2.2 Антропологічний і соціологічний напрям досліджень в історії кримінології

Засновником антропологічного (біологічного) напрямку (і першим ученим-кримінологом) вважають італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книжку «Злочинна людина». Він був лікарем-психіатром, професором медичного факультету університету в Павії (Італія). На великому емпіричному матеріалі (досліджено понад 26 тисяч злочинців) ним було сформовано так звану теорію природженого злочин­ця, який може бути розпізнаний за певними анатомічними і фізичними ознаками, що свідчать про дегенерацію і атавізм: аномалії черепа, асиметрія обличчя, знижена чутливість до болю, подовжені або недо­розвинені мочки вух тощо.

Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагу на інших факторах, що обумовлюють злочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого вважають те, що він започаткував системні дослі­дження особистості злочинця.

Наукові дослідження у цій сфері були продовжені і модифіковані учнями вченого – Енріко Феррі та Рафаель Гарофало. Е. Феррі, ставши універси­тетським професором у 25 років, є автором «Кримінальної соціології» і вважається засновником багатофакторного підходу. Він також звертав увагу на важливість соціальних заходів впливу на злочинність. Р. Гаро­фало у 1885 р. видав доволі об'ємну працю, що мала назву «Криміноло­гія», її підзаголовок розкривав сутність роботи: «Природа злочинності і теорія покарань». У своїх працях учений приділяв увагу психологічним і соціальним факторам, що обумовлюють злочини. Гарофало бачив при­чини злочинів, перш за все, не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті – «аномаліях моралі» конкретної особи.

Англієць Ч. Горінг визнавав, що злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступе­ні виявлення цих рис.

Серед дослідників, які роз’ясняли природу злочину біологічними особливостями людини, необхідно також назвати Зігмунда Фрейда (1856–1939), погляди якого належать до біологічного напрямку, але він вніс до теорії «природженого злочинця» щось нове. Якщо Ломброзо вважав, що деяка частина людей народжується злочинцями, то на думку Фрейда всі без виключення люди народжуються злочинцями, хоча більшість ними не стає. Його теорія спирається на те, що сутність психіки людини є результатом дії вроджених, архаїчних статевих та агресивних інстинктивних імпульсів, які керуються волею, над якою розташовани інстинкти. Коли контролюючий фактор не може подавити природний інстинкт, виникає конфлікт, який отримує форму злочину. В основі теорії Фрейда лягає образ людини як частини природи, а динаміка людської мислі пояснюється ірраціональними факторами.

На засадах фрейдизму виникла фрустраційна концепція, згідно якої злочинна поведінка пояснюється як агресивна реакція, яку викликає невдоволеність інстинктивних побажань. Але ця теорія не у повній мірі пояснює злочинну поведінку.

Засади соціологічного напрямку у кримінології позитивізму за­клали французькі вчені Г. Тард, Е. Дюркгейм, Ф. фон Ліст. Габріель Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними проце­сами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки. Е. Дюркгейм – один із засновників французької соціологічної школи – розробив теорію аномії (безнормативності), підтримував ту ідею, що злочинність є нор­мальним явищем у суспільстві, поки вона не переходить певний «поріг насиченості». Згідно з поглядами Е. Дюркгейма і його послідовників, суспільство нормально функціонує при «соціальній згуртованості», яка урегульована нормами права й моралі. Відсутність між людьми соці­альної згуртованості призводить до стану аномії і соціальної дезорга­нізації, яка породжує злочинність.

Створенням біосоціального (проміжного між вище названими) напрямку займався Франц Ліст. На його думку, злочин необхідно вивчати як окреме явище суспільного життя, він є одночасовою дією біологічних та соціальних факторів, не використовуючи поняття «злочинний тип». Але автор використовував термін «індивідуальне направлення» (рос. склонность), вкладаючи в нього біологічні особливості особистості.