26. 26. Проаналізуйте виникнення та розвиток символічного інтеракціонізму.

Символі́чний інтеракціоні́зм (англ. Symbolic interactionism) — теоретично-методологічний напрям у західній соціології та соціальній психології, що зосереджується на осмисленні та аналізі соціальних взаємодій, переважно в їх символічному значенні.

Символічний інтеракціонізм розвинувся в 20-х роках ХХ ст. у Чиказькій соціологічній школі. Засновником цього напрямку більшістю дослідників вважається Д. Г. Мід, хоча біля його витоків стояв також Ч. Х. Кулі, а саме поняття впровадив у 1937 р. один з учнів Д. Г. Міда Герберт Блумер, який в подальшому став провідним представником другого покоління цього напрямку.

Основні засади[ред. • ред. код]

Назва напрямку «символічний інтеракціонізм» сформувалась в зв'язку з вивченням ним символічних елементів взаємодії людей в суспільстві. Символічний інтеракціонізм ґрунтується на переконанні, що природа людини й упорядкованість суспільного життя є продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування. Соціальну взаємодію (інтеракцію від англ. interaction) при цьому розглядають як таку, що відбувається не безпосередньо (за схемою стимул-реакція), а опосередковується певними символічними засобами, яким кожен учасник взаємодії надає відповідного значення. Символічними посередниками взаємодії здебільшого є слова, але виконувати цю функцію можуть будь-які предмети або дії (наприклад, вираз обличчя, жест тощо). Сутність символічного інтеракціонізму — в аналізі символічних аспектів соціальних взаємодій.

Практично вся взаємодія між людськими індивідами, як стверджують символічні інтеракціоністи, є обміном символами. Взаємодіючи з іншими, люди безперервно добирають «ключі» до типу поведінки, відповідної певному середовищу, та до способу тлумачення намірів інших. Символічний інтеракціонізм спрямовує нашу увагу на деталі міжособистісної взаємодії, а також на те, як використовуються ці деталі, щоб наповнити змістом слова й поведінку інших. Складний і витончений процес символічного тлумачення формує взаємодію двох осіб.

Один з важливих принципів інтеракціонізму — принцип отримання спільності в розмові, передбачає, що людина створюється лише в процесі соціальної взаємодії, перш за все мовної, але не до і не після неї. Спільність, що виникає в ході такої взаємодії, або соціальність, складає суть людської природи, без і поза якою індивід — ніщо.

Суттєве значення для розвитку сучасної соціології має рольова концепція символічного інтеракціонізму. Поведінка людини, згідно з цією концепцією, обумовлена структурою особистості, її соціальною роллю і сприйняттям установок усуспільненого іншого. Багатомірну поведінку людини можна подати у вигляді певного набору соціально-типових, усталених шаблонів ролей, які людина відіграє в суспільстві. Згідно з символічним інтеракціонізмом, аналіз «ролей» людини дає міцні підвалини для судження не лише про її поведінку, але й про її особистість, оскільки її внутрішня імпульсивність і нормативна суперечність віддзеркалюється в будь-яких поведінкових акціях.

З часів Д. Г. Міда цей напрямок творчо розвинули багато інших авторів, а в Сполучених Штатах він став головним суперником функціоналістських поглядів.

Розвиток концепцій символічного інтеракціонізму[ред. • ред. код]

Перше покоління символічного інтеракціонізму[ред. • ред. код]

Виділяють декілька поколінь теоретиків та концепцій символічного інтеракціонізму. До першого відносяться засновники цього напрямку Ч. Х. Кулі та Д. Г. Мід.

Концепція Ч. Х. Кулі[ред. • ред. код]

Чарльз Хортон Кулі (1864–1929) — американський соціолог, засновник концепції «дзеркального Я» та теорії малих груп, вважається також одним із засновників символічного інтеракціонізму. Основною працею Ч. Х. Кулі є книга «Людська природа і соціальний порядок» (1902). Відкидаючи натуралізм попередників, Ч. Х. Кулі не відкидає світоглядні уявлення про єдність природної і соціальної еволюції. Він вважав, що особа та суспільство мають спільну ґенезу а, отже, уявлення про ізольоване та незалежне я — ілюзія.

Природу людини вчений розуміє як єдність певного набору «безформних імпульсів і здібностей», переданих за допомогою механізмів спадковості, і соціальної природи, яка виробляється у взаємодії в первинних групах. Ч. Х. Кулі вперше розмежував первинні групи (сім'я, дитячі групи, сусідство, місцеві громади) — основні суспільні осередки, в яких відбуваються соціалізація людини, формування особистості, і вторинні суспільні групи (класи, нації, партії). Первинні групи не є незалежними відвторинних, але є більш стійкими по відношенню до макросоціальних змін.

Саму ж концепцію «дзеркального Я» він запровадив до наукового обігу у 1912 р. Вона ґрунтується на уявленні про соціальну реальність як процес взаємодії міжіндивідами. Особистість, згідно з Ч. Х. Кулі, — сукупність психічних реакцій людини на думку про нього оточуючих людей. Особливо важливу роль такі реакції відіграють в ранньому розвитку дитини, коли саме через сприйняття інших людей формуються її ідеї й уявлення про саму себе, що виливаються потім у стабільну концепцію власноїособистості. Розуміння людиною себе самої — процес, а не фіксований стан, воно завжди розвивається в процесі взаємодії з іншими, думка яких про людину постійно змінюється. Людина не є пасивним приймачем, навпаки, вона активно маніпулює рішеннями інших, вибираючи, яких слід дотримуватися, а яких ні; оцінює ролі партнерів. Не вся одержувана від інших інформація впливає на людину, адже вона схильна приймати тільки ті ракурси, які підтверджують її власне уявлення про себе, і опиратися всім іншим.

«Дзеркальне Я» (англ. looking-glass self) — це суспільство, яке служить своєрідним дзеркалом. У такому дзеркалі ми можемо бачити реакції інших людей на нашу власнуповедінку. Наше уявлення про самих себе бере витоки саме в такій рефлексії.

Теорія «дзеркального Я» та концепція первинних груп були сприйняті соціальною психологією та мікросоціологією. Понятійний апарат, уявлення про роль комунікації в суспільному житті, які складали предметну область наукової діяльності Ч. Х. Кулі, вплинули на погляди Дж. Г. Міда та інших представників символічного інтеракціонізму.

Концепція Д. Г. Міда[ред. • ред. код]

Основні погляди американського соціолога, професора філософії Чиказького університету Джорджа Герберта Міда (1863–1931) викладені в книзі «Дух, самість і суспільство» (вийшла після смерті вченого у 1934 р.) Відправною точкою його концепції був пріоритет соціального над індивідуальним. Головний об'єкт наукових інтересів — вивчення соціальних дій — вчинків, які набувають певного сенсу лише в суспільстві, пов'язані з виконання соціальних ролей.

Як стверджує Д. Г. Мід, мова дозволяє нам стати самосвідомими істотами — усвідомити нашу власну індивідуальність, а ключову роль у цьому процесі відіграє символ — річ, котра підмінює собою щось інше (певний предмет). Як зазначає Д. Г. Мід, якщо ми створили таке поняття, ми можемо думати про предмет, навіть не маючи його в полі зору. Ми навчилися думати про об'єкт у символічний спосіб. Символічна думка звільняє нас від обмеження нашого життя тими речами, які ми бачимо, чуємо або відчуваємо фактично.

Щоб взаємодіяти, люди повинні інтерпретувати значення й наміри інших. Це здійснюється за допомогою процесу, який Д. Г. Мід визначив як «прийняття ролі». Процес прийняття ролі передбачає, що індивід через уявлення ставить себе на місце людини, з якою здійснюється спілкування. Через прийняття ролі індивіди розвивають«самість» (англ. «Self») — здатність людей уявляти себе в якості об'єктів своєї власної думки, що забезпечує перетворення зовнішнього соціального контролю насамоконтроль.

Д. Г. Мід розрізняє два аспекти формування самості:

1. Я (англ. I) — це те, що я думаю про інших і про себе, це мій внутрішній світ.

2. Мені (англ. Me) — це те, що, на мою думку, про мене думають інші, це моя зовнішня соціальна оболонка, як я її собі уявляю.

Індивід, вважає американський вчений, розвиває самосвідомість у момент, коли він бачить себе так, як його бачать інші. На відміну від нижчих тварин, люди живуть у надзвичайно символізованому світі. Це стосується й людського самоусвідомлення (тварини його не мають). Кожна людина — самосвідома істота, оскільки вона вчиться «дивитися на себе» збоку, бачити себе такою, якою бачать її інші. Коли дитина починає вживати слово «я» для позначення об'єкта (самого чи самої себе), який інші називають «ти», він (вона) демонструє початок самоусвідомлення. Самість не є вродженою, її походження є цілком соціальним.

Д. Г. Мід також розрізняє дві форми (рівня) соціальної дії:

• рівень узагальнення за допомогою жестів;

• рівень символічно опосередкованого спілкування.

Спілкування за допомогою жестів (першого рівня) характеризується тим, що воно є ніби скороченою, згорнутою схемою дії, за якою окремим жестом (рухом) можна відновити дію в цілому. Такі жести, які беруть на себе функцію координації поведінки, є прообразом мови.

Другий рівень характеризується тим, що породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким індивідом, дозволяє ставити себе на місце Іншого, дозволяє бачити себе очима іншої людини.

Американський соціолог приділив неабияку увагу жестам. Він вважав, що в основі соціальної дії лежить жест, тобто дія, яка розрахована на реакцію оточуючих у відповідь (схоже бачення висував і В. Вундт). Якщо ж реакція відбувається на підсвідомому рівні, автоматично, то жест є незначущим, таким, який може бути характерним і для тварин. Якщо ж реакція супроводжується мисленням, то жест набуває соціального значення. Дуже важливе значення має голосовий жест, так як його може сприймати не лише той, хто слухає, а й той, хто говорить, адже він чує і себе. Жести можуть відігравати роль символів, завдяки яким відбувається комунікація.

Символічно опосередкована взаємодія, тобто в першу чергу взаємодія за допомогою мови, характеризується тим, що:

• породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким індивідом;

• дозволяє ставити себе на місце Іншого,

• дозволяє бачити себе очима іншої людини

Виникнення символічно опосередкованої взаємодії Д. Г. Мід пояснює функціонально — необхідністю координувати поведінку людей, бо у них немає надійних інстинктів, і антропологічно — здатністю людини до утворення і використання символів.

Чиказька та Айовська школи

Прихильники символічного інтеракціонізму, які були послідовниками Д. Г. Міда, представляють дві соціологічні школи: Чиказьку та Айовську. Чиказька школазосереджується на дослідженні здійснення взаємодії та процесі інтерпретації, школа університету Айови намагається формалізувати дослідження і їх результати, розробляє вимірювальні процедури і шкали оцінок, припускаючи, що людське «я» є стабільним і відносно незмінним. Перша найбільш ортодоксально відображає мідівські соціально-психологічні традиції, а друга, в свою чергу, намагалась окремі мідівські концепції дещо модифікувати в дусі неопозитивізму.

Основні відмінності між цими школами проходять по методологічним питанням, перш за все по проблемам визначення понять та відношення до різних методів соціально-психологічного дослідження. Ці школи зовсім не взаємодіють між собою, хоча їх прибічники і відносять себе до одного напрямку соціології.

Друге покоління символічного інтеракціонізму. Концепція Г. Блумера

До другого покоління, яке почалося у 30-х роках ХХ ст. належав, зокрема, Герберт Блумер (1900–1987) — учень Д. Г. Міда, який був представником Чиказької школи. Згодом він викладав соціологію у Чиказькому університеті (1925–1952), потім — у Каліфорнійському (з 1952 р.), де також розвивав основи символічного інтеракціонізму.

Г. Блумер всіляко розробляв та пропагував наукові погляди Д. Г. Міда. В найбільш чіткій і короткій формі основні моменти теорії символічного інтеракціонізму викладені в його праці «Символічний інтеракціонізм: перспективи і метод» (1969). Згідно його вчення:

• люди діють швидше на основі значень, які вони надають предметам і подіям, ніж просто реагують на зовнішні стимули, такі як соціальні сили;

• значення є не стільки фіксованими, сформульованими заздалегідь, скільки створюються, розвиваються та змінюються в інтеракційних ситуаціях;

• значення є результатом інтерпретацій, які були здійснені в інтеракційних контекстах.

Символічна інтеракція визначається Г. Блумером як дія на основі значень, що отримуються в інтерпретаціях. Людина живе в світі значень, а не стимулів. Вона діє, а не реагує. По суті, зміна систем сталих (прийнятих) значень означає зміну світу, в якому ми знаходимося.

Блумер приділяв увагу колективній поведінці людей. Основу колективної поведінки складають спільні значення, очікування, які розділяються певною групою індивідів.

Третє та четверте покоління символічного інтеракціонізму

До третього та четвертого покоління відносяться Говард Бекер (англ. Howard S. Becker, 1899–1960), Ансельм Строс (англ. Anselm Strauss, (1916–1996) — представникиЧиказької школи, Менфорд Кун (англ. Manford H. Kuhn, 1911–1963), Томас МакПартленд (англ. Thomas S. McPartland) — представники Айовської школи, та представники соціодраматичного підходу П. Берк та Е. Ґофман.

"Драматургійна" соціологія

"Драматургійна" соціологія, розроблена Ервінгом Ґофманом (англ. Erving Goffman, 1922–1982) (спираючись на «психодраматичну модель» соціального світу Я. Морено), — ототожнює елементи сценічної дії і соціальної взаємодії. Цей підхід опирався на теорію взаємодії як гру і перебував під дією соціально-психологічних таструктурно-функціоналістичних теоретичних орієнтацій. В цій «версії» людина веде гру разом із іншими індивідами, а характер та процес їхньої взаємодії зумовлюється завдяки таким ототожненням, як: «сценарій», «аудиторія», «актор», «маска». Соціальний світ як драма має свій сценарій, в процесі гри актори виступають на сцені, де і відбуваються соціальні дії. Пітер Берк (Берк) (англ. Peter J. Burke) використовує термін «театр» майже у буквальному сенсі, тоді як Ґофман — як метасферу суспільства, зберігаючи її дух, але розвиваючи власний понятійний дух. Завдання «драматургійної» соціології в окремих випадках полягало у тому, щоб знайти шляхи, способи пристосування індивідів до «сценарних» умов соціальної системи.

История возникновение символического интеракционизма

Одно из основных социологических направлений, ставшее парадигмальным в последующем развитии науки - символический интеракционизм. Его главной особенностью является анализ социальных взаимодействий между людьми на основе того символического содержания, которое они вкладывают в свои конкретные действия. Поскольку основными символами, с помощью (а часто и на базе) которых осуществляется взаимодействие, выступают жесты, ритуалы и, конечно, в первую очередь язык, сторонники этой социологической парадигмы уделяют их исследованию особое внимание, объясняя, таким образом, многие социальные и межиндивидуальные, групповые и внутригрупповые процессы.

Каждый из символов имеет социальный смысл и социальное значение - это открытие было положено в основу характеризуемой нами парадигмы. Согласно ей изучение характера, форм и средств использования людьми тех или иных символов, а также социальных значений и смыслов, придаваемых им индивидами в ходе их взаимодействия, является одним из основных способов исследования социального поведения, деятельности личности, в целом получения определенной картины ими дели конкретного общества. Предшественниками символического интеракционизма считают тех ученых, которые уделили значительное внимание рассмотрению проблем социального взаимодействия, более того, характеризовали его как основную предметную составляющую социологической науки. К числу таких исследователей необходимо отнести, прежде всего, Ч. Кули, Г. Зиммеля, У. Томаса.

Символический интеракционизм в известной степени противостоит структурному функционализму. Если представители последнего шли от структуры социального процесса к поведению людей, то сторонники символического интеракционизма идут от действующей личности к социальной структуре. Таким образом, формируется субъективистский взгляд на эту структуру. Смысл его состоит в том, чтобы обнаружить, как люди в своей деятельности и общении производят, воспроизводят и изменяют социальные структуры. Это и характеризует одну из сторон гуманистической парадигмы современной социологической науки.

Другими сторонами названной парадигмы явились феноменологическая социология и этнометодология. В отличие от теоретической направленности структурного функционализма символический интеракционизм характеризуется преимущественно эмпирическим вектором. Его важная особенность состоит в изучении конкретных коммуникативных форм символического взаимодействия между людьми, средств связи между ними, в первую очередь языка. Благодаря новым возможностям развития и изучения информационных процессов (на основе научно-технических достижений, связанных с появлением нескольких поколений ЭВМ) границы символического интеракционизма значительно расширились (начиная с 1980-х гг.). Но суть его не изменилась. Главным по-прежнему остается признание того, что социальный мир является системой коммуникаций и межличностного взаимодействия на основе субъективно значимых символов и может рассматриваться именно в такой своей ипостаси.

Как направление социологической мысли, символический интеракционизм очень неоднороден. Учения Дж. Мида, Т. Блумера, Э. Гоффмана серьезно отличаются друг от друга по поднимаемым проблемам, их содержанию. Представители этого направления часто уходят от обсуждения вопросов функционирования общества, его структур, институтов и организаций, обращая главное внимание на личность, ее восприятие окружающего мира, других людей и их взаимодействия. В рамках символического интеракционизма рассматриваются значения символов, которые выступают как необходимые условия и средства социальных взаимодействий. Причем большое внимание уделяется основному символическому средству - языку. Социальный символ, выступающий знаковой структурой, является важнейшим и необходимым элементом выполнения социальной роли, без которой говорить о взаимодействии бессмысленно. За социальными символами скрывается соотнесение индивидом своих действий с социальными нормами и образцами поведения. Зная социальные символы как знаки взаимодействия, можно изучать его особенности.

Смелзер образно и содержательно передает смысл символического интеракционизма. Он пишет, что "люди не реагируют непосредственно на взаимодействия внешнего мира наподобие лягушки, которая автоматически выбрасывает язык, когда слышит жужжание мухи. Вместо этого люди придают определенные значения получаемым стимулам и реагируют в большей степени на эти значения, или символы, а не на сами стимулы. И в числе символов, на которые реагируют люди, могут быть слова, предметы, дистанция, на которой общаются люди, выражение их лиц и поступки, треугольные нашивки в виде слов "Остановись!" или "Как ты думаешь?" на модных джинсах и рубашках, легкий кивок головы, сигнализирующий другу, что пора уходить с вечера, - все это символы. Прошлый опыт человечества и взаимопонимание того, что означают определенные символы, в большинстве случаев облегчают общение людей. Сторонники теории символической интеракции наблюдают действия людей в обычной обстановке повседневной жизни. Они изучают значения, которые люди придают своим действиям, и то, почему люди это делают" [7, c.468].

Чикагское и Айовское направления. В структуре символического интеракционизма два направления (или две ветви) Чикагское и Айовское (по названию университетов, где работали их представители). В числе наиболее крупных авторов Чикагского направления - Дж. Мид, Г. Блумер, Т. Шибутани, Айовского - М. Кун, Т. Партленд. Очень тесно связаны с символическим интеракционизмом взгляды сторонников так называемого "драматургического подхода", в первую очередь его наиболее видного сторонника Э. Гоффмана. Рассматривая отличия Чикагского направления от Айовского, следует, прежде всего, отметить стремление представителей первого из них изучать социальные взаимодействия между людьми с точки зрения их процессуального, изменяющегося характера, тогда как для "айовцев" более типично исследование сложившихся и стабильных символических структур.

Социологи Чикагского направления анализировали процессы формулирования. И изменения социальных значений, в ходе непрерывно происходящего определения и переопределения ситуаций взаимодействия их участниками. Представители Айовского направления стремились к формализации исследований и их результатов, много работали над созданием измерительных процедур и шкал оценок.

Это было необходимо делать потому, что сторонники символического интеракционизма в целом, независимо от их принадлежности к тому или иному его направлению, проявляли большой интерес к эмпирическим исследованиям и методам изучения социальных взаимодействий, обращая особое внимание на так называемые мягкие, или качественные, методы. Они исходили из содержательной уникальности и неповторимости любого социального взаимодействия, что уже само по себе ставит задачу изучения с помощью качественных методов, которые позволяют эту неповторимость учитывать при исследовании и обработке полученных данных.

Эти методы важны при характеристике интерпретации индивидами поведения взаимодействующих с ними людей. При этом сторонники символического интеракционизма исходят из того, что познание самого взаимодействия можно осуществлять лишь с позиции действующей индивида. Это означает, что со стороны последнего должно иметь место стремление прочувствовать и понять состояние другого человека. Социологу же с помощью специальной исследовательской методики и техники (прежде всего социометрической) следует измерить и зафиксировать отношения между взаимодействующими индивидами.

Поэтому не случайно среди рекомендуемых и активно используемых символическими интеракционистами методов распространены такие, как интервью, включенное наблюдение, метод изучения биографий, документальный метод (в части исследования личных документов: писем, дневников, автобиографий и др.). Представители символического интеракционизма считают, что социолог должен занять важное место в исследовательском процессе, по существу, "стать его элементом", что позволило бы ему лучше понять позиции, взаимодействующих индивидов.

Особое значение в этом плане придавалось методу включенного наблюдения, который предполагает возможность более глубокого "эмпирического" проникновения во внутренний мир взаимодействующего индивида и изучения при этом смыслов и значений, придаваемых им тем или иным символам, характеризующим социальную интеракцию. Главное здесь заключается в том, чтобы через субъективные интерпретации взаимодействующих людей воспроизвести конкретный социальный мир, в первую очередь ту социальную среду, в которой живут исследуемые индивиды. Таким образом, характеризовавшаяся социологами социальная ситуация определялась прежде всего субъективными смыслами и значениями, которые принадлежали взаимодействующим индивидам и выявлялись исследователями на основании интерпретации этой ситуации самими людьми.