16.2 Причини та умови рецидивної злочинності

Рецидивна злочинність обумовлюється загальними при­чинами й умовами, які породжують злочинність і сприяють їй, і специфічними причинами й умовами, пов'язаними з обставинами вчинення першого злочину, процесом виконан­ня покарання, умовами постпенітенціарного періоду, які впливають на вчинення саме повторних, злочинів.

Отже, причини та умови рецидивної злочинності – це комплекс взаємодіючих детермінант, пов'язаних з неспри­ятливим зовнішнім середовищем і особою злочинця, які обумовлюють продовження злочинної діяльності.

Специфічні причини та умови (детермінанти) рецидив­ної злочинності можна поділити на три групи:

• детермінанти, пов'язані з першою судимістю, пер­шим вчиненням злочину особою;

• детермінанти, обумовлені процесом відбуття пока­рання, особливо покарання у вигляді позбавлення волі;

• детермінанти, які впливають на постпенітенціарну адаптацію.

Детермінанти, пов'язані з першим засудженням, пер­шим вчиненням злочину, загальні і для первинних, і для повторних злочинів. Соціально-економічні і політичні обставини у країні, особливості сімейного виховання, вплив найближчого оточення, засобів масової інформації, генетичні передумови становлення особи (нахили, темперамент, інтелект, спадкові соматичні і психічні хвороби, аномалії, тощо), конкретні життєві ситуації, вбирають у себе різні криміногенні фактори, – все це формує особу з її системою настанов і особливостями характеру. Взаємозв'язок цих чинників виступає безпосеред­ню причиною будь-якого навмисного злочину, в тому числі й злочинів рецидивних. Як бачимо, детермінація повторного злочину відбувається на підставі взаємодії об'єктивних і суб'єктивних чинників. Часто ці чинники продовжують діяти після першого засудження. Мабуть, саме цим пояснюється те, що кожний десятий рецидивіст раніше був суджений до виправних робіт або умовно.

Разом з тим суттєве значення для рецидиву злочинів має факт продовження перебування особи у криміногенному середовищі або повернення її у нього після відбуття покарання чи умовно-дострокового звільнення. Поновлення старих зв'язків, криміногенне оточення, спілкування з особами з недалеким кримінальним минулим, кримінальна субкультура, встановлення нових, провокуючих на злочин контактів та інше сприяє формуванню злочинних угруповань і вчиненню ще більш тяжких злочинів.

Вплив на рецидив злочинів другої групи детермінант, пов'язані з негативними явищами у процесі відбуття покарання у вигляді позбавлення волі, відомий. Позбавлення волі характеризується моральними, психологічними та матеріальними збитками для засудженого, внаслідок чого знижується його соціальна цінність і підвищується відчуття відірваності особи від суспільства. Практично кожний другий засуджений має різні за походженням, але пов'язані з місцями позбавлення волі психічні відхилення. В колоніях знаходяться переважно працездатні молоді люди. Більше 47 % їх мають вік до 30 років. Після 5-7 років безперервного перебування у переповнених виправно-трудових ус­тановах настають незворотні зміни психіки. Понад 35 % тих, хто звільняється, потребують спеціального психологі­чного чи психіатричного втручання для відновлення пристосувальних механізмів, які послаблені чи зруйновані. При відсутності такої допомоги вони поповнюють ряди реци­дивістів. Жінки, засуджені на тривалий термін ув'язнення, в своїй більшості втрачають віру в себе, для них вирок озна­чає проведення у місцях позбавлення волі найбільш активно­го періоду життя. Не маючи надії на дострокове звільнення, ці особи поступово деградують як у соціально-моральному відношенні, так і стосовно дотримання вимог режиму відбут­тя покарання. У них поступово розпадаються сім'ї, втрача­ються соціальне важливі зв'язки, руйнується особистість.

Теоретично головне призначення режиму відбуття по­карання – це виховний вплив на засуджених, а примусова регламентація їх способу життя привчає засуджених до по­рядку, свідомого дотримання встановлених правил поведі­нки, дисциплінує їх, виховує потребу до праці, повагу до закону, правил співіснування, почуття колективізму та інші позитивні якості. Подібна характеристика режиму дозволяла припустити, що режим створює можливості для виявлення, формування та розвитку позитивного потенціалу особис­тості. Дійсність, однак, відкидає ці сподівання, хоча пози­тивні приклади були (колонія А.С. Макаренка, експеримен­ти у Швеції, деяких штатах США). Але через те, що все в місцях позбавлення волі спрямоване на жорстке регламенту­вання життя людини до дрібниць і тим самим убиває в неї потяг до творчості, у засуджених прокидається усвідомлений або стихійний протест проти задушливих умов. Треба врахо­вувати також існування неофіційних правил кримінальної субкультури, яка протистоїть режиму. Все це створює передумови для рецидиву злочинів у місцях позбавлення волі.

Крім того, у виправно-трудових установах мають місце втягнення засуджених у злочинний світ, нав'язування зло­дійських традицій і звичаїв, кримінальної ієрархії засудже­них, за порушення яких настає розплата, підбурювання або примушування до злочину. Часто там збираються кримінальні зграї, які на волі займаються бандитизмом, грабежами, розбоями, вимагательством, квартирними крадіжками та ін.

Таким чином, ізольованість людини від нормального сус­пільства призводить до криміногенних наслідків, зокрема, до рецидиву злочинів. Недарма склалася думка, що «тюрма – школа злочинності», «наші тюрми є головним джерелом епі­демії злочинності», «рецидив має переважно пенітенціарну природу», «чим раніше людина вчиняє злочин, за який її помішують у місця позбавлення волі, тим імовірніше, що вона знову вчинить злочин» тощо. Із загальної кількості осіб, які щороку засуджуються в Україні до позбавлення волі, більше половини раніше вже відбували покарання.

Третя група детермінант рецидивної злочинності має залежність від попередніх груп причин й умов і безпосеред­ньо випливає із складної для вирішення проблеми соціаль­ної адаптації звільнених з місць позбавлення волі, розв'я­зання питань їх працевлаштування, побуту, реабілітації, контролю, допомоги.

Головна мета соціальної адаптації – ресоціалізація осо­бистості. Під ресоціалізацією розуміється процес виправлен­ня засуджених, формування у них законослухняної поведін­ки, стимулювання особистості на вироблення таких життєвих установ, які відповідають соціальним нормам. Цей процес, ще при виконанні покарання має багато негативних рис і наслідків. Суттєві недоліки характеризують його і після звільнення засудженого з місць позбавлення волі. Практика свідчить про те, що десоціалізована особа майже не піддається ресоціалізації. Як показали дослідження минулих років, майже 60 % звільнених від покарання не змогли і не бажали адаптуватися до трудових колективів внаслідок того, що не подолали надто високих, на їх думку, вимог колективу щодо дисципліни праці, правил існування, професіоналізму, освіти, норм поводження, прірву відчуження членів колективу, конфліктів, які виникали у колективі через їх появу, тощо. Особливо гостро питання працевлаштування постало сьогодні, і проблеми, з ним пов'язані, ще більше поглибились.

Повторному вчиненню злочинів сприяють недоліки, пов'язані з системою контролю за поведінкою тих, хто відбув покарання, з боку органів внутрішніх справ, котрі здійснюють профілактичний і адміністративний нагляд. Не виключено, що велика завантаженість співробітників орга­нів внутрішніх справ, особливо дільничних інспекторів міліції, роботою з небезпечним контингентом, деяке зни­ження престижу правоохоронних органів у суспільстві, відсутність належної допомоги збоку місцевих органів влади та інші недоліки впливають на якість і результативність профілактичного і адміністративного контролю та нагляду і ведуть до повторної злочинності.

Має місце недостатня робота й інших суб'єктів попе­редження рецидивної злочинності, права та обов'язки яких щодо контролю засобами, звільненими від відбування покарання, вказані в статтях 117–119 Виправно-трудового кодексу України.

Перераховані групи детермінант, безумовно, створюють умови рецидивної злочинності, але вони не виключають суб'єктивного фактору –людину. Становлення рецидивістів на злочинний шлях залежить від них самих. Не слід робити з рецидивістів тільки жертв соціальних обставин або упущень у діяльності з попередження цієї злочинності з боку правоохоронних органів. Багато з них учиняють злочини повторно не випадково, не ситуативно (хоча буває й таке), а свідомо, звично, наполегливо.