20. Цивілізація як категорія аналізу розвитку людства

Терміни «цивілізація» і «культура» стали використовуватися в соціально-політичних дослідженнях порівняно недавно. Прийнято вважати, що їх ввели в обіг французькі та англійські просвітителі. Французький історик Л.Февром стверджує, що слово «цивілізація» було вперше вжито у французькому тексті в 1766 р., в англійському - в 1773 р., слово «культура» з'явилося в німецькому тексті між 1774 і 1793 гг.1

Цивілізація - це «тріумф і поширення розуму не тільки в політичній, а й моральної та релігійної областях»; освічене суспільство на противагу дикості і варварству; прогрес науки, мистецтва, свободи і справедливості; усунення війни, рабства та злиднів. «Цивілізація означала насамперед ідеал і в значній мірі ідеал моральний» 2.

Близьким за змістом до терміну «цивілізація» було поняття «культура», під яким розуміли просвітництво, духовне вдосконалення, звільнення людського духу, прогрес науки і іскусства3. Тобто спочатку культура інтерпретувалася як компонент цивілізації.

Дещо пізніше обидва поняття стали використовуватися в більш прозовому сенсі - вони стали означати сукупність придбаних індивідом або групою характерних рис або ж руйнівну силу, фазу виродження й занепаду суспільства і культури (Ж.Руссо, Ж.Фурье) 4.

З плином часу між двома поняттями намічаються відмінності. До цивілізаціям починають відносити цілі країни і народи в їх розвиненому стані. У 1819р. слово «цивілізація» вперше вживається у множині, що говорить про визнання різноманіття в цивілізаційному розвитку народів. Ф. Гізо пише «Історію цивілізації в Європі» (1828), потім - «Історію цивілізації у Франції» (1830); Р.Бокль публікує «Історію цивілізації в Англії» (1857-1861).

Термін «культура» виявляє тенденцію до деякого відокремлення від «цивілізації». Як зазначає Р.Будагов, під культурою стали розуміти насамперед форму і ступінь духовності, в якій виражаються вищі досягнення цівілізаціі5. Нагадаємо, що І. Кант пов'язував з культурою всю повноту творчих потенцій людини, а з цивілізацією-насамперед прикладні навички і знання, реалізовані в практичних досягненнях.

Разом з тим, коли в 1952 р. американські культурологи А. Кребер і К.Клакхон опублікували список з 164 визначень слова «культура», з'ясувалося, що в більшості випадків воно вживається поряд з терміном «цивілізація» 6.

У XX столітті поступово формується теорія цивілізацій, два основних напрями якої - матеріалістичне і культурно-історичне - отримують широке визнання в суспільних науках.

При матеріалістичному підході до вивчення цивілізацій робився акцент на вивченні економіки, матеріального виробництва, способу господарювання і породжених ними відносин. Це не означає, що ігнорується роль духовних чинників, але вони підкреслено зв'язуються з типом технології або соціальності. Найбільш відомими представниками культурно-матеріалістичного напрямку є М.Вебер, К.Маркс, французька школа Анналів (М. Блок. Л.Февром, Ф.Бродель та ін.)

У рамках даного підходу цивілізація розглядається як певна ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим протиставляється дикості і варварству. Приватна власність і гроші, розвиток землеробства, торгівлі, міст, класового суспільства, держави, релігії, пісьменності7 - ось основні ознаки цивілізації. Таким чином, цивілізація стає однією з характеристик класового суспільства. Така інтерпретація цього терміна набула поширення завдяки роботам етнографів - Л.Морган, Г.Чайлдом, Р.Редфілда.

Широкої популярності культурно-матеріалістичного підходу до вивчення цивілізацій у світовій науці сприяли роботи істориків французької школи Анналів. Ця школа сформувалася навколо журналу «Аннали економічної та соціальної історії», заснованого в 1929 р. М. Блок і Л.Февром. Вищим досягненням школи Анналів вважаються труди Ф.Броделя (1902-1985) і особливо його тритомне твір «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст.» (1979). Для Броделя цивілізація - це цілісна історична система, що утворюється з сукупного взаємодії соціальної, економічної, політичної та культурно-психологічної підсистем.

Соціальна (або биосоциальная) підсистема об'єднує все, що відноситься до існування людей, способу життя, відтворенню населення (житло, харчування, здоров'я, гігієна, одяг, праця, дозвілля, захист від небезпек, сім'я, спорідненість). Економічна підсистема включає виробництво, споживання, обмін, регулювання економіки, техніку, систему комунікацій. Політична підсистема охоплює інституційні відносини між людьми: сукупність норм, звичаїв, прав, партій, громадських рухів, інших політичних організацій. І, нарешті, культурно-психологічна підсистема включає всі прояви духовного життя - цінності, норми, знаково-комунікаційні системи, що забезпечують взаємодію людей.

Цивілізація постає у Броделя як «культурно-історична зона», пов'язана насамперед з географією і демографією. Основну увагу він приділяє матеріальної діяльності людей, аналізуючи її через технологічну та речову сторони. Підхід Броделя економіко-центріч. Тому культурна соціальна диференціація суспільства, основні принципи його регуляції, сутнісні зв'язки та ієрархія-все це багато в чому залишається за рамками його аналізу. Критики справедливо дорікають Броделя в тому, що величезний фактичний матеріал, зібраний в його творах і наочно демонструє процеси, що відбуваються в різних сферах життєдіяльності, не знаходить достатнього загальнотеоретичного об'ясненія8.

Бродель не бачив циклічності в динаміці цивілізацій, звертаючи основну увагу на їх змінну тривалість. Він ввів категорію «велика тривалість» - протяжне історичний час, в якому живе цивілізація і яке вона зберігає через накопичений досвід. Тим самим вельми скрутно виявити загальні принципи улаштування та закони еволюції цивілізації. Історія Броделя складається з численних приватних історій - історії техніки, соціальних і політичних інститутів, науки, мистецтва, писемності. Матеріалістичний універсалізм Броделя, його прагнення детермінувати всі історичні події виходячи з розвитку матеріального виробництва часто не дозволяють змістовно інтерпретувати тонкі культурні особливості різних цивілізацій. Спираючись на концепцію Броделя, важко пояснити радикальні, нерідко парадоксальні повороти в історії культури: занепад, реставрацію, застій, злети і падіння.

Проте культурно-матеріалістична школа в цілому і роботи Ф.Броделя особливо справили значний вплив на розвиток гуманітарних наук. Досить впливовим цей напрямок виступає в політології. Одним з основоположників політичної науки по праву вважають М.Вебера, якому молодецький вісь довести, як господарська етика

світових релігій формує соціально-політичний світ сучасних цивілізацій. На стику неомарксизма і школи Анналів виникла відома школа міросістемного аналізу, творцем якого став американський вчений І.Уоллерстайн9.

Разом з тим недоліки культурно-матеріалістичної методології сприяли розвитку іншої школи в цивілізаційній теорії, що отримала назву культурно-історичною. Цей напрямок відводить визначальне значення при вивченні цивілізацій духовним факторам. У рамках культурно-історичної школи працювало чимало видатних учених сучасності-А.Тойнбі, О.Шпенглер, П.Сорокин, А. Кребер, Н.Еліас, Ф.Нортроп. Одним з основоположників цього напрямку по праву вважають М. Данилевського (1822-1885), робота якого «Росія і Європа» вийшла у світ ще в 1869 р. Великим координаційним центром культурно-історичної школи стало Міжнародне товариство з порівняльного вивчення цивілізацій, організаторами якого були Тойнбі, Сорокін і Кребер (1861г., Зальцбург). У США щорічно проводяться міжнародні конференції цього товариства, які залучають учених з різних країн світу.

Більшість теоретиків історичної школи вважають, що кожна цивілізація заснована на якийсь вихідної духовної передумові, великий ідеї, сакральної цінності або первинному символі, навколо яких в ході розвитку формуються складні духовні системи. Вони характеризують сучасний період у розвитку цивілізацій як кризовий, кінець епохи науково-технологічної культури і перехід до виникає «месіанського-інтегральному-естетичному» прототипу цівілізаціі10. Всі теоретики цієї школи відкидають лінійну концепцію життєвого циклу цивілізацій та історичного процесу в цілому і обгрунтовують циклічні або ритмічні теорії.

М.Данилевський, А.Тойнбі, О.Шпенглер, С.Хантингтон підкреслюють особливу роль релігії у формуванні цивілізаційної ідентичності. Вони стверджують, що цивілізації являють собою типи людських спільнот, що викликають певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, моралі, звичаїв - словом, в галузі культури. Але якщо у Хантінгтона цивілізація - це культура, що дійшла до природних кордонів свого поширення («культурна спільність найвищого рангу», «самий широкий рівень культурної ідентичності людей»), то у Тойнбі під цивілізацією розуміється блок історичного матеріалу, до якого звертається той, хто намагається вивчити історію власної країни. Саме ці межі в часі, просторі, культурі створюють одиницю наукового аналізу: «якщо ви йдете від Греції та Сербії, намагаючись зрозуміти їх історію, ви приходите до Православного християнства, або Візантійського світу. Якщо починаєте з Марокко чи Афганістану ... неминуче прийдете до Ісламського світу »11.

Дійсно, щоб зрозуміти частину, ми повинні насамперед зосередити увагу на цілому, тому що це ціле є поле дослідження, умопостигаемое саме по собі.

Культурно-історична школа дала нові імпульси розвитку політичних наук. Вона стимулювала еволюцію політичної компаративістики під знаком самоцінності різнорідного культурного досвіду. Якщо матеріалістичний підхід орієнтував компаративистов на пошуки слідів подібності або подоби, прогресу чи регресу, а також єдиної історичної долі різних цивілізацій, то культурологічний напрям, навпаки, особливу цінність надавало виявленню самобутності шляхів розвитку кожної цивілізації.

Наприкінці XX століття перед загрозою екологічної катастрофи людство усвідомило величезну цінність різноманіття альтернативних шляхів розвитку. Виявилося, що запас мінливості в культурі, в тому числі і в політичній, надзвичайно важливий, і тому саме дослідження культурологів сприяли зміні парадигм в політології.

Зміст «постклассической» політичної методології багато в чому визначило перехід від економіко-центричний «пояснюватиме» до культуроцентрічной «розуміє» теорії. Пошуки універсалій «прогресивного» суспільно-політичного розвитку поступилися місцем культурологічному аналізу і дослідженню специфіки цивілізаційної ідентичності. Тим самим у рамках постклассической методології політичного аналізу цівілізадіонная парадигма зайняла провідне місце, витіснивши національно-державну. Саме цивілізації, а не національні держави, як було колись, стають відправним пунктом політологічного дослідження. Чому ж це сталося?

Усього кілька десятиліть тому - наприкінці XIX-початку XX століття вчений, задавшись метою виявити одиницю політологічного дослідження, приходив до розгляду національних держав. І це не дивно, оскільки аж до недавнього часу дві потужні сили - націоналізм і индустриализм - діяли спільно, щоб їх будувати й руйнуючи національні держави. Особливістю суспільної самосвідомості було домагання вважати себе, своє суспільство замкнутим універсумом, космосом в собі самому.

Кожна національна держава надавало всебічний вплив на життя суспільства і з цієї точки зору могло розглядати себе як вісь, навколо якої обертається весь світ. Всі національні держави - від найдрібніших до найбільших-відстоювали суверенне право організовувати своє життя самостійно, і ці претензії поширювалися не тільки на політичну та економічну сфери, а й на галузь культури. Парадокс ситуації, що склалася полягав у тому, що вкрай вузький, націоналістичний погляд на політику знаходився в дивовижному суперечності з усе дедалі ширшим у просторі і в часі політичним горизонтом. У просторі поле зору розсунулось до розмірів всього людства і всієї населеної земної поверхні - ойкумени, а також зоряного космосу, в якому Земля - ​​лише зникаюче мала величина. У часі горизонт розсунувся, увібравши з себе всі цивілізації, що існували за останні шість тисяч років.