27. Латиноамериканська цивілізація

Латинська Америка, однак, має одну характерну особливість, яка відрізняє її від Заходу. Хоча Латинська [c.56] Америка і є нащадком європейської цивілізації, вона еволюціонувала зовсім іншим шляхом, ніж Європа і Північна Америка. Культура там кланова і авторитарна, що в Європі проявилося значно слабкіше, а в Північній Америці не проявилося зовсім. І Європа, і Північна Америка відчули на собі вплив Реформації і об'єднали в собі католицьку і протестантську культури. Латинська Америка історично була тільки католицької, хоча зараз ситуація може змінюватися. Латиноамериканська цивілізація асимілювала місцеві культури, які не існували в Європі і були повністю знищені в Північній Америці і значимість яких змінюється від Мексики, Центральної Америки, Перу і Болівії з одного боку до Аргентини і Чилі - з іншого. Політична еволюція та економічний розвиток Латинської Америки різко відрізняються від моделей, що превалюють в північноамериканських країнах. Самі жителі Латинської Америки відрізняються за суб'єктивною самоідентифікації. Деякі кажуть: "Так, ми - частина Заходу". Інші заявляють: "Ні, у нас своя унікальна культура", а великі письменники Латинської та Північної Америки ретельно описують свої культурні разлічія16. Латинську Америку можна розглядати або як субцивілізації всередині західної цивілізації, або як окрему цивілізацію, близько пов'язану із Заходом і не визначилася в думці, чи належить вона до Заходу чи ні. Для аналізу, який фокусує увагу на міжнародних політичних аспектах цивілізацій, включаючи взаємини між Латинською Америкою з одного боку і Північною Америкою і Європою - з іншого, остання точка зору більш прийнятна.

Таким чином, Захід включає в себе Європу, Північну Америку, а також країни, населені вихідцями з Європи, тобто Австралію і Нову Зеландію. Взаємини між двома основними складовими Заходу, однак, змінювалися з часом. Протягом тривалого [c.57] періоду своєї історії американці визначали себе як суспільство, протиставлене Європі. Америка була країною свободи, рівності можливостей, майбутнього; Європа уособлювала пригнічення, класовий конфлікт, ієрархію, відсталість. Заявлялося навіть, що Америка - окрема цивілізація. Це протиставлення Америки та Європи було значною мірою наслідком того, що принаймні до кінця дев'ятнадцятого сторіччя контакти Америки з не-західними цивілізаціями були обмежені. Однак як тільки Сполучені Штати вийшли на світову арену, у них з'явилося відчуття більш широкої ідентифікації з Европой17. Якщо Америка дев'ятнадцятого століття відчувала себе відмінною від Європи і протиставила їй, то Америка двадцятого сторіччя визначає себе як частину і, безсумнівно, як лідера більш широкої ідентифікації - Заходу, - яка включає в себе Європу.

Зараз термін "Захід" повсюдно використовується для позначення того, що раніше іменувалося західним християнством. Таким чином, Захід є єдиною цивілізацією, яка визначає себе за допомогою напрямки компаса, а не за назвою якогось народу, релігії або географічного регіону **. [C.58]

Така ідентифікація вириває цю цивілізацію з її історичного, географічного та культурного контексту. Історично західна цивілізація є європейською цивілізацією. У сучасну еру західна цивілізація стала євро-американської, або північноамериканської, цивілізацією. Європу, Америку і Північну Атлантику можна знайти на карті, а Захід - не можна. Назва "Захід" також дало привід для виникнення концепції "вестернізації" і сприяло оманливого об'єднанню понять "вестернізація" і "модернізація": легше уявити собі "вестернізацію" Японії, ніж її "евроамеріканізацію". Європейсько-американська цивілізація, однак, повсюдно називається західною цивілізацією, і цей термін, незважаючи на його серйозна невідповідність, буде використовуватися і в цій книзі.

Латинська Америка характеризується в роботі К.Л. Майданика «Латиноамериканська цивілізація в глобалізіруюемся світі» (2003) як регіональна молода прикордонна цивілізація, що формується на рубежах індіанської-метисна, африкано-мулатской і іберійсько-європейської рас. В результаті ще не склався цивілізаційний архетип. Переважає вплив мови, культури і звичаїв романських (латинських) народів - іспанців і португальців. Більшість латиноамериканців є нащадками емігрантів, що пішли на ризик і подолання небезпек, заради нового життя. Населення Латинської Америки зросла за період 1920 - 2000 рр.. з 88 до 500 млн. чоловік, з них у Бразилії проживає 165 млн. і в Мексиці - близько 100 млн. чоловік.

Я.Г. Шемякін в енциклопедичному виданні «Європа і Латинська Америка» (2001) виділяє в латиноамериканській цивілізації три типи людських контактів:

• протистояння, коли чужорідна людська реальність відторгається на всіх рівнях, але разом з тим між культурами існує зовнішній контакт;

• симбіоз, коли при зіткненні утворюється нерозривна системну єдність, однак нового культурного якості не виникає;

• синтез в зоні контакту різних культур.

Складна комбінація цих трьох універсалій створює цивілізаційну характеристику Латинської Америки, включаючи слабкість інституціоналізації та правового початку і прагнення її компенсувати на шляхах спонтанних харизматичних дій. До них відносяться перевороти, до місця або не до місця іменовані революціями, популістські ідеології та вождизм, тіньова економіка. Латиноамериканське християнство так само відчуває вплив цих трьох контактів.

Мераб Мамардашвілі казав: «У всіх іспано-американських країнах іспанці сіли на індіанців. І вийшов кентавр. Тому що вони зрослися - в собі, на цій пригніченою основі. У Північній Америці не було цього зрощення. У північноамериканців була тільки одна апріорна ідея, яку вони привезли з собою ». Американці несли з собою Велику хартію, але при цьому, «зробивши страшну несправедливість і жорстокість по відношенню до індіанців, мали справ з чистим (не порожнім, а чистим) простором, в якому самі створювали свою історію». **

Наприкінці двадцятого століття Латинська Америка вийшла з «світового глушини» і «століть самотності», ставши експортером ідей у ​​сфері політики і культури, але не змогла подолати статусу периферійного самосвідомості.

В економічному відношенні в Латинській Америці спостерігається відставання від західної модернізації, що негативно позначилося на індустріалізації континенту.

Більшість латиноамериканських країн відчувають глибокий криза, що загострилася в результаті нестабільності світового фінансового ринку, особливо зачепила економіку найбільшої регіональної держави Бразилії. За останні десятиліття економічні труднощі Латинської Америки породжені різким посиленням умов зовнішнього запозичення, збільшенням процентних ставок за кредитами і зниженням світових цін на основну експортну продукцію. Латинська Америка стала справжнім полігоном для міжнародних фінансових інститутів, де методом проб і помилок були апробовані різні підходи до антиінфляційної політики, що дали в деяких випадках позитивні результати. Виділяються три альтернативних стабілізаційних стратегії: неоліберальна, регулююча і «змішана».

Неоліберальна стратегія стабілізації, заснована на монетаристської макроекономічної теорії, робить упор на скорочення грошової маси, відсутність контролю за цінами та зарплатою, поєднання заходів бюджетної політики з регулюванням валютного курсу. Цей підхід лежить в основі програм стабілізації Міжнародного Валютного Фонду. На практиці економічна лібералізація неминуче веде до зростання цін і розростанню інфляції. У підсумку монетаристи пропонують вкрай жорсткі заходи, які призводять до тяжких соціально-економічних наслідків. Ця антикризова і антиінфляційна «стабілізація» сприяє не відродженню національної економіки, а дає можливість платити зовнішні борги за рахунок різкого скорочення внутрішнього споживання, не рахуючись з соціальними наслідками. Такі програми одержали широке поширення в Латинської Америки і Чорної Африки, де з 32 країн можна виділити тільки позитивний приклад Чилі. В цілому, економічна лібералізація при макроекономічної розбалансованості неминуче веде до різкої активізації інфляції і значно послаблює стабілізацію. Таким чином, монетаристкий підхід, застосований до країн з нерозвиненим ринком, зазнав повний провал.

В основі регулюючої стабілізації прихильниками структуралістіческіх школи підкреслюється роль інфляційної інерції, подолання якої можливе через вплив на зарплату і ціну. Ключовий елемент стабілізації, що виходить з реального стану недосконалого ринку країн, що розвиваються, полягає в необхідності використання економічних і адміністративних регуляторів, що дозволяють уникнути різкого і соціально небезпечного спаду виробництва. Спочатку програми дали сенсаційні результати, довівши інфляцію до нуля. Вони користувалися величезною популярністю у населення, але медовий місяць змінився ознаками наростання диспропорцій, контроль цін став стримувати виробництво товарів.

Змішана стратегія стабілізації була здійснена на основі прагматичного синтезу в Мексиці та Аргентині. Як свідчить численний досвід, спільною основою стабілізаційних проектів є наявність сильної і відносно незалежною від зовнішнього впливу виконавчої влади. У числі домоглися успіху країн є авторитарні і демократичні режими.

На думку К. Л. Майданика, перспективи латиноамериканської цивілізації глобалізується залежатимуть від геополітичних відносин з США. Тут можливі два сценарії. Перший сценарій обумовлений зростаючою роллю США в регіоні, здатної нав'язати Латинській Америці свої економічні інтереси і політичну волю. Однак, враховуючи катастрофічні наслідки неоліберальної політики, навряд чи вдасться в найближчому майбутньому розчинити латиноамериканців у плавильному котлі США. Навпаки, більш реалістичний інший сценарій, пов'язаний з латиноамериканізація Сполучених Штатів в результаті демографічних чинників.