні умови, в яких йому доводилося буквально виживати перешкоджали розширенню виробництва та зростання продуктивності.

Промисловість в першій чверті XVIII ст. пережила найбільш суттєві зрушення у звязку з військовими потребами Росії та активною політикою держави, який зумів мобілізувати природні та людські ресурси країни.

4. Важка промисловість. Було розпочато освоєння нового промислового району - Уралу, що став незабаром центром вітчизняної металургії. До кінця царювання Петра Великого Росія повністю задовольняла свої потреби в металі і, займаючи 3-е місце у світі за обсягами його виробництва, почала продавати за кордон, де російське залізо за своїми якостями цінувалася вище шведського.

4. Легка промисловість розвивалася за рахунок будівництва мануфактур, які випускали продукцію для військових потреб і, в значно меншій мірі, для внутрішнього ринку. Хамовний подвіря в Москві був перетворений у велике підприємство, що виготовляли парусину для флоту. Там же був заснований суконний надвір. До 1718 Росія звільнилася від необхідності ввезення текстильної продукції. Всього в країні було засновано близько 200 мануфактур.

4. Особливості російській промисловості.

- Роль держави. Основний особливістю було те, що вона створювалася переважно за рахунок казни і довгий час перебувала під безпосереднім державним контролем, форми і методи якого змінювалися.

У перші десятиліття XVIII ст. держава створювала і безпосередньо керувало мануфактурами. Однак зростання їх числа і складності в організації управління, а головне - збитковість виробництва підштовхнули уряд до нової політики.

З середини другого десятиліть казенні, насамперед збиткові підприємства, передавалися в приватні руки. Заохочувався приватне підприємництво. Створення компаній купецьких, надання їм позик та пільг зміцнювало становище провідних заводчиків, однак не означало самоусунення держави з промислової сфери. Контроль зберігався, наприклад, казенних через систему замовлень. За діяльністю підприємств ретельно спостерігали Берг-і Мануфактур колегії, що проводили періодичні перевірки.

- Характер праці. Другою особливістю російської промисловості стала використання кріпосницького праці на мануфактурах. У початку століття на нечисленних підприємствах працювали люди різного соціального стану, у тому числі вільні і селяни-втікачі. 1з зростанням промисловості на заводах виявився гострий дефіцит робочих кер. Вирішення проблеми виявилося можливим лише за рахунок використання підневільної праці. На допоміжні роботи залучалися державні селяни, що приписуються цілими селами до того, або іншого заводу і зобовязані протягом 2-3 місяців виконувати там свої повинності. А в 1721 р. Петро дозволив мануфактурістам (більшість серед них складали недворяне) купувати до заводів кріпосних селян, які пізніше стали називатися посесійними. Вони ставали власністю не заводчика, а підприємства. У 1736 р. всі вільні, що працюють на заводах виявилися закріпачене, склавши категорію т.зв. вечноотданних людей.

Торгівля. Розвиток торгівлі, як і промисловості, багато в чому стимулювався державою, яка намагалася збільшити надходження до скарбниці.

У внутрішній торгівлі ведучу роль у торговельних оптових операціях продовжували грати ярмарку (Макаріївській, Свенська, 1рбітський).

Зросло значення зовнішній торгівлі. Силовими методами цар почав перекладати торгівлю з Архангельська (його оборот впав у 12 разів) на Балтійське море, що викликало розорення багатьох купецьких родин. Крім того розвитку зовнішньої торгівлі перешкоджало відсутність власного торгового флоту, що приносило збиток у 10 млн. крб. на рік.

У 1724 р. в Росії було введено митний тариф протекціоністський, покликаний захистити російську промисловість від іноземної конкуренції і сприяти встановленню активного торгового балансу. На експорт запроваджувалися низькі мито, аби стимулювати продаж російських товарів на зовнішніх ринках. На ввезення встановлювалася високе мито, якщо це продукція вироблялася в Росії, і низька, якщо вона не здійснювалося і була необхідна для вітчизняної промисловості (фарби, вовну, цукор-сирець та ін)

Протекціоністський характер зовнішньоторговельної політики уряду Петра I забезпечив активний торговий баланс Росії - вивіз товарів в 1726 р. перевищував ввезення у 2 рази.

6. Потрібно було створення нового державного апарату, який відповідав духу часу і здатного ефективно здійснювати керівництво модернізується суспільством.

6. Петро I прагнув затвердити і закріпити свою абсолютну владу. Для втілення вищої волі монарха була необхідна досконала державна машина.

6. Затвердження раціоналістичних уявлень про суспільстві та державі, згідно з якими не Бог, а розум людини був джерелом знань і розвитку суспільства, також підштовхував до створення нових інституцій влади. Петро сподівався, що із затвердженням раціональної системи управління та виданням розумних законів він створить регулярне держава, у якому тільки й можливе досягнення загального блага. Цим пояснюється активну Петра законотворчість, не довіряв своїм підданим і прагнув регламентувати практично всі сфери їх життя, включаючи й особисте.

Реформа місцевого управління. У ході обласної реформи 1708-1710 рр.. країна була розділена на 8 губерній (згодом - 11) на чолі з генерал-губернаторами та губернаторами, які призначалися царем з числа особливо довірених осіб. Губернатори зосередили у своїх руках вищі військові і цивільні функції і всю повноту судової влади на місцях. У підпорядкуванні губернаторів перебували обер-комендант (військове відомство), обер-комісар і обер-провіантмейстер (грошові та хлібні збори), ландріхтер (судові справи). До губерніях приписувалися полки, які вони утримували за свій рахунок.

З 1719 губернії почали ділитися на 50 провінції, а останні-на повіти. З формуванням колегій реформа отримала своє завершення, тому що усі місцеві органи стали підпорядковуватися відповідним колегіям. Реформа призвела до різкого зростання місцевого бюрократичного апарату.

6.3 Реформа управління центральних органів.

6. Вирушаючи в Прутський похід, Петро I залишив у 1711 р. для управління країною Сенату. Створений в результаті експромту як тимчасове установа, він перетворився згодом у вищий розпорядчий, судовий і законодавчим орган. Практично Сенат, який складався спочатку з 9 осіб, які призначалися царем, а прийшов на зміну померлої природним чином аристократичної Боярської думи. Рішення приймалися сенаторами колективно і вступали в силу лише з загальної згоди. Хід засідання протоколювати. Бо сим всякого дурість явлена буде, як вважав цар Петро.

6. Колегії. Коли результат Північної війни став уже очевидний і можна було більше уваги приділяти внутрішнім питанням, Петро приступив до створення нових органів виконавчій владі. У 1718 р. на зміну вичерпали себе наказам стали приходити колегії:

- Перші три - Військова, Адміралтейська і 1ноземна;

- Три економічні - Берг-колегія (важка промисловість), Мануфактур-колегія (легка промисловість) і Комерц-колегія (відала зовнішньою торгівлею);

- Фінансові три - Камер колегія (збір податків), Штатс-колегія (витрати) та Ревізійної-колегія (контроль за витратами і доходами);

- Юстиц-колегія. Замість Помісного наказу була створена Вотчина колегія, яка займалася земельними питаннями. Містами керував Головний магістрат. Політичним розшуком відав Преображенський наказ, посилений надалі Таємної канцелярією.

6. Церковна реформа. У 1721 р. відповідно до Духовним регламентом, в якому доводилася небажаність патріаршества, була створена Духовна колегія, незабаром перейменована в Синод, організований за зразком світських колегій на чолі з чиновником - обер-прокурором, які призначаються царем. В результаті цієї реформи церква повністю підпорядковувалася державі, перетворившись по суті справи до частини його бюрократичного апарату.

6. Органи нагляду. Різке збільшення державного апарату, бюрократизація суспільства викликали швидкий розвиток корупції. Для боротьби зі зловживаннями в державних чиновників, військових і церковних установах в 1711 р. були створені органи негласного нагляду, який здійснювали фіскали на чолі з обер-фіскалом.

Але цього виявилося недостатньо. Хабарництво і тяганина продовжували розширюватися, що змусило Петра I створити широку мережу органів гласного нагляду. У 1722 р. була заснована посаду генерал-прокурора Сенату. У його обовязки входило спостереження за виконанням законів і правил, він міг призупинити і оскаржити рішення Сенату, Першим прокурором - оком государевим - став виходець з низів П.1. Ягужинського. Прокурори були призначені у всі державні установи для контролю за їх роботою.

Структура та функції нових органів влади аж до організації діловодства, процедури засідань, штатного розкладу були детально розроблені в Генеральному регламенті і регламенти окремих колегій.

Нова система управління будувалася на принципах раціоналізму, розмежування функцій всіх установ, централізму і колегіальності.

Завершення складання абсолютистської монархії. Зросла економічна та фінансова міць держави, поява нової регулярної армії, різке збільшення бюрократичного апарату та реформа системи управління створили необхідні умови для завершення формування абсолютистської монархії. Цар був носієм вищої законодавчої, виконавчої та судової влади і не поділяв її ні з ким. У Духовному регламенті 1721 записано:-імператор всеросійський є монарх самодержавний і необмежений. Коритися його верховної влади не за страх тільки, а й за совість сам Бог велить.

Завершальним штрихом у створенні абсолютизму стала ліквідація останнього обмеження влади самодержця. У 1722 р. зявився Устав про спадщину престолу, що дає право імператорові призначати собі наступника на свій розсуд. Його поява багато в чому викликана справою царевича Олексія, який в 1718 р. був звинувачений в державній зраді й засуджений до смертної казні.

Нерідко для виконання своїх наказів цар вдався до надзвичайних заходів і надавав особливі функції тим органам, які за законом ними ще не було. Так одним із головних інструментів управління країною стає гвардія, що бере участь у проведенні всіх найважливіших реформ - від перепису населення, до контролю за діяльністю Сенату та колегій. Важливе місце в системі управління грала особиста канцелярія царя - його Кабінет, за допомогою якого Петро нерідко втручався у справи, що входили до компетенції інших державних органів управління. Необмежена влада монарха знайшла правовий вираз у Військовому статуті та Духовному регламенті.

В результаті перетворень було створено потужне промислове виробництво, сильна армія і флот, що дозволило Росії домогтися виходу до моря, подолати ізоляцію, скоротити відставання від передових країн Європи й перетворитися у велику державу світу.

Однак форсована модернізація та запозичення технологій здійснювалися за рахунок різкого посилення архаїчних форм експлуатації народу, оплатив вкрай високою ціною позитивні результати реформ.

Реформи державного ладу додали нові сили служилої деспотичного державі. Європейські форми прикрили і зміцнили східну суть самодержавного держави, чиї просвітницькі наміру не збігалися з політичною практикою.

Реформи в галузі культури і побуту, з одного боку, створювали умови для розвитку науки, освіти, літератури і т.д. Але з іншого, механічне та насильницьке перенесення багатьох європейських культурних і побутових стереотипів перешкоджало повноцінному розвитку культури, що грунтується на національних традиціях.

Головна ж полягала в тому, що дворянство, сприймаючи цінності європейської культури, різко відокремлюватися від національній традиції та її зберігача - російського народу, чия прихильність до традиційних цінностей і інститутів наростала у міру модернізації країни. Це викликало глибокий розкол суспільства в культурному і в соціальному плані, багато в чому визначили глибину протиріч і силу соціальних потрясінь початку ХХ ст.

Парадокс петровської реформи зводився до того, що вестернізація Росії, що носила насильницький і поверховий характер, зміцнювала основи російської цивілізації - самодержавство і кріпацтво, з одного боку, викликала до життя сили, які здійснювали модернізацію, а з іншого, провокувала антімодернізаціонную і антизахідних реакцію прихильників традиціоналізму та національної самобутності.

Однак, видається, що особливості природно-кліматичних, геополітичних і демографічних умов країни, економічна та культурна відсталість, стійкість традиціоналістичого свідомості не давали можливості іншому шляху просування вперед.

№ 70 Період Смути

На початку XVI ст. Московську державу охопила важка криза, що увійшла в історію як Смутні часи (1598-1613). У цей період Московія перебувала на межі загибелі, і лише завдяки рішучим діям російського народу вистояла.

Після смерті Івана IV престол посів його недалекоглядний син Федір (1584-1598). Він не міг керувати державою, і поступово вся влада зосередилася в руках боярина Бориса Годунова, з сестрою якого цар Федір був одружений. Продовжуючи політику Івана IV, Годунов жорстоко розправлявся з ворожими йому представниками боярської знаті, спираючись при цьому на широкі кола дворянства.

У 1591 р. за нез'ясованих обставин в Угличі помер спадкоємець московського престолу, останній син Івана IV царевич Дмитрій. Ширилися чутки, що його було вбито за наказом Бориса Годунова. У 1598 р. помер і цар Федір. Він не мав спадкоємця, і з його смертю припинилася давня династія Рюриковичів у Московській державі. Почався перший період Смутних часів — доба династичної кризи (1598-1605). Завдяки підтримці дворянства новим царем на земському соборі було обрано Бориса Годунова (1598-1605). Він переймався розвитком ремесел і торгівлі, розгорнув будівництво нових міст. Проте його плідна діяльність зійшла нанівець, коли під час голоду 1601-1603 pp. влада не спромоглася змінити ситуацію на краще, хоча й організувала роздачу хліба голодним.

Почалися селянські повстання. Зусібіч лунали звинувачення на адресу Годунова, який несподівано помер. Тоді Московію охопив другий етап кризи — соціальний (1605-1609). Зростання напруженості в суспільстві переросло у громадянську війну. Несподівано з'явилася людина, яка оголосила себе врятованим від смерті сином Івана IV Дмитрієм. Оскільки, на думку більшості, він був самозванцем, за ним закріпилося ім'я Лжедмитрій І.

Лжедмитрій спирався на допомогу польських магнатів, які сподівалися розширити з його допомогою свій вплив на Московію. Зібравши в Україні 4-тисячну армію, більшу частину якої складали козаки, він вирушив на Москву. Дорогою до його війська приєднувалися ті, хто вірив, що Лжедмитрій був омріяним «добрим царем», який мав захистити своїх підданих. Саме завдяки підтримці запорозьких козаків Лжедмитрію І поталанило захопити Москву і сісти на престолі під ім'ям Дмитрія Івановича, царя і великого князя всієї Русі. Проте царював він недовго.

Невдоволені правлінням Лжедмитрія І бояри на чолі з Василієм Шуйським вдалися до змови. В ніч на 16 травня 1606 р. вони таємно випустили з московських в'язниць карних злочинців і роздали їм зброю. У результаті бунту Лжедмитрія І було вбито.

На черговому земському соборі новим царем обрали боярина Василія Шуйського (1601 -1610). Проте він не тільки не зумів припинити громадянської війни, а й своїми діями погіршив ситуацію в країні. Невдоволені політикою В. Шуйського козаки, дворяни та селяни об'єдналися навколо «воєводи царевича Дмитрія» Івана Болотникова, який вирушив із загонами на Москву. Повстанці спробували захопити місто, але зазнали поразки. Шуйський жорстоко розправився з ними. Сотні повстанців було втоплено; самого Болотникова спершу осліпили, а потім також втопили.

Ще не закінчилася боротьба Шуйського проти повстанців, як на Брянщині з'явився молодик, котрий заявив, що він є царем Дмитрієм, який дивом урятувався від змовників у Москві. Ким був новий самозванець, невідомо.

У січні 1608 р. Лжедмитрій II рушив на Москву. Московська держава виявилася розколотою: одні визнавали Василя Шуйського, інші — самозванця. Громадянська війна між їхніми прихильниками розгорілася з новою силою. Взяти Москву Лжедмитрій II не зміг і влаштував у московському селі Тушино щось на зразок другої столиці держави. Цар Василій Шуйський, зрозумівши, що самозванця не подолає, прикликав до Московії шведів. Польський король Сигізмунд III, який у той час воював проти Швеції, побачив у цьому посилення свого ворога і сам вторгся в Московію. У складі війська Сигізмунда III було 40 тис. запорозьких козаків. У розгромі московських військ Сигізмундом III біля Клушина та оволодінні ним престолом козаки відіграли провідну роль.

Після поразки група бояр склала змову проти Василія Шуйського і змусила його зректися влади. До обрання нового царя країною повинна була правити Боярська дума з семи осіб, яку народ назвав «Семибоярщиною». А втім, по деякім часі бояри вирішили, що краще «...государичу (Владиславу, сину Сигізмунда III. — Авт.) служити, ніж від своїх холопів битими бути». Вони підписали угоду з поляками і відчинили їм брами Москви. Одночасно із захопленням Москви поляками північ країни окупували шведи. Перед Московською державою постала загроза втрати незалежності.

На боротьбу проти інтервентів піднявся народ Московської держави — розпочався третій період кризи —національно-визвольний (1610-1613). Створювалися загони народного ополчення. До першого приєдналася більшість дворян і козаків, які раніше підтримували Лжедмитрія II. Сталося це внаслідок убивства у 1610 р. другого самозванця і розпаду тушинського війська. Метою ополченців було звільнення Москви від поляків і відновлення православної монархії, проте їхня спроба закінчилася поразкою. Восени 1611 р. за ініціативою земського старости К. Мініна і князя Д. Пожарського у Нижньому Новгороді було створено друге ополчення. У серпні 1612 р. воно підійшло до Москви і, зламавши опір польських військ, у жовтні 1612 р. визволило столицю держави від інтервентів.

Отже, за Смутних часів долю Московської держави вирішив своїми рішучими діями її народ.

У 1618 р. королевич Владислав знову спробував розпочати війну проти Московії, але під Москвою його військо було зупинене. За підписаним перемир'ям Польща визнавала владу Михайла Романова, а натомість Московська держава віддавала Польщі Смоленськ і Чернігово-Сіверщину.

другій половині XVII ст. у різних сферах політичного життя Московської держави відбувалися зміни, що остаточно засвідчили завершення формування абсолютної монархії у формі самодержавства. Вже сам титул царя свідчив про ці зміни: замість звичного «государ, цар» уживали «Божою Милістю Великий Государ, Цар і Великий Князь всієї Великої і Малої Русі Самодержець». Це формулювання підкреслювало походження царської влади від Бога та її необмежений характер. Цим титулом користувався і цар Олексій Михайлович (1645-1676).

У прийнятому 1649 р. Соборному уложенні — збірнику законів — дві глави було спеціально присвячено захистові царської влади та покаранням за образу царя. Вони заклали підвалини абсолютизму в Московській державі.

Система приказів у XVII ст. охоплювала всі сфери державного життя і налічувала понад 80 приказів. На неї спирався цар у виконанні рішень, обговорюваних із Боярською думою (дорадчим органом при цареві з представників боярської аристократії) та земськими соборами (центральними загальнодержавними станово-представницькими органами). У безпосередньому підпорядкуванні царя знаходився тільки один приказ — таємних справ. Організація контролю за діяльністю своїх урядовців — ще одна з ознак абсолютизму московського царя.

Місцеву владу в Московській державі очолювали воєводи, призначувані царем із дворян.

Найглибшої кризи, що охопила всі сфери життя російського суспільства початку ХУ11 в. та що вилилася в смугу кривавих конфліктів, боротьбу за національну незалежність і національне виживання отримав у сучасників назву Смути. При цьому, в першу чергу, малося на увазі збентеження умов, тобто різка зміна моральних і стереотипів поведінкових, що супроводжується безпринципною і кривавою боротьбою за владу, сплеском насильства, рухом різних верств суспільства, іноземною інтервенцією і т.д., що поставило Росію на грань національної катастрофи.

Характер Смути. Події початку ХУ11 в. фактично представляли собою цивільну війну, в якій одна частина суспільства, досить різнорідна за своїм соціальним складом (служилі люди з батьківщини і по приладу південних та південно-західних районів, посадские, козацтво, швидкі холопи, селяни і навіть представники боярства), виступила проти іншої , не менш строкатою своє соціальне становище населяла центральні та північні повіти. При цьому між ними не існувало непрохідною грані і навіть відбувався своєрідний обмін кадрами. Значна ж частина населення, в першу чергу, селянство, виступала в якості пасивної маси, що страждає від дій як тієї, так і іншого угруповання.

Учені по-різному пояснюють причини і характеру цих трагічних подій.

Н.М. Карамзін звертав увагу на політичну кризу, викликаний припиненням династії наприкінці ХУ1 у. та ослабленням монархії.

С.М. Соловьев основний зміст Смути вбачав у боротьбі державного початку з анархією, представленої козацтвом.

Більш комплексний підхід був властивий С.Ф. Платонову, визначає її як складне переплетіння дій і устремлінь різноманітних політичних сил, соціальних груп, а також особистих інтересів та пристрастей, ускладнені втручанням зовнішніх сил.

У радянській історичній науці поняття Смути відкидалося, а події початку ХУ11 в. характеризувалися як Перша селянська війна, яка має антикріпосницьку спрямування, ускладнена внутрішньополітичною боротьбою феодальних угруповань за владу і польсько-шведською інтервенцією

Господарський криза кінця ХУ1 в. і спад тяглового населення посилювався збільшенням податкового та феодального гніту.

Закріпачення селян і погіршення становища холопів. Багато хто з них, особливо т.зв. бойові холопи, опинилися в умовах голоду початку ХУ11 в. викинутими своїми господарями на вулицю. Не маючи навичок продуктивної праці і зневажливо ставлячись до нього, вони обєднувалися в загони злодійських людей, які тероризували мирне населення, а з часом перетворилися на загрозу влади (наприклад, загін бавовни). З них рекрутувалися керівники військових формувань, що беруть участь в Смута.

У звязку з дефіцитом робочої сили селянської загострилися відносини між різними угрупованнями служилого стану.

1. Протиріччя між феодалами Півдня та Центру. Дворяни півдня, вимушені часом самі братися за плуга, намагались залучити в свої господарства селян-втікачів, створювали їм пільгові умови, тоді як дворяни центральних повітів, спираючись на указ 1597 рр.., Намагалися не лише утримати своїх селян, а й повернути пішли.

2. Протиріччя між вотчинника і поміщиками. Крім того, зберігалися відмінності між великим вотчинним землеволодінням, куди також йшли селяни-втікачі, переманюють різного роду послабленнями, що надаються багатими боярами, і умовним триманням службових людей. Кожна з угруповань в умовах кризи влади намагалась підтримати свого претендента на престол і впливати на курс уряду.

Служилі люди по приладу намагалися стабілізувати чи навіть поліпшити своє матеріальне становище, підняти свій соціальний статус до рівня служилих з батьківщини.

Козацтво, чисельність якого значно зріс, була невдоволено політикою центральної влади.Борис Годунов спробував підкорити собі козацьку вольницю, навязати їм не обраних, а призначених державою керівників-голів, заборонив козакам через їх свавілля зявлятися в російських прикордонних містах і вести там торгівлю. Невдоволення уряду викликалося також набігами козаків на Крим, що створюють загрозу війни Росії з Туреччиною.

Крім того, частина козаків сподівалася на підвищення свого соціального статусу, отримання земельних пожалувань від того царя, якому вона допомогла б зійти на престол.

Після смерті 1вана Грозного і особливо династії захід в 1598 р., коли Федір 1ванович помер не залишивши дітей, загострився політичну кризу, викликану боротьбою різних боярських кланів за владу.

Припинення династії, слідом за опричнина загострило й духовна криза суспільства. Цар у православному свідомості виступав як охоронець природного та громадського порядку. Його влада сприймалася як що йде від Бога. Відсутність законного, природного царя - захисника від зовнішніх ворогів, природних і соціальних бід, у випадку реальних потрясінь могло усвідомлюватися як страшна загроза всьому російському народові і країні. Це призводило до соціальної нестабільності, появи самозванців, в яких народ жадав побачити рятівників, які готові відновити Правду (т.е. соціальну справедливість) і порядок.

1нтервенція. Негаразди російської землі намагалися скористатися сусіди, що втручаються в її внутрішні справи, що також погіршувало економічну обстановку, загострювало соціально-політичні протиріччя.

У 1584 р. на престол зійшов слабкий здоровям Федор 1ванович. Ще за життя 1вана Грозного, з огляду на нездатність другого сина царя управляти країною, був створений опікунської ради з пяти бояр. У ньому незабаром почалася гостра боротьба за владу, що закінчилася перемогою Бориса Годунова, який висувався в роки опричнини, завдяки своїм особистим якостям, а також одруження з дочкою Малюти Скуратова й шлюбу сестри 1рини з царевичем Федором.

3. Перші результати правління. Фактично керуючи країною, він зумів домогтися відносної соціально-економічної та політичної стабілізації, в першу чергу, за рахунок закріпачення селян, підтримки середніх і дрібних землевласників і полегшення положення посадських людей. При ньому виникають нові міста - Самара, Саратов, Курськ, Білгород та ін У 1589 р. був обраний перший російський патріарх, що підвищило авторитет російської церкви і держави.

У зовнішній політиці Годунову вдалося ліквідувати деякі наслідки Лівонської війни. Після війни зі Швецією за Тявзінскому договору 1595 Росія повернула частину втрачених територій, що дало їй можливість отримати знову вихід до моря.

3. Смерть царевича Дмитра. Позитивні зміни, що відбувалися в країні, затьмарилися трагедією у Угличі, де в 1591 р. за незясованих обставин загинув царевич Дмитро. Офіційна комісія, очолювана В. Шумський, призначеним Годуновим, засвідчила нещасний випадок. Однак широкого поширення набули чутки про причетність правителя до цієї смерті, бо Дмитро міг стати його конкурентом у боротьбі за владу. Сучасний аналіз всіх обставин смерті і політичної ситуації в країні показує, що Годунову ця смерть могла тільки зашкодити. 1 не випадково на чолі наслідки він поставив представника знатного роду княжого що також претендував на престол.

Царювання Бориса Годунова.

3. Успішний початок. На початку 1598 помер бездітний Федір. Земський собор обрав на царство Бориса Годунова (1598-1605). Він тривалий час відмовлявся, але під загрозою відлучення від церкви погодився зійти на престол, обіцяючи при цьому піклуватися про своїх підлеглих, поліпшити умови їхнього життя, не вдаватися до страт. Вперше в країні на трон вступив не природний, а обраний цар, що й мало стати основою авторитету його влади. Борис Годунов, що зарекомендував себе як талановитий державний діяч, задумав цілу низку реформ, які покликані забезпечити розвиток країни. При ньому намітилося і зближення із Заходом. На службу запрошувалися іноземці, росіяни молоді дворяни відправлялися на навчання за кордон.

3. Криза. Успішний початок його правління виявилося перерваним природною катастрофою початку ХУ11 в. У 1601 і 1602 рр.. через дощі і ранніх заморозків на корені загинув урожай, що призвело до страшного голоду. Влада зробила активні заходи по виходу із кризи. Тимчасово було відновлено Юріїв день для певних категорій селян, проводилися безкоштовні роздачі хліба з царських комор. Але ці заходи не поліпшили склалася.

3. Початок соціальних виступів. У народу, сприймається як Боже лиха покарання за гріхи, все більше поширювалися чутки про гріховність Бориса (йому ставилося страшний злочин - дітовбивство 1591 р.) і його царювання (воно не від бога, а від людей, які обрали його на Земському соборі). Голод і розчарування в правлінні Бориса Годунова призвели до першого народним виступів і очікування рятівника. Царським воєводам в 1603 р вдалося придушити рух військових холопів, що грабували валки з продовольством під Москвою, але поширення чуток про чудесне спасіння царевича Дмитра влади перешкодити так і не змогли.

У 1584 р. на престол зійшов слабкий здоровям Федор 1ванович. Ще за життя 1вана Грозного, з огляду на нездатність другого сина царя управляти країною, був створений опікунської ради з пяти бояр. У ньому незабаром почалася гостра боротьба за владу, що закінчилася перемогою Бориса Годунова, який висувався в роки опричнини, завдяки своїм особистим якостям, а також одруження з дочкою Малюти Скуратова й шлюбу сестри 1рини з царевичем Федором.

3. Перші результати правління. Фактично керуючи країною, він зумів домогтися відносної соціально-економічної та політичної стабілізації, в першу чергу, за рахунок закріпачення селян, підтримки середніх і дрібних землевласників і полегшення положення посадських людей. При ньому виникають нові міста - Самара, Саратов, Курськ, Білгород та ін У 1589 р. був обраний перший російський патріарх, що підвищило авторитет російської церкви і держави.

У зовнішній політиці Годунову вдалося ліквідувати деякі наслідки Лівонської війни. Після війни зі Швецією за Тявзінскому договору 1595 Росія повернула частину втрачених територій, що дало їй можливість отримати знову вихід до моря.

3. Смерть царевича Дмитра. Позитивні зміни, що відбувалися в країні, затьмарилися трагедією у Угличі, де в 1591 р. за незясованих обставин загинув царевич Дмитро. Офіційна комісія, очолювана В. Шумський, призначеним Годуновим, засвідчила нещасний випадок. Однак широкого поширення набули чутки про причетність правителя до цієї смерті, бо Дмитро міг стати його конкурентом у боротьбі за владу. Сучасний аналіз всіх обставин смерті і політичної ситуації в країні показує, що Годунову ця смерть могла тільки зашкодити. 1 не випадково на чолі наслідки він поставив представника знатного роду княжого що також претендував на престол.

Царювання Бориса Годунова.

3. Успішний початок. На початку 1598 помер бездітний Федір. Земський собор обрав на царство Бориса Годунова (1598-1605). Він тривалий час відмовлявся, але під загрозою відлучення від церкви погодився зійти на престол, обіцяючи при цьому піклуватися про своїх підлеглих, поліпшити умови їхнього життя, не вдаватися до страт. Вперше в країні на трон вступив не природний, а обраний цар, що й мало стати основою авторитету його влади. Борис Годунов, що зарекомендував себе як талановитий державний діяч, задумав цілу низку реформ, які покликані забезпечити розвиток країни. При ньому намітилося і зближення із Заходом. На службу запрошувалися іноземці, росіяни молоді дворяни відправлялися на навчання за кордон.

3. Криза. Успішний початок його правління виявилося перерваним природною катастрофою початку ХУ11 в. У 1601 і 1602 рр.. через дощі і ранніх заморозків на корені загинув урожай, що призвело до страшного голоду. Влада зробила активні заходи по виходу із кризи. Тимчасово було відновлено Юріїв день для певних категорій селян, проводилися безкоштовні роздачі хліба з царських комор. Але ці заходи не поліпшили склалася.

3. Початок соціальних виступів. У народу, сприймається як Боже лиха покарання за гріхи, все більше поширювалися чутки про гріховність Бориса (йому ставилося страшний злочин - дітовбивство 1591 р.) і його царювання (воно не від бога, а від людей, які обрали його на Земському соборі). Голод і розчарування в правлінні Бориса Годунова призвели до першого народним виступів і очікування рятівника. Царським воєводам в 1603 р вдалося придушити рух військових холопів, що грабували валки з продовольством під Москвою, але поширення чуток про чудесне спасіння царевича Дмитра влади перешкодити так і не змогли.

Початок правління Василя Шуйського. При воцаріння Шуйського (1606-1610) йому довелося дати крестоцеловальную запис, обмежити сваволю царської влади. Він зобовязався не страчувати без суду і не віднімати у майна родичів засуджених.

Деякі вчені вбачають у цьому акті перший договір царя з підданими, по суті своїй означає крок до правової держави, тобто альтернативу самодержавства. Але в силу обставин, що склалися, а також нікчемності особистості царя нового, його лицемірства, вона залишилася тільки історичною можливістю, швидше теоретичною, ніж практичною.

Незважаючи на всі старання Шумського (наприклад, за його наказом останки царевича Дмитра перевезли в Архангельський собор, канонізували, що перетворювало прихильників самозванця в єретиків), чутки про новий чудесне спасіння царя Дмитра 1вановича поширюються по країні. Супротивники Шуйського збиралися знову на південному заході країни.

Хід рухи. У червні 1606 в м. Путивлі під проводом воєводи кн. Г.П. Шаховського та колишнього воєнного холопа 1.1. Болотникова піднявся заколот проти центральної влади. Болотников, який очолив рух як великого воєводи царя Дмитра, рухався до Москви, знищуючи по дорозі бояр і воєвод, у чому яскраво проявилася зростаюча ненависть низів суспільства до його верхів.

Завдавши низку поразок військам Шуйського, армія повсталих, що налічувала до ста тисяч чоловік, восени взяла в облогу Москву. До столиці підійшли також загони з Рязані і Тули на чолі з дворянами П. Ляпуновим й 1. Пашковим, що виступили проти В. Шуйського. Але у вирішальний момент через протиріччя серед командування повстанців, вони перейшли на бік уряду, що й зумовило поразку на початку грудня 1606 прихильників царя Дмитра. Зіграли свою роль і прокляття на їхню адресу з боку патріарха Гермогена.

Спочатку Болотников відступив до Калузі, а потім у травні 1607 р. до Тулі, зєднавшись там з козацькими загонами іншого самозванця - царевича Петра Федоровича (за неіснуючого сина царя Федора себе видавав терські козаки 1лейко Муромець). Після тривалої облоги вересні в 1607 Тула була взята, а керівники повстання, здалися на милість переможця і повірили його обіцянкам, взяті під варту і пізніше страчені.

Соціальний склад руху був дуже суперечливий і різноманітний. Він майже не відрізнявся від складу сил, які підтримали Лжедмитрія I: дворяни, перш за все з південно-заходу країни, посадские люди, холопи, козаки. Зустріч селян, правда, стало більш помітним. Притому в рух втягувалися і власницькі селяни центральних повітів.

У той же час, значно рідше в Болотникова війську можна було зустріти аристократів: князів і бояр. Збільшилася роль козаків, що представляли собою головну військову силу руху.

5.3 Характер русі. Повстання Болотникова продовжувало громадянську війну в Росії. У ньому проявився суперечливий характер всього народного руху. Його головне гасло, приблизно звучав так: бий бояр, бери їх землі, чини, майна, і жінок, по суті своїй означав не повалення існуючих суспільних порядків, а заміну одних власників влади і майна іншими. Болотников роздавав своїм прихильникам вотчини наближених Шуйського.

Селяни на цьому етапі також брали участь в русі, але вони складали лише невелику частину війська. Крім того, вступаючи в боротьбу, селяни часто втрачали звязок із землею, сподівалися змінити свій соціальний статус і майнове становище, стати слуЖивими людьми або козаками, а головне, і не думав про зміну існуючих соціальних порядків.

Лжедмитрій II. Прихована інтервенція. Повстання було придушено, але Смута на цьому не припинилася, тому що основні протиріччя не були дозволені.

Улітку 1607 на півдні країни зявився Лжедмитрій 11. Його підтримали загони польської шляхти, що рятується від Сигізмунда III після придушення антікоролевского виступу, і що приєдналися залишки Болотниковській військ. Наблизившись до столиці, Лжедмитрій 11 зміцнився в с. Тушино під Москвою (звідси його прізвисько Тушинский злодій). У його таборі виявилася і Марія Мнішек, що визнала в ньому врятувався чоловіка. До 11 Лжедмитрія перейшли на службу деякі московські бояри і дяки. (Багато з них царя змінювали по кілька разів, за що отримали прізвисько перельоти).

Загони тушінцев плюндрували країну, грабували населення, що його викликало ненависть і стихійні виступи. Крім того, для боротьби із ними в лютому 1609 Шуйський пішов на угоду з Швецією. Шведсько-російські війська під командуванням племінника царя князя М.В. Скопіна-Шуйського завдали ряд поразок тушінцам. Але втручання Швеції послужило приводом польського короля Сигізмунда III для переходу до відкритої інтервенції. До того ж зміст загонів шведських спричинило за собою збільшення податкового тягаря, що посилило невдоволення правлінням Шуйського.

Початок відкритої інтервенції.

6. Кінець Лжедмитрія II. Скориставшись тим, що центральна влада в Росії фактично була відсутня, армії не існувало, у вересні 1609 польські війська обложили Смоленськ. За наказом короля поляки, які воювали під прапорами царя Дмитра 1вановича мали прибути до смоленський табір, що прискорило розвал Тушинського табору. Лжедмитрій 11 втік до Калуги, де в грудні 1610 був убитий своїм охоронцем.

6. Польська інтервенція. Сигізмунд 111, продовжуючи облогу Смоленська, рушив частину своїх військ під керівництвом гетьмана Жолкевського до Москві. Поблизу Можайська у с. Клушино в червні 1610 поляки завдали нищівної поразки царським військ, що повністю підірвало престиж Шуйського і призвело до його повалення. Боярський уряд на чолі з Ф.1. Мстиславський, не маючи за собою скільки-небудь реальних сил підписало договір з Сигізмундом 111 про зведення на московський престол польського королевича Владислава. При цьому підтверджувалися умови крестоцеловальной запису В. Шуйського і гарантувалося збереження російських порядків. Чи не врегульованими залишався лише питання про прийняття Владиславом православя. У 1610 вересні польські загони на чолі з намісником царя Владислава Гонсевскім увійшли до Москви.

6. Шведська інтервенція. Шведські війська, звільнені після повалення В. Шуйського від договірних зобовязань, захопили значну частину півночі Росії.

Так боротьба за політичну влада призвела до соціального хаосу, що, у підсумку, поставило країну на грань національної катастрофи.

Боротьба за незалежність.

6. Причини подолання соціальних суперечностей. Катастрофічна ситуація, що склалася до наприкінці 1610 сколихнула патріотичні настрої і релігійні почуття, змусила багатьох російських людей встати над соціальними суперечностями, політичними розбіжностями й особистими амбіціями. Давалася взнаки і втома всіх верств суспільства від громадянської війни, спрага порядку, який ними усвідомлювався як відновлення традиційних підвалин.

У підсумку це й зумовило відродження царської влади в її самодержавної і православної формі, відмова від усіх нововведень, спрямованих на її перетворення, перемогу консервативних традиционалистских сил. Але тільки на цій основі можливе було згуртувати суспільство, вийти із кризи і добитися вигнання окупантів.

6. Перше народне ополчення. У лютому 1611 із загонів В. Шуйського, Лжедмитрія 11, дворян, козаків, служилих татар склалося Перше ополчення, облозі Москви з метою вигнання поляків. Але із-за внутрішніх розбіжностей воно розпалося. Козаки, обурені прийнятим Вироком всій землі, по якому вони не отримували права займати управлінські посади, зарубали одного з керівників створеної Ради всій землі П. Ляпунова. У відповідь дворянські загони покинули табір.

К тому же в червні 1611 після майже двох років героїчної оборони, організованою боярином Шеїн, упав Смоленськ. Сигізмунд 111 заявив, що не Владислав, а він сам стане царем Росії, яка увійде в такий спосіб до складу Речі Посполитої. Виникла серйозна загроза Росії суверенітету.

У липні шведи захопили Новгород і взяли в облогу Псков.

6. Друге народне ополчення Критична обстановка, що склалася до осені 1611, прискорила створення Другого ополчення. Його ініціатором став нижегородський земський староста Кузьма Мінін, а військовим керівником - князь Д.М. Пожарський, який відзначився в боротьбі за Москву в період Першого ополчення.

Висунута програма: визволення столиці і відмова від визнання російською престолі государя іноземного походження, зуміла згуртувати представників усіх станів, відкинувши вузькогрупові домагання заради порятунку Вітчизни. Друге ополчення створило нову Раду всієї землі, адміністративний апарат і, добре підготувавшись, в серпні 1612 підійшло до Москви. Його підтримали козаки під проводом князя Трубецького, що залишилися тут після розпаду Першого ополчення. Відбивши спробу поляків допомогти обложеним, 26 жовтня 1612 ополченці звільнили столицю.

Нова династія. У лютому 1613 на Земському соборі, у діяльності якого прийняли участь представники майже всіх станів (крім холопів і поміщицьких селян), після довгих і бурхливих обговорень новим царем був обраний Михайло Федорович Романов, син Філарета. Даний вибір зумовлювався наступними чинниками:

- Романови найбільшою мірою влаштовували всі стани, що давало можливість досягти примирення;

- Споріднені звязки з попередньою династією, юнацький вік і моральне обличчя 16-річного Михайла, відповідали народними уявленнями про царя-пастирі, заступником перед Богом, здатному замолити гріхи народу.

Припинення громадянської війни. До 1615 козацькі загони, які своїм грабунком відштовхнули від себе основну масу населення, були розгромлені. Одного з керівників козацтва 1вана Заруцького і сина Лжедмитрія 11 1вана, прозваного воренком, стратили. Частина козаків була подаровані землі і ввійшла до складу військово-служилого стану.

Припинення інтервенції. Уряд зуміло врегулювати і зовнішньополітичні питання. У 1617 р. зі Швецією був підписаний Столбовський світ, за яким до Росії поверталися новгородські землі, а сама вона втрачала вихід до Балтійського моря.

У 1618 р., після поразки військ королевича Владислава, укладено Деулінське перемиря. Україна втратила смоленські і сіверські землі, але в країну повернулися російські полонені, у тому числі і Філарет, який став, після зведення на патріаршество, фактичним співправителем свого сина.