51. Типи систем міжнародної безпеки

З метою забезпечення та зміцнення зовнішньої безпеки членів світового співтовариства, насамперед в особі держав, створюється система міжнародною безпеки. Вона грунтується на системі зобов'язань, гарантій і можливостей її суб'єктів. Серед різних систем міжнародної безпеки доцільно виділити:

- універсальну, яка створюється в цілому для планети Земля. Вона заснована на системі міжнародних договорів, спрямованих на забезпечення міжнародної безпеки для всіх суб'єктів міжнародного права.

Універсальна система забезпечення міжнародної безпеки сформована в рамках Організації Об'єднаних Націй. Головним органом такого забезпечення є Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган в світі, якому на основі Статуту ООН дано право визначати, чи існує в світі загроза агресії, чи здійснюється така на ділі, які заходи необхідно вжити для того, щоб зберегти мир і забезпечити в повному обсязі міжнародну безпеку.

- глобальні (прикладом такої системи був біполярний світ з системою протистоянь і стримувань, які існували з боку СРСР і США);

- регіональні, які спираються на конкретні інститути в певному регіоні (в Європі реальною основою регіональною системи безпеки можуть стати три інститути -- ЄС, ОБСЄ, НАТО, хоча вони мають різний потенціал, відрізняються складом учасників і головними цілями та напрямами діяльності);

- субрегіональні, де основна зацікавленість у спільному забезпеченні військової безпеки змінюється потребою розвивати економічні зв'язки (наприклад, Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, Чорноморське економічне співробітництво, Балтійське співробітництво, проект "Єврорегіон");

- двохсторонні домовленості, які охоплюють військово-політичні та економічні проблеми і виступають нижчим базовим рівнем системи безпеки в Європі.

В цілому ефективність будь-якої міжнародної системи безпеки залежить від кількох основних факторів:

1) від стану і тенденцій розвитку сучасної геостратегічної ситуації, міжнародних реалій на регіональному та субрегіональному рівнях;

2) від внутрішнього становища держав і їх реальних можливостей на далеку перспективу;

3) від xapaктеру сучасних загроз, які найсуттєвіше впливають на стабільність держав на регіональному й субрегіональному рівнях;

4) від ефективності вже існуючих систем безпеки та їх спроможності змінюватися з урахуванням нових завдань;

5) від реальних можливостей створення нових систем безпеки і характеру їх взаємодії з існуючими.

Можна сказати, що процес створення нових і зміцнення існуючих систем міжнародної безпеки є явищем перманентним і зачіпає інтереси всіх міжнародних акторів, насамперед державних.

52. Превентивна дипломатія

Превентивна дипломатія – дії спрямовані на те щоб не допустити перехід існуючих суперечок у конфлікт та обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення.

Превентивна дипломатія включає:

1. заходи по зміцненню довіри (обмін військовими місіями; створення регіональних та субрегіональних центрів контролю за угодами сфери озброєння, проведення консультацій під егідою генсека)

2. виявлення фактів (збір та аналіз інформації щодо територій, конфліктогенних за своїм характером)

3. раннє попередження (синтез політичних показників з інформацією системи раннього попередження екологічних та стихійних лих, загрози голоду тощо)

4. превентивне розгортання (заходи по розміщенню збройних контингентів під командуванням ООН в проміжок часу, що передує початку конфлікту)

5. утворення демілітаризованих зон

Превентивне розгортання проводиться:

- в умовах національної кризи в межах окремої країни-члена ООН

- в умовах виникнення міждержавних суперечок

- в умовах, коли один з членів ООН вважає загрозливою ситуацію на його кордонах і звертається з проханням розмістити збройні контингенти ООН з свого боку кордону.

Превентивна дипломатія, спрямована на попередження конфліктів на їх ранніх стадіях.

У сучасному розумінні концепція превентивної дипломатії виникла та розвинулась у рамках системи ООН. Уперше згадану ідею озвучив Генеральний секретар ООН Даґ Гаммаршельд під час XV сесії Генеральної асамблеї у 1960 році. Це відбулось у період глобального протистояння двох політичних систем світу, коли фактично блокувалися механізми забезпечення колективної безпеки, закріплені в Статуті ООН. У той час превентивна дипломатія ще не усвідомлювалась як повноцінний інструмент із підтримання миру та безпеки у світі. Це була лише певна ідея з метою попередження розростання локальних конфліктів, унеможливлення втручання в такі конфлікти з боку США та СРСР. Передбачалося, що вказаний підхід мав допомогти стримувати розростання "холодної війни", а також позитивно вплинути на авторитет ООН щодо врегулювання конфліктів.

Превентивними засобами в широкому розумінні можна назвати такі методи підтримання миру та безпеки, як протест, санкції, контроль над роззброєнням тощо.

У доповіді «Порядок денний для миру» Ген. Секретар ООН Б. Галі виклав ідею комплексного підходу до забезпечення безпеки у світі, який розкривається через чотири основні види діяльності: 1) превентивна дипломатія (preventive diplomacy); 2) підтримання миру (peacekeeping); 3) миротворчість (peacemaking); 4) миробудівництво (peacebuilding). При цьому в доповіді Генсека ООН усі чотири поняття знаходяться в тісному взаємозв'язку та практично завжди передбачають превентивні заходи.

Власне, сама превентивна дипломатія визначалася Б. Галі як "дії, спрямовані на попередження виникнення спорів між сторонами, недопущення переростання існуючих спорів у конфлікти й обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення". У Доповіді особливо підкреслювалося, що найбільш дієвим способом превентивної дипломатії є застосування її методів на ранніх стадіях конфлікту. Генеральний секретар зазначав, що спори між державами повинні й надалі розв'язуватися за допомогою усталених засобів, а саме − шляхом переговорів, надання добрих послуг, посередництва, обслідування, арбітражу, судового розгляду тощо.

53. Теорії миротворчості

Після розпаду Радянського Союзу та протягом останнього десятиліття ХХ ст. на теренах Європи та цілого світу виникають конфлікти, і в результаті цього миротворчість набуває популярності і перетворюється в один з найактуальніших видів міжнародної діяльності в Європі та цілому світі. Але після перегляду конфліктів, які мали місце протягом останнього десятиліття, виникає думка що проблем з наслідками стало ще більше, в порівнянні з тими які було вирішено.

Під час опису Перших надзвичайних сил ООН у 1956 р., які спрямовувалися на Синайський півострів і було вперше застосовано термін миротворчість.

Сьогодні під терміном миротворчість розуміють операції з підтримання миру та безпеки, які наприкінці ХХ століття здобули певної активізації і є одною з форм співробітництва країн світу і міжнародних організацій в питаннях миру та безпеки. З огляду на те, що проведення миротворчих місій проходить в тісному співробітництві країн світу, саму миротворчість можна вважати одним з інструментів творення нової системи міжнародних відносин як і нової архітектури безпеки.

Свідченням важливості миротворчої проблематики є те, що за 50 років сформувалося 3 течії теорії миротворчості:

• Перша течія теорії миротворчості зародилася в 50-х роках і була панівною в часи „холодної війни”, коли дві наддержави боролися за кожну державу, яка могла в майбутньому стати сателітом тієї чи іншої системи. Поява цієї течії приписується двом книгам, які зробили революцію у воєнно-політичних поглядах і заклали підвалини сучасної політичної конфліктології. Це була книжка генерала М. Тейлора "Обмежена війна" ("Limited War") і книжка Германа Канна "Про ескалацію" ("On Escalation"). В них авторами вперше була доведена можливість виникнення конфліктів за участю двох блоків, нижчих за своєю інтенсивністю ніж загальносвітова ядерна війна Ця боротьба відбувалося на теренах третіх держав і пов’язувалося з такими поняттями, як „силова дипломатія, „кризова дипломатія”, та багато інших. З історії ХХ ст. можна побачити, що ця течія теорії миротворчості була дуже актуальною. Оскільки політичні рішення які приймалися в умовах ядерного протистояння були постійним балансуванням між можливими результатами ядерної війни – знищення однієї з пануючих ідеологій або ж до руйнації цілого світу.

• Друга течія була розроблена в ООН в часи протистояння двох систем, оскільки „полюси притягання” доволі часто перебували у протистоянні і земна куля поступово занурювалася у вир війни. Тому дана течія була розроблена для вирішення конфліктів незацікавленою стороною, яка б не допустила початку третьої світової війни. Для втілення цієї програми світове співтовариство вдалося до кроків, які не були передбачені Статутом ООН щодо створення контингенту який мусив би проводити миротворчу діяльність. Миротворча діяльність ООН складається з таких заходів: превентивна дипломатія, миротворчість, підтримка миру та зміцнення миру.

Превентивна дипломатія – це дії щодо запобігання виникнення спорів, їх переростання в конфлікти і локалізація конфліктів у разі їх виникнення. Превентивна дипломатія використовує ряд заходів, які спрямовуються на встановлення довіри, раннє попередження конфліктів на основі збору інформації, превентивне розгортання миротворчого контингенту та створення демілітаризованих зон [3].

Миротворчість – це дії, які є спрямовані на досягнення угоди між конфліктуючими сторонами за допомогою певних засобів. Ці засоби діляться на:

- непримусові, які передбачені положенням Статуту ООН. Основними формами цих засобів є: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд та добрі послуги.

- примусові, які передбачені статтею VII Статуту ООН. Основними формами цих засобів є: заходи при яких використовуються санкції та засоби дипломатичного тиску; дії з застосуванням збройних сил.

Підтримка миру (ОПМ) – цей захід виник в умовах „холодної війни” коли Рада Безпеки ООН, через конфронтацію Заходу із Сходом не могла діяти згідно з главою VII Статуту ООН. Основними критеріями ОПМ є:

- згода сторін, які беруть участь у конфлікті, на розміщення миротворчого контингенту під прапором ООН;

- співпраця ворогуючих сторін з ООН;

- основним принципом діяльності миротворчого контингенту є незастосування сили;

- ОПМ проводиться тільки за згодою РБ ООН [3].

Як сказав колишній Генеральний секретар ООН Даг Хаммаршельд: „Операції з підтримки миру є щось середнє між методами мирного розв’язання спорів (Глава VI) і примусовими заходами (Глава VIІ)”, тобто миротворчі контингенти є поліцейською силою [2, с. 41].

Зміцнення миру – це заходи в процесі яких вся діяльність спрямовується на остаточне вирішення спору і розв’язання політичних, соціальних та економічних питань з метою зміцнення досягнутого миру [3].

• Третя течія даної теорії виникла вже після руйнації СРСР з появою конфліктів на теренах колишніх сателітів Радянського союзу. Панівними поняттями даної течії є „операції з підтримки миру” (яку розглянуто вище) та „примус до миру”. Ці два поняття є різними, оскільки вони переслідують різні цілі та використовують різні засоби. Примус до миру був вперше використаний в операції НАТО в Югославії, хоча Альянс декларував свою діяльність в Союзній Республіці Югославії як звичайну операцію з підтримки миру. Але в військовому аспекті бомбардування сербів сприймається як акт військових дій, як би його не кваліфікували, оскільки при цьому миротворча діяльність наземними військами Блоку проводилася малим контингентом або не проводилася зовсім. А такі дії згідно зі Статутом ООН допускаються тільки з дозволу РБ ООН.

Також ОПМ є обмеженою в часі військово-політичною акцією. Вона проводиться для встановлення миру між сторонами, які беруть участь у конфлікті, з використанням спеціально підготовленого контингенту, тобто до цієї акції мусить залучатися як військовий, поліцейський так і цивільний персонал. І для виконання цих акцій з підтримки миру мусять виконуватися такі умови:

- підписання між сторонами, які беруть участь у конфлікті, угоди про припинення вогню;

- згода конфліктуючих сторін на проведення ОПМ із залученням Колективних сил з підтримки миру (КСПМ), а також з поставленими перед ними завданнями;

- згода на встановлення тісного співробітництва сторін із керівництвом цих сил при проведенні такої акції;

- прийняття конфліктуючими сторонами зобов’язань щодо поваги міжнародного статусу, нейтралітету, привілеїв та імунітетів контингенту КСПМ відповідно до норм міжнародного права;

- присутність явно вираженої політичної волі сторін, які беруть участь у конфлікті, до врегулювання конфлікту політичними засобами;

- ОПМ мають носити відкритий, нейтральний та неупереджений характер щодо конфліктуючих сторін.

Колективні сили з підтримки миру формуються на коаліційній основі за участю тих держав, які погодилися брати участь в ОПМ. При цьому кожна із держав, сама визначає форму своєї участі та кількість поданого контингенту, згідно зі своїм національним законодавством.

54. Україна в процесах забезпечення європейської та глобальної безпеки

Розвиток демократичної української держави відбувається в умовах формування європейської та глобальної систем безпеки, заснованих на взаємодії демократичних держав євроатлантичного простору. Усвідомлююючи себе невід'ємною частиною цього простору, Україна одночасно перебуває під впливом оточуючих її і не завжди однонаправлених силових полів. Поряд із європейським і Російським, Україна, як і інші країни Півдня Європи, не може не відчувати на собі й “гарячий подих” мусульманського світу. Тим більше, що на її території проживає автохтонна кримськотатарська меншість, яка є невід'ємною частиною народу України. Визначаючи місце України в європейській та світовій системах безпеки, було б невірно ні розташовувати Україну між Європою і Росією, ні протиставляти одна одній Європу і Росію.

В основі включення України до нової архітектури європейської безпеки лежить створення нею власної, заснованої на демократичних цінностях системи національної безпеки і характерний саме для демократичних підходів внесок у зміцнення міжнародної безпеки.

Створюючи систему національної безпеки, адаптовану до міжнародних вимог, Україна прагне брати активну участь в універсалізації регіональних, європейської і глобальної систем безпеки на всіх стадіях цього процесу - від розробки концепції до участі в конкретних спільних операціях.

Перший вектор становлять відносини України з Заходом. Складовою цього вектора є інтеграція до європейських та євроатлантичних структур. Основними напрямками тут залишаються відносини з ЄС, НАТО і державами -членами. Зусилля України спрямовуються на поглиблення і розширення співробітництва, наповнення його конкретними програмами і заходами в рамках реалізації Угоди про партнерство і співробітництво України та ЄС, а також Хартії Україна-НАТО.

Українсько-польське партнерство виходить за межі двостороннього співробітництва, а сприяння всебічному його розвиткові з боку ЄС є для України одним із пріоритетних напрямків співробітництва з Євросоюзом.

Україна виходить із того, що відносини з Заходом не тільки не суперечать, але й сприяють цивілізованій реалізації іншого вектора її зовнішньої політики - встановленню рівноправного та взаємовигідного партнерства з демократичною Росією.

Україну і Росію об'єднують політичні та економічні інтереси. Саме це, при всьому прагненні кожної з них до самозабезпечення і диверсифікації зовнішніх зв'язків, визначає їх як найбільш вагомих партнерів.

Українсько-російські економічні відносини, як впливовий чинник розвитку обох країн, найважливіша складова їхніх зовнішньополітич них зусиль, виходять за рамки двосторонніх інтересів і не можуть не привертати уваги ЄС і його членів.

Через українські трубопроводи здійснюється постачання енергоносіїв у багато країн Європи, енергетична безпека якої значною мірою залежить від надійності українсько-російсь кої взаємодії в сфері енергетики.

Український підхід полягає в участі капіталу і технологій з європейських та інших країн в українсько-російських проектах міжнародно го значення. В Україні аж ніяк не прагнуть до якогось українсько-російського відособлення і намагаються всебічно враховувати інтереси інших наших сусідів та партнерів. Україна і Росія беруть активну участь у програмі “Партнерство заради миру”, що довела свою необхідність і ефективність як засіб підвищення довіри в Європі.

Починаючи з 1992 року в військових миротворчих операціях взяло участь 37 000 українських військовослужбовців, 50 з них — загинуло. Також слід відмітити, що до набуття незалежності, українці брали участь у миротворчих операціях ООН від СРСР. Хоча, зазвичай, цих громадян України, не зараховують до офіційної статистики, на відміну від інших країн СНД.

Наразі Збройні сили України беруть участь у 3 миротворчих операціях в Демократичній Республіці Конго, Ліберії та Кот-Д’Івуарі.

55. Глобалізація системи масової комунікації

Масова комунікація є одним із видів комунікації. Кожен вид комунікації відрізняється один від одного не тільки природою комунікативного процесу, а й природою тих компонентів, які виконують функцію спілкування або організовують його. Якщо сукупність цих компонентів називати системою, то можна говорити про особливості системи комунікації залежно від її виду та природи.

Є цікава думка у Зернецької О. В. про специфічну природу масової комунікації. Природа її - у виробництві інформації за допомогою найновітніших технічних засобів, яке спричиненепередусім середовищем поширення та функціонування цінностей, моделей поведінки для мас, уособленим, зокрема, в масовій культурі. Виробничий підхід до процесу масової комунікації був зумовлений самою структурою масової комунікації та переходом людства на рівень побудови індустріального суспільства.

Таким чином, залишаючись процесом встановлення і підтримання контактів у суспільстві, процесом його консолідації, масова комунікація сьогодні - це:

1) виробництво інформації як продукції;

2) використання технічних засобів для виробництва інформації;

3) масова культура (масові цінності, типові для мас моделі поведінки), яка обумовлює цілі виробництва інформаційної продукції, її призначення;

4) специфічне суспільне середовище, для якого властива масова культура і яке є замовником та споживачем інформаційної продукції.

Глобалізація системи масової комунікації - то є поняття, яке активно використовується з кінця ХХ ст. Це поняття відображає процес трансформації комунікаційної системи, такої трансформації, яка пов"язана з утворенням більш широкої мережі комунікаторів, що обслуговуються й покриваються на великому інформаційному просторі єдиною, але розгалуженою системою засобів масової комунікації та контролюються більш організованою спілкою їх виробників.

Глобалізація комунікації – це граничне розширення того простору, в якому відбуваються різні види спілкування.

Серед головних продуктів глобалізації комунікації експерти називають наступні:

- руйнування цензури;

- інформаційне перевантаження;

- демократизація інформації;

- повноваження людей з інформаційним доступом

Глобалізація систем масової комунікації тільки посилює дивергентність і дисперсність системи масової комунікації, структуризацію, фазовість, дискретність мовлення та монополію на нього.

Як приклад дисперсності й дивергентності системи масової комунікації може бути система, в якій глядач споживає новини, виготовлені редактором й опрацьовані ведучим, включені в програму на прохання засновника каналу й інтерпретовані певним чином на прохання керівників телеорганізації (дивергенція). Для глядача ведучий є уособленням комуніканта, насправді ж функція повідомлення тут розсіяна між багатьма людьми (дисперсія).

Питанню глобального розвитку систем масової комунікації присвятила свою книгу О. В. Зернецька "Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини". Історія поняття "глобалізація" розкрита у розділі 2 цієї книги (с. 43 і далі).

Глобалізація системи масової комунікації пов"язана безперечно з технічною революцією, але ця революція не є єдиним чинником утворення глобальних масовокомунікаційних систем. Прикладом може бути Україна, яка відстає від Заходу в утворенні глобально трансформованих систем комунікації. Причиною цьому є як економічне відставання, так і соціально-психологічна неготовність комунікаторів до утворення глобальної системи комунікації й активного входження в світові інформаційні системи. Народ має пережити "геостратегічний землетрус", щоб під впливом соціальних, економічних, технологічних, культурних, етнічних факторів шукати навпомацки, як вважають А. Кінг та Б. Шнайдер у доповіді Римському клубові "Перша глобальна революція", свій шлях до розуміння нового світу, а також, перебуваючи в імлі невідомості, вчитися, як керувати новим світом і не бути керованим ним.

У такі перехідні періоди для суспільства актуалізується поняття інформаційних технологій. Вони стають частинкою поняття глобалізації системи масової комунікації, оскільки без технологічної модернізації процесу спілкування неможливим є утворення більш потужних систем збору, обробки, передачі й поширення інформації у масовокомунікаційному просторі. Суспільство тоді змушене шукати кошти й придбавати інформаційні технології, щоб не залишатися на периферії світового інформаційного простору.

Як бачимо, ідея глобальної культури й глобалізації світових суспільних просторів з очевидністю має негативний компонент, пов"язаний як з макдональдизацією, стереотипізацією поведінки людей, що входять в глобальну систему, так і з масифікацією, тобто втягуванням людини в запрограмовану на певну поведінку масу людей. Все це, звичайно, руйнує національні культурні цінності країни, яка потрапляє в систему глобальної культури, і підпорядковує її інтересам панівної нації в глобальній системі. Так, створюваний у наш час глобальний інформаційний світ має явно виражену проамериканську або прозахідну орієнтацію, де пострадянські країни почувають себе залежними від правил гри у цьому глобальному світі.

Глобалізація нині стала найважливішою тенденцією сучасного світу, а її основою є інтеграція інформаційних систем в єдину світову систему. Інформаційна глобалізація необхідна для формування єдиного світового ринку, який потрібно регулювати економічними, політичними й маніпулятивними методами.