8. Підсумки

Росія вийшла з Смути вкрай виснажених, з величезними територіальними і людськими втратами. За деякими даними загинуло до третини населення.

Подолання господарської розрухи виявиться можливим лише на шляхах зміцнення кріпацтва.

Різко погіршився міжнародне становище країни. Росія опинилася в політичній ізоляції, ослабнув його військовий потенціал., Тривалий час практично беззахисними залишалися південні рубежі.

У країні посилилися антизахідних настроїв, що погіршило її культурну, а, в результаті, і цивілізаційну замкнутість.

Народ зумів відстояти незалежність, але в результаті його перемоги в Росії відродилося самодержавство і кріпосне право. Проте, найімовірніше, іншого шляху порятунку і збереження російської цивілізації в тих екстремальних умовах і не існувало.

№ 71. Помаранчева революція

Напередодні президентської виборчої кампанії 2004 року виповнилося 13 років новітній незалежній українській державі. Щоправда, сама ця держава, за яку український народ боровся протягом кількох століть, не була ні соціальною, ані демократичною, як про це писалося в її Основному Законі. Політичний та економічний лад країни був сумішшю решток радянської тоталітарної системи та елементів "дикого" капіталізму, побудованого на хижацькій експлуатації природних і людських ресурсів та незаконній приватизації. З одного боку, отримували надприбутки мафіозні клани, що поділили між собою найприбутковіші підприємства, з іншого - жебрацьке існування вели бюджетна сфера та малий і середній бізнес, що потерпав від неефективної податкової системи і сваволі чиновників. Державні структури обслуговували не інтереси народу, а олігархічного оточення колишнього президента Л. Кучми. Уряд лобіював інтереси злочинного великого бізнесу і приховував кошти від зростання валового внутрішнього продукту. Економічне зростання, започатковане в 2000- 2001 роках урядом нинішнього глави держави, слугувало збагаченню кланів, а не всієї нації. За словами В. Ющенка, причиною бідності більшості населення була насамперед аморальність української влади, яка керувалась у внутрішній політиці єдиним правилом: "Гроші - влада - гроші". Під контролем кланової верхівки опинилася так звана "прокучмівська більшість" у Верховній Раді; фактичне керівництво країною здійснювалося всупереч Конституції з коридорів Адміністрації Президента України. Для утримання влади в своїх руках використовувалися податкові та правоохоронні органи, а також місцеві державні адміністрації, які у своїй діяльності керувалися не законами, а методами грубого тиску, залякування і шантажу. Україна не мала економічної незалежності через "багатовекторність" своєї зовнішньої політики (тобто геополітичну невизначеність, балансування між Росією і Заходом). Таким чином, перед українським суспільством у 2004 році постав шерег історичних завдань, без розв'язання яких поступальний розвиток був неможливий: 1) усунення від влади олігархічних кланів; 2) визначення основного вектора зовнішньої політики країни; 3) політична структуризація суспільства; 4) побудова соціальної внутрішньої політики та ліквідація економічного панування олігархічних мафіозних груп; 5) ліквідація політичного панування олігархів шляхом перетворення державних інститутів на незалежні гілки влади (судову, законодавчу, виконавчу); 6) забезпечення громадянських свобод українському народові. Головними труднощами на шляху виконання цих стратегічних завдань були: 1) незавершеність формування української політичної нації (слабка політична активність та низька громадянська і національна свідомість українців, несформованість середнього класу та національної буржуазії); 2) усталення інформаційної блокади в силу панування в інформаційному просторі України ЗМІ, контрольованих олігархами; 3) наявність ідеологічних та мовних суперечностей між Сходом і Заходом України, що посилювалися через втручання Росії у внутрішні справи України; 4) наявність потужного адміністративного ресурсу в руках діючої влади; 5) націленість влади на тотальну фальсифікацію виборів. Передумови революції Незважаючи на адміністративний тиск та націленість влади на фальсифікацію результатів виборів у 2004 році склались об'єктивні історичні передумови для здійснення національної демократичної революції українського народу. По-перше, вперше за 13 років незалежності всі основні політичні сили об'єднались у потужну коаліцію "Сила народу", до якої після першого туру виборів приєдналися Соціалістична партія О. Мороза і Партія промисловців та підприємців А. Кінаха. Опозиція сформувала потужну команду фахівців з державного управління, економічної політики, політичних технологій. Активісти виборчої кампанії В. Ющенка спромоглися створити потужні структури в більшості регіонів України. По-друге, опозиційні сили вперше очолив харизматичний лідер Віктор Ющенко, який не просто декларував свою виборчу програму, але зміг завоювати підтримку більшості населення України своїми конкретними справами - як "автор" національної валюти, успішний прем'єр-міністр та лідер найбільшого блоку політичних партій "Наша Україна", що дав надію українцям на підвищення рівня їхнього життя. Трудовий життєвий шлях В. Ющенка, його козацька вдача, відданість своїм принципам і прив'язаність до власної родини в очах пересічного українця були близькими до ідеалу державного мужа і дбайливого сім'янина. По-третє, українських виборців консолідував навколо фігури В. Ющенка гранично невдалий вибір кандидата від тодішньої української влади, яким стала особа з кримінальним минулим - В. Янукович. Цинічна українська верхівка недооцінила свій народ, який не міг за жодних обставин погодитися з тим, аби в країні остаточно утвердився нічим не прикритий бандитський режим. Тому український виборець, який проголосував за В. Ющенка, готовий був усіма доступними методами відстоювати свій вибір. По-четверте, команда В. Ющенка, за визнанням іноземних фахівців, провела одну з найбільш успішних у світовій історії виборчих кампаній, у якій було майже ідеально поєднано ефективний менеджмент, системний характер роботи виборчих штабів та надзвичайно вдало підібрану символіку - помаранчевий колір (теплі і яскраві кольори Сонця), точні гасла ("Ющенко - так!", "Вірю. Знаю. Можемо", "Разом переможемо"), що гуртували народ. Було налагоджено агітаційно-інформаційну роботу практично в кожному населеному пункті, підготовлено десятки тисяч кваліфікованих спостерігачів та членів виборчих комісій, що дало змогу не лише переконати людей, але й проконтролювати їхній вибір та забезпечити близько 50% голосів за В. Ющенка (хоча, за "офіційними" фальсифікованими даними, таких було лише близько 40%) вже в першому турі виборів і 51-53% - у другому проти відповідно 37% (39%, за фальсифікованими даними ЦВК) і 42-43% голосів за В. Януковича. Команда опозиційного кандидата переграла прихильників провладного кандидата практично в усіх аспектах виборчого процесу: кращій підготовці штабів та активістів, масовості і змістовності розповсюджуваної преси, вищому фаховому рівні теле- та радіоканалів, більш дієвій символіці. Так, лише один районний провінційний штаб В. Ющенка (один із тисяч йому подібних) протягом тижня міг розповсюдити від 10 до 30 тисяч газет, зібрати 8,5 тисяч підписів, підготувати близько 1000 спостерігачів, активістів, членів комісій та охоронців дільниць, завдяки чому йому вдалося забезпечити на своїй виборчій дільниці 40 000 голосів за В. Ющенка (86,2%) та примусити визнати свого кандидата законно обраним Президентом України сільські, міську і районну ради свого району задовго до переголосування другого туру. Та головною "зброєю" опозиції став сам опозиційний кандидат - В. Ющенко, що проїхав усю Україну і зустрівся із сотнями тисяч виборців. Ще одна причина, чому демократичний лідер переміг олігархічного, - поява численних і потужних громадянських кампаній, які вступили в боротьбу за свободу слова. Вони діяли цілком незалежно від центрального штабу В .Ющенка, але стали не менш знаковими символами революції, ніж ті структури, які були пов'язані з офіційним керівництвом кампанії Віктора Андрійовича. Організації "Пора", "Знаю!", "Чиста Україна" та інші розворушили громадську думку і розбудили свідомість громадян України, особливо молодих, підняли на боротьбу за свої права сотні тисяч активістів, розповсюдили мільйони примірників друкованого слова. По-п'яте, важливим фактором, що вплинув на переростання виборчого процесу в мирну революцію після фальсифікації виборів, була моральна та політична підтримка демократичних процесів в Україні світовою громадськістю і демократичними державами. Країни Європи та Америки попереджали українське керівництво про можливість застосування санкцій проти владної верхівки в разі проведення несправедливої виборчої кампанії та фальсифікації результатів виборів. Ця підтримка надихала українців в їхній боротьбі за свої права. По-шосте, найважливішою передумовою революції стало відродження українських національних традицій боротьби за загальну справу. Історики, політологи і навіть прості громадяни підмітили безпосередній зв'язок між подіями на Майдані і масовими виступами українців в історичні періоди, коли вирішувалася доля всього народу. Безпосередні предки українців -- анти (IV-VII століття нашої ери), за твердженнями давніх істориків, усі найважливіші справи вирішували навічах-загальних зборах дорослих членів племені. У Київській Русі віча теж відігравали надзвичайно важливу роль. Рішення на них приймалися під впливом запальних промов тогочасних ораторів - князів і полководців. У козацькій державі загальні збори - рада - були найвищим органом управління. Брали участь у ній всі охочі, що прибували з усіх куточків держави. Хоча найвищим представницьким органом у сучасній Україні є Верховна Рада, проте в умовах узурпації влади кланами майдан Незалежності в Києві став місцем багатосоттисячних народних зібрань, де протягом кількох тижнів щодня збирались українці і слухали промови своїх провідників - В. Ющенка, Ю. Тимошенко, Ю. Луценка та ін. Майдан став фактично революційним парламентом і народною армією, яка без зброї боролася проти злочинної влади і відстоювала волю народу. Подібні майдани, тільки меншого розміру, функціонували в більшості великих українських міст. Майданна рада стала тимчасово головним органом народовладдя, тобто рупором безпосередньої волі народу, під ненасильницьким тиском якого представницькі органи демократії (в Києві - Верховна Рада, на місцях - сільські, міські, районні та обласні ради) приймали історичні рішення. Таке пряме народовладдя є віддзеркаленням подій кількасотлітньої давності, коли козацькі ради в сотнях (можна порівняти з теперішніми районами), полках (теперішні області) та в усій країні (нинішня держава, законодавчим органом якої є Верховна Рада) перебирали владу на себе. Як бачимо, маємо справу з одним і тим же явищем, що свідчить про стихійне відродження в ході помаранчевої революції українських історичних традицій у відстоюванні своїх прав та здійсненні прямого правління народу. Українці, які під тягарем багатосотлітнього морального і фізичного нищення вже й самі перестали вірити, що вони коли-небудь зможуть організовано й масово виступити за свої права, нарешті піднялися, встали з колін і, за словами В. Ющенка, довели все-таки істинність слів національного гімну, який декларує, що вони - козацького роду. Люди, більшість з-поміж яких, мабуть, ніколи не співали вголос свого національного гімну, тепер протягом кількох тижнів закінчували кожний новий день боротьби його виконанням. Важливою передумовою революції стало формування в Україні середнього класу -- національної буржуазії, яка й стала її основним рушієм. По-сьоме, фактор, без якого не відбулось би революції, - це безпрецедентна фальсифікація виборів багатьма місцевими виборчими комісіями та Центрвиборчкомом, здійснена на замовлення тодішньої влади. Ця фальсифікація відбувалась у безліч різних способів: і через умисні неправильності у списках виборців, і шляхом голосування за фальшивими відкріпними посвідченнями, й за допомогою "голосування" після закриття виборчих дільниць та фальшивого голосування "вдома" тощо. Всі ці грубі порушення стали підставою для визнання рішенням Верховного Суду від 3 грудня 2004 року повторного голосування 21 листопада недійсним та призначення переголосування другого туру виборів на 26 грудня.

Розділ 2.Перспективи і загрози Помаранчевої революції

Словом "революція" прийнято позначати будь-які швидкі й радикальні (засадні) зміни в будь-якій галузі людської діяльності - світогляді, науці, техніці, суспільно-політичному житті - на противагу еволюції - довготривалим, поступовим й частковим удосконаленням. Політичні революції можуть бути насильницькими і мирними. Не кожна з "буржуазних" революцій у Європі відбувалася за сценарієм Французької революції. Але навіть Французька революція породила не тільки якобінство: якраз "романтики", або "мрійники" залишили нам ту Декларацію прав людини і громадянина, яка й сьогодні залишається актуальною. Про можливість мирних посткомуністичних революцій свідчать "оксамитові" революції в Центральній Європі (наприклад у Чехії 1989-го року) чи недавня революція в Грузії. Якщо масові протести зорієнтовані на мирну перспективу, то вірогідність переростання їх у насильницькі залежить від того, наскільки диктаторський чи авторитарний режим задля збереження своєї влади готовий іти на насильство чи провокації. Мирний характер масових протестів - важлива ознака української помаранчевої революції. Багато людей зауважують ще й особливий її настрій: вона не тільки мирна, а й радісна. За одночасного супроводу тривоги. Джерелом цієї радості є усвідомлення людьми своєї гідності - віднайденої в собі здатності до громадянської дії і єднання. А тому моральну характеристику помаранчевої революції я б сформулював так: утвердження особистої та національної гідності. Оскільки кожен учасник велелюдних зібрань на майдані Незалежності - і, сподіваюсь, в інших містах України - почував себе особистістю, то ці зібрання не виявляли ознак нетерпимості та фанатизму юрби. Самовпевнена віра влади в покірність і безсилля народу, переконаність у тому, що ним можна успішно й безкарно маніпулювати, викликала почуття обурення - і це стало найважливішою мотивацією масових протестів: "Ми - не бидло". Брутальна фальсифікація другого туру виборів 21 листопада стала тільки поштовхом до публічного вияву цього обурення. Якщо говорити про ідеологію помаранчевих акцій - про цінності, на яких наголошували учасники протесаного руху, - то слова "свобода", "правда", "справедливість", "єдність" і "нація" звучали найчастіше. Малася на увазі передусім свобода від насильства над засадними правами людини - свободою слова та свободою громадянського волевиявлення. Контроль олігархічних кланів у часи "кучмізму" над мас-медіа, над телеканалами і радіостанціями спричиняв зростаюче масове невдоволення. Поява "5-го каналу" означала прорив цієї блокади вільного слова. Як і "повстання" журналістів проти "темників". Йшлося не тільки про право громадянина знати суспільно важливі факти в усій їх повноті (а не вдовольнятися відібраною, "просіяною" інформацію), але також і про право мати вільний доступ до ідей: до тлумачень фактів у світлі різних ціннісних орієнтацій та перспектив. Тобто йшлося про скасування монополії панівних кланів на оцінку та тлумачення фактів. Свобода від насильства ("свобода від", "негативна свобода"), простір якої в демократичних правових державах передусім означений правами людини, є засадною цінністю: без неї неможлива позитивна свобода - ті життєві перспективи, які реалізують люди, позбавившись від насильства. Одну з таких перспектив учасники масових протестів позначали словом "правда": йшлося вже не про свободу слова як таку, а про те, що люди говорять. Свобода і правда пов'язані між собою ("Пізнайте правду і вона визволить вас"). Слово "правда" має два значення - правда як чесність (щирість) і правда як істина. Наголос на чесності спрямований передусім проти того різновиду лицемірства (брехні), коли слово використовують як засіб для маскування прихованих цілей. У нашій ситуації найчастіше маємо справу з прикриттям особистих і корпоративних економічних інтересів розмовами про інтереси народу. Внаслідок злиття бізнесу і політики ("олігархізації") егоїстичні економічні інтереси осіб, що об'єдналися в клани, стали основною причиною всезагальної корупції. Лицемірство і цинізм влади, яка словами про інтереси народу прикривала його пограбування, нагромадило в народі вибуховий потенціал обурення. Поєднання влади з криміналом зробило популярним слово "бандити". Слово "чесність" у цьому контексті означало не тільки відмову від лицемірства і брехні, а й чесне дотримання закону. Ця зорієнтованість помаранчевої революції на верховенство права, на правову демократію означала цивілізаційний вибір України: бути європейською нацією. Тому я згоден із тими, хто означує нинішні масові протести як громадянську революцію. Але оскільки вона відбувалася в молодій незалежній державі, існування якої не триває і двох десятків літ, то йшлося воднораз про громадянську консолідацію - про формування політичної нації. Формування громадянського суспільства і політичної нації у даному разі збігається. Але відсутність лицемірства і чесність (щирість) іще не означає звільнення від ілюзій, стереотипів і фобій, успадкованих від комуністичного минулого чи створених політтехнологами в період "кучмізму". Для того щоб постало громадянське суспільство, має з'явитися тип людини, відкритої для правди, здатної прислухатися до аргументів іншого й у разі їхньої виправданості змінювати свої переконання. Люди, свідомість яких скута закостенілими, непорушними стереотипами, не можуть утворити відкрите суспільство. І тут ідеться вже про глибше розуміння правди, про перехід від правди як чесності (щирості) до правди-істини. У даному разі поняття правди-істини не зводиться до простої відповідності тверджень фактам (хоч і це важливо), а про здатність людини до критичної самооцінки як важливої складової критичної самосвідомості. Наявність критичної самосвідомості є запорукою успішного розв'язання багатьох суспільних проблем. Засобом, який розвиває здатність людей до критичного самоусвідомлення і дозволяє добиватися розв'язання цих проблем, є відкрита й чесна публічна дискусія. Чесна не тільки в сенсі відсутності лицемірства (прихованих цілей), а й у сенсі наявності в учасників дискусії готовності шляхом самоусвідомлення відмовитися від закостенілих стереотипів, різного роду фобій і міфологем. Це означає не відмову від ціннісних переконань, а тільки свідоме ставлення до них. І саме така публічна дискусія є найнадійнішим шляхом до визнання засадних цінностей як основи громадянської єдності. Воднораз вона дозволить у кожний історичний момент досягати згоди в розв'язанні цілої низки конкретних суспільних проблем, націлених на забезпечення якомога вищої якості життя. Без розв'язання цих проблем - економічних, соціальних, культурних - громадянська єдність залишиться лише гаслом, яке швидко зношується (через брак конкретного наповнення!). Одначе важливою передумовою успішного "щоденного плебісциту" (Ренан) є попереднє усвідомлення громадянської єдності та її і відчуття. Бо якраз це усвідомлення і відчуття наснажує віру спільноти людей в свою колективну спроможність розв'язувати найгостріші проблеми, а не використовувати ці проблеми для поділу за географічними, соціальними, релігійними чи етнічними ознаками. Безперечно, що почуття цієї солідарності повинно втілюватись у нашій здатності доходити до порозуміння і згоди в розв'язанні конкретних проблем. Розв'язанні на основі справедливості не ідеальної, а реально досяжної. Це почуття громадянської солідарності є важливим здобутком помаранчевої революції. Сподівання, що будь-яка проблема буде розв'язуватися шляхом відкритого публічного обговорення і на основі справедливості, є одним із найважливіших очікувань учасників нещодавніх масових протестів. Існує очевидна підстава розглядати помаранчеву революцію як продовження громадянських і національно-визвольних рухів попередніх періодів української історії. У ближчій ретроспективі очевидне те, що єднає її, наприклад, із дисидентським та правозахисним рухом 1960--1980 років: маю на увазі поцінування особистості, свободи (прав людини) та нації. Одначе очевидні й серйозні відмінності між цими двома періодами громадянського руху: рух шістдесятників був нечисленним і переважно інтелігентським. Окрім того, за відсутності незалежної держави формування політичної нації навколо української етнічної серцевини не мало жодної перспективи (тому наголос робився на культурному визначенні нації). Більшою мірою помаранчеву революцію можна розглядати як продовження масових рухів початку 1990-х. Але вона відрізняється значно більшим числом учасників та ширшою представленістю різних груп - студентів, підприємців, інтелігенції, службовців. Важливою її особливістю є також те, що вона демонструє більшу здатність вивищуватися над відмінностями -- соціальними (її учасниками були всі групи населення -- від бідних до заможних і багатих), мовними, етнічними, релігійними. Друга відмінність полягає в тому, що вона мала політичних лідерів, які володіли багатим конструктивним політичним і адміністративним досвідом. Якщо в глибині душі вони навіть і зберігали емоційну наснагу романтизму, ідеалізму та релігійності, то водночас проявили здатність бути реалістами і прагматиками в конкретних політичних діях. Це важливо: без цього політична боротьба була би приречена на поразку. Я б не сказав, що політичні лідери національно-демократичного руху початку 1990-х не розуміли потреби в розумному прагматизмі: іншим був стан масової свідомості, демократичні лідери не мали за собою добре організованих громадських структур і самі вони ще не набули відповідного політичного та адміністративного досвіду. Думаю, помилкою було би пробувати втиснути помаранчеву революцію в звичні типології, скажімо, за соціальними групами чи "класами", які виступають основною рушійною силою революції (згадаймо марксистську класифікацію революцій). Можна, звичайно, вбачати якісь аналогії з буржуазними революціями в Європі (особливо якщо брати до уваги громадянський аспект цих революцій), але такі аналогії здатні радше затінити відмінність історичних ситуацій. Джерело помаранчевої революції хоч і містить економічний складник (бідність переважної частини народу і величезне та нечесно здобуте багатство купки олігархів), але основний її мотив - морально-правовий. Хочу завершити цю свою характеристику помаранчевої революції твердженням про те, що вона тільки розпочалася. Та навіть без огляду на її продовження нещодавні масові протести уже є важливим здобутком: вони великою мірою змінили ментальність народу. І все ж повною мірою ці масові протести можна буде назвати революцією лише в тому разі, якщо вони матимуть прогресивне продовження - масштабні якісні перетворення українського суспільно-політичного життя. Це залежить від усіх нас. Йдеться про подальший розвиток подій. Найважливіша загроза, яка очікує на будь-яку революцію, -- це опір сил, які не поділяють мети руху і яким вдається мінімізувати або й звести нанівець його результати. Зокрема перехопивши гасла масових протестів. Тому активність громадянського руху має бути спрямована проти "прихватизації" нашої революції цими силами. Звідси висновок: не заколисувати себе поки що досить скромними здобутками, критично оцінювати реальні результати, а за цього рухатися наполегливо, крок за кроком, до здійснення тих сподівань на серйозні зміни в суспільно-політичному житті, які і були справжнім рушієм помаранчевої революції. Свобода, правда, справедливість! В єдності - наша сила!

Розділ 3.Соціально-психологічний аспект Помаранчевої революції

Безперечно, помаранчева революція не залишила байдужими людей не тільки в Україні, але й за її межами. У когось події грудня 2004 року змінили світосприйняття, комусь уселили надію на краще майбутнє, когось змусили пишатися своїм народом і щиро полюбити Україну, а комусь дали зрозуміти, що кожен із нас у змозі змінити історію, майбутнє України, що й відбулося напередодні Нового року. Отже, який саме психологічний вплив справили на кожного із нас події Помаранчевої революції? Вплив на психологію громадян України, у тому числі шляхом застосування певних психологічних технологій можна було простежити ще в ході передвиборчої кампанії основних кандидатів на посаду президента держави. Найперше питання: чому було обрано саме такі кольори в рекламних зверненнях В. Ющенка та В. Януковича? Всім відомо, що кольори теж справляють певний вплив на психологічне сприйняття інформації. Так, наприклад, блакитний або синій - це кольори неба, спокою, прохолоди, здатні знімати біль, заспокоювати, знижувати прояви емоційності. Однак важливе значення відіграє і поєднання кольорів. З психологічного погляду, найкращим супутником для синього кольору є білий. Саме таке поєднання й можна було споглядати в рекламній кампанії В. Януковича. Помаранчевий і жовтий кольори, які були застосовані в рекламних зверненнях В. Ющенка, становлять джерело світла і, на відміну від відтінків синього кольору, збуджують, уселяють надію на краще, полегшують сприйняття нових ідей, викликають почуття свободи і віру в можливість досягнення вершин та подолання перешкод (за цього багато важили й супутні символи: червоний знак оклику - символ упевненості, а чорна підкова - знак "на щастя"). Жовтогарячий і жовтий найкраще сприймаються в поєднанні з червоним, чорним і білим кольорами, що також було використано в рекламі кандидата. У рекламних роликах демонструвалися кадри із сім'ями претендентів, що позитивно впливало на психологічне сприйняття їх глядачами; також широко використовувались образи звичайних робітників, студентів, викладачів. Таким чином, кожен міг прирівняти себе до персонажів реклами, оскільки людині властиво ототожнювати себе з героями рекламних роликів чи текстів. У виборчій кампанії обох кандидатів використовувалася така психотехнологія, як "звертання до авторитету", тобто показ відомої й шанованої людини (Ані Лорак, Н. Могилевської, братів Кличків, Руслани та ін.), яка з певних причин віддає перевагу (в даному випадку) тому чи іншому кандидатові. Також можна відзначити застосування всім відомої психотехнології під назвою "персеверація", тобто багатократного повторення одних і тих само висловлювань (особливо це стосується рекламних телероликів та біг-бордів). Цікавою знахідкою виборчої кампанії В. Януковича стало те, що мова рекламного звернення залежала від частини України, де поширювалася реклама. Як відомо, однією з основних пропозицій цього кандидата було надання російській мові статусу другої державної. Саме це питання зацікавило значну частину населення Східної та Південної України і привернуло її на сторону даного кандидата. Для посилення притягального ефекту рекламні звернення на біг-бордах та плакатах, розміщуваних у відповідних містах, були надруковані російською мовою, тоді як у Центральній та Західній Україні ті само сюжети викладались українською. Що ж саме визначило вибір кожним із нас того чи іншого кандидата на посаду Президента України? Однією з особливостей нашого народу можна було назвати пасивне ставлення до політичного процесу, який розгортається в країні, що, своєю чергою, й обумовило певною мірою голосування за представника від влади. Можна зрозуміти прихильників В. Януковича, які враховували те, що за часів правління Л. Кучми відчувалася певна стабільність, економічне зростання, збільшення доходів, а якраз напередодні виборів були здійснені неочікувані соціальні виплати, а до того ж у перспективі можна було очікувати зняття проблеми російської мови тощо... З іншого боку, прибічники В. Ющенка прагнули кардинальних змін, ліквідації корупції у владних структурах, вважаючи, що український народ не для того довгі роки страждав та боровся за єдність і відродження української нації як такої, її мови й традицій, щоб наразі втратити все здобуте. Саме тому сталося те, чого ні українці, ні цілий світ не очікували: населення вийшло на вулиці Києва, а потім й інших міст Західної та Центральної України з вимогами анулювати результати грубо сфальсифікованих виборів. Треба зазначити, що ситуація на початку була досить напруженою, адже існувала серйозна загроза протистояння влади і кровопролиття, однак перехід дедалі більших народних мас на бік опозиції вселяв надію на перемогу. З кожним днем з'являлося все більше звернень до народу відомих і видатних українських діячів із закликами до приєднання, об'єднання та збереження мирної ситуації в країні (тобто знову простежується психотехнологія "звертання до авторитету"). Агітація проходила серед звичайних працівників, школярів, студентів. Їхня прихильність до В. Ющенка виражалась у наявності різноманітних помаранчевих елементів одягу, аксесуарів, звичайних стрічок на одязі, сумках та ін. Це, своєю чергою, спричинило масовий попит на тканини та речі відповідного кольору, що принесло неабиякі прибутки виробникам такої продукції. Значним попитом стали користуватися навіть помаранчеві штучні ялинки, що стали символом української революції. Що ж саме відіграло в подіях грудня 2004 року вирішальну роль? Вагоме значення також мало те, що велика частина протестуючих виступала не так за лідера "Нашої України", як проти чинного прем'єр-міністра. Існує думка, що Україні дуже пощастило в тому сенсі, що основним конкурентом В. Ющенка, кандидатом від влади, став саме В. Янукович, оскільки в іншому разі народ не вийшов би на вулиці. Справа в тому, що, очевидно, влада настільки не сумнівалась у перемозі свого кандидата, що допустила до виборів людину з кримінальним минулим, яке обурило значну частину населення країни. Важливу роль, особливо для Західної України, відіграла й пропозиція кандидата надати російській мові статус другої державної. Майдан дав населенню України досвід спільних історичних дій, він став утіленням солідарності, єдності, взаємодопомоги, що морально допомагало стояти протягом довгих тижнів на морозі й холоді заради високих цілей. Особливістю помаранчевої революції є її миролюбність, ба навіть святковість. Її візитною карткою стали посмішки на обличчях десятків і сотень тисяч людей. З кожним днем революція набувала дедалі більшої святковості й урочистості. На Майдан приїжджали й просто зарядитися енергією, відчути "смак" єдності та солідарності, потанцювати, послухати музику, в тому числі патріотичну. Серед присутніх на Майдані були й ті, хто пропонував допомогти з житлом, їжею, приходив просто морально підтримати тощо. Розгоралися численні дискусії з представниками іншого кандидата, які в основному завершувалися дуже мирно, в результаті чого пікетники інколи переходили на сторону Майдану. Люди допомагали один одному, незалежно від кольору стрічки. Загалом більшість аналітиків підкреслювали високий рівень професіоналізму дій опозиції протягом усього революційного періоду. Важливим аспектом є те, що хвилю революції підтримали всі верстви населення, що свідчить про єдність українського народу на шляху досягнення своєї мети. Чому на майданах панувала така сильна енергетика? Тому що всім відомі гасла лунали з уст прихильників В. Ющенка від щирого серця, на весь голос, із непідробним хвилюванням і натхненням, - а це те, чого ніколи не купиш за гроші. "Оригінальною" виявилася реакція на ці події представників В. Януковича. У відповідь на виклики помаранчевої революції вони висунули "зустрічну" пропозицію: створити так звану чи то Донецько-Криворізьку, чи то Східноукраїнську Республіку в складі Дніпропетровської, Донецької, Луганської областей. Залунали заклики до відокремлення, й за цього сепаратистські ідеї отримали підтримку тих, хто прагнув назавжди залишитися при владі. Звичайно, всі прекрасно розуміли, що ці дії є антиконституційними й йдуть урозріз із чинним законодавством України. Однак, із психологічного погляду, ці заклики значно вплинули на сприйняття населенням поточної ситуації в країні. Така політика влади була спрямована на те, щоб залякати населення, повідомивши йому в такий спосіб про те, що подальше розгортання революційних подій може призвести лише до розколу країни. Однак і це не зломило дух нації - завдяки в тому числі й правильному підходу засобів масової інформації та представників опозиції. Важливою психологічною підтримкою для населення стали щоденні візити на Майдан лідерів революції, які з'являлися перед народом, щоб звітувати про здійснену роботу. Це мало неабиякий ефект для пікетників, оскільки сама їх поява перед народом уселяла в нього надію й упевненість, дозволяла людям переконатись у тім, що стоять вони тут недарма. В цьому можна пересвідчитися з огляду на той цілковито протилежний, депресивний ефект, який мала відсутність В. Ющенка лише одного дня за час проведення революції. Надзвичайна активність населення України в дні помаранчевої революції пояснюється насамперед тим, що В. Ющенко був для нього символом добра, чесності, порядності та справедливості, генератором ідей, а Юлія Тимошенко -- уособленням сильної особистості, здатної втілювати ці ідеї в життя. Саме єдність цих двох лідерів уселяла надію на беззаперечну перемогу. Таким чином, майдан Незалежності став святом українського народу та його прихильників і цей досвід, безумовно, не минеться безслідно. Таким чином, знання людської психології дозволяє впливати на підсвідомість людини. Адже володіння такими даними дає можливість заздалегідь спрогнозувати реакцію індивідуумів на ті чи інші заходи, технології та застосовувати засоби впливу на вибір людини з психологічного погляду.

Розділ 4.Помаранчева революція: Схід і Захід

Минув 2004 рік. Рік очікувань, надій, віри та переживань. Рік, який іще довго будуть пам'ятати сучасники, оцінювати та аналізувати експерти, який буде обговорюватись політиками та громадськими діячами, назавжди ввійде в аннали української історії. Рік Виборів Президента України… Виборів саме з великої літери, тому що відбулися без передачі влади "спадкоємцеві", без приходу до влади злочинним шляхом. Це вибір українського народу, громадянина, людини. Людини, яка зробила свій вибір незалежно, самостійно, без тиску і примусу, без страху суворо відповідати за власні погляди. Рік помаранчевої революції… Революції, що зламала багато стереотипів про Україну і зокрема про українську націю та менталітет. Революції, що стала проявом свободи та прагнення до вільного життя в демократичному суспільстві. Суспільстві, де панує свобода слова, свобода вибору, думки та прагнень. Суспільстві, де не заборонено мислити та міркувати інакше -- "не як усі". Суспільстві, про можливість існування якого навіть не здогадувалася найбільша частина населення Сходу і Заходу України. Наприкінці листопада 2004 року сотні тисяч людей вийшли на вулиці, вийшли на майдани, головним із яких став майдан Незалежності. Майже всі центральні площі країни заполонили учасники мирних акцій протесту проти існуючого режиму. Особливістю київського Майдану стала позитивна енергія, якою було наповнено повітря завдяки щирому, доброзичливому настрою людей. Люди відчули себе громадянами всупереч усім очікуванням, проявивши неабияку мужність, мудрість, віру та терпіння. І це стосується не тільки прихильників В. Ющенка. "Біло-блакитні" теж прийшли відстоювати власну позицію, відстоювати свій вибір, свого кандидата. І це є абсолютно правильно та демократично. Більше того, цей факт видається дуже важливим у масштабі країни, бо в ці дні Київ став уособленням суверенної, незалежної та єдиної України. Він, як ніколи раніше в новітній історії України, зібрав велику кількість людей із різних регіонів України, з Півдня і Півночі, зі Сходу і Заходу, людей із різними поглядами і думками. "Помаранчевих" і "біло-блакитних"… Кожний висловлював свою позицію. Кожен мав рацію, зі свого боку. Співрозмовники обмінювались аргументами та фактами, деякі з котрих були дійсно правдивими, але не відомими для інших. Наприклад, історія з яйцем, яка мала місце в Івано-Франківську і від якої постраждав кандидат у президенти В. Янукович, здавалася дивною та неправдивою його прихильникам, а дехто взагалі про неї й не чув. Щоб зрозуміти те, чому "біло-блакитні" так настійно відстоювали свою позицію, треба зрозуміти її суть та природу. Сучасний Донбас - це особливий регіон нашої держави, який не можна порівнювати з іншими. Він є одним із найбільших регіонів України -- тут проживає майже кожен десятий виборець. У зв'язку із цим у ЦВК склалася прикмета: як проголосують у Донбасі - майже такі само результати будуть і по всій Україні. Під час президентських виборів 2004 року ця прикмета себе не виправдала. З одного боку, Донбас - маленька країна в країні зі своїми порядками, устроєм життя, менталітетом, з іншого -- невід'ємна складова України, органічна складова держави. Як не можна уявити Україну без Донбасу, так і Донбас не можна уявити без України. Та деякі політичні діячі все ж таки наважилися спекулювати на священних канонах державності. Так, 26 листопада 2004 року, чи не вперше від часів кримської кризи 1993 року, на обласних зборах депутатів місцевих рад, представників підприємств, організацій, політичних партій і громадських організацій Донецької області заговорили про автономію… Учасники зборів звернулися до жителів південного сходу країни з пропозицією провести референдум стосовно автономії регіону. А вже наступного дня керівники східних областей говорили не тільки про автономію, а й про непідпорядкування Києву та й просто відділення від України. 29 числа Сіверськодонецький з'їзд місцевого самоврядування вирішив провести 12 грудня 2004 року референдум про створення Південно-Східної Української Республіки в разі невизнання прем'єр-міністра В. Януковича Президентом України. Це стало своєрідною відповіддю на масові акції прихильників В. Ющенка в Києві та в багатьох інших регіонах України. Все це було зроблено лише для того, щоб відвоювати владу в державі. Але референдум не відбувся, оскільки незабаром його ініціатори відмовилися від його проведення.

Щодо населення… Люди Сходу… Безумовно, це електорат колишнього кандидата в президенти В. Януковича. Люди, що віддали голос за нього, люди, що свято вірять у правильність свого вибору. А як цей вибір формувався, на основі яких аргументів, під впливом яких факторів - це вже інше питання, на яке можна відповісти тільки подивившись на Схід власними очима, тільки відчувши їхнє життя "на своїй шкурі", пильно спостерігаючи за ходом їхніх думок, за їхніми прагненнями та діями. Тільки намагаючись зрозуміти їх, ти зрозумієш їхній вибір, їхню долю. Спочатку виникає обурення через те, що люди не бачать найочевидніших речей. Але згодом усе стає зрозуміло, якщо брати до уваги наявне тут інформаційне забезпечення, умови роботи, моральний стан та низку інших чинників, які впливають на свідомість "донецької" людини. Дуже потужним є вплив засобів масової інформації. Основним із них можна назвати телебачення. Головною відмінністю даного регіону є велика популярність російських каналів, які стали слушним доповненням до "темників" українських колег. Натомість трансляції таких каналів, як "Ера" та "5-й канал", заважали досить серйозні перешкоди. Їх просто відключали або забороняли… Як приклад ставлення до цього можна навести цитату одного з "донецьких": "Это почему у нас запретили транслировать "5-й канал"?! Это сам Ющенко не хочет, чтобы его здесь транслировали. Ведь по "5-му" правду показывают про Ющенко, а она может нам на понравиться. Вот он и боится". Така от логіка! А ще ходили чутки про, те що від "5-го" люди вмирають... Особливо зі слабким серцем, бо тяжко сприймати об'єктивність після такого тривалого впливу провладних каналів. За останні роки дуже помітно змінився сам Донбас. Особливо це стосується життєвого рівня населення. Він покращився. Значно… Відчутним стало зростання заробітних плат, пенсій, розвивається малий та середній бізнес, переоснащуються великі підприємства, шахти. Став більш привабливим і зовнішній вигляд міст. Ці чинники також суттєво вплинули на свідомість людей. Вони побачили, що В. Янукович реально щось зробив для них, а В. Ющенко, мовляв, тільки те й робить, що роздає обіцянки. З їхнього погляду виходить так, що якщо в Донбасі життя стало кращим, то й в Україні теж. А на будь-яке заперечення відразу чуєш аргумент: "Разве вы не знаете, что восток "кормит" всю Украину! Дает большую часть ВВП!" Може, воно так і було б, якби не дотації з державного бюджету та вільні економічні зони з нульовими податковими ставками… Взагалі-то кажучи, люди Донбасу - це сильні люди. Їх загартувало саме суворе життя в промисловому серці України, бо цим серцем вони тільки й живуть. І вірно служать йому, незважаючи ні на які обставини. Тихо ненавидять його та жаліються на своє важке життя, але віддані йому, бо вони і є Донбас. Цей край - це їхня дитина, незважаючи на те, хто там керує. Ще їхні діди та прадіди приїжджали на цю землю в пошуках кращого життя, з прагненням до праці… важкої праці. Праці гірника чи металурга. Предки сучасної "донецької" людини є батьками цих шахт та заводів-гігантів. Тому люди залишаються вірними цьому краю, як і своїм предкам. Минув 2004 рік… Рік очікувань, надій, віри та переживань. Рік, який ще довго будуть пам'ятати сучасники, оцінювати та аналізувати експерти, який буде обговорюватися політиками та громадськими діячами, який назавжди ввійде в аннали української історії. Рік помаранчевої революції… Але життя продовжується. І, відкидаючи всі емоційні аспекти цієї події, треба завжди пам'ятати, що революція - це прояв кризи в суспільстві. І неважливо, яка вона - "помаранчева", "жовтнева" чи будь-яка інша. В кожному разі це наслідок порушення об'єктивних законів суспільного життя та державності. Це завжди загроза для нормальної життєдіяльності державної системи, суспільного добробуту й економічної стабільності. Тому дуже важливим є виховання громадянина, починаючи з дитинства. Необхідно виховувати людину свідому, яка б завжди прагнула знайти істину та дотримуватись об'єктивності. Це шлях уникнення однієї з найтяжчих помилок людини - духовного рабства.

Розділ 5.Помаранчева революція в оцінках західної та російської преси

Помаранчева революція листопада-грудня 2004 року, що, безумовно, відкрила нову сторінку історії української нації, продемонструвала також видимі зміни в міжнародній політиці. Європа та світ стикнулися з неочікуваним викликом нової хвилі демократизації - найпотужнішої з часів оксамитових революцій у Центрально-Східній Європі кінця 80-х років та розпаду Радянського Союзу. Очевидно, що Україна стала модним сюжетом для всього Заходу з кінця листопада 2004 року. Це трапилося тоді, коли сотні тисяч українців вийшли на вулиці та площі, щоб захистити свої виборчі права. Ані Віктор Ющенко особисто, ані жоден інший опозиційний лідер не могли навіть мріяти про таку потужну й довготривалу увагу західних політичних еліт та мас-медіа. Ось як про це писала лондонська газета "Financial Times": "Українські президентські вибори виправдали серйозні побоювання тих, хто пророкував, що вони будуть затьмарені широко розповсюдженим залякуванням та шахрайством. Влада порушила всі можливі правила, щоб перетягнути канат на користь свого кандидата, прем'єр-міністра В. Януковича. <...> Українці знали, що їхня країна має зробити важливий історичний вибір, й активно приходили на виборчі дільниці. Вони продемонстрували, що якщо з'явиться такий шанс, Україна може стати державою зі справжньою європейською демократією, яку не компрометує ні її минуле, ні географічна близькість до авторитаризму в російському дусі. Мільйони людей показали, що вони прагнуть політичної свободи. Ще мільйони та мільйони зробили б те ж саме, якби їхній розум не був затьмарений страхом та маніпуляціями в ЗМІ". Американська газета "Chicago Tribune" також відгукнулася на події в Україні, заявляючи, що США та практично всі країни Західної Європи не погоджуються з підсумками голосування, і що відлуння протесту дійшло й до української діаспори в Чикаго: "США та Західна Європа не можуть дозволити Росії знищити завойовані дорогою ціною здобутки демократії в країнах колишньої радянської імперії, особливо в такій важливій державі, як Україна". "Листопад. Цей місяць в Європі - місяць громадянської непокори, повстання проти зловживання владою, проти брехні керівництва. 15 років тому сотні тисяч мешканців Праги на площі Вацлава брязкотіли в'язками ключів - це був похоронний дзвін за комуністичними керівниками. А в Києві та інших містах з неділі збираються сотні тисяч українців, бо більше не хочуть миритися з нахабною фальсифікацією виборів", - писала австрійська газета "Die Presse". А ось як про ці події відгукувалося німецьке видання "Die Welt": "Ми - народ". Ці слова в різному виконанні було постійно чути в ніч після голосування. І дійсно: запізніла нація прокинулася. Все, що виникло на просторі між Доном і Дніпром, - й елементи громадянського суспільства, і європейське самоусвідомлення, - все це ще п'ять років тому багато хто вважав неможливим". Вийшло так, що не сама опозиція, а українське суспільство зачепило потаємний нерв Заходу, розпочавши мирну битву за демократію та верховенство права на холодних вулицях і майданах України. Після повністю сфальсифікованого другого туру президентських виборів негайна та переконлива реакція українського суспільства підштовхнула лідерів Заходу до негайної й однозначної реакції. Без тривалих сумнівів і зволікання США, Європейський Союз, Канада задекларували невизнання офіційних результатів, що не відповідають справжньому вибору українського народу. Так, у газеті "Washington Post" висловлювалася думка про те, що "Сполучені Штати мають докласти максимум зусиль для розкриття фальсифікацій під час українських виборів. Якщо ж змінити результати виборів виявиться неможливо, Вашингтон має висловити підтримку українцям у їх прагненні до демократії та виступити проти застосування владою сили до демонстрантів. США мають ужити заходів щодо українських чиновників та бізнесменів, пов'язаних із фальсифікацією результатів виборів, припинити співробітництво з Януковичем, а також надати підтримку демократичним політичним партіям України. Президент Буш не повинен залишатися пасивним спостерігачем перед лицем масштабної російської інтервенції в Україну". Окрему увагу хотілось би приділити висвітленню в західній та російській пресі впливу т. зв. "російського фактора" на події в Україні та ролі в них самого В. В. Путіна. Так, у польському виданні "Gazeta Wyborcza" була висловлена думка про те, що вибори в Україні можуть виявитися корисним уроком для всіх пострадянських народів. Це одна з причин, чому Москва так сильно в них втягнута: "Шкода, що Путіна не було в Києві 23 жовтня, коли понад 120 тис. прихильників Ющенка прийшли на бульвар Лесі Українки продемонструвати владі, що вони не дозволять вирішувати питання вибору нового президента інакше, як шляхом голосування. Шкода, бо тоді б він мав можливість переконатися, наскільки правим був Л. Кучма, коли назвав свою книгу, що вийшла рік тому, "Україна - не Росія". Путін може почути тут те, що нещодавно почув Жириновський, коли приїхав до Києву. Його київська молодь вітала вигуками "Чемодан, вокзал, Москва!" А в російському виданні Газета.ru серед іншого писалося про те, що, "обираючи шлях цілковитої підтримки Януковича, влада Росії зробила перший, але дуже важливий крок до ідеї силового втручання в справи України у випадку невдалих результатів для кандидата, якого вона підтримує. І в інтересах у першу чергу російського суспільства не допустити такого розвитку ситуації. Ця загроза, яка буде актуальною протягом усього листопада, більш серйозна, ніж нашестя російських політтехнологів у "матерь городов русских" та околиці і для України, і для Росії. Україна восени 2004 року не повинна стати новою Чехословаччиною 1968 року. Це для Росії є більш важливим, ніж перемога на виборах в Україні кандидата Януковича або Ющенка". Проблема впливу "російського фактора" привертала увагу багатьох британських газет. Так, за оцінками "The Economist", "перемога Ющенка стала би серйозним ударом для пана Путіна, який двічі приїздив в Україну під час виборчої кампанії на підтримку Януковича (хоча він і заперечує, що їздив в Україну саме за цим). Президентові Росії стало б значно складніше продовжувати встановлювати свій контроль над колишніми радянським республіками, якби одна з них (друга за величиною) вислизнула з його рук і стала би на західний шлях." На думку ще однієї лондонської газети - "The Times", для того щоб "уникнути появи на карті світу нових "гарячих точок", таких як Ель-Фалуджа, ми маємо зрозуміти, в чому ж насправді полягає причина конфлікту в Україні. А це - прагнення Росії посилити свій вплив на сусідні держави, дестабілізуючи ситуацію в них та заявляючи про своє право повернути "втрачені" території". Схожа позиція була оприлюднена й у "Financial Times": "Перетягування каната в Україні, крім усього іншого, раптом зіштовхнуло Захід та ЄС з неприємним зовнішнім аспектом авторитаризму, який президент Путін останнім часом насаджує в своїй країні. Путін, котрий якось назвав розпад СРСР трагедією, хоче зібрати в одне ціле стільки земель, скільки зможе, та створити якщо не формальну імперію, то реальну сферу впливу". Отже, без перебільшення можна сказати, що помаранчева революція спричинила в західній пресі, передусім у німецькій, але також у американській, британській, польській, справжній "інформаційний феєрверк". Ця тема просто не сходила з перших сторінок закордонних видань.

лід відмітити, що Помаранчева революція 2004 р. має дуже глибокі об’єктивні причини, однією із яких було те, що у перші роки становлення та розвитку України на чолі нашої держави опинилися представники старої партгоспноменклатури, які за традицією прагнули підкорити суспільство, використовуючи авторитарні методи управління. Небачених масштабів досягла корумпованість, як вже наголошувалось, олігархічні клани намагалися управляти державою, маючи у своїх руках переважну більшість економічного потенціалу. В Україні гальмувалися реформи, був найнижчий рівень життя, глибоке соціальне розшарування, дошкуляла висока корумпованість всіх сфер життя, елементарно порушувались права громадян, не було вільної преси тощо.

У зв’язку з цим у країні поширювалося незадоволення політикою влади, виникла могутня опозиція, яка провела декілька широких антиурядових акцій, у тому числі масові виступи під гаслом “Україна без Кучми!”. Останньою краплиною, яка стала поштовхом для нового виходу людей на вулиці, стало фальшування результатів президентських виборів 2004 року. В результаті нового туру виборів, які відбулися 26 грудня, переконливу перемогу здобув В. Ющенко.

Основне значення Помаранчевої революції полягає в тому, що український народ вперше в новітню добу проявив себе активним суб’єктом політики та історії, формуючи тим самим громадянське суспільство і сучасну політичну українську націю. Важливою подією у політичному житті України стали парламентські вибори в березні 2006 р., перемогу на яких здобули “помаранчеві” партії, але парламенська криза продовжувалась. Президент В. Ющенко для виходу із складної політичної ситуації врешті-решт видає Указ про припинення діяльності Верховної Ради. Було вирішено провести дострокові парламентські вибори 30 вересня 2007 р. Їх проведення свідчить, що в Україні створені важливі передумови для початку нової сторінки у вітчизняній історії, яка відкриває сприятливу перспективу для подальшої розбудови цивілізованої України.

№ 72. Євросоюз к ХХ-п ХХІ ст.

На рубежі XXI ст. Європейський союз вступає в новий, безпрецедентний етап свого розширення. Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи і Прибалтики намічається довести з 15 до 26. Враховуючи супутні геополітичні чинники, серйозні спостерігачі порівнюють таку подію за зна-чімості зі створенням самого Спільного ринку сорок років тому.

Крокуючи на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (тер-ритора - на 34%, населення - на 29%), перетворюється на найбільший у світі ринок з 500 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політі-но складається гегемонія Євросоюзу на основній частині території Європи, що надає йому вже зовсім інший міжнародну вагу, статус і позиції. Архітектори розширення не без підстав сподіваються, що в новому форматі він буде набагато активніше "затребуваний" при прийнятті глобальних рішень, зміцнить свої позиції в СОТ, МВФ, ОЕСР та НАТО, стане визнаним лідером у тому, що стосується моделей інтеграції і в розвитку сучасного міжнародного права. Не випадково голова КЄС Ж. Сантером розцінює прийдешнє розширення не інакше як "велика подія в європейській інтеграції", "чудовий подарунок, який ми цим підносимо самим собі, що приєднується країнам, а також світу в цілому".

Сучасна соціальна політика ЄС

На сучасному етапі розвитку ЄС відбулося нове перерозподіл з-соціальне функцій між її інститутами та національними урядами. Виходячи з положень згаданого Договору, Європейська комісія підготувала три програм-мних документа - Зелену книгу "Альтернативи для Союзу", присвячену європей-кою соціальній політиці (листопад 1993 р.), Білу книгу "Європейська соціальна політи-ка: шлях для Союзу" ( Липень 1994) і "Середньострокову програму соціальних дій, 1995-1997" (квітень 1995 р.). У цей перелік неодмінно повинна бути включена також Біла книга про зростання, конкурентоспроможності та зайнятості (грудень 1993 р.), в якій сформульовано принциповий підхід ЄС до взаємозв'язку економічної і соціаль-ної політики в цілому, і в першу чергу - до визначення оптимального балансу між сприянням підвищенню конкурентоспроможності та економічному зростанню, з одного боку, і забезпеченням високого рівня зайнятості, гарантіями соціального захисту - з іншого.

Довгострокова політика зайнятості названа пріоритетом № 1 у всіх найважливіших документах EC, опублікованих в 1993-1997 рр.. Цей курс спрямований на досяг-ня двох взаємопов'язаних цілей - по-перше, ефективно використовувати человечес-кі ресурси, щоб повністю реалізувати вигоди найбільшого в світі єдиного ринку, зміцнивши тим самим позиції ЄС у світовій економіці, і, по-друге, підняти рівень політичної підтримки населенням планів подальшого об'єднання Європи.

Новий підхід до проблеми зайнятості, мабуть, найбільш чітко сформульований в Білій книзі про соціальну політику: "Занадто довго Європа концентрувала основні зусилля на регулюванні безробіття, тоді як вищим пріоритетом має стати стимулювання створення нових робочих місць". Розв'язання такої зада-чи потребує узгодження цілого ряду напрямів економічної і соціальної політики, оскільки необхідно, з одного боку, стимулювати економічне зростання і виробничі інвестиції, що створюють нові робочі місця, а з іншого боку - збільшити вкладення в "людський капітал", тобто у підготовку робочої сили нової якості. Цей підхід знайшов відображення у стратегії зайнятості, затвердженої на сесії Європейської ради в Брюсселі в грудні 1993 р. У ній було виділено сім основних напрямків дій:

- Вдосконалення системи освіти та професійної підготовки;

- Більш гнучка політика на рівні підприємств і на ринку праці в цілому;

- Організаційна перебудова роботи на рівні окремих підприємств;

- Цілеспрямований курс на зниження непрямих витрат на робочу силу;

- Більш ефективне використання державних фондів, створених для вирішення проблем безробіття;

- Реалізація спеціальних програм з метою професійної підготовки молоді;

- Сприяння зростанню зайнятості з урахуванням нових вимог.

Така переорієнтація стратегії зайнятості нерозривно пов'язана з вирішенням задачі створення єдиного ринку робочої сили в ЄС. Як зазначається в Білій книзі про соціальну політику, "реальний європейський ринок робочої сили до цих пір не ство-дан". Вирішити це завдання не просто, оскільки мобільність робочої сили набагато поступається мобільності капіталу. Соціальна програма ЄС передбачає при-нятие низки заходів, що сприяють підвищенню мобільності робочої сили, таких як забезпечення права на проживання, визнання професійних дипломів, урегулі-вання пенсійних прав і порядку оподаткування громадян однієї держави-члена, що працює в іншій державі-члені, і т . п. Передбачено також з-лення ряду положень, що стосуються прав трудящих-мігрантів з третіх країн, якщо ті в'їхали, проживають і працюють в країнах ЄС на законних підставах. (У середині 90-х років мігранти з третіх країн становили близько 5% економічно активного населення Євросоюзу.

Функції інститутів Європейського Союзу

Функції інститутів ЄС дуже важливі і різноманітні. У їх числі: розробка стратегії, рамкових програм, спільних орієнтирів; проведення досліджень, сприяння розвитку діалогу шляхом організації конференцій та інших форм дискусій; збір і поширення інформації, в тому числі статистики; аналіз ситуації та контроль за дотриманням узгодженого курсу та виконанням прийнятих-тих рішень у державах-членах, а в разі необхідності вироблення рекомендацій-цій їх урядам; загальна координація дій держав-членів; розробка наднаціональних нормативних документів та контроль за їх імплементацією в національні законодавства; нарешті, розробка і здійснення власних програм, що фінансуються з бюджету ЄС, за рахунок кредитів Європейського інвести-ційного банку (ЄІБ) або з інших джерел. Організаційно розробка і здійснення спільної стратегії зайнятості забезпечується функціонуванням як головних інститутів ЄС - Європейської ради, Ради, Комісії, Європарламенту, Суду, а також Економічного і соціального комітету та Комітету регіонів, - так і спеціалізованих установ, функціонально пов'язаних з соціальної політи-кою в широкому сенсі слова.

Цю систему взаємодії інститутів ЄС і держав-членів, так само, як і організаційний механізм, за допомогою якого здійснюється узгоджена політика зайнятості, можна назвати типовою для нинішнього етапу розвитку ЄС. Зокрема, це стосується до напрямів діяльності ЄС у соціальній сфері. Їх можна об'єднати в три групи:

1. сприяння вирішенню специфічних соціальних проблем, які поглиблюють становище окремих категорій працівників (жінки, молодь, люди похилого віку та особи похилого віку, непрацездатні або обмежено працездатні) або працівників, зайнятих в окремих галузях економіки (сільське господарство, рибальство, транспорт і т.д.);

2. сприяння поліпшенню охорони праці та здоров'я, підвищення якості життя;

3. сприяння поступовому зближенню національних соціальних систем шляхом розробки спільних соціальних нормативів, включаються до права ЄС.

Що стосується першої групи, то у функції інститутів ЄС входять як правове регулювання, і координація дій держав-членів, так і здійснення власних програм ("ініціатив") за рахунок коштів, що виділяються з бюджету. Bo-другому і в третьому випадках переважної, якщо не виключною, формою дій на рівні ЄС є правове регулювання, що має чітку межу. Як підкреслюється в Білій книзі, "нинішній підхід має на меті не; гармонізацію національних систем соціального захисту, а ефективну координацію-цію цих систем в рамках Союзу", і цей принцип ще раз підтверджується у Середньо-строкової програмі соціальних дій: "повна гармонізація національних курей -сов соціальної політики не стоїть на порядку денному діяльності Комісії та Спілки ". У той же час Європейська комісія наполягає в Білій книзі на те, що необхід-мо більш інтенсивно переносити законодавство в національну сферу та підвищення-сить ступінь його виконання.

У наведених формулюваннях є деяка суперечність, але воно відображає динаміку інтеграційних процесів, яка визначається зіткненням двох начал - на-нальні та наднаціонального. Загальним підсумком був, як правило, поступовий "перелив" функцій з національно-державної сфери у наднаціональну (або транснаціональну). Є спокуса спрогнозувати подальший розвиток цієї тенденції по експоненті. Але тут слід було б проявити обережність. До цього скло-вується і глибший аналіз взаємодії двох рівнів прийняття рішень у про-процесі розвитку європейської інтеграції.

Справді, ні її теоретики, ні політики, які розробляли інтеграційно-ву стратегію Співтовариства, а потім Союзу, ніколи не розглядали наднаціональ-ні інструменти її здійснення як єдині. Дискусії з приводу співвідно-шення двох рівнів прийняття рішень зачепили всі напрями регулювання економіки і соціальної сфери. Але звинувачення на адресу противників розширення ком-ної наднаціональних інститутів, мабуть, ніде не звучали так гостро і не мали такого відвертого ідеологічного характеру, як по відношенню до соціальної політики. Це великою мірою було пов'язане з діяльністю лівих сил, особливо комуністичних партій і які перебували під їхнім впливом профспілок. Тим часом питання про співвідношення національної і наднаціональної соціальної політики не зводиться до зіткнення "новаторів" і "ретроградів" чи до "антагонізму" інте-сов праці і капіталу. Питання це заслуговує аналізу в рамках функціонального підходу. Почнемо з того, що політика, здійснювана інститутами Співтовариства, із самого початку і протягом всієї історії європейської інтеграції, була над-будівництвом над політикою, що проводиться національними урядами. Ці два рівні прийняття рішень і їх виконання відрізняються один від одного функціонально. Базовим був і залишається національний рівень - навіть там, де до органів співтовариств (а нині - Союзу) перейшло виключне право прийняття рішень (наприклад, митна політика, укладення торговельних угод з третіми країнами, валютна політика), оскільки передача державою- членом якоїсь частини своїх суверенних прав не означає його відмови від них. Як правило ж, ці два рівні співвідносяться як взаємодоповнюючі. Саме цей варіант реалізований сфері соціальної політики.

Основною функцією соціальної політики держави в західноєвропейських країнах є перерозподіл суспільного продукту в смереках забезпечення кол-колективних соціальних потреб (охорона здоров'я та охорона праці, щита навколишнього середовища, освіта та професійне навчання) і соціального забезпечення тих груп населення, які потребують підтримки держави (пенсіонери, особи з нульовою або обмеженою працездатністю, безробітні, багатодітні сім'ї тощо). Саме ця нова функція, ці нові напрямки державного ре-вання знайшли відображення в теорії та практиці "держави добробуту".

Основна функція наднаціональної соціальної політики полягає в координації соціальної політики, здійснюваної державами-членами, і лише по-друге - у використанні і перерозподілі обмежених фінансових ресурсів для здійснюва-лення соціальних програм, що становлять спільний інтерес для держав-членів і сприяють розвитку інтеграції в цілому. Співвідношення національного і над-національного рівнів соціальної політики, як і відмінності між їх функціями, мабуть, найбільш наочно проявляються при порівнянні фінансових ресурсів, які використовуються на соціальні цілі ЄС.

Соціальні витрати включають в себе не тільки витрати на соціальні цілі, вироблені з державного бюджету. Останні - приблизно вдвічі мен-ше. Але й кошти з структурних фондів витрачаються, строго кажучи, не лише на соціальні цілі. Можна з абсолютною впевненістю стверджувати, що на протя-жении найближчих 10-15 років жодних порядкових змін у цьому співвідношенні не відбудеться.

Прагнення держав-членів протидіяти тенденції до надмірної централізації функцій управління в ЄС знайшло відображення статті 5 Договору, що заснував Європейське (суспільство (консолідована версія), згідно з кото-рій компетенції інститутів різного рівня: від місцевого до наднаціонального - рас-ії на основі принципу субсидіарності. Суть принципу полягає в тому, що на більш високий рівні приймаються тільки ті рішення, які не можуть при-няти на більш низькому рівні. Країни ЄС по - раніше знаходяться на різних рівнях економічного розвитку, тому соціальні витрати в розрахунку на душу населення-ня, виражені в абсолютних показниках, різняться у кілька разів. Так, в 1994 р. трійку країн з найвищими показниками становили Данія (8020 екю), Люксембург (7279) і Німеччина (6 520), а трійку з найнижчими показниками - Греція ( 1 236 екю), Португалія (1 435) та Іспанія (2 451). І хоча в ЄС здійснювала-нюється певний перерозподіл виробленого валового продукту (в тому числі через спеціально створений для цього Фонд згуртування), масштаби його весь-ма скромні. Очікувати їх збільшення не доводиться, оскільки це було б пов'язано зі зниженням соціальних стандартів і реального рівня життя в "багатих" стра-нах. У всякому випадку національні системи соціального забезпечення і особливо їхні фінанси напевно залишаться у веденні держав-членів. Дещо інша справа з гармонізацією соціальних систем і соціаль-ної політики. Постмаастріхтская програма дій у соціальній області пре-редбачає подальше просування в цьому напрямку, хоча зараз завдання пів-ної гармонізації не ставиться. Тим не менш, ця тенденція буде розвиватися. Чим далі заходить процес формування єдиного економічного простору, тим сильніше діють імпульси до формування єдиного соціального простору. Стосовно до економічного простору іноді говорять також про його однорідності. Насправді, якщо така однорідність і є, то вона відносна навіть в нинішньому ЄС, а після вступу до нього країн Центральної та Східної Європи про неї доведеться просто забути.

Це відноситься і до формування єдиного соціального простору в ЄС. Воно не є однорідним, якщо мати на увазі фактичну соціальну ситуа-цію в окремих державах-членах та їх регіонах. Більшою мірою імені поета-му такий простір складається повільно. Але воно поступово формується як єдине в правовому відношенні. Крок за кроком ЄС просувається по шляху розробки та прийняття спільних правових норм, регулюючих вільний рух осіб, їх трудо-ву і професійну діяльність, безпеку праці та охорону здоров'я, за-щита навколишнього середовища і прав споживачів і т.д. і т.п. Ключову роль у цьому поступі зіграли базові документи - договори, які заснували три Європейсь-ких співтовариства (особливо Римський договір, що заснував ЄЕС), Єдиний європейський акт, Маастрихтський та Амстердамський договори. Кожен з них встановлював про-щие рамки та основні напрямки розвитку комунітарного права, визначаючи пра-вовое поле, в якому можуть діяти головні інститути Союзу, що приймають нормативні рішення. Саме таким способом йшло розширення правового регулювання-вання в соціальній сфері. накопичення масиву відповідних нормативних доку-ментів, розвиток права ЄС, яке визнано пріоритетним по відношенню до націо-нальному законодавству і підлягає включенню в останнє. У постмаастріхтс-кий період масштаби та інтенсивність дій ЄС в цьому напрямку значно зросла і, ймовірно, буде зростати й надалі. Як писав співробітник Європейського університетського інституту у Флоренції Дж. Маджоне в 1993 р., "Майбутня" соціальна Європа "виникне не як наднаціональне держава добробуту, а й усе більш багате простір політики та інститутів соціального регулювання. Звіти про дії ЄС в соціальній галузі, які є складовою частиною щорічних "Загальних доповідей про діяльність Європейського союзу", свідчать про те, що в період 1992-1998 р. насичений-ність простору соціального регулювання помітно зросла. Однак є сумніви в тому, що й надалі це просування буде настільки ж динамічно .

По-перше, немає ясності в тому, як буде змінюватися світогосподарська кон'юнктура, вплив якої на всі без винятку країни і регіони в епоху глобалізації істотно збільшилася. По-друге, перехід ЄС до єдиної валюти пов'язане з певними труднощами, які можуть позначитися і в соціальній сфері. По-третє, економічне змагання зі Сполученими Штатами і Японією складалося в 90-ті роки не на користь ЄС. За темпами росту він відставав від США, а в галузі науково-технічного прогресу - від обох конкурентів. Головна мета пере-ходу до ЕВС і євро полягає в тому, щоб подолати негативну динаміку зі-пернічества, але шанси Союзу на успіх швидше за все не вище, ніж вірогідність невдачі. По-четверте, все більш суттєвим негативним фактором соціального розвитку в більшості країн Союзу, особливо в найбільших країнах - Німеччині, Франції, Великобританії та Італії, стають несприятливі демографічні процеси. Це перш за все вкрай низька народжуваність і як наслідок - стагна-ція чисельності корінного населення та його прогресуюче старіння. Крім від-відносна або навіть абсолютного скорочення ресурсів робочої сили, економі-но активного населення доведеться нести більшу податковий тягар, щоб забез-печувати прийнятний рівень життя пенсіонерам. Навряд чи можна розглядати як сприятливу тенденцію і подальше зростання імміграції з неєвропейських країн. Згідно з розрахунками, у найближчі 25 років 75% приросту населення в країнах Західної Європи відбудеться за рахунок міжнародної міграції і більш високої народжуваності в родинах мігрантів. Процес соціальної і тим більш культурної інтеграції мігрантів неєвропейського походження протікає вкрай повільно. Нарешті, в перше десяти-річчя XXI ст. має бути нове розширення Союзу. У його порога стоять в очікуванні 13 країн із загальною чисельністю населення в 170 млн. чоловік і виробництвом ВВП на душу населення в межах 25-70% від середнього рівня в ЄС. Поки ніхто з відпові-дальних осіб не роз'яснив, на які витрати готовий піти Союз в ім'я розширення "єдиної Європи", але навіть при скромній кошторисі витрат економічна і со-альна ціна ухвалення хоча б частини цих країн не може не бути дуже значи-тельной . Враховуючи все це, перспективи подальшого розвитку соціальної політи-ки Союзу можна було б оцінити як досить невизначені, а в кращому випадку - помірно оптимістичні.

Європейський Союз і Росія

Один з найважливіших питань європейської зовнішньої політики - це питання про те, що Європейський союз і Російська Федерація має право очіку-дати один від одного і як можна розвивати стратегічне партнерство, кото-рої представляє інтерес для обох сторін.

Не дивно, що багатьом в Росії та інших країнах важко зрозуміти, що таке Європейський союз і яким він хоче бути. Зрештою, ЄС - це складний і унікальний "звір", і його природа змінюється. У Європейського союзу немає характеристик, коштів або устремлінь, властивих національ-ному державі. Не можна розглядати відносини ЄС з Росією з точки зору боротьби за політичне чи ідеологічне вплив. ЄС не являє-ся агресивним утворенням. Він не потребує геополітичних "зонах впливу". У дійсності він являє собою результат спільного бачення і загальної волі, виражених в ряді чітких правил, викладених у міжнародних рідних договорах. За цими правилами, проте, лежать основоположні принципи, яких дотримуються всі країни-члени. Договори припускає-лага відкрите суспільство, засноване на демократичному контролі і ба-лансу та ринкової економіки. Таким чином, закон заохочує вільний споживчий вибір і сприяє інновацій. Правопорядок, свобода преси, повага до людських свобод і інститути, здатні терпляче примиряти наявні думки, - ось основа не тільки успіху Союзу як такого, а й стилю життя, який ми прагнемо створити. Це і є ключ відносного процвітання ЄС.

Не дивно, що Євросоюз хотів би спроектувати ті ж принципи і цінності за своїми межами. Вони викладені у міжнародних узгод-шеніях, включаючи Угоду про партнерство і співробітництво з Росією. Безумовно, вони піднімають низку серйозних питань. Чи правильно, що ЄС наполягає на позиції, що це універсальні цінності і що у нас можуть бути привілейовані відносини з тими, хто розділяє їх? Чи не занадто вимогливий ЄС до своїх партнерів, включаючи і Росію? Чи не повинен він визнати, що необхідно проявити більше розуміння до російського уряду в той час, коли воно вирішує величезну завдання зробити Росію більш керованою, створити новий політичний і економічний порядок і повернути назад безпрецедентне падіння життєвого рівня? А якщо так, що сперечатися про абстрактні принципи? Може бути, неможливо сумістити несумісне і подружити кита зі слоном?

Очевидно, що у громадян ЄС багато аналогічних бажань і побоювань. У наших спільних інтересах, щоб Росія швидко пройшла перехідний період і стала близьким і надійним партнером у міжнародних справах. Євросоюз хоче побудувати партнерство, в якому зможе розвивати і поглиблювати загальні інтереси і знаходити шляхи вирішення тих питань, за якими немає згоди.

ЄС вже є серйозним торговим партнером, і європейські компанії зацікавлені інвестувати в Росію за умови наявності належної правової бази. ЄС і Росія є, по суті справи, двома великими гравцями на нашому континенті, І ЄС пропонує працювати разом над усіма важливими питаннями, що стосуються Європи, починаючи з реконструкції на Балканах і за-канчівая розробкою нових концепцій співробітництва в галузі безпеки.

ЄС досягнення Росії за десять років з моменту створення сучасної держави, чітко розуміє масштаб соціальних, політичних та економічних змін у Росії. Тому ЄС завжди був готовий працювати з усіма складами російського уряду, тому з 1991 року ЄС безоплатно надав більше 2 млрд. євро у формі технічної допомоги через програму ТАСІС і на підтримку ядерної безпеки. Більш того, важливість і масштаб порядку денного нашої співпраці відображені в нашому двусто-роннем Угоді про партнерство та співробітництво і в багатосторонніх іні-ціатівах, таких, як "Північний вимір", спрямований на координацію політики Євросоюзу і ресурсів для вирішення деяких важливих проблем, стоячи -щих перед країнами Балтійського моря та Північної Європи.

Потрібно виходити з того, що, якщо Росія і ЄС об'єднають свої сили для вирішення завдань нового сторіччя, вони зможуть добитися величезних змін. А це в основному нові завдання. За винятком економічних відносин, десять років тому ні одна з цих завдань ніколи реально не була предметом наших дискусій. Серед багатьох питань, що обговорюються з російськими партнерами, можна виділити чотири ключові області, які є основоположними для спільного майбутнього.

На ЄС припадає близько 40 відсотків всього експорту Росії, він є найбільшим ринком Росії частково тому, що жоден інший великий ри-нок не пропонує кращого доступу для російського експорту. У результаті в 1999 році Росія мала позитивний торговельний баланс не менше 11 млрд. євро, і підрахунки говорять, що в минулому році ця цифра збільшилася до 25 млрд. євро. Росія є для ринку ЄС основним постачальником енергії, осо-бливо природного газу. Незважаючи на деякі торговельні суперечки, за останні 10 років наші комерційні відносини значно зміцнилися. Вони, безумовно, будуть розвиватися і далі, якщо Росія буде робити кроки для вступ-лення до Світової організації торгівлі. Процес вступу увазі як прийняття ясних основних правил - прозорості та правової визначеності, так і класичний доступ до ринку, а це якраз те, що потрібно для стимулювання і розширення торгівлі.

У той же час відносини ЄС і Росії будуть ще сильніше залежати від інвестицій. Великою помилкою у розумінні механізму дії ринкової економіки було б вважати, що державна влада може вказувати західним інвесторам. Вони діють виключно виходячи зі своїх власних інтересів та інтересів своїх акціонерів. Єдине, що можна зробити, так це працювати, щоб допомогти урядам створити належні умови для залучення інвестицій і, коли вони з'являться, вка-мовити нашим інвесторам на досягнутий прогрес і потенційні переваж-вин, наявні для них.

Інвестори - серед найбільш важливих імпортерів технологій та нави-ків управління, які потрібні Росії. Більш того, якщо Росія хоче побудувати стабільну і здійсненні систему для ділової активності і застосовувати принципи національного режиму, що містяться в Угоді ЄС про партнерство і співробітництво, а саме щоб до інвесторів на ринку було таке ж відношення, як і до будь-якої іншої російської компанії, тоді інвестори ЄС займуть своє місце серед найбільш серйозних роботодавців, платників податків та експортерів Росії. Недавні успіхи в стабілізації економіки та реформування податкової та митної систем йдуть, безумовно, в потрібному напрямку. Успіх економічної програми уряду буде залежати від подальших кроків у судовій та адміністративній реформі. Потрібно вірити, що правопорядок та еконо-чеський розвиток йдуть рука об руку. А в інвестиційній політиці це спра-ведливо як ніде. Говорячи просто, якщо інвестор не може захистити свої договірні права та права з угодою, він не прийде до Росії. Якщо він не може покластися на закон, щоб захистити себе, свою сім'ю і своїх робітників, то він повезе свої гроші і ноу-хау куди-небудь ще. І буде дуже шкода, якщо так станеться.

Росія явно потребує інвестицій в енергетичний сектор, де сконцентрована велика частина її експорту в ЄС, але в рівній мірі це важливо і для інших секторів, щоб вона могла розширити свою експортну базу. Дійсно, тільки нафта і газ склали 45 відсотків експорту Росії в ЄС в 1999 році, а в 2000 - можливо, і значно більше. Нафта і газ, продавані Росією Європейському Союзу, можуть скласти 20% все-го експорту Росії всьому світу. Більш того, залежність ЄС від імпорту вугле-водневого сировини, судячи з усього, зросте. Таким чином, як обговорювалося на нашому саміті в жовтні минулого року в Парижі, діалог у галузі енергетики буде ключовим елементом в економічних відносинах з Росією на довгий час. Це не тільки торговий питання. Це здебільшого, якщо не більше, інвестиційний питання, і тут застосуй-ми ті ж аргументи: як Росія може бути надійним енергетичним постав-ком для ЄС на тривалий час без технологій і капіталу для гарантованого збільшення видобутку? І як це може бути гарантована-вано без правильного правового клімату? Це перше завдання, яке треба вирішити.

По-друге, такі питання, як здоров'я людини і навколишнє середовище, зачіпають усіх. Росія зіткнулася з такими новими і тривожними проб-проблемами, як поширення ВІЛ. У той же час несприятливі пос-ледствія колишньої радянської політики є предметом загальної для миру. Промислове забруднення вплинуло на здоров'я частини россійс-кого населення. Витоку нафти і газу призвели до поразки цілих регіонів. Є широке коло питань з ядерної безпеки, якими необ-хідно займатися. Але немає нічого більш насущного, ніж ядерна безпека та підводні човни. У морях і на узбережжя Кольського півострова знаходить-ся близько 300 ядерних реакторів - приблизно 20% наявних у світі - і тисячі елементів відпрацьованого ядерного палива. Відсутність відпо-лькості зберігання або установок з утилізації відпрацьованого палива та радіоактивних відходів реакторів ядерних човнів - це дамоклів меч, висить над нашим майбутнім.

Тому ЄС так зацікавлений у якнайшвидшому прогрес міжнародних зусиль у вирішенні цього питання. Багатостороння екологічна програма співробітництва в галузі утилізації відходів ядерної енергетики в Російській Федерації була створена, щоб об'єднати зусилля Росії і між-народного співтовариства у вирішенні питання щодо цього сумного спадщини; тривають переговори з Росією щодо правовій базі. Необхідно мобілізувати ядерну промисловість ЄС для виконання роботи з очищення цього радіоактивного матеріалу, і вони будуть брати участь в цьому, тільки якщо будуть відповідно захищені їхні інтереси. Так, сущест-вують проблеми суверенітету, а також фінансові та юридичні питання. Але потрібно рухатися вперед і робити це швидко. Немає сумнівів,, що ядерна безпека залишиться ключовим елементом взаємин ЄС і Росії.

Третє завдання - організована злочинність і незаконна торгівля. Ця проблема стає все серйознішою у всіх країнах, а розвал радянських структур і труднощі в забезпеченні правопорядку в країні в цілому призвели до загрозливого темпу зростання злочинності в Росії. Необхідно спільно працювати над масою проблем - незаконне відмивання грошей, торгівля наркотиками і краденими товарами, особливо автомобілями, незаконна міграція і - найбільш гостра з усіх - торгівля людьми, особливо моло-дими жінками. Тільки побачивши фотографії цих людей, розумієш всю глибину страждань і деградації, яка породжує цей вид злочинності. Це образа не тільки національної гордості Росії і гордості країн-членів ЄС, а й почуття людяності всіх нас. Росія налаштована виріши-тельно боротися з цим, і вже погодила напрямки співробітництва між судовими та правоохоронними органами Росії і ЄС. Новий орган ЄС зі співробітництва правоохоронних органів - Європол також отримав мандат на ведення переговорів з Росією за угодою про співпраці у цій галузі. Необхідно терміново створити ефективні структури для боротьби з незаконною імміграцією.

І нарешті, хотілося б звернутися до більш загальної і більше делікатній темі - питання про місце Росії в світі і в новому європейському порядку. Тут є ряд взаємопов'язаних питань. З одного боку, як повинна Росія реагувати на розширення ЄС, на розвиток європейської позиції в області безпеки і на діяльність Європейського союзу на Балканах, в регіонах Балтійського та Чорного морів? І навпаки, як повинен ЄС реагувати на способи вирішення Росією конфлікту в Чечні?

ЄС був задоволений позитивним заявою Президента Путіна на останньому саміті ЄС - Росія, що Росія вітає розширення ЄС. Хоча Росія не може бути безпосередньо залучена до рішення, що приймаються сов-місцево з країнами - кандидатами на вступ до ЄС, абсолютно зрозуміло, що вона хотіла б знати про наслідки розширення і про те, які завдання, що вимагають серйозного ставлення, можуть виникнути в зв'язку з цим . Ці питання вже докладно обговорюються в органах, створених в рамках Угоди про парт-Хартії Україна і співпрацю.

У цьому контексті часто піднімається питання про Калінінграді. Комісія тільки що представила документ для обговорення, в якому вивчається вплив розширення на Калінінград, а також розглядаються й інші питання, що представляють взаємний інтерес, як, наприклад, спільна робота із захисту навколишнього середовища в регіоні Балтійського моря. Мета документа - надати аналіз та ідеї для обговорення з Росією, а також з Польщею та Литвою і гарантувати, що Калінінград виграє від величезної економічної експансії, очікуваної в результаті розширення. Документ охоплює некото-які вельми практичні питання, такі, як візи та прикордонні формаль-ності для поїздок між Калінінградом і рештою Росії, для ведення тор-Гауліт та здійснення інших економічних зв'язків.

Що стосується ролі Росії в ближньому зарубіжжі, то це вкрай тонкий пи-рос. Чи слід ЄС очікувати, що Росія повинна відіграти роль у забезпеченні миру і стабільності за її межами? Безперечно. Але як Росія буде грати цю роль? Щиро чи хоче Росія працювати разом зі своїми партнерами з міжнародного співтовариства на основі загальних норм і цінностей, узгоджених, наприклад, в Організації з безпеки і співробітництва в Європі і в Раді Європи? Те, як Росія поставилася до цих питань на недавній зустрічі ОБСЄ на рівні міністрів, і те, як у відносинах з Грузією вона застосовує візовий режим і користується своєю монополією на постачання газу, - все це не може не викликати полеміки і певної тривоги в Європейському союзі . Чи сприяло це поліпшенню міжнародного іміджу Росії? Зміцнило або завдало шкоди її зусиллям грати роль чесного брокера? ЄС готовий підтри-жати суверенітет і цілісність усіх держав регіону, включаючи саму Росію. Це поза сумнівів. Будь-яка країна, що є членом ООН, ОБСЄ і Ради Європи, має право на міжнародну підтримку, і якщо Росія повинна взяти на себе ту міжнародну роль, вона повинна грати, то вона повинна исхо-дить із правил і критеріїв, під якими ми всі поставили свої підпису. Спо-ри, як, наприклад, з Грузією, повинні вирішуватися шляхом переговорів, або двусто-ронніх, або через ОБСЄ. Я впевнений, що міжнародне співтовариство і, безу-немов, Європейський союз будуть позитивно і з рішучістю працювати з Росією, щоб покласти край конфліктам на Кавказі.

Якщо визначити одну тему, єдину для всіх цих чотирьох областей - заохочення торгівлі та інвестицій, ядерна безпека та навколишнє середовище, боротьба зі злочинністю і міжнародна роль Росії, - то це необхідність дотримання поділюваних цінностей як усередині країни, так і за її межами. Досягнення прогресу в будь-який з цих областей залежить від об'єктивного застосування національних і міжнародних законів. Це є основою довгострокового стратегічного партнерства, яку ЄС хоче створити з Росією.

Росія - велика країна з багатою історією і безцінними культурними досягненнями. Будь-якому більш-менш освіченій європейцю відомо про величезний внесок Росії в літературу, художнє та музичне спадщину європейської цивілізації. Весь світ хоче, щоб Росія грала повноцінну роль у міжнародній спільноті. Тому її пріоритетом має стати при-нятие нових міжнародних зобов'язань, включаючи правила Всесвітньої торгової організації, Договору до Європейської енергетичної хартії і Багатосторонньої екологічної програми співробітництва в галузі утилізації відходів ядерної енергетики для Росії. Однак Росія також повинна віддати пріоритет шляхи виконання і дотримання тих зобов'язань, які вона прийняла на себе в го-ди, які сталися після створення держави, на всіх рівнях у російському уряді та суспільстві. Повага міжнародних зобов'язань є, врешті-решт, основною складовою правопорядку. Вони включають основ-ні гарантії свободи вираження думок, включаючи думки, висловлені засобами інформації, свободи совісті як щодо політичних, так і релігійних питань, а також інші індивідуальні права людини, які країни ЄС і Росія, будучи членами ОБСЄ та Ради Європи, орга -лись дотримуватися. Європейський союз зацікавлений працювати з Росією, і працювати над усіма завданнями, про які було сказано вище, в дусі партнерства. У сьогоднішньому уряді у ЄС є надійні партнери, з якими він може вести серйозний діалог як за короткостроковими, так і за довгостроковими питань. Цей діалог з політичних, економічних та екологічних питань може досягти позитивних результатів. ЄС також готовий зосередитися чить своє фінансове сприяння на підтримку нової програми реформ і цілях, зокрема в Угоді про партнерство і співробітництво.

Хочеться сподіватися, що Європейський союз і Росія дійсно схожі на тих слона і кити, які ніколи не зустрінуться з-за несумісності своїх середовищ існування. ЄС і Росія домовилися про спільні цінності та прин-ціпах і виклали їх в Угоді про партнерство і співробітництво. Ми під-твердили відданість цим цінностям, будучи членами відповідних міжнародних органів. Як би не були відмінні точки відліку, ми живемо, об'єднані географічними, політичними, комерційними, екологи-ними і культурними чинниками.

№ 73. Європейське художнє мистецтво у ХХ-ХХІ ст..: естетика, художні напрями і стилі, постаті

ХХ століття можна вважати лише миттєвістю в масштабах існування людства. Проте кількість подій та проблем, що виникли в межах культури ХХ століття, безумовно, мають вирішальне значення для ходу людської історії. Численні дослідження особливостей сучасної культури носять суперечливий характер - від оптимістичних концепцій до абсолютного песимізму. Взагалі спроби сучасників адекватно оцінювати тенденції культурного розвитку XX ст. наштовхуються на значні труднощі. Вони пов'язані як з величезним розмаїттям культурного матеріалу, так і з тим, що для людей, які знаходяться ще фактично всередині сучасної культури, важко скласти про неї більш-менш об'єктивне судження - адже для цього потрібна певна історична дистанція.

Події XX століття - дві найжорстокіші світові війни, поява тоталітарних держав, процеси розвитку всесвітньої системи господарювання, ринкових відносин і демократичних структур, науково-технічна революція - привели до зміни мислення і системи цінностей. Суть цієї трансформації - криза гуманізму.

Загалом, характеризуючи культурний розвиток XX століття, слід звернути увагу на ряд наступних його суттєвих взаємопов'язаних рис. Виключного значення в культурі XX століття набули наука і техніка. Наука досягла значних висот практично в усіх сферах буття людини. З'явилося багато нових наук, значення яких ще повністю не виявилось: кібернетика, екологія, генна інженерія; відбулися революційні відкриття в галузі ядерної фізики, хімії, математики, психології. Науково-технічна революція здійснює небувалий переворот у житті людей. У найбільш розвинених країнах формується постіндустріальне суспільство, для якого характерні такі риси: створення економіки послуг, домінування у суспільстві науково-технічних спеціалістів, панування інформаційного сектора в економіці, зростання соціальної мобільності, темпу життя.

Сучасні дослідники по-різному оцінюють вплив науково-технічної революції на життя суспільства. З одного боку, висловлюється оптимістична впевненість у безмежних можливостях науково-технічного розуму, висуваються технократичні утопії (Тоффлер, Масуда); з іншого - посилюються антисцієнтистські настрої. Техногенні кризи, поява глобальних проблем вказують на те, що науково-технічний прогрес, позбавлений гуманістичного виміру, не врівноважений прогресом моральним і духовним, несе загрозу людству. Детальніше проблема суперечливого характеру науково-технічного прогресу була розглянута вище в темі "Техніка в системі культури".

XX століття характеризується розвитком світового ринку, у який включаються всі країни. Формуються глобальні господарські зв'язки, встановлюється всесвітня система господарства. Поширення ринкових веде до приватновласницької орієнтованості індивідуальної поведінки людини, в результаті чого остаточно розриваються зв'язки з традиційним суспільством. Це стосується, перш за все, європейської цивілізації і тих народів, що знаходяться під її впливом, де сучасний розвиток веде до панування ринкової культури.

Товарно-грошові відносини починають домінувати над усіма іншими; формальні, механістичні форми спілкування витісняють такі, що несуть у собі безпосередньо людський сенс. Відбувається ціннісна абсолютизація грошей. Ще на рубежі XIX-XX століть на кардинальну зміну шкала цінностей у суспільстві у зв'язку з прискореним розвитком товарного типу господарства вказував німецький мислитель Г. Зіммель. У своїй праці "Філософія грошей" він зазначав: "Сьогодні ... усі людські відносини і об'єктивна культура пройняті інтересом до грошей. !ронія історичного розвитку полягає в тому, що внаслідок атрофії змістовних життєвих цілей місце їх зайняла цінність, котра є лише засобом і нічим більше".

XX століття яскраво виявило дегуманізуючий характер споживацьких цінностей, що характеризують ринкову цивілізацію. Світ сучасної західної людини - гіпертрофовано-речовий. Ще у XIX столітті філософ і поет Ральф Емерсон влучно зазначив, що "речі скочили у сідло і поганяють людство". У XX столітті ця проблема значно загострилась, що дало підставу Е. Фромму у своїй праці "Мати чи бути?" висловитися з цього приводу ще радикальніше: "Якщо я є те, що я маю, і якщо я втрачаю те, що я маю, то хто ж тоді я є? Ніхто інший як повалена, спустошена людина - жалюгідне свідоцтво неправильного способу життя".

Конкуренція як неодмінна риса ринкової культури, поділ праці ведуть до розширення сфери індивідуальної свободи дії. Усе це обумовлює знецінення традиційних релігійних основ культури, секуляризований індивід стає масовим явищем. Сучасність вперше в історії створює передумови для чіткого розмежування надособистісних і особистісних регулятивів поведінки. Звільнившись від Бога, від будь-яких абсолютів, масовий індивід XX століття отримує широкий простір для вільної усвідомлено-добровільної дії, керуючись лише власним розумінням добра і зла. Зменшується сфера суспільного контролю над особистістю, що вимагає розширення сфери дії особистісних регулятивів. Це несе у собі загрозу сваволі, відриву свободи особистості від її відповідальності та обов'язку. Відбувається атомізація суспільства, раціоналізм усе більше набуває форми утилітаризму, практицизму, прагматизму.

Криза гуманізму посилюється процесами масовізації суспільства. Формування масової культури - важлива риса XX століття. Її передумови: індустріалізація, стандартизація виробництва і споживання, розвиток засобів масової комунікації, здатних тиражувати інформацію в глобальному масштабі, комерціалізація всіх сфер життя. Виникає можливість формувати стандарти мислення і почуття, " однодумність" у все більших масштабах. На відміну від культури елітарної, масова орієнтована на пересічний рівень масового споживача культурної продукції і відтворює цей рівень. Уявна демократичність масової культури, її начебто антиелітарність фактично спрямовані проти особистості, ведуть до втрати її творчих сил, формують особистість пасивного споживача. Важлива риса масової культури - ескапізм - орієнтація споживача культури на втечу у світ фантазій, ілюзорний світ відео, гри.

Найбільш значимими та пріоритетними проблемами сучасності виступають глобальні проблеми. Термін "глобальні проблеми" був уведений у наукову літературу і отримав широке розповсюдження завдяки діяльності Римського клубу. Сьогодні під глобальними проблемами розуміють цілу низку проблем, які зачіпають життя всього людства, а їх розв'язання можливе лише зусиллями всіх народів, які населяють Землю. Весь комплекс глобальних проблем можна згрупувати навколо трьох фундаментальних напрямків розвитку, що описують спосіб існування людини у світі: "людина -техніка", "людина - культура", "людина - природа". У кожній із цих систем по-своєму проявляється загроза людству. Зокрема, у системі "людина - техніка" загроза виникає з боку використання таких видів енергії як ядерна, термоядерна тощо. Зовсім невідомі для людини наслідки роботи машин, що працюють на принципах самовдосконалення і самонавчання. Система "людина - культура" зачіпає сутнісні риси людського буття, і скорочення культурного поля людини загрожує всім. Система "людина - природа" складалася тисячоліттями. І якщо на початку людської історії в ній діяли табу, ритуали, культи, що досить адекватно часу забезпечували єдність природного і штучно створеного, то на сучасному етапі, внаслідок нерозумного втручання людини в природу, остання все більше починає проявляти себе як могутня сила, що зможе знищити все людство. Глибина проникнення глобальних проблем у суспільне життя зростає з часом у геометричній прогресії. Людство вже підійшло до межі, коли для того, щоб запобігти загибелі людської цивілізації необхідними є фундаментальні перетворення вихідних принципів співжиття.

У зв'язку з цим у світоглядних засадах культури ХХ століття спостерігається тенденція до переходу на позиції плюралізму, толерантності. У ХХ столітті сформувалася нова філософська традиція - філософія діалогу, що представлена іменами М. Бубера, М. Бахтіна та інших. Детальніше про це буде йтися в подальшому.

№ 74. ЦСЄ у 80-90 рр

Наприкінці 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали свої можливості. Першими симптомами майбутньої кризи стало погіршення економічної ситуації та поява нових соціальних проблем. З'явилися риси, не притаманні тоталітарному соціалізму — безробіття, інфляція, падіння життєвого рівня. Масове невдоволення існуючими порядками робило неефективною колишню систему контролю над суспільною свідомістю, без якої тоталітарне суспільство існувати не може.

Криза тоталітарного режиму у Східній Європі виявилася загальною. Вона включала економічну, соціальну, політичну і моральну кризи. Для соціальних революцій у країнах Східної Європи потрібен був зовнішній поштовх, який би послабив тоталітарну державу. Ним стала перебудова в СРСР, що сприяла посиленню впливу реформаторських елементів у комуністичних партіях і дискредитації консервативного неосталіністського керівництва у цих партіях. Вона звільнила народи Східної Європи від страху перед можливістю радянської інтервенції. М. Горбачов у відносинах з країнами Східної Європи відмовився від "доктрини Брежнєва" і визнав право народів цих країн самостійно обирати шлях свого розвитку.

За своїм характером революції у Східній Європі були демократичними та антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади в інших країнах відбулася мирним шляхом.

Прихильники "оновлення соціалізму" на перших же демократичних виборах здобули більшість на хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади, вони взялися за реформи, які вели не до оновлення соціалізму, а до побудови капіталізму: проводилась приватизація державного сектора економіки, заохочувався бізнес, створювались ринкові структури. У політичній сфері проголошувалися плюралізм та багатопартійність.

У зовнішній політиці утвердився курс на радикальну переорієнтацію на Захід, ліквідацію Ради економічної взаємодопомоги та Організації Варшавського договору, виведення радянських військ.

Труднощі революцій значною мірою були спричинені невідповідністю політичної системи і принципів ліберальної демократії.

На певному етапі революцій складалася ситуація, коли невдоволення соціалізмом змінювалося невдоволенням демократією, яка навіть не встигла проявити своїх позитивних рис. Тим самим створювалися передумови для контрреволюції. Знову почав зростати авторитет лівих сил, які зуміли пристосуватися до нових умов. Вони робили рішучі кроки для повернення до влади, що загрожувало процесам демократизації, вело до уповільнення ринкових реформ.

Лібералізація режимів у деяких східноєвропейських країнах призвела до загострення міжетнічних протиріч і, як наслідок, розпаду федерацій — Чехословаччини (мирним шляхом) та Югославії, яка стала ареною міжетнічних конфліктів, масових депортацій та етнічних чисток.

Падіння тоталітаризму у Східній Європі створило унікальну ситуацію в Європі в цілому — вона перетворюється в єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір, заснований на соціально-орієнтованому ринковому господарстві та ліберальній демократичній ідеї.

У Чехословатчинні У першій половині 80-х років економічне становище в країні погіршилось. Керівництво ЧССР прагнуло зберегти адміністративно-командну систему, хоча у 1987 р. відбулися зміни у керівництві (генеральним секретарем ЦК КПЧ став М. Якеш).

Революційні події, які отримали назву "оксамитової" революції, розпочалися 17 листопада 1989 р.: у Міжнародний день студентів на вулиці Праги вийшло майже 50 тис. студентів. Міліція вдалася до жорстких заходів при розгоні демонстрантів, що призвело до страйку. До студентів приєдналися театральні діячі та учні професійних училищ і технікумів. Наступного дня з ініціативи "Хартії-77" виник "Громадський форум", який об'єднав ряд опозиційних груп. Підтримку "Громадському форуму" надала Соціалістична партія. Апогею антиурядовий рух досяг 25 листопада, коли на Летенському полі у Празі зібралося 750 тис. чол. Глава католицької церкви у Чехословаччині кардинал Франтішек Томашек заявив, що церква — на боці народу.

27 листопада Федеральні збори ЧССР виключили/ з конституції статтю 4 про керівну роль КПЧ. Було прийнято рішення почати переговори про вивід радянських військ (80 тис. чол.) з Чехословаччини, створено уряд на чолі з Маріаном Чалфою.

У кінці 1989 р. президентом країни став Вацлав Гавел — лідер "Хартії-77" і "Громадського форуму". Головою Федеральних зборів обрали О. Дубчека.

1990 рік започаткував новий етап у розвитку Чехословаччини. У травні було прийнято закон про вільне підприємництво, а в червні проведено перші вільні вибори і сформовано новий уряд, який здійснив радикальні економічні реформи. 1 грудня 1990 р. законодавчим порядком було змінено федеральний устрій, переглянуто компетенцію федеральних і республіканських органів. Змінилась назва країни—вона почала називатися Чехо-Словацькою Федеративною Республікою (ЧСФР).

На початку 1991 р. було здійснено лібералізацію цін. Крона стала внутрішньо конвертованою грошовою одиницею. Зміни в економіці спричинили безробіття, особливо у важкій промисловості. Розбіжності у поглядах словацьких і чеських політичних сил призвели до нового загострення національних проблем. У Словаччині почали брати гору думки про повну незалежність республіки. Після довгих переговорів було прийнято рішення про розділ ЧСФР. 1 січня 1993 р. на карті Європи з'явилися дві нові держави — Чехія і Словаччина.

У 1993 р. в ЧР відбулися президентські вибори, на яких переміг В. Гавел. Прем'єр-міністром країни став головний автор чеських реформ В. Клаус — лідер Громадсько-демократичної партії (ГДП). ЧР була визнана світовим товариством — вона стала членом ООН, Ради Європи, ОБСЄ, а в 1995 р. її прийняли до Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

Завдяки чіткому здійсненню реформ, значним іноземним інвестиціям у 1994—1996 pp. в ЧР було досягнуто стабільності. Проте в 1997 р. негативні тенденції, що накопичувалися, далися взнаки—відбулося падіння виробництва. Кризову ситуацію в країні посилила повінь, завдавши значних матеріальних збитків. Як наслідок, новим прем'єр-міністром став Й. Тосовський. Він зумів стабілізувати становище, усунути негативні тенденції. У 1998 р. на президентських виборах знову переміг В. Гавел. Дострокові парламентські вибори принесли перемогу Чеській соціал-демократичній партії (ЧСДП), яка набрала 32,3% голосів. Проте для формування однопартійного уряду цього було недостатньо. Пошук коаліційного союзника виявився марним, і тоді ЧСДП на чолі з М. Земаном домовилася зі своїм політичним суперником — Громадсько-демократичною партією (ГДП), очолюваною В. Клаусом, і уклала безпрецедентний в історії європейського парламентаризму стабілізаційний договір. Згідно з угодою, В. Клаус посів місце спікера парламенту, а М. Земан став прем'єр-міністром.

В основу діяльності нового уряду було покладено концепцію перспективного розвитку економіки та соціальної сфери. Зовнішня політика проводилася під гаслом "повернення в Європу".

Діяльність уряду виявилась успішною. Розпочався новий етап економічного піднесення. 1 березня 1999 р. ЧР стала членом НАТО. У 2003 р. президентом Чехії обрано В. Клауса.

Словацька республіка. Після мирного "розлучення" з ЧР Словаччина стала на шлях самостійного розвитку. Ще в вересні 1992 р. було ухвалено Конституцію СР, а в лютому 1993 р. обрано першого президента країни — М. Ковача. Уряд очолив В. Мал'яр.

Молода держава відразу зіткнулася з економічними проблемами. На відміну від ЧР, економіка Словаччини мала однобічну спеціалізацію: переважали первинна сировина та підприємства військової галузі, а також сільськогосподарське виробництво. Не маючи змоги відразу здійснити необхідну модернізацію промисловості, змінити її галузеву структуру, словацький уряд опинився перед проблемою скорочення виробництва, інфляції, зростання безробіття і, відповідно, падіння життєвого рівня населення.

Уряд В. Мал'яра прагнув вирішити економічні проблеми, зберігаючи традиційні зв'язки з Росією, проте така політика виявилася неефективною. До того ж це негативно позначилось на відносинах з країнами Заходу: Словаччина опинилася осторонь загальноєвропейських інтеграційних процесів.

На відміну від Чехії, у Словаччині проживають значні національні меншини: угорці, українці, німці. З ними уряд Мал'яра теж не знаходив спільної мови. Все разом узяте і призвело до його відставки у вересні 1998 р. У травні 1999 р. в Словаччині відбулися президентські вибори, на яких переміг Рудольф Шустер. Він обстоює європейські орієнтири розвитку країни. На цьому шляху Словаччина досягла вагомих результатів (у 2004 р. вона стала членом ЄС).

З середини 70-х років у Польщі ширився робітничий рух, виникли альтернативні робітничі організації. Раз по раз вибухали масові страйки, очолювані профспілкою "Солідарність", керівником і натхненником якої став електрик ґданської верфі Лех Валенса.

У вересні-жовтні 1981 року у Ґданську відбувся перший з'їзд профспілки "Солідарність", на якому було прийнято рішення про початок боротьби за владу, на перше місце висунуто політичні гасла. На той час "Солідарність" об'єднувала 9 млн чол.

Польща опинилася перед загрозою радянської інтервенції. Аби уникнути її, польський уряд на підставі статті 33 Конституції країни оголосив воєнний стан на всій території Польщі. В ніч з 12 на 13 грудня 1981 р. було створено військову раду національного порятунку на чолі з Войцехом Ярузельським.

Перебудова в СРСР підштовхнула польське керівництво до пошуку інших шляхів виходу з кризи. У 1988 р. ПОРП оголосила про початок економічних реформ. Було знято обмеження з діяльності приватного бізнесу, лібералізовано валютний обмін, державні підприємства отримали самостійність.

У лютому 1989 р. розпочав роботу "круглий стіл" за участю всіх опозиційних сил, на якому були обговорені перспективи політичних реформ. ПОРП поставила перед собою завдання легалізувати опозицію, але зберегти свою керівну роль.

Першою пробою сил стали червневі вибори до сейму (нижньої палати) 1989 p., які принесли переконливу перемогу "Солідарності" (99 місць зі 100). Після парламентських виборів постало питання про вибори президента країни. Національні збори Польщі (спільне засідання сейму і сенату) 19 липня 1989 р. більшістю в один голос обрали президентом В. Ярузельського.

Найскладнішим був процес створення уряду, сформувати який остаточно вдалося лише у вересні 1989 р. Прем'єр-міністром став Т. Мазовецький (редактор часопису "Солідарність").

Вибори та формування уряду яскраво засвідчили, що Польща обрала еволюційний шлях переходу від тоталітаризму до демократії. Уряд Тадеуша Мазовецького першим у Східній Європі здійснив т. зв. "шокову терапію" — різкий перехід до ринкової економіки.

Складовими цієї політики стали відмова від контролю за цінами, одночасне введення вільної торгівлі і початок приватизації державного сектора. Падіння виробництва було зупинено.

На тлі реформ відбувалася трансформація політичного життя. У січні 1990 р. ПОРП саморозпустилася (2 млн членів), трансформувавшись у соціал-демократичну партію. У грудні 1990 р. на перших загальних виборах президентом Польщі було обрано Леха Валенсу.

Відбулася переорієнтація і зовнішньої політики Польщі. Вона вийшла з РЕВ та ОВД, однією з перших підтримала новоутворені після розпаду СРСР держави. З країни було виведено радянські (російські) війська.

Незважаючи на значні успіхи у реформуванні економіки, Польща мала найнижчі темпи розвитку в Європі. Різкий перехід до ринку призвів до зміни соціального статусу більшості громадян, що стало сприятливою умовою для відродження лівих сил та їх перемоги на президентських виборах 1995 р. Президентом Польщі став Александр Кваснєвський. Новий президент продовжив розпочаті реформи, але в діяльності своїх урядів основну увагу звертав на зменшення ціни соціальних реформ.

Успіхи Польщі як у внутрішній, так і в зовнішній політиці дали можливість А. Кваснєвському на президентських виборах у жовтні 2000 р. вже в першому турі здобути перемогу. Свідченням успіху Польщі в реформах став вступ країни до НАТО (1999 p.) та ЄС (2004 p.).

Польща була першою країною, яка 2 грудня 1991 р. визнала незалежність України. Українсько-польські стосунки сьогодні успішно розвиваються і вийшли на рівень стратегічного партнерства. Польща для України — важливий торговельний і політичний партнер.

Румунія. Не бажаючи йти у фарватері радянської політики, Георгіу-Деж розпочав активні дії, спрямовані на забезпечення більшої незалежності від Москви. Уміло маневруючи, використовуючи протиріччя між СРСР і КНР, Георгіу-Деж домігся виведення радянських військ з країни, а в 1964 р. демонстративно здійснив візит до КНР.

Цю лінію продовжив і його наступник Ніколає Чаушеску. Тогочасна Румунія засудила радянську інтервенцію в Чехословаччину, вона не розірвала дипломатичних відносин з Ізраїлем, як це зробили інші країни ОВД, а також стала єдиною соціалістичною країною, яка засудила вторгнення СРСР в Афганістан.

Але внутрішня політика Чаушеску призвела до утвердження в Румунії найжорстокішого тоталітарного режиму Східної Європи. У країні почалася форсована індустріалізація, здійснювались грандіозні проекти на зразок будівництва каналу Дунай — Чорне море.

У політичній сфері вся повнота влади була зосереджена в руках Чаушеску. У країні встановився культ його особи. Чаушеску називали "генієм Карпат", "Дунаєм думок". Для зміцнення влади всі головні державні посади займали його родичі (40 осіб).

Головним знаряддям влади стали органи державної безпеки — "секурітате", які контролювали навіть приватне життя громадян.

Така політика Чаушеску на кінець 80-х років привела країну до вкрай важкого становища. Диспропорція у розвитку промисловості спричинила дефіцит основних промислових товарів на внутрішньому ринку. Недостатня продуктивність сільського господарства викликала перебої у забезпеченні населення продуктами харчування.

Зовнішній борг країни досяг 21 млрд доларів. Чаушеску назвав таке становище загрозливим і став єдиним боржником у світі, який в екстреному порядку вирішив погасити борг. Румунія до мінімуму скоротила імпорт, у тому числі й енергоносіїв. Електростанції почали контролюватись армійськими офіцерами. Вводились жорсткі ліміти на споживання енергії промисловими підприємствами і населенням. З настанням вечора міста поринали у морок. Обмежувалось опалення будинків. Заборонялось користуватися холодильниками в зимовий час. На експорт відправлялося все, що мало попит.

Попри те, що країна жила у злиднях, на особистих рахунках Чаушеску в іноземних банках зберігалося близько 1 млрд доларів, а все його майно оцінювалось у 5 млрд доларів.

Жорсткий антиреформістський курс Чаушеску не залишив жодних шансів для мирного переходу до демократії.

У грудні 1989 p. H. Чаушеску відправився з візитом до Ірану. У цей час в Румунії почалися драматичні події. 15 грудня 1989 р. представники міської влади м. Тімішоарі вирішили перевести на роботу в село протестантського священика Ласло Текеші, який захищав права угорської меншини. Міський суд прийняв рішення виселити його з квартири, але парафіяни не допустили такого свавілля. Наступного дня розпочалися стихійні демонстрації, під час яких з'явились гасла "Геть Чаушеску". Солдати та служба безпеки намагалися розігнати маніфестантів, але безуспішно. 17 грудня на засіданні Політкомісії ЦК РКП Чаушеску наполіг на застосуванні зброї проти демонстрантів. Але це викликало хвилю обурення.

18-19 грудня демократичні сили почали об'єднуватись у боротьбі проти диктатури. Маніфестації та страйки прокотилися по всій країні.

21 грудня 1989 р. Чаушеску розпорядився провести мітинг на підтримку власного режиму, на якому виступив з промовою, пообіцявши підвищити зарплату, пенсії і т. д.

Після скандування демонстрантами антиурядових гасел було відкрито стрілянину, а декретом від 22 грудня оголошено введення надзвичайного стану. Проте армія перейшла на бік демонстрантів. Було створено Фронт національного порятунку (ФНП), який очолив Іон Ілієску, колишній член РКП, усунутий Чаушеску за незгоду з його політикою.

22 грудня Чаушеску з дружиною покинули столицю на гелікоптері, але біля містечка Тирговіште їх було заарештовано.

23 грудня до столиці увійшли вірні Чаушеску війська, і в Бухаресті розгорілися справжні бої. 24 грудня наступив перелом. ФНП взяв на себе всю повноту влади. 25 грудня військовий трибунал засудив подружжя Чаушесків до страти, що й було зроблено. Демократична революція перемогла.

На парламентських виборах у травні 1990 р. перемогу одержав ФНП (2/3 місць у двопалатному парламенті), Ілієску став президентом, взявши курс на проведення ринкових реформ і демократизацію. Головні опозиційні партії — націонал-ліберальна та націонал-царанистська (селянська) звинуватили ФНП у неокомунізмі. Почали відроджуватися сили, які взяли на озброєння гасло створення "Великої Румунії", що передбачає приєднання до країни Бессарабії (Молдова) та Буковини. Це мало значний вплив на розвиток подій у Республіці Молдова.

ФПН, трансформувавшись у Партію соціальної демократії (ПСД), не поспішав з реформами. У результаті в Румунії почалося падіння виробництва і, відповідно, наростання соціального напруження. В листопаді 1991 р. стався вибух: страйки, демонстрації, сутички з поліцією вкрай загострили ситуацію в країні. До цього додалися суперечки навколо питання форми правління: праві партії закликали до відновлення монархії та повернення на престол короля Міхая. На позачергових виборах 1992 р. перемогу здобув І. Ілієску та його прихильники.

Створений ще за часів Чаушеску експортний потенціал давав змогу Румунії вести активну торгівлю з країнами Західної Європи. Починаючи з 1994 p., почалося повільне збільшення валового національного продукту. Проте покращення економічної ситуації не супроводжувалося зростанням життєвого рівня населення. На виборах 1996 р. перемогу здобули опозиційні партії (в основному — праві). Новим президентом країни став Еміль Константинеску, але праві сили не змогли усунути негативних тенденцій. Олігархічні клани зберегли свої позиції, а життєвий рівень населення продовжував падати. Склалися сприятливі умови для реваншу лівих сил, які на виборах 2000 р. здобули перемогу. Президентом країни знову став І. Ілієску.

Зовнішньополітичні зусилля Румунії спрямовано на входження країни до Євросоюзу та інтеграцію у структури НАТО.

На цьому шляху Румунія досягла помітних успіхів: країна стала членом Світової організації торгівлі, уклала угоду про асоціативне членство в ЄС. Подальше просування Румунії у цьому напрямі було ускладнене невирішеністю проблем кордонів із сусідніми державами та недотриманням прав національних меншин (угорців, українців та ін.). Під тиском Заходу у 1997 р. Румунія уклала відповідні міждержавні угоди з Україною та Угорщиною, а в 2004 р. стала членом НАТО.

На початку 80-х pp. Угорщина зіткнулася з економічними труднощами: уповільнився темп розвитку, зовнішня заборгованість виросла до 11-12 млрд доларів.

З початком перебудови в СРСР в УСРП починає домінувати реформаторське крило, яке покладало надії на першого секретаря будапештського міськкому УСРП К. Ірасса. Влітку 1987 р. він очолив уряд і проголосив програму продовження реформ. У травні 1988 р. реформатори домоглися скликання партійної конференції, на якій було схвалено курс на проведення економічних реформ та удосконалення політичної системи.

К. Ґрасс, за згодою Москви, зайняв посаду генерального секретаря, а Я. Кадар перемістився на почесну посаду голови партії. Автором реформ став молодий економіст М. Немет.

Парламент Угорщини прийняв ряд демократичних законів: про свободу мітингів і зборів, організацій та об'єднань, про пресу та страйки.

Також було прийнято рішення про запровадження посади президента і створення конституційного суду. Новим прем'єр-міністром став М. Немет. Реформаторська діяльність активізувала політичне життя в країні. Важливим кроком до відродження багатопартійності стало прийняття закону про партії.

Найвпливовішими серед опозиційних партій були Союз вільних демократів (СВД), Соціал-демократична партія Угорщини (СДПУ), Незалежна партія дрібних господарів (НПДГ) і т. д.

Багатопартійність стала реальністю, але УСРП відмовилась визнавати нові реалії, в результаті чого прем'єр-міністр Немет оголосив про свій вихід з УСРП та проведення самостійної політики до нових парламентських виборів.

Врешті УСРП змушена була піти на переговори з опозицією, підписавши 18 квітня 1989 р. угоду про умови переходу до багатопартійності.

Влітку того ж року парламент перестав бути однопартійним. Звільнені місця зайняли депутати від опозиції. Важливим моментом політичного життя Угорщини стала переоцінка подій 1956 p., названих "народним повстанням, спрямованим на повалення сталінізму", та перепоховання праху Імре Надя на Площі героїв у центрі Будапешта.