1.2. Націоналізація промисловості

Уже в червні-липні 1917 року з Росії почалося "втеча капіталу". Першими втекли іноземні підприємці, які шукали в Росії дешеву робочу силу: після Лютневої революції встановлення явочним порядком 8-годинного робочого дня, боротьба за підвищення заробітної плати, узаконені страйку позбавили підприємців їх надприбутків [2]. Постійно нестабільна обстановка спонукала до втечі і багатьох вітчизняних промисловців. Але думки про націоналізацію ряду підприємств відвідували зовсім не лівого міністра торгівлі і промисловості А. І. Коновалова ще раніше, в травні, і з інших причин: постійні конфлікти промисловців з робітниками, що викликали страйки з одного боку і локаути з іншого, дезорганізували і без того підірвану війною економіку [3].

З тими ж проблемами зіткнулися і більшовики після Жовтневого перевороту. Перші декрети Радянської влади ніякої передачі "фабрик робочим" не припускали, про що красномовно свідчить і затверджене ВЦВК і РНК 14 (27) листопада 1917 р. Положення про робітничий контроль, яке спеціально зазначалося права підприємців [4] Однак і перед новою владою постали питання: що робити з покинутими підприємствами та як запобігти локаути та інші форми саботажу?

Розпочата як усиновлення безгоспних підприємств, націоналізація надалі перетворилася в міру по боротьбі з контрреволюцією. Пізніше, на XI з'їзді РКП (б), Л. Д. Троцький згадував [5] :

... У Петрограді, а потім і в Москві, куди хлинула ця хвиля націоналізації, до нас були делегації з уральських заводів. У мене щеміло серце: "Що ми зробимо? - Взяти-то ми візьмемо, а що ми зробимо?" Але з розмов з цими делегаціями з'ясувалося, що заходи військові абсолютно необхідні. Адже директор фабрики з усім своїм апаратом, зв'язками, конторою і листуванням - це ж справжня осередок на тому чи іншому уральському, або пітерському, або московському заводі, - осередок тієї самої контрреволюції, - осередок господарська, міцна, солідна, яка зі зброєю в руках веде проти нас боротьбу. Стало бути, ця міра була політично необхідним заходом самозбереження. Перейти до більш правильному обліку того, що ми можемо організувати, почати боротьбу господарську ми могли лише після того, як забезпечили собі не абсолютну, але хоча б відносну можливість цієї господарської роботи. З точки зору абстрактно-господарської можна сказати, що та наша політика була помилкова. Але якщо поставити її в світовій обстановці і в обстановці нашого становища, то вона була, з точки зору політичної та військової в широкому сенсі слова, абсолютно необхідною.

Першою була націоналізована 17 (30) листопада 1917 фабрика товариства Лікінський мануфактури А. В. Смирнова (Володимирська губернія). Всього з листопада 1917 до березня 1918, за даними промислової і професійної перепису 1918, націоналізовано 836 промислових підприємств. 2 травня 1918 РНК прийняв декрет про націоналізацію цукрової промисловості, 20 червня - нафтовий. До осені 1918 в руках радянської держави було зосереджено 9542 підприємства. Вся велика капіталістична власність на засоби виробництва була націоналізована методом безоплатної конфіскації. До квітня 1919 практично всі великі підприємства (з кількістю найманих робітників понад 30) були націоналізовані. На початок 1920 була в основному націоналізована і середня промисловість. Було введено жорстке централізоване управління виробництвами. Для управління націоналізованої промисловістю був створений Вища рада народного господарства.

1.3. Монополія зовнішньої торгівлі

В кінці грудня 1917 року зовнішня торгівля була поставлена ​​під контроль Наркомату торгівлі і промисловості, а в квітні 1918 року оголошена державною монополією. Був націоналізований торговий флот. Декрет про націоналізацію флоту оголосив загальнонаціональної неподільної власністю Радянської Росії судноплавні підприємства, що належать акціонерним товариствам, пайовим товариствам, торговим домам і одноосібним великим підприємцям, які володіють морськими і річковими судами всіх типів.

1.4. Примусова трудова повинність

Була введена примусова трудова повинність, спочатку для "нетрудових класів". Прийнятий 10 грудня 1918 кодекс законів про працю (КЗпП) встановив трудову повинність для всіх громадян РРФСР [6]. Декретами, прийнятими СНК 12 квітня 1919 і 27 квітня 1920 року, заборонялися самовільний перехід на нову роботу і прогули, встановлювалася сувора трудова дисципліна на підприємствах. Широко поширилася також система неоплачуваної добровільно-примусової праці у вихідні та свята у вигляді " суботників "і" недільників ".

Згідно декрету РНК від 29 січня 1920 "Про порядок загальної трудової повинності", все працездатне населення, незалежно від постійної роботи, залучалося до виконання різних трудових завдань. Декретом при Раді оборони був створений Головний комітет з загальної трудової повинності (Главкомтруд) на чолі з Дзержинським.

На початку 1920, в умовах, коли демобілізація вивільнених частин РККА представлялася передчасної [7], деякі армії були тимчасово перетворені в трудові, які зберігали військову організацію і дисципліну, але працювали в народному господарстві [8]. Спрямований на Урал для перетворення 3-ї армії в 1-у трудову Л. Д. Троцький повернувся в Москву [9] з пропозицією змінити економічну політику [10] : замінити вилучення надлишків продовольчим податком (з цього заходу через рік почнеться нова економічна політика) [11].

Однак пропозиція Троцького в ЦК отримало лише 4 голоси проти 11 [12], більшість на чолі з Леніним до зміни політики виявилося не готове [13], і IX з'їзд РКП (б) прийняв курс на "Мілітаризацію господарства" [14].