37. Концепції та типи глобалізації

Теорії глобалізації та їх еволюція

6.1. Сучасні західні концепції теорії глобалізації

Незважаючи на те, що цей термін уже достатньо звично використовується в економічній літературі під час аналізу "Великого транзиту" (1970-ті - 2000-ні роки), він ще не має загальноприйнятого визначення.

У цьому посібнику категорія глобалізації розуміється як така, що визначає процеси світоінтегруючого розвитку (А. Солоницький), характерні для того його етапу, який настає безпосередньо за транснаціональною (післявоєнною) фазою цього розвитку. Основними рисами цього етапу є: по-перше, його глобальність (усі країни і куточки світу різною мірою зачіпаються процесом інтеграції, а частіше за все - більшість із них) і всезагальність ("всесферність" інтеграційної тенденції, яка тяжіє до уніфікації більшості сфер буття і свідомості людства); по-друге (головна, якісна характеристика глобалізації), подолання ситуації пріоритету внутрішніх, національно-державних факторів розвитку: зовнішні, глобальні його фактори поступово стають у більшості національних ситуацій визначальними.

Процес глобалізації найтісніше пов'язаний прямо і зворотно з іншими процесами, що утворюють нинішній транзит - переходом до нової стадії техніко-економічного і капіталістичного розвитку ("Кондратьєв-V") й у загальнішому плані - зі зміною епох: від циклу національно-індустріального розвитку до постіндустріального, науково-інформаційного суспільства. А також із пошуком соціально-інституціональної субсистеми, яка б відповідала цим зрушенням - у національних, регіональних, цивілізаційних рамках і в масштабах людства в цілому1.

Тенденції, про які йдеться, вирвалися на поверхню, відтісняючи і заміщуючи закономірності післявоєнного розвитку, на межі 70-80-х років XX ст. Суб'єктами цього процесу стали суспільства Півночі, а об'єктом - весь світ, і це стало основою другої за XX ст. системної кризи, в рамках якої глобалізація е і двигуном ("одним із" багатьох), і несучою конструкцією.

Решта характеристик глобалізації пов'язана зі співвідношенням тих, хто виграє, і тих, хто програє, з політичними й інституціональними аспектами проблеми - ці характеристики похідні й залежать від того, який із варіантів глобалізації (неоліберальний, соціалреформістський, імперський, "альтернативний" та ін.) стане домінуючим. Чи є альтернатива самій глобалізації - це питання поки що не має абсолютної відповіді.

На початку XXI ст. панівною стала неоліберальна течія в ідеології і політиці. Тому еволюція західних поглядів на процес неоліберальної глобалізації відбувається через зіставлення поглядів щодо механізмів глобалізації, її методів, темпів і наслідків, господарської ролі національних держав, що змінюється, перспектив і проблем формування глобального ринку, його відмінності від національного, становлення нових центрів прийняття рішень у світовому господарстві та можливостей їх регулювання.

З кінця 70-х років, коли попередня модель розвитку країн Заходу і світового господарства опинилась у глибокій кризі, швидкого розвитку і поширення набули теорія і практика неоліберальної глобалізації. Окремі аспекти державного стимулювання попиту ("суспільство добробуту", гонка озброєнь і т. ін.), які ґрунтувалися на кейнсіанстві, вичерпали себе. Ескалація науково-технічних досягнень відкрила небачені раніше горизонти, але й породила багато нових проблем, перш за все екологічних і демографічних. Розпад колоніальної системи і початок самостійного розвитку країн, що звільнилися, підривали попередні підвалини світового господарства. Нарешті, Сполучені Штати відчули серйозного конкурента в особі Німеччини та Японії, які не тільки відновили, а й значно зміцнили свій економічний потенціал. Постало життєво важливе питання про новий світогосподарський порядок, про нове співвідношення політичних і економічних механізмів регулювання. У цих умовах ідеї неолібералізму і відмова від державного регулювання мали благодатне підґрунтя, що сприяло їх поширенню серед керівної еліти західних країн.

Запропоновані неолібералами оригінальні або загальноприйняті, позитивні рішення сприяли їх життєвості. Арсенал їхніх рецептів й аргументів був досить обмеженим і зводився до розширення індивідуальних свобод, обмеження державного втручання в господарське життя й орієнтацію на ринок (тобто концепцій, які були вироблені ще за часів боротьби буржуазії, яка народжувалася, проти феодальної держави).

У своїх аргументах неоліберали виходять із того, що недоліки ринку менш шкідливі, ніж недоліки господарської діяльності держави. Тому, на їхню думку, в новому економічному середовищі слід відмовитися від державного втручання, яке скомпрометувало себе, і повернутися до вільного ринку і вільної конкуренції. Згідно з класичною теорією, це має автоматично забезпечити найраціональніший і найефективніший розподіл ресурсів і капіталовкладень, зокрема шляхом розширення вільного вибору, який стоїть перед кожним підприємцем і споживачем.

Окремі політики, як розвинутих країн, так і тих, що розвиваються, в неоліберальних підходах побачили можливість перекласти відповідальність за наявні труднощі на ринок. Величезні корпорації побачили в неоліберальній глобалізації не тільки зручний спосіб запобігати державному регулюванню, оподаткуванню і контролю національних демократичних інститутів, а й можливість усунення шляхом вибіркового застосування принципів лібералізму певних елементів минулого (наприклад, програм соціального забезпечення), а також перспективу створення нових центрів влади, формування майбутніх правил ринкової гри на глобальному рівні2.

Неоліберальна політика в розвинутих країнах проводилася обережно і селекційно, з чіткою установкою не руйнувати підвалини суспільства, і дала позитивні результати. Більш категоричні вимоги неолібералів щодо інших країн (особливо периферійних) не принесли їм бажаного успіху. Під час дискусій економістів деталі цих вимог неодноразово уточнювалися, але їхня суть незмінно зводилася до лібералізації торгівлі та цін, дерегулювання підприємницької діяльності, загального скорочення господарської функції держави, суворої фіскальної політики.

Особливе значення надавалося приватизації державної власності, а пізніше в центрі уваги опинилися питання стабілізації фінансової системи, збалансованості бюджету, зокрема шляхом прискорення експорту. Цей пакет вимог знайшов відображення у відомому Вашингтонському консенсусі8.

У процесі впровадження основних принципів консенсусу за короткий історичний період у капіталістичний товарно-грошовий обіг були втягнуті величезні нові райони і сфери людської діяльності. Між країнами різко зросли міжнародний товарообіг і рух капіталу. Між господарськими суб'єктами, економікою і політикою, виробництвом і фінансами тощо складаються нові пропорції і розстановка сил. Економіка багатьох країн набула яскраво вираженої експортної орієнтації.

На світовому ринку загострилася конкурентна боротьба між країнами, між корпораціями, а також між корпораціями і країнами. По-новому починають взаємодіяти конкуренція і науково-технічний прогрес, відбуваються їх тісніше переплетіння і взаємне "підхльостування". Відкритість економік значної частини країн розширювали міжнародні рамки, що відкривало нові простори для втілення науково-технічних досягнень із метою зростання продуктивності, раціоналізації виробництва (особливо у США, Європі і Японії). Майже ніхто з економістів не висловлює сумнівів із приводу того, що глобалізація була важливим фактором вражаючих успіхів американської економіки у 90-х роках XX ст. Проте вплив неоліберальної глобалізації на периферійні країни був неоднозначним. На прикладі України можна стверджувати, що, з одного боку, вона форсує анклавну модернізацію і вестернізацію окремих прошарків населення, а з іншого - стратифікує суспільство і маргіналізує велику частину людей.

З періоду початку формування світового господарства основними його центрами були найбільш технічно і господарсько передові країни. Протягом останнього десятиріччя центри світового господарства зазнали істотних змін. Різко зросла роль науково-технічного прогресу, інформатики і фінансів як визначальних факторів економічного розвитку, а відповідно розширилися масштаби діяльності та господарської могутності ТНК і світових ринкових центрів. (Близько половини всієї капіталізації фондових ринків світу припадає на частку 2 5 великих міст. Більше половини всіх операцій валютних ринків зосереджено в Лондоні, Нью-Йорку і Токіо. Три американські фінансові конгломерати - "Морган Стенлі", "Меріл Лінг" і "Голдман Сакс" так чи інакше беруть участь у4/ усіх світових фінансових операцій зі злиття і поглинання4).

Центром формування інституціонально-правового каркаса неоліберального світового економічного порядку поступово стають провідні міжнародні економічні організації. Прикладом цього може бути вплив Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світової організації торгівлі (СОТ) та інших світових організацій на формування в міжнародному масштабі правил ринкової гри. їхня діяльність все більше взаємопов'язується: її ідеологічно-пропагандистське забезпечення здійснюють високо-центровані міжнародні групи засобів масової інформації.

Отже, на початку XXI ст. процес глобалізації поступово перетворюється зі стихійного на інституціонально оформлений, такий, що свідомо спрямовується. Якщо в період індустріального суспільства глобалізація підштовхувалася в основному державами-гегемонами і їхніми ТНК, то в постіндустріальному суспільстві цей процес набуває потужної власної рушійної сили з новою системою мотивацій. Відбулися важливі зрушення у співвідношенні сил між національними державами І новими центрами прийняття міжгосподарських рішень. Тому, як підкреслює директор Світового банку Дж. Вулфесон, "без ефективної держави стійкий розвиток, і економічний, і соціальний, неможливий"6.

В останню чверть XX ст. досить широке коло вчених-економістів, політиків і суспільних рухів виступали з прямою або непрямою критикою теорії і практики неоліберальної глобалізації. Особливої критики неолібералізм зазнав у країнах, що розвиваються, і трансформаційної економіки, в тому числі в Україні6. У більшості цих країн неоліберальні ідеї знаходили підтримку як данина моді, намагання окремих політиків приєднатися до світової еліти або як спрощений рецепт прискореної модернізації. Проте переважна більшість економістів країн, що розвиваються, мислили категоріями планів-програм сталого стійкого розвитку своїх країн за активної участі держави у становленні національного господарства (переважно на шляху індустріалізації або пошуку експортних можливостей). Більшість із них доводили, що в умовах лібералізації роль держави не зменшилася, змінилися лише її пріоритети і механізми втручання7.

Процеси глобалізації було сприйнято по-різному. Неомарксистська і соціал-демократична думка сприйняли її як нову стадію інтернаціоналізації господарського, політичного і культурного життя, критикуючи процеси глобалізації в контексті загального неприйняття капіталістичного шляху розвитку. Найбільш системне трактування світогосподарських процесів зберегла школа Б. Валлерстайна, яка мала найбільший вплив на Заході. Проте процес глобалізації призвів до розколу соціал-демократичного руху на Заході. У більшості країн соціал-демократи взяли курс на прискорену адаптацію суспільства до нових умов8.

Дискусії на Заході навколо проблем глобалізації і глобального ринку зумовили нове осмислення ідей так званої економічної соціологи, яка своїми коренями сягає праць Ф. Броделя, М. Вебера, Т. Веблена, Е. Дюркгейма, К. Полані, Й. Шумпетера. На кінець XX ст. їх ідеї набули розвитку в напрямі більш широкого, соціологічного осмислення проблематики ринку і конкуренції. Значна частина робіт присвячена дослідженню впливів соціальних і культурних факторів на структуру попиту, зайнятості, на організацію виробництва і т. ін. Представники цього напряму (М. Грановітер, М. Кастельс, Р. Сведберг, А. Сен, А. Турен, Р. Холлінгсворт, Ф. Шміттер, В. Штрек, А. Ет-ціоні та ін.) у своєму розумінні діяльності людини і її* мотивації виходять за вузькі рамки уявлень про економічну людину і внутрішню логіку розвитку економічних категорій. У своїх працях вони показують нерозривний зв'язок економіки з іншими сферами суспільного життя, обумовленості економічних процесів сукупністю суспільних інститутів, до яких відносять не тільки правові норми та адміністративні рішення, а й панівні у суспільстві системи цінностей, пріоритети, традиції, мораль, етику, "ринкову культуру і менталітет"9.

Значна частина обґрунтованих ідей у рамках економічної соціології, зокрема розроблювані концепції світової організації (на відміну від ієрархічних і ринкових), соціально-економічне зіставлення форм і методів організації виробництва на мікро- і макрорівнях, вивчення значення моральних і етичних факторів у економічному житті, справляють зростаючий вплив на основні потоки західної економічної думки10.

Другим важливим напрямом розвитку теорії глобалізації є так звана школа міжнародної політичної економії, ідеї якої набули найбільшого поширення в англосаксонських країнах, її представники (С. Стрендж, Е. Хеллайнер, Р. Андерхілл, Ф. Черні, Л. Вейс, Т. Пемпел, Т. Скопол, П. Евене, Д. Хелд, П. Кат-ценштейн) виходять із постійно зростаючої ролі економічних питань у міжнародних відносинах. Центром їхніх досліджень є питання взаємодії зовнішньої політики і світогосподарських процесів. Як у конкретних дослідженнях, так і в теоретичному плані вони простежують формування глобального економічного, правового і політичного простору і становлення нового світо-господарського порядку. Особливістю цих праць є аналіз цих процесів в аспекті силових відносин і міждержавних конфліктів11, де важливе місце відводиться вивченню зміни як розстановки сил у міжнародному плані, так і зв'язків із появою нових центрів прийняття світогосподарських рішень.

Автори цього напряму теорії глобалізації одностайні у визначенні вирішальної ролі політичних рішень (або відсутності таких) у розвитку найважливіших світогосподарських тенденцій і процесів. У низці праць аналізуються суперечності між окремими групами інтересів, відомствами і гілками влади, їхній вплив на формування економічної і внутрішньої політики країни, на наявність або відсутність єдності при захисті національних інтересів.

Третім важливим напрямом розвитку теорії глобалізації стали праці сучасних економістів (Т. Екінса, X. Гендерсона, X. Дейліса, П. Хокінса, Е. Ловінса, Р. Норгаарда, Л. Брауна). Якщо в минулому вони виступали проти будь-якого засилля економічної науки, особливо в її неоліберальному варіанті, то тепер, підкреслюючи обмеженість природних ресурсів і відновлюваль-ної здібності природи, наполягають на кардинальному перегляді економічних підходів, на необхідності більш повного врахування взаємодії навколишнього середовища (соціального і природного) і розвитку господарської сфери. їхні праці значною мірою сприяли втіленню системних підходів у дослідженні суспільних проблем, у них послідовно висловлювалася думка про відмову від зосередження зовнішніх, неекономічних факторів урахування численних взаємодій і взаємозв'язків між суспільством і природою.

У новий період, на початку XXI ст., усі напрями критики неоліберальної глобалізації швидко зближуються, напрацювують-ся більш погоджені підходи до питань подальшого розвитку12.

Праці представників теорії глобалізації, незалежно від належності до того чи іншого її напряму, подають інший образ ринку, на відміну від нав'язуваного неолібералізмом. Окрім суто формалізованих ринкових відносин (до яких закликають неоліберали) представники теорії глобалізації вказують, що на взаємовідносини між господарськими суб'єктами великий вплив справляють неформальні, неекономічні обставини, соціокультурне середовище, морально-етичний клімат у суспільстві і т. ін. Ці фактори особливо важливі в умовах перехідної економіки, що власне і відчуває нинішня економіка України18. Ринок постає не як самодостатній фактор, здатний вирішити всі проблеми і докорінно перетворити суспільство, а лише як один із його механізмів, який сягає корінням у всю сукупність суспільних відносин і залежить у своєму розвитку від соціально-політичної сфери, історичної і культурної спадщини. Яскравим прикладом цього є становлення ринкових відносин у Китаї, Індії та інших країнах, що розвиваються14.

За межами Європи і Північної Америки було багато країн, в яких спостерігалася суспільна напруженість у період переходу до ринкових відносин і первісного нагромадження для переходу до індустріального і постіндустріального суспільства. Для більшості цих країн на початковому етапі неоліберальної глобалізації були характерними переважання колективістських систем цінностей, поміркований рівень споживання, порівняно висока норма нагромадження й економічна політика, яка була орієнтована на модернізацію і розвиток самостійного національно-господарського комплексу. У політичній сфері та організаційно-управлінських структурах домінували авторитарні тенденції.

Процес глобалізації вплинув на зміну соціально-економічної орієнтації, відбулися серйозні зрушення у функціонуванні господарських механізмів цих країн. Стали швидко розвиватися індивідуалізм і консьюмеризм. На другий план почали відступати попередні цінності - колективістські й загальнонаціональні. Поточне споживання зростає, нагромадження зменшується, посилюється інтеграція країн у світове господарство. Політичні режими зазнають змін: втілюються західні політичні інститути, парламентаризм і вибори політичних діячів; відчувається наступальний вплив реклами і піар-технологічної діяльності ЗМІ з формування суспільної свідомості. Нові обставини значно утруднюють проведення політики самостійного розвитку національної економіки, яка дедалі більше вимагає врахування і світових тенденцій.

Нові світові потрясіння кінця XX ст. (фінансовакриза 1997- 1999 рр.) активізували дискусію між прихильниками неоліберальної глобалізації і її противниками. Проведений економічний аналіз ситуації кінця 90-х років XX ст. виявив зміни, які сталися за попередні десятиріччя у світовому господарстві - становлення нових транснаціональних акторів, зміни у розстановці сил, зміна ролі держави у нових умовах розвитку, новий стан валютно-фінансової сфери. На поверхню дискусій було винесено нові наслідки неоліберального світогосподарського порядку, які раніше недооцінювалися, - надзвичайний розмах спекулятивних переливань капіталу, зростаюча нестійкість і непогодженість економічних процесів, збільшення нелегальних операцій, різке посилення ваги сфери фінансових послуг. їх виявлення значною мірою підірвало ідеологію, а з нею і легітимність неоліберальної глобалізації.

Кризові явища початку XXI ст. в економіці США змінили характер обговорення проблем глобалізації. Попереднє її трактування виходило з презумпції безкризового розвитку міжгосподарських центрів: відповідно визначалися її і позитивні, й негативні аспекти. Серйозні зміни потенціалу США і/або Європи, які є наслідком криз, змінюють весь баланс позитивних і негативних наслідків глобалізації. Наприклад, хиткий стан фондового ринку США весною 2001 р. призвів до суттєвого скорочення експорту (і відповідно ВВП) багатьох країн Південно-Східної Азії і Латинської Америки, які в попередні роки вважалися яскравим прикладом благодатного впливу глобалізації. Окремі аналітики висловлюють припущення, що швидкість й інтенсивність експансії цих центрів, яка поглинає національний потенціал, у середньостроковій перспективі може призвести до зникнення самобутності цих країн15.

Значна частина західних економістів підкреслює, що глобалізація привела до таких внутрішніх і міжнародних трансформацій, за яких попередні методи аналізу (і збирання статистичних даних) усе менше відображають реальні процеси. Відповідно зникає основа для вироблення дієвої економічної політики і швидкого подолання рецесії16.

Зростання на початку XXI ст. опору діяльності СОТ, МВФ та інших міжнародних економічних організацій (особливо серед країн, що розвиваються) вплинуло на розшарування поглядів прихильників неоліберальної глобалізації. З одного боку, зростає кількість тих, хто від теоретичних праць перейшов до консультування великих корпорацій із питань стратегії в нових умовах, їхні ідеї спрямовані на втілення і зміцнення монопольних (або олігопольних) позицій великих корпорацій, особливо на нових ринках. З іншого - відбувається розвиток ідей ортодоксальних неолібералів, які продовжують ідеалізувати ринок і його можливості. Вони всіляко підкреслюють неминучість неоліберальної глобалізації і марність намагань протистояти їй17

Феномен глобализации: основные концепции и методологические подходы

Термин «глобализация» был введен в научный оборот в середине 80-х гг. XX столетия американскими авторами, которые им обозначили появление нового типа социальности и миропорядка, который буквально по всем формам и параметрам – социальной организации, власти, идеологии, экономики, этоса, образа жизни и т. д. – отличается от ныне существующего.

Появление этого термина связывают с именем Т. Левита, который в статье, опубликованной в «Гарвард бизнес ревю» в 1983 г., обозначил им факт слияния рынков отдельных продуктов, производимых крупными многонациональными корпорациями (МНК) [55, c. 47]. Распространение же он получил благодаря американскому социологу Р. Робертсону [72] и японцу К. Омае [64], опубликовавшему в 1990 г. бестселлер «Мир без границ».

Однако, за два десятилетия, прошедших с той поры как термин «глобализация» начал широко использоваться представителями различных отраслей обществознания, его содержание не приобрело четко выраженных очертаний. Оно остается размытым, о чем можно судить по тем публикациям, которые вышли на протяжении последних лет, как на Западе, так и на Востоке. Дискуссии о том, что такое глобализация, какова ее природа и конечные цели, начавшиеся в тот период, когда исследователи начали осмысливать новый феномен, не только не прекратились, но и приобрели глубину и масштаб. Их острота рождается непримиримостью точек зрения на природу глобализации, высказываемых различными авторами, многие из которых утрачивают способность к взвешенным, объективным оценкам, когда начинают говорить о социальных последствиях глобализации, о том какие перемены происходят в системе общественных связей и отношений, как меняется социальный тип личности и тип культуры. Существует также большой разброс мнений и по таким вопросам: как глобализация соотносится с другими процессами в общественной жизни, каковы ее ближайшие и отдаленные перспективы, что она несет странам и народам.

Если попытаться систематизировать имеющиеся точки зрения на природу глобализации, то они могут быть сведены к следующим основным позициям, которые представлены в работах революционных глобалистов (гиперглобалистов), эволюционных глобалистов (трансформационалистов) и скептиков (по А. И. Уткину [88], Н. Н. Федотовой [90]).

Революционный глобализм (гиперглобализм), имеет своих последователей в основном в среде политиков и бизнесменов. Широко распространяется как успешный вариант общественного развития по западной модели и представляет глобализацию будущего как фундаментальную реконфигурацию всей системы человеческих действий. В основе этих идей лежит неолиберальная теория и практика, когда глобализация рассматривается как специфический вариант интернационализации хозяйственной, политической и культурной жизни человечества, ориентированный на форсированную экономическую интеграцию в глобальных масштабах с максимальным использованием научно-технических достижений и свободно-рыночных механизмов и игнорированием сложившихся национальных образований, многих социальных, культурно-цивилизационных и природно-экологических императивов. Свободная конкуренция и рынок должны будут автоматически обеспечить наиболее рациональное и эффективное распределение ресурсов и капиталов и привести к формированию глобального экономического, правового и политического пространства к становлению нового мирохозяйственного порядка.

К этой группе исследователей можно отнести главных идеологов глобализации К. Поппера [70], Ф. Фукуяму [92], Зб. Бжезинского [17], Дж. Сороса [75] и др. Так Ф. Фукуяма в работе «Конец истории и последний человек» [92] под «концом истории» имеет в виду окончание общественно-формационного развития. В либеральном капитализме, как он представлен в США, он видит венец человеческих устремлений в области общественного прогресса: лучше американской демократии, американского капитализма, американского образа жизни ничего на свете быть не может, и любыми средствами нужно способствовать его распространению на весь мир. Большие опасения в отношении американизации у Ф. Фукуямы вызывает конфуцианская Азия, но сопротивление конфуцианской Азии (и прежде всего – Китая) не могут переломить глобализации, идущей с Запада.

Зб. Бжезинский [17, 18] в своих трудах пропагандирует установление американского гегемонизма во всем мире и в Евразии особенно. Обоснование американского гегемонизма в мире Зб. Бжезинский объясняет стремительным экономическим ростом США в XX веке, который, в свою очередь, стал следствием благоприятных условий, в которых оказалась культура США. «Культурное превосходство является недооцененным аспектом американской глобальной мощи. Что бы ни думали некоторые о своих эстетических ценностях, американская массовая культура излучает магнитное притяжение, особенно для молодежи во всем мире. Ее привлекательность, вероятно, берет свое начало в жизнелюбивом качестве жизни, которое она проповедует, но ее притягательность во всем мире неоспорима. Американские телевизионные программы и фильмы занимают почти три четверти мирового рынка. Американская популярная музыка также занимает господствующее положение, и увлечениям американцев, привычкам в еде и даже одежде все больше подражают во всем мире. Язык интернета – английский, и подавляющая часть глобальной компьютерной «болтовни» – также из Америки и влияет на содержание глобальных разговоров. Наконец, Америка превратилась в Мекку для тех, кто стремится получить современное образование; приблизительно полмиллиона иностранных студентов стекаются в Соединенные Штаты, причем многие из самых способных так и не возвращаются домой. Выпускников американских университетов можно найти почти в каждом правительстве на каждом континенте» [18, c. 201].

Эволюционные глобалисты (трансформационалисты) считают современную форму глобализации исторически беспрецедентной, не сравнимой ни с каким иным порядком. Они говорят о постепенной адаптации государств и обществ к взаимозависимому нестабильному миру с его неизбежными социальными и политическими переменами. Считают, что глобализация – это мощная, трансформирующая мир сила, ответственная за эволюцию обществ, за изменение всего мирового порядка. Указывают на необходимость создания в традиционном обществе нового политического, экономического и социального пространства, к которому должны на макроуровне приспосабливаться государства, а на местном уровне – локальные общины. Сторонники этого подхода видят в глобализации долговременный противоречивый процесс, подверженный всевозможным изменениям и считают некорректным предсказание параметров грядущего мира. Они не предсказывают создания единого мирового сообщества и единого мирового государства. Глобализация ассоциируется у них с новой мировой стратификацией, когда некоторые страны постепенно, но прочно войдут в центр мирового развития, в то время как другие страны безнадежно маргинализируются. Суверенные государства сохранят власть над собственной территорией, но параллельно национальному суверенитету будет расширяться зона влияния международных организаций.

Эволюционисты считают, что традиционные концепции государственности изменяются медленно, но постоянно. Суверенность сегодня есть нечто меньшее, чем территориально обозначенный барьер, это скорее источник и ресурс отстаивания прав и привилегий в пределах общей политической системы.

К эволюционным глобалистам относят У. Бека [14, 15], Дж. Стиглица [78, 79], среди отечественных авторов – Н. М. Мамедова [53, 54], В. Толстых [82, 83, 84], X. А. Барлыбаева [12, 13], М. Г. Делягина [33, 34], М. С. Горбачева [30], В. Л. Иноземцева [40, 41] и др.

В. Л. Иноземцев, в частности, дает такое понимание глобализации: «Современная глобализация представляется мне процессом преобразования региональных социально-экономических систем, уже достигших высокой степени взаимозависимости в единую всемирную систему, развивающуюся на базе относительно унифицированных закономерностей… глобализация представляет собой превращение ряда обособленных мирохозяйств в мировую экономику» [40, c. 84].

М. Г. Делягин считает, что глобализация – это «процесс формирования единого общемирового финансово-информационного пространства на базе новых, преимущественно компьютерных технологий» [34, c. 12]. У. Андерсон – что глобализация представляет собой «поток конвертирующих сил, который создаст подлинно единый мир» [6, c. 62]. В. Г. Федотова пишет, что «термин глобализация в самом общем смысле означает происходящий в настоящее время процесс планетарного объединения всех сфер человеческой деятельности, охватывающий производство, технологию, торговлю, культуру, политические и государственные институты» [90, c. 47].

По определению Генерального секретаря ООН Пан Ги Муна, глобализация является общим термином, обозначающим все более сложный комплекс трансграничных взаимодействий между физическими лицами, предприятиями, институтами и рынками. Многообразные задачи, которые она ставит, государства не могут успешно решать только собственными силами, т. к. это самым непосредственным и очевидным образом свидетельствует о необходимости укрепления многостороннего сотрудничества [62, c. 6].

Н. М. Мамедов определяет глобализацию как «проявление экономической, технологической, политической, информационной интеграции современного мира и ее отображение в жизнедеятельности каждого человека» [54, c. 43].

X. А. Барлыбаев определяет глобализацию, как «многомерный, объективный процесс становления глобальной общности людей в масштабе всего человечества в единстве с природной сферой планеты Земля, замещения локальных, изолированных форм и норм жизнедеятельности людей общемировыми, формирование единообразия, взаимодействия и взаимообусловленности различных сторон жизни отдельных континентов, стран, народов и людей в рамках единого мира, в условиях распространения принципов свободы личности, а так же открытости и устранения барьеров на пути к установлению материальных, интеллектуальных, духовных, этических, эстетических и иных форм общения между людьми» [12, c. 83].

М. С. Горбачев говорит о глобализации, как об объективном явлении, обусловленным в первую очередь технологической революцией в сфере информационных технологий и телекоммуникаций, и при этом видит необходимость различать глобализацию и политику неолиберального глобализма, которая позволяет США и странам «семерки» направлять этот процесс в собственных интересах [30, c. 112].

По мнению А. И. Уткина лишь две характеристики глобализации не являются спорными: ее невозможно остановить, и она создает новые огромные пространства, обогащая человечество. Уткин подчеркивает, что глобализация – процесс, определяемый рыночными, а не государственными силами, то есть сбалансированностью бюджета, открытостью инвестициям и рыночным потокам, стабильностью валюты [88, c. 107].

Известный российский ученый В. М. Межуев понимает под глобализацией, «усиливающуюся взаимозависимость национальных государств и регионов, образующих мировое сообщество, их постепенную интеграцию в единую систему с общими для всех правилами и нормами экономического, политического и культурного поведения» [57, c. 103].

Дж. Стиглиц полагает, что сама глобализация несет в себе шансы на улучшение жизни всего человечества. «Сторонники глобализации утверждают, что глобализация неизбежна, и рекламируют ее блага; противники ярко обрисовывают в подробностях ее нежелательные последствия и требуют ее прекращения. Я же считаю, что у глобализации огромный потенциал улучшения жизни людей, в том числе и в развивающихся странах, и в некоторых аспектах это уже происходит – например, глобализация знаний привела к совершенствованию здравоохранения и продлению продолжительности жизни» [78, c. 95].

Дж. Томлисон указывает, что глобализация предполагает взаимосвязь и взаимозависимость всех регионов земного шара, что, однако, не является частью какого-то заранее намеченного плана [85, c. 152].

Э. Гидденс определяет глобализацию как «интенсификацию всемирных социальных течений, в результате чего отдаленные регионы оказываются связанными друг с другом в том смысле, что местные происшествия отражают события, происходящие за много миль от них, и наоборот» [29, c. 61].

По определению Э. А. Азроянца глобализация представляет собой характеристику одной из составляющих совокупного процесса реализации жизненного цикла социума в целом, процесса, который включает этапы зарождения, роста и развития [2, c. 104].