Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Організація діяльності.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
4 Мб
Скачать
☆
    1. Основні форми поділу праці в органах державної влади та місцевого самоврядування

В удосконаленні праці велика роль належить розробці раціональ- них форм поділу праці. Цей поділ має відповідати сучасним умовам ро- боти і, насамперед, технічному рівню озброєності праці, рівню орган- ізаційної культури та самого працівника. Форма поділу праці має сприяти зниженню трудових і матеріальних витрат, підвищенню її змістовності, усуненню монотонності, зменшенню стомлюваності та стимулюванню зростання продуктивності.

Суть поділу праці в галузі державного управління становить розчленування адміністративних, організаційних, облікових, контрольних і аналітичних процесів на окремі підпроцеси, виділення їх у самостійні види роботи (спеціалізацію), відокремлення виконавців визначених дільниць та видів робіт.

В органах державного управління та місцевого самоврядування поділ праці здійснюється переважно в трьох формах: функціональний поділ праці; професійний поділ праці; кваліфікаційний поділ праці [45; 58; 80].

Функціональний поділ праці представлений спеціалізацією праців- ників на виконанні ряду функцій.

Професійний поділ праці на державній службі і в місцевому само- врядуванні представлений різними професіями (спеціальностями).

При цьому виділяються спеціалізовані підрозділи (наприклад, кадрова служба), окремі посади з виразно професійним поділом праці (наприклад, економіст, бухгалтер, юрист).

Сукупність операцій дає змогу виділити організаційні місця, які ха- рактеризують виконавчі пости. Ці пости можуть бути трьох рівнів: високо-

кваліфіковані спеціалісти (головний бухгалтер, головний економіст, за- ступник начальника відділу), для спеціалістів середнього рівня (головний спеціаліст, керівник сектору, групи), для технічних виконавців (спеціалісти).

Кваліфікаційний поділ праці полягає у диференціації посад залежно від складності виконуваних функцій та кваліфікації працівників.

Від організаційної структури, складності, масштабів та обсягу робіт залежать форма поділу праці, профіль підрозділу, а також професійно- кваліфікаційний склад працюючих. Для того щоб забезпечити чітке вик- онання всіх функцій, треба правильно визначити кількісний склад перс- оналу.

Поділ праці також може бути виконаний за видами робот. Це ви- ражається у тому, що виконавці за характером роботи або змістом про- цесу праці об’єднуються у групи, а всередині кожної з груп – за кваліфі- кацією. Залежно від складності робіт, рівня знань та навичок працівників поділяють на відповідні кваліфікації, категорії. За цими ознаками елемен- ти діяльності державних службовців поділяють та закріплюють за окре- мими групами працівників, які формують групи (сектори, підгрупи) та посадові місця.

    1. Види кооперування праці. Делегування повноважень

Кооперування праці – це процес об’єднання, інтеграції діяльності працівників як у межах структурних підрозділів, так і в установі в цілому.

В органах державного управління та місцевого самоврядування ви- діляють три форми кооперування праці [45; 58; 80]:

горизонтальне кооперування праці; вертикальне кооперування праці; комбіноване кооперування праці.

Горизонтальне кооперування праці становить інтеграцію діяльності службовців одного посадового рівня як у межах структурного підрозділу, так і поза ним, а також співпрацю структурних підрозділів однакового ієрархічного рівня.

Вертикальне кооперування праці – це зворотна сторона кваліфіка- ційного поділу праці, тобто об’єднання зусиль посадових осіб різного ква-

ліфікаційного рівня для ефективного виконання функцій, закріплених за структурним підрозділом.

До нього належить інтеграція діяльності ієрархічно побудованих структур, а саме: груп, секторів, відділів, управлінь.

Комбіноване кооперування праці об’єднує та інтегрує в єдину сис- тему горизонтальне і вертикальне кооперування праці з метою забезпе- чення обґрунтованої пропорційності організаційної структури органу дер- жавного управління чи органу місцевого самоврядування.

Делегування – це процес безперервного розподілу обов’язків і прав [20; 47]. При цьому відповідальність керівної особи не делегується керівникам нижчого рівня та виконавцям. Підґрунтя цього процесу – ви- знання можливостей та здібностей підлеглого для виконання того чи ін- шого завдання.

Основними елементами процесу делегування є відповідальність та організаційні повноваження [49].

Відповідальність – це зобов’язання виконувати завдання та відпові- дати за їх задовільне вирішення.

Під поняттям зобов’язання розуміється те, що від індивіда очікують виконання конкретних робочих вимог, коли він займає певну посаду в ор- ганізації. Відповідальність означає, що працівник відповідає за результа- ти виконання завдання перед тим, хто передає йому повноваження.

Делегуванню підлягають тільки окремі функції. Керівник, який деле- гує підлеглим повноваження і поряд з ним несе персональну відповідаль- ність за виконання делегованих функцій. Делегування реалізується тіль- ки у разі прийняття підлеглим повноважень, і власне відповідальність не може бути делегованою.

У випадку, коли певна особа бере на себе відповідальність за задо- вільне виконання завдання, організація має надати їй потрібні ресурси і права. Керівництво здійснює це шляхом делегування повноважень разом із завданнями.

Повноваження – обмежене право використовувати ресурси органі- зації та спрямовувати зусилля деяких її співробітників на здійснення пев- них завдань.

Повноваження делегуються посаді, а не індивіду, який займає її. Межі повноважень звичайно визначаються політикою, процедурами, пра-

вилами та посадовими інструкціями, що викладаються у письмовому ви- гляді або передаються підлеглому усно. Особи, що виходять за ці межі, перевищують свої повноваження навіть тоді, коли це необхідно для вико- нання делегованих завдань.

Межі повноважень розширюються у напрямі вищих рівнів управлін- ня організації. Більша частина повноважень керівника визначається тра- диціями, стилем керівництва, культурними стереотипами та звичаями су- спільства тощо.

Слід відрізняти поняття «повноваження» та «влада». Повноважен- ня розглядаються як делегування – обмежене, притаманне певній посаді право використовувати ресурси організації. На відміну від цього, влада – це реальна здатність діяти або можливість впливати на ситуацію. Можна мати владу, не маючи повноважень. Тобто повноваження визначають, що саме особа, яка займає певну посаду, мас право робити; влада – що вона справді може зробити.

Повноваження завжди обмежені. У деяких випадках ці межі настіль- ки змінюють характер повноважень, що слід розглядати зв’язки між рів- нями повноважень, що виявляються у вигляді двох загальних типів. Роз- різняють лінійні й апаратні (штабні) повноваження, причому обидва типи можуть застосовуватися в різних формах.

У державному управлінні найбільш поширений тип повноважень –

це лінійні.

Лінійні повноваження – це повноваження, що передаються безпо- середньо від керівника підлеглому і далі іншим підлеглим. Такі повнова- ження надають керівникові узаконену владу для спрямування діяльності безпосередніх підлеглих на досягнення поставлених цілей. Керівник, який має лінійні повноваження, також має право приймати певні рішення та діяти в певних ситуаціях без узгодження з іншими керівниками в ме- жах, визначених організацією, законом або звичаями.

Делегування лінійних повноважень створює ієрархію рівнів управ- ління організації. Процес створення ієрархії називається скалярним про- цесом; у результаті створюється скалярний ланцюг, або ланцюг команд.

Ланцюг команд, створений шляхом делегування повноважень, є ха- рактерною ознакою всіх формальних організацій, окрім найменших. Ад- міністративний апарат виконує багато функцій у сучасних організаціях.

Сам апарат можна класифікувати за двома або трьома основними вида- ми, зважаючи на функції, що він виконує: консультативний, обслуговую- чий та особистий апарат, який іноді розглядають як варіант обслуговую- чого апарату.

Консультативний апарат. Якщо в лінійного керівництва виникає проблема, розв’язання якої потребує спеціальної кваліфікації, воно може запросити відповідних спеціалістів на тимчасовій або постійній основі і таким чином сформувати консультативний апарат. До обов’язків цих спе- ціалістів належить консультування лінійного керівництва в їх галузі знань.

Найчастіше консультативний апарат використовується в галузі пра- ва, найновішої або спеціальної технології, навчання та підвищення квалі- фікації, а також консультування під час роботи з кадрами.

Обслуговуючий апарат. У будь-якій з галузей, де використовується консультативний апарат, функції апарату можуть поширюватися на вико- нання певних послуг. Прикладом використання обслуговуючого апарату є: відділ кадрів, відділ зв’язків з громадськістю, фінансово-економічний та юридичний відділи. Ці функціональні підрозділи надають керівництву ін- формацію, необхідну для прийняття ефективних рішень.

Особистий апарат – це різновид обслуговуючого апарату, що фор- мується за умови, якщо керівник має секретаря або помічника. До складу обов’язків особистого апарату входить виконання того, що вимагає керів- ник.

Є широкий діапазон повноважень, делегованих апаратові кожного типу. Розрізняють такі основні види штабних повноважень:

рекомендаційні, сутність яких полягає в тому, що коли апаратні пов- новаження зводяться до рекомендаційних, передбачається, що лінійне керівництво звертатиметься за консультаціями до консультативного апа- рату за потреби його знань;

обов’язкові. Коли узгодження обов’язкові, лінійне керівництво має обговорити відповідні ситуації зі штабним апаратом перед тим, як вико- нати дію або надати пропозицію керівництву вищої ланки. Однак лінійні керівники не зобов’язані дотримуватися рекомендацій апарату;

паралельні. Вище керівництво може розширювати обсяг повнова- жень апарату, надаючи йому право відхиляти рішення лінійного керівни-

цтва. Мета цих повноважень полягає у визначенні системи контролю з метою зрівноваження влади та запобігання грубих помилок;

функціональні. Апарат, що володіє функціональними повноважен- нями, може як запропонувати, так і заборонити певні дії в межах своєї компетенції. Власне, лінійні повноваження керівника організації реалізу- ються через апарат, надаючи йому право діяти у певних питаннях. Отже, функціональні повноваження усувають відмінності між лінійними та шта- бними обов’язками для всіх практичних цілей;

лінійні повноваження усередині апарату. У великих організаціях та установах адміністративний апарат – це підрозділ з більш ніж одним рів- нем управління. Таким чином, штабний апарат має лінійну організацію та звичайний ланцюг команд усередині. Менеджери в апаратній ієрархії во- лодіють лінійними повноваженнями стосовно своїх підлеглих, незалежно від характеру повноважень апарату щодо організації в цілому.