35. Політичний час в глобальному світі

Ще давньогрецькі філософи розрізняли хронос-формальне час і кайрос-справжнє час, сповнений змісту і сенсу.

Політичний час - це час-кайрос, Стерегуще епохальні моменти історії. Його пульсацію можна відчути в маленьких політичних гуртках і на багатотисячних мітингах, де проявляється духовна тривога; воно може набути сили в пророчий слові політичного трибуна. Але політичний час не можна продемонструвати і нав'язати: воно вільно, справді і унікально, бо саме є долею культури.

Політологи давно помітили відмінності між циклічним і лінійним типами політичного часу. Циклічне, що обертається по колу час характерно для цивілізацій Сходу. Циклічна тимчасова ритміка сповнена драматичних злетів і падінь, що підкоряються переросподільчим принципом: на політичній сцені виникають і зникають всі нові і нові фантоми. Але драматична насиченість циклічного часу політичними подіями - війнами, революціями, диктатурами - не пов'язана з прискоренням динаміки часового розвитку. Маятник політичних годин в одному ритмі відраховує свої цикли.

Іншим виступає лінійне політичний час, стрімко рухається вперед по шляху прогресу. Західна цивілізація першою освоїла цей тип часу.

Лінійний час є безперервна еволюція в одному напрямку, коли суспільство неухильно вдосконалює одну модель розвитку. Для західної цивілізації-це модель ліберальної демократії. Лінійність політичного часу дозволила Заходу дуже швидко розвинути свій культурний потенціал, але так само швидко і вичерпати його.

А.С.Панарин зазначив, що лінійність стає можливою завдяки інструментальному відношенню до світу. Інформація, що відноситься до галузі засобів, відділяється від інформації, що відноситься до сфери цінностей, і з'являється особливий гарматний світ.

Завдяки інструментальному відношенню до світу Захід зумів набрати високі темпи розвитку у всіх сферах культури, близьких до матеріального виробництва. Але в ціннісній сфері він спирається на примітивний ідеал «споживчого товариства». Перманентна криза культури протягом XX століття, молодіжні бунти «втраченого покоління», виклики контркультури - висока плата за інструментальне ставлення до світу, за зневагу світом цінностей.

Розвиток в одному напрямку неминуче накопичує «втома» в самих різних вимірах соціуму. Екологічна криза - найбільш грізний симптом такої втоми, коли ресурси природи швидко вичерпуються і цивілізація починає задихатися, не витримуючи набраних темпів розвитку. Моральна втома-ще один серйозний симптом лінійного часу.

Люди пересичуються одними і тими ж еталонами життя і поведінки, молодь перестає вірити в ідеали батьків, настає епоха загального декадансу. Віра в прогрес виявляється ілюзією сьогодення і утопією майбутнього.

Але найголовнішою пасткою лінійного часу виявилася його здатність провокувати політиків можливостями «прискорення»-прискореного політичного часу, що наближає заповітні цілі. У масовому споживчому суспільстві людина не вміє і не хоче чекати, він живе сьогоднішнім днем. Це - пострелігійному людина, повірив в земні можливості технічної цивілізації. І політики, щоб залучити виборців, використовують міф прискореного часу. Так народилася утопія «великих стрибків» (Мао Цзедун: «десять років напруженої праці-десять тисяч років безхмарного щастя», М.Хрущов: «побудуємо комунізм за 20 років»), міфологія прискорення (М.Горбачов).

Історія показала, що кожен «великий стрибок», кожна спроба перевести стрілки політичних годин на кілька поділок вперед закінчується катастрофою-суспільство неминуче відкидається назад. Росія на наших очах переживає жахливі наслідки чергового «прискорення» - небачене раніше падіння виробництва, інфляцію, безробіття.

Міф прискореного політичного часу необхідно зруйнувати, протиставивши йому ідею довгострокового політичного часу, що збігається з ритмом національної культури. Настав час реабілітувати циклічність у хронополітикою - найбільш природний природний тимчасової ритм.