36. Політичний простір в глобальному світі

У кінці ХХ на початку ХХІ ст. у рамках логіки глобальної економіки, а потім і революції у військовій справі активно проводилася теза про те, що в нових умовах інформаційно насиченого світу мають значення передусім швидкість ухвалення рі¬шень і час, а не простір. "Географія зникла", - проголоси¬ли ентузіасти цих інновацій. Традиційні географічні і геополітичні чинники помалу здавали свої позиції і випадали з поля зору дослідників, що концентрувалися на глобалі¬зації, транснаціональних процесах і структурах.

Проте цілий ряд авторитетних американських політологів послідовно відстоювали думку про те, що "географія має значення". Ця когорта, пов'язана з неоконсервативними дослідницькими центрами або військовими учбовими закладами склала базу для розвитку так званих "неокласичних" інтерпретацій геополітики.

Під впливом процесів у сучасному глобальному світі відбувається активне переосмислення параметрів гегемонії і геополітичної потужності, а саме, зростає питома вага нових, не цілком традиційних чинників потужності - таких як економіка і фінанси, комунікації і інформаційні системи, новітні напрями науково-технічного розвитку і так далі.

Як вже зазначалося, геополітика набула особливого статусу у кінці XIX - початку XX от., коли сформувалася досить завершена планетарна картографія, були створені технічні можливості глобальної влади (миттєвий зв'язок, регулярні планетарні комунікації), з виходом на світову арену регіонів(США, Росія, Японія), що знаходяться за межами Західної Європи, почалася "постєвропейська ера" світової політики.

У цей період починають з'являтися різні генетичні модифікації геополітичного і політико-географічного знання, а також принципово нові види політико-просторових підходів.

У 1990-х роках геополітична думка пережила період свого роду "зміни парадигм". Отримав широке поширення, що зародився ще в другій половині 1980-х років ревізіоністський напрям сучасної західної геополітичної думки - так звана критична, або нова постструктуралістська геополітика. У фокусі уваги опинилося нове тлумачення географії влади і центрів сили, причому географія репрезентувалася як форма соціально обумовленого знання.

На думку прибічників подібних підходів, геополітику не слід розглядати в якості дисципліни, що займається вивченням деяких одвічно заданих об'єктивних географічних чинників, що дозволяють націям артикулювати їх "вічні" і "об'єктивні" національні інтереси у світовій політиці. Концепції простору в традиційному, звичному розумінні, стверджують вони, настав кінець під впливом робіт "постмодерністів" М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дерріда.

Деякими авторами (у числі яких П. Віріліо, І. Чихарев) була констатована "смерть геополітики": сучасні комунікації скоротили відстані або як у випадку з електронними мережевими технологіями, звели "нанівець" значення дистанції, забезпечивши взаємодію в реальному часі.

В якості симптому "смерті геополітики" часто вказу¬ють на те, що вона не відбиває таке явище міжнародних відносин, як ріст впливу недержавних акторів - трансна¬ціональних корпорацій, неурядових організацій, терорис¬тичних співтовариств і тому подібне. Внаслідок того, що ці суб'єкти не можуть бути "розміщені" на географічних картах, геополітика характеризується як галузь знань, не чутлива до реалій сучасних міжнародних відносин.

Проте, погоджуватися з тезою про смерть геополіти¬ки передчасно. Більше того, традиційна "географічна" геополітика у сучасному світі, можливо, набуває ще більшого значення - ресурси "першої природи" мають сьогодні особливий статус із-за загострення екологічної і енергетичної проблематики. Розвиток господарсько- економічної діяльності робить політично значимими нові географічні простори - Арктику, Антарктику, Світо¬вий океан і Тихоокеанський регіон зокрема. Стратегічне політичне значення набуває й ближній космос.

Згідно з постмодерністськими концепціями в геог¬рафії, що базуються на працях французького філософа М. Фуко і англійського географа Д. Харви, значущість, характер сприйняття і використання людиною або соці-альною групою простору не зафіксовані раз і назавжди, а міняються в залежності від соціальної практики. Остання складається не лише з дій, але і з політичного дискурсу в розумінні Фуко, в ході якого поширюються або зміцнюються певні соціальні уявлення.

Сьогодні вже можна з впевненістю стверджувати, що вивчення взаємозв'язку між глобальним (макро), регіональним, національним (державним), районним і локальними рівнями і взаємодії між різноманітними процесами, що відбуваються на них, дійсно стало при¬вілеєм політичної географії. Тільки "гра масштабами" дозволяє правильно зрозуміти систему чинників, що впливають на політичну діяльність на різних рівнях, умови, мотиви і контекст, в якому приймаються полі¬тичні рішення.

Займаючись проблемою масштабу в політичній гео¬графії, американський географ Джон Егню розробив концепцію місця і так званий контекстуальний підхід. Його суть складають дві головні ідеї.

Перша ідея полягає в тому, що місце як первинний осередок політичного простору служить ареною взаємо¬дії процесів, що протікають на різних рівнях - від глоба¬льного до локального. Діючі там громадські інститути (церковні приходи, профспілкові організації, місцеві ЗМІ та ін.) сприяють формуванню у свідомості людей певних уявлень про світ, на які вони спираються, намагаючись пристосуватися до зовнішніх імпульсів, витікаючих від глобального, національного або локального рівня.

Друга ідея полягає в тому, що просторовий розподіл політичних процесів - від ходу і підсумків виборчих кампаній до сплесків націоналізму і особливостей муніци¬пальної політики - можна пояснити ефектом місця (просторовим контекстом).

Контекст - це відображення історичних, економічних і інших особливостей місця і його взаємозв'язків зі світом (наприклад, положення цього місця в системах "центр-периферія" на різних рівнях - глобальному, національному, районному, міській агломерації). Контекст також пояснює, яким чином географічний простір модифікує політичну діяльність і, зокрема, як воно опосе¬редковує дію високих територіальних рівнів на локаль-ний рівень - місце.

Сьогодні багато дослідників розділяють думку про те, що зберігається значущість територіального, національ¬но-державного розуміння політичного простору, проте визнають, що виникають нові простори, що не зводяться до територіальності. Хоча поняття "простір" часто вико¬ристовується як синонім об'єму або території (космічне, українське, американське), воно насправді характеризує швидше соціальну реальність, "накладену на територію". Звідси - поняття економічного, політичного, культурного, правового або інформаційного простору.

"Старі" простори політики описуються в термінах державного і муніципального управління, а також між¬народного управління. Державне управління має тери¬торіальних охоплення і внутрішню просторову організа¬цію. Ця конструкція містить принципи державного уст¬рою і "карту влади", що розмічає поле конкуренції і об¬ласті вироблення і ухвалення рішень. Міжнародне управління в традиційному сенсі частково переносить позначену схему на міжнародний рівень.

До числа представників неокласичного напряму прийнято відносити і ряд аналітиків, що займаються дослідженням "нових просторів", що стали доступними людині у міру розвитку техніки. Наприклад, засновника космічної геополітики (астрополітики) 3. Долмана. Підк¬реслюючи значущість "ближнього космосу" для вирі¬шення сучасними державами військово-політичних за¬вдань, забезпечення безперебійного зв'язку і управлін¬ня, він перефразовував відому формулу X. Маккіндера. Геополітичне кредо для космічної ери зазвучало таким чином: "Хто контролює низькі орбіти - той контролює навколоземний простір, хто контролює навколоземний простір - домінує на землі, хто домінує на землі - ви¬значає долю людства".

Світова політика розвивається з виникненням но¬вих вимірів соціальної активності, що вимагають регу-лювання. Вони виникають в результаті соціальної еволюції, з появою нових видів діяльності і виникнен¬ням нових сенсів у звичних видів взаємодії. Так, еко¬логічні проблеми вимагають нових сфер регулювання, що мають особливу географічну конфігурацію, яка б повторювала природні ареали, що припускає об'єд¬нання зусиль урядів, місцевих співтовариств, неуря¬дових організацій.

Ці трансформації змінюють конфігурацію традицій¬них політичних просторів. Сфера управління більше не може обмежуватися територією окремої держави. Дер¬жавний устрій добудовується і надбудовується за раху¬нок трансграничних регіонів або нових округів, що більш повно охоплюють нові сфери регулювання.

З'являються міжсекторальні управлінські структури, що погоджують роботу окремих галузей, державне ре¬гулювання стає гнучкішим, воно починає зважати на специфіку взаємодії в різних полях - від жорсткого ад-міністрування в питаннях безпеки до варіабельних форм "співуправління" у сфері освіти і науки. Міжнаро¬дне управління також стає багаторівневим.

Джерард О'Тоал ірландський дослідник геополітичних процесів вважає, що в сучасних умовах, разом з традиційними політичними реаліями, починає виникати принципово новий вимір геополітики, у меншій мірі при¬в'язаний до тих або інших географічних об'єктів, але від цього не менш реальний.

Він має на увазі сучасні досягнення науки і техніки (інтернет, стільниковий зв'язок, факси, супутникові тех¬нології, персональні комп'ютери, кабельне телебачен¬ня, безпровідний зв'язок), які дійсно змінюють простір, додають в нього нові виміри, в яких дійсно зближуються точки, які на глобусі можуть розділятися десятками ти¬сяч кілометрів, і неймовірно віддаляться точки, які в звичайному географічному просторі можуть бути сусі-дами між собою.

О'Тоал вважає, що сучасному етапу (транснаціональному лібералізму) відповідає так звана геополітика розширення.

Розширення це практика яка розгортається в реаль¬ності - розширення Євросоюзу, розширення НАТО на схід, розширення СОТ і так далі. Сучасний геополітичний порядок, на його думку, це вже не просто певна система гегемонії одних акторів над іншими, а щось більше. Йдеться про динамічний принцип організації сучасної реальності, яка знаходить своє вираження в появі функціонування глобальних мереж.

Аналізуючи світову політику, світову економіку, між¬народні відносини другої половини і особливо кінця XX ст., О'Тоал приходить до висновку, що суспільства відриваються від своїх номінальних територіальних коренів, що відбувається стискування і навіть загибель традиційних вимірів простору.

Річ у тім, що в новому суспільстві, до якого ми при¬ходимо разом з досягненням технічного прогресу, принципово по-іншому існує простір - тобто принципо¬во по-іншому втілюється і геополітика. І якщо раніше, за часів попередніх геополітичних порядків - було най¬більш актуальним і універсальним те, про що писали "класики" політичного реалізму і традиційної геополіти¬ки, то зараз це просто стає "одним чинником із".

І дійсно 50-60 років тому принциповими в просторо¬вих практиках залишалися такі показники держав, як територія, її площа, структура, периметр, вихід до моря, наявність ресурсів, якість і кількість цих ресурсів, сильні і слабкі сусіди, наявність або відсутність природних перешкод.

Можна було подивитися на звичайну карту і зрозумі¬ти, які держави стикаються просторами між собою, які розводяться, між ким має бути війна, а хто зміг би укла¬сти альянс, які пріоритети мають бути в їх економіці, політиці, культурі, військовій сфері. Крім того, саме ба¬чення глобального простору залишалося державноцентричним - з чітким розподілом зовнішньої і внутрішньої політики, основою, що впирається, в концепцію сувере¬нітету з чітким замиканням меж суспільства на межі держави.

Але звичайна географія нікуди не поділася, фізич¬ний простір залишається таким. Але він доповнюється за рахунок нових вимірів і у цьому новому, мережевому світі звичайний фізико-георафічний простір стає всього лише однією з мереж.

Автори книги "Перероблюючи карту глобальної по¬літики" - американські політологи Йель X. Фергюсон і Річард У. Мансбах - прагнуть змінити звичні уявлення про світову політику і запропонувати новий "постміжнародний" підхід до інтерпретації і аналізу змін, що відбу¬ваються в ній. Термін "постміжнародний" ввів амери¬канський дослідник Джеймс Розенау для опису "очеви¬дного тренду того, що проявляється в тому, що все бі¬льше число взаємодій, що становлять світову політику, відбувається без прямої участі націй і держав".

На думку Йеля X. Фергюсона і Річарда У. Мансбаха, це слово може служити найбільш місткою характерис¬тикою сучасної глобальної політики. Термін "міжнарод¬ний" відноситься до стосунків і взаємодій між безліччю колективних акторів, що іменуються "державами". У сучасному ж світі політика швидше нагадує павутину плавних переходів від індивідів через сім'ї і інші співто¬вариства до глобальних структур.

На думку Розенау, у сучасному світі держави вияв¬ляються одним з безлічі типів колективних макроакторів. Причому у міру ерозії Вестфальской системи вони все менше здатні задовольняти потреби громадян, і інші сфери автономної влади намагаються вирішувати те, з чим не справляється держава. Ще одна характер¬на риса "постміжнародної політики" в тому, що в якості одиниці аналізу беруться індивіди, причому визнається множинність індивідуальних і колективних ідентичнос¬тей і лояльностей.

Наша ідентичність і наша лояльність не вичерпують¬ся громадянством і національністю. Основою для самоідентифікаії можуть служити самі різні властивості. В той же час більшість ідентичностей недостатньо стабільні, щоб задавати явні межі політичних співтовариств.

Автори називають інституціональне вираження ко¬лективної ідентичності "політією". Згідно з їх визначен¬ням "політії - це спільності, що мають в тому або іншо¬му ступені ідентичність, відрізняються ієрархією і здат¬ністю мобілізувати прибічників в політичних цілях". Деякі політії можуть поглинати або завойовувати інші політії. Процес поглинання одних політій іншими автори називають "вкладенням".

Старі ідентичності і лояльності, як правило, не зни¬кають, а заморожуються, щоб знову відродиться, мож¬ливо, через століття ( прикладом тому служить "вибух" племінних, етнічних, релігійних і расових ідентичностей після "холодної війни").

Занепад авторитету держави і лояльності індивідів традиційним інститутам спричиняє за собою проблему, яку Сьюзен Стрендж назвала "проблемою Піноккіо". Подібно до Піноккіо, котрий, перетворившись на справ¬жнього хлопчика, більше не хоче визнавати владу тих, хто управляв ним, коли він був лялькою, індивіди, втяг¬нуті в сфери різних політій, отримують можливість ви¬бирати об'єкти ідентифікації і лояльності. І держава виявилася в цій ролі зовсім не єдиним актором.

Іншими словами, немає єдиного заступника вест¬фальского держави, і немає інституту, який міг би вима-гати підпорядкування або лояльності, що поширюється на всіх. Замість цього є різні інстанції, що претендують на підпорядкування індивідів, які вимушені конкурувати за лояльність останніх.

Таким чином, світ перестає бути системою держав. По Розенау, це означає, що з'являються нові автономні владні актори, які не є носіями суверенітету, але відіг¬рають важливу роль в управлінні.

Згідно концепції Розенау, в ролі сфер автономної влади можуть виступати професійні співтовариства, співтовариства сусідів, мережі однодумців, соціальні рухи, місцеві або регіональні органи управління, діас-пори, конфедерації некомерційних організацій, терорис¬тичні організації і інші спільності, які стають автономними джерелами ухвалення владних рішень у складному багатоцентричному світі. Держави в цій системі повинні розглядатися усього лише в якості одного з гравців.

На думку Фергюсона і Мансбаха, постміжнародну епоху у багатьох відношеннях можна розглядати як посттериторіальну. У сучасному світі наявність великих територій вже не означає переваги відносно влади або багатства - і навпаки.