13. Концепція „сталого розвитку” (л.Браун)

Концепція сталого розвитку може запропонувати новий підхід до проблем світоустрою. Він передбачає суттєві зміни у всіх сферах суспільного життя, зокрема і в політичній. У зв'язку з переходом до сталого розвитку перед політичною системою постають нові непрості цілі й завдання, які потребують певної трансформації цієї системи. Так, сталий розвиток висуває на порядок денний політичних інститутів проблеми, пов'язані з віднайденням балансу між необхідністю глобального управління та збереженням державного суверенітету країн, пошуком ефективних методів вирішення глобальних і локальних питань, визначенням ефективного політичного ладу.

Сталий розвиток – це процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина – господарство – природа. Сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини в природі.

Концепція „сталого розвитку” є розвитком вчення В. Вернадського про ноосферу. Теорія і практика розвитку країн у ХХ сторіччі засвідчили, що вчення про ноосферу є необхідною платформою для напрацювання триєдиної концепції сталого еколого-соціально-економічного розвитку. Узагальнення цієї концепції були зроблені на всесвітніх самітах ООН, за участі понад 180 країн світу, багатьох міжнародних організацій та провідних учених. У 1980-х роках у межах діяльності комісії 00Н під керівництвом прем'єр-міністра Норвегії Г.Х. Брунтланд в Інституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), було використано поняття „стійкого” (”сталого”) економічного розвитку”. У заключному документі комісії під назвою „Наше спільне майбутнє” стійкий розвиток було визначено, як „тривалий безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають нині, без шкоди забезпеченню потреб майбутніх поколінь” [15]. Ця концепція розвивалася й надалі у 1992 р. в Ріо де Жанейро та у 2002 році в Йоханесбурзі

Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток повинен стати керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ. Основними документами, що регулюють питання акумулювання фінансів на забезпечення сталого економічного розвитку є Монтеррейський консенсус від 22 березня 2002 року, Ріо -де-Жанейрська декларація з навколишнього середовища та розвитку, результати Міжнародної конференції з фінансування розвитку, Кіотський протокол, а також Декларації тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, затвердженій резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї від 8 вересня 2000 р. . [3, .118-119].

Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання,представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання.

Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем.

Спеціальні дослідження свідчать, що для підтримання нормального існування такої кількості людей природних ресурсів Землі й можливостей біосфери недостатньо. Тому на планеті відбуватиметься масове вимирання людей від голоду, поширюватимуться епідемії, хвороби, спалахуватимуть війни через нестачу прісної води, нестачу природних ресурсів. Біосфера законами свого розвитку і функціонування причетна до цього в прямому сенсі. Тому що внутрішня стійкість біосфери ґрунтується на контролі за її складовими - видами, популяціями, співтовариствами. Для системи неважливо, які види популяції її складають, головешці - щоб дотримувалась рівновага.

Людство вийшло з-під контролю біосфери, створивши нову систему - ноосферу, що регулюється законами людського розуму, а не біології. Воно розірвало всі контрольні механізми біосфери. Зростання чисельності населення понад межі природних коливань - це вже пусковий механізм епідемії. Виклик ноосфери - стрімке нарощування чисельності людей у біосфері - за своїм часовим виміром (по відношенню з еволюційними масштабами) - миттєвий. Відреагувати на нього еволюційно може лише ті, що генетичне змінюється набагато швидше за вибухоподібну мінливу ноосферу. З усього складу біосфери це притаманно лише вірусам і мікроорганізмам, їм характерна блискавична і масова мінливість. Найтривожніше ті, що зміни вірусів відбуваються стрімко, вибухова еволюція йде навіть на рівні одного індивідуума в процесі хвороби. Людина, яка заселила усю планету, є субстратом, в якому мутують віруси. Так вірус імунодефіциту мутує в мільйон разів інтенсивніше, ніж структури ДНК людини. Взагалі СНІД, нетипова пневмонія, свинячі і пташині грипи та ще багато інших хвороб і епідемій людства - це реакція біосфери на порушення рівноваги в її складових.

Тому один із важливих напрямків виживання людства - людство повинне зайти у свої природні межі. Учені підрахували, що сучасна біосфера Землі здатна підтримати нормальне існування і розвиток не більше 4-5 млрд чоловік, до того ж за умови раціонального природокористування, охорони природи, високої екологізації виробництва і екологізації мислення, взаєморозуміння всіх націй і глобального світу.

Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу. Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його відомої обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін.

Вищою метою програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Ця концепція може вважатись передвісницею еколого-економічної школи, яка виникла вже в 90-ті роки і яка прагне довести можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. Цей напрям є актуальним і сьогодні.

Сталий довгостроковий розвиток являє собою не незмінний стан гармонії, а скоріше, процес змін, у якому масштаби експлуатації ресурсів, напрямок капіталовкладень, орієнтація технічного розвитку й інституціональних змін узгоджуються з нинішніми і майбутніми потребами.

Економічні передумови стійкого розвитку визначаються трьома основними показниками: наявністю реального капіталу в широкому значенні , кількістю зайнятих у виробництві та рівнем їх продуктивності, а також інституційними умовами. Виділення такого компоненту капіталу як „природний капітал” обумовлено залежністю виробництва суспільних благ від стану природи. За такого підходу природа посідає місце „спонтанної” виробничої системи, яка або підвищує продуктивність „штучних” (створених людиною) виробничих систем, або ж здатна прямо поставляти споживчі товари.

Природне середовище впливає на економічну систему за такими основними напрямами:надання відновлюваних та невідновлюваних ресурсів як факторів економічного зростання;освоєння та асиміляція відходів виробництва і побічних продуктів;прямий вплив на самопочуття людей;загальна екосистемна функція, як-то гарантія кліматичного чи екологічного кругообігу.

Хоча між складовими реального капіталу існує тісний взаємозв'язок і взаємовплив, вони не є взаємозамінними. Тому стійкий розвиток є можливим лише за умов збереження продуктивності природного капіталу і навколишнього природного середовища. Йдеться про використання відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів за збереження їх бажаної продуктивності та здатності до відновлення. Для цього використання відновлюваних природних ресурсів протягом тривалого часу не повинно перевищувати обсягів їхнього відновлення. Використання ж невідновлюваних природних ресурсів не повинно перевищувати обсягів виробництва заміщуючих їх аналогів. Обсяги викидів в навколишнє природне середовище забруднюючих речовин не повинні перевищувати можливостей довкілля до їх асиміляції. Саме ці якісні критерії повинні бути визначальними при окресленні безпечних темпів економічного розвитку.

Першим кроком на шляху впровадження концепції сталого розвитку повинна бути зміна цієї парадигми. Так, на думку Г. Дейлі, економічний принцип кількісного зростання, на якому базується сучасний ринок, вже не відповідає завданням розвитку. Вчений наголошує: „Потреби економічної діяльності в зовнішній екосистемі для поновлення сировинних ресурсів „на вході” і поглинання „на виході” мають обмежуватися на рівнях, що можуть бути підтримувані цією системою” [2, с. 1]. Прийняття концепції сталого розвитку тягне за собою необхідність переходу до принципу якісного розвитку і обмеження діяльності ринку. Саме цій зміні опирається більшість економічних і політичних інституцій та гравців, діяльність яких грунтується саме на кількісному зростанні. Ринок не може задовільно врахувати довгострокові проблеми, що стосуються відносин між поколіннями, а також оптимізувати використання ресурсів, що перебувають у суспільній власності. Система ринкової економіки зі своєю структурою виробництва і споживання базується на конкуренції та мотивується егоїстичними інтересами [3].

Тільки після вирішення концептуальних питань економічної політики стане можливою реалізація основних елементів, а також впровадження механізмів сталого розвитку (економічних, політичних, соціальних, духовних тощо), які забезпечували б ефективність виробничо-господарської і соціокультурної діяльності з урахуванням соціально-екологічного фактора. Цей етап пов’язаний з адаптацією традиційних механізмів діяльності до нових реалій і цінностей, тому він буде дуже тривалим. Лише після цього можна сподіватися, що реальні умови дозволять адекватно поєднувати ефективну діяльність у всіх її проявах з інтересами нинішнього і майбутніх поколінь [4, с. 187].

Визнання глобальної природи багатьох проблем та рух до глобального сталого розвитку порушує питання управління цим процесом у світовому масштабі. У зв’язку з швидким зростанням взаємозалежності різних країн, „розмиванням” державного суверенітету і необхідністю вирішувати надскладні глобальні завдання, розпочалися дебати щодо створення організації з певними функціями глобального уряду. Але ситуація нині така, що, з одного боку, людство вже не може обходитися без глобальної координації своєї життєдіяльності, а з іншого – система „суспільство – біосфера” настільки складна, що не піддається глобальному плануванню та управлінню. Тому, мабуть, доцільно говорити не про створення „глобального уряду”, а про формування інститутів, які б координували співробітництво та взаємодію суверенних держав.

Очевидно, існуючі міжнародні організації, незважаючи на їх величезну кількість, не можуть ефективно вирішувати глобальні проблеми. Багато з них сформувалося досить давно для розв’язання вужчих і простіших завдань, ніж ті, що постали перед людством тепер. Так, ООН (з її спеціалізованими агенціями і програмами), колись могутня організація, яка вирішувала широкий спектр проблем, а з 1992 року взяла на себе координацію впровадження концепції сталого розвитку, тепер, на жаль, не користується таким авторитетом, щоб ефективно впроваджувати і контролювати політику сталого розвитку. Обставини диктують необхідність створення світової організації, яка б мала статус і механізми, подібні до статусу і механізмів СОТ, або ж докорінно перебудувати систему ООН.

Система ООН, у вигляді різних агенцій і програм, не відповідає вимогам епохи глобалізації. Необхідність реформування організації давно визнається, але не здійснюється через глибокі суперечності між провідними державами, передовсім постійними членами Ради Безпеки, і тими, хто хотів би скасувати цей статус або увійти до клубу обраних. Настав час для повного перегляду системи. При цьому важливо, аби пошуки варіанту реформування не були монополізовані міжнародною бюрократією. Багато корисного тут можуть зробити експерти, представники наукових кіл. Безперечно, майбутня система ООН повинна бути збалансованішою. В ній можна буде виокремити проблемні сфери, що потребують комбінованого підходу кількох спеціалізованих установ. Для вирішення нагальних питань у цих сферах могли б формуватися цільові програми [3].

У зв’язку з проблемою сталого розвитку постає питання про „найсприятливіший” для сталого суспільства політичний режим. Так, прихильники сталого розвитку підкреслюють важливість демократичної політичної системи для вирішення екологічних та інших проблем. Як зазначається в „Порядку денному на ХХІ століття”, його впровадження „повинно здійснюватися на основі підходу, орієнтованого на конкретні дії і результати, і відповідати принципам універсальності, демократії, відкритості, економічної ефективності і підзвітності” [5, с. 340]. Автори концепції сталого розвитку вважають, що саме в демократії закладено механізми, які можуть створити гармонійні взаємини всередині суспільства та між природою і суспільством. Прийняття всіх рішень в суспільстві сталого розвитку передбачає відкритість цього процесу, вільний доступ до інформації. Ухвалення рішень на всіх рівнях – це децентралізація, роззосередження влади, що разом з принципом розподілу влади є неодмінною характеристикою демократії і однією з умов збалансованого сталого розвитку.

З іншого боку, демократичні механізми мають певні вади, які стають суттєвими з огляду на необхідність невідкладного переходу до сталого розвитку. По-перше, рішення за демократичними стандартами, оскільки вони ухвалюються більшістю, потребують досить тривалого періоду підготовки. Щоби переконати більшість громадян країни (а тим паче – десятків країн) змінити споживчу орієнтацію на екологічну та раціональну, знадобиться значно триваліший час, ніж на „організацію” екологічної катастрофи. По-друге, немає певності, що більшість населення (припустимо, в ході референдуму з проблем сталого розвитку) проголосує на користь раціонального рішення [6, с. 143]. Адже на ділі все частіше виникають ситуації, в яких демократичні механізми виявляються неефективними. Однак це не може бути підставою для відмови від демократії як основи функціонування політичної системи. Сучасна ситуація склалася досить несподівано і не дала змоги політичній системі і системі управління динамічно відреагувати на неї. Тому зараз необхідно замислитися над проблемою вдосконалення демократичних мехнізмів і процесів управління як на національному, так і на глобальному рівні.

Розгядаючи проблеми глобального управління розвитком, не можна не враховувати такого фактора, як державний суверенітет. Перехід до глобального управління тягне за собою його ослаблення або розмивання. Державний суверенітет в територіальних категоріях нині втрачає свою силу. Транскордонний характер екологічних проблем і екологічна прозорість політичних кордонів призводять до радикальної зміни функцій держави. Додатковою причиною ослаблення контролю з боку держав стають рішення, що ухвалюються за їх межами щодо фінансово-економічних і торговельних питань: встановлення, наприклад, цін на споживчі товари, процентних ставок тощо.

Альтернативу врегулювання міжнародних екологічних проблем на основі концепції державного суверенітету деякі спеціалісти вбачають у переході від територіальної до функціональної концепції суверенітету, яка допускає можливість наддержавного регулювання дій країн в інтересах забезпечення глобальної рівноваги. Інші ж вчені виступають за створення системи глобального екологічного управління, яку вважають єдино можливою відповіддю на загрози [7].

Перспектива створення глобального органу з координації сталого розвитку, а також розробки концепції сталого розвитку людини і, на її основі, міжнародної конвенції як інструмента здійснення стратегії сталого розвитку відкриє для світової спільноти офіційний канал втручання у внутрішні справи суверенних держав і застосування санкцій у випадку невиконання ними зобов’язань у межах цієї стратегії. Може скластися ситуація, сприятлива для політичного і економічного тиску на незалежні країни, що неприйнятно для сталого розвитку.

В розробці і реалізації стратегії сталого розвитку кожна країна повинна орієнтуватися на закріплення власного місця в процесі переходу до нього і протидіяти акціям ззовні, спрямованим проти її національних інтересів. Політика держав у вирішенні міжнародних проблем сталого розвитку має базуватися на національних інтересах, реальних можливостях держави виконувати міжнародні зобов’язання, на критичному ставленні до самої концепції сталого розвитку, а також до напрямків і засобів її здійснення в глобальному маштабі.