Теорії міжнародного економічного розвитку

Назва теорії	Автор	Основний зміст
Теорії: порочного кола убогості (1949 – 1950): - нестабільної рівноваги; - кола нестачі капіталу; - кола відсталості; - кейнсіанське пояснення «порочного кола убогості»	Г. Зінгер, Р. Пребіш, Х. Лейбенстайн Р. Нурске; Б. Кналл	Зростання продуктивності сільського господарства (основної галузі країн “третього світу” відбувається меньшими темпами ніж зростання населення. Як наслідок навантаження на природні ресурси зростає, а середній рівень життя навіть погіршується. - нестача капіталів зумовлює низьку продуктивність праці звідси низький рівень доходів, низька купівельна спроможність та відсутність стимулів до інвестування; - нестача асигнувань зумовлює низький рівень освітньої та професійної підготовки, звідси нестача кваліфікованих кадрів, низька продуктивність праці, відсталість економіки; - низький рівень доходу зумовлює низький рівень споживання та заощаджень. Низький рівень споживання зумовлює неефективний попит, нерозвиненість ринків, інвестиційної діяльності, виробництва, прибутковості та доходів.
Теорія стадій росту (1956)	У. Ростоу	Обґрунтування переходу від традиційного суспільства до сучасного суспільства західного типу на основі змін характеру суспільної виробничої діяльності.
Теорія “великого поштовху”	П. Розенштерн-Родан, Р. Нурксе, Х. Лейбенстайн, А. Хіршман, Г. Зінгер	Розвиток розуміється як структурні зміни в основних галузях народного господарства. Критичний розмір інвестицій – 12-15 % від ВНП. Держава бере на себе функції мобілізації та розподілу інвестиційних ресурсів
Модель економічного росту з двома дефіцитами (60-70-і рр. ХХ ст.)	Х. Ченері, М. Бруно, А. Страут, П. Екстейн	Темпи економічного зростання визначаються в залежності від дефіциту внутрішніх (накопичення) та зовнішніх (торговельний дефіцит) ресурсів. Відмінна різниця між внутрішніми накопиченнями та інвестиціями може бути компенсована іноземними ресурсами. Ці ресурси призначаються на формування незалежної від іноземної допомоги економічної системи.
Моделі зі збитковою пропозицією праці (“дуалістичної економіки”)	У. Льюіс, Дж. Фей, Г. Раніс	Економіка РК складається з двох секторів: традиційний сільськогосподарський та сучасний промисловий. Більш висока продуктивність другого сектору стимулює перетікання ресурсів із першого, а в подальшому більш ефективне використання ресурсів першого сектору (його розвиток).
Культурологічний, інституціональний підхід	М. Вебер, В. Зомбарт, А. Тойнбі, К. Вітфогель, К. Поланьі, Т. Парсонс, Дж. Смелзер, Г. Мюрдаль	Проблеми економічного розвитку пов’язуються з впливом культурного фактора на характер господарчої діяльності людини, формовану соціально-економічну систему. Розвиток розглядається не лише як зростання темпів економічного росту, а як інвестиції у людський капітал, ліквідація бідності
Неоінституціональ-ний підхід	Е. де Сото	Відмова від активного втручання держави в економіку, насадження західних економічних моделей. Завдання держави – створити сприятливі інституційні умови для поступового ринкового розвитку.
Концепція єдиного індустріального суспільства	Р. Арон, А. Еллюаль	У процесі НТР формується єдине, підпорядковане універсальним економічним законам суспільство
Концепція постіндустріального суспільства	Дж. Гелбрайт, Д. Белл, А. Тоффлер	Формування нового, постіндустріального типу економіки зумовлю кардинальні зміни як характеру господарчих відносин, так і мотивації людської діяльності
Концепція “світсистемного аналізу”	І. Валлерстайн	Поділ сучасного світового економічного простору на країни “ядра”, “протопериферії” та “периферії”.
Соціокультурна теорія єдиної цивілізації	Ф. Фукуяма	Розпад соціалістичної системи зумовив настання “кінця історії”, формування єдиної світогосподарської системи західного зразка.
Теорія зіткнення цивілізацій	С. Хантінгтон	Реальний поділ сучасного світу визначається не різницею соціоекономічний, політичних систем, а цивілізаційними відмінностями, ці відмінності лише модифікуються в умовах сучасної економіки, та мають тенденцію до збереження

Теорія Великого поштовху стверджує неминучість зовнішньої економічної підтримки економічного росту в країнах, що розвиваються (РК), знаходить продовження й розвиток у Моделі росту з двома дефіцитами. Як дефіцитні виділяються дефіцит внутрішніх інвестиційних ресурсів і дефіцит зовнішньої торгівлі. Під розвитком розуміється подолання залежності від зовнішніх джерел фінансування та заміні імпортних товарів вітчизняними. У Теорії дуалістичної економіки акцент робиться не на зовнішні, а на внутрішні ресурси розвитку. Природним стимулом розвитку економіки у цій теорії визнається різна ефективність, а тому й привабливість традиційного та сучасного секторів економіки. Особливий акцент теорія робить на необхідності формуванні цінностей властивих індустріальному суспільству.

Культурологічний погляд на проблеми відсталості й розвитку забезпечив значний вплив на соціально-економічну думку країн, що розвиваються, книги Г. Мюрдаля “Азіатська драма” (1968). Причину провалу західних концепцій модернізації він бачить у спробах перенести реалії розвиненого суспільства на суспільство слаборозвинене. Акцент на технічній складовій, як вирішальному факторові подолання відсталості, ринку, як автоматичному регуляторові економіки, плануванні як засобі вирішення соціальних завдань лише збільшує технологічну залежність, дезинтеграцю економіки, розвиток бюрократії й корупції. Причину відсталості Г. Мюрдаль бачить у недовикористанні трудових ресурсів. У більшості азіатських країн зберігається презирливе відношення до фізичної праці. Система ціннісних ориентаций кардинальним образом відрізняється від прийнятої у розвитих країнах, тим більше від тієї, завдяки якій розвивався капіталістичний лад. Самодостатність залишається ключовою цінністю, що визначає мотивацію господарської поведінки переважної частини населення. Невідповідність ціннісної системи характерові мотивації праці в ринковій системі господарювання породжує її відторгнення, і в цьому є основна причина економічної відсталості.

«Виховайте в ірландського робочого смак до комфорту й задоволень, що звичка зробила істотно необхідними для англійського робітника, - стверджував ще Д. Рикардо, - і він буде тоді згоден присвятити праці ще якусь частину у свого часу, щоб мати можливість одержати їх». Шведський учений, як і його попередники, єдино можливим визнає шлях копіювання західного зразка, модель “доганяю чого” розвитку.

Французькі вчені Р. Арон та А. Еллюаль запропонували в шістдесятих роках ХХ ст. концепцію єдиного індустріального суспільства. Вони стверджують, що технічний прогрес модифікує не лише використання економічних законів, а й їх суть. Поступово відбувається подолання провідної ролі економічної власності, влада у суспільстві переходе до великих корпорацій, держава покликана сприяти подоланню значної диференціації доходів населення.

Дж. Гелбрайт зробив спробу доказати, що використання сучасної техніки веде до переродження капіталізму, подолання соціальних контрастів. Капіталістичну систему в сучасних умовах складають сектори “плануючої системи” (світ великих корпорацій) і “ринкової системи” (невеликі фірми, ремесла, сфера послуг). Перший сектор контролює ціни, витрати, технології, державу й суспільством у цілому, він набуває інтернаціональний характер. Другий сектор убирає в себе загальнолюдські економічні, культурні, духовні й соціальні цінності. Вчений пропонує ряд заходів, покликаних вивести державу з під впливу “плануючої системи”, поставити її на службу немонополізованого сектора, забезпечити конкурентноздатність “ринкової системи”.

Економічні особливості суспільства, що формується після завершення індустріалізації аналізуються Д. Беллом й А. Тоффлером. . Д. Белл виділяє п’ять ознак постіндустріального суспільства:

перехід економіки від виробництва товарів до виробництва послуг;

домінування серед зайнятих професійних спеціалістів та техніків;

провідна роль теоретичного знання;

орієнтація техніко-економічного середовища на контроль над технологією;

прийняття найважливіших рішень новою “Інтелектуальною елітою”.

Наступ “третьої хвилі” за Е. Тоффлером пов’язується з формуванням нової особистості, орієнтованої на духовні цінності та творчість. Замість культу грошей, відносин домінування – підкорення відбувається перехід до відносин взаємопідтримки, взаєморозуміння, замість жорсткої дисципліни праці – добровільна праця у невеликих організаціях, дома, за індивідуальними графіками, замість бездумної експлуатації природи – орієнтація на співіснування у ній, на відтворювані джерела енергії, замість зростання заради зростання – обмежене, збалансоване зростання.

Розпад СРСР, завершення “холодної війни” знаменували закінчення політичного розмежування світу на три блоки – комуністичний, західний і країн, що не приєдналися. Чи достатньо було припинення існування соціалістичної системи для забезпечення економічної єдності світу, стійкого розвитку? Як впливають на процеси економічної інтеграції нерівномірність розвитку, цивілізаційні особливості окремих країн?

Концепція «світсистемного аналізу» І. Валлерстайна акцентує увагу на неврівноваженості економічного розвитку країн і як результат - нерівноправних відносинах між ними. Учений виділяє країни “ядра” світсистеми, країни протопериферии, країни периферії. Учений виділяє серцевину (центр), периферію й напівпериферію світової капіталістичної системи. Випередження в економічному розвитку, наявність, укорінення соціальних груп, зацікавлених у формуванні сильного державного механізму підтримки національних інтересів на міжнародній арені дозволяє країнам, що належать до ядра світсистеми нав'язувати державам периферії нееквівалентні обмінні відносини. Нерівноправний характер економічних відносин одержує розвиток і закріплення через зовнішню підтримку елітних груп в інституціональних системах цих країн. Як наслідок, закріплюється відставання, економічна залежність країни від держав, що входять у ядро світсистеми.

Соціокультурна теорія єдиної цивілізації ґрунтується на ліберальній ідеї про поступовий рух усіх країн світу до єдиного політичного, соціального та економічного устрою – ліберальної демократії. Зразком є західні країни. Досягнення цієї мети іншими країнами, на думку американського ученого Ф. Фукуями приведе до перетворення усього світу в єдине суспільство, “закінченню історії”. Підгрунттям для таких тверджень є інтернаціоналізація економіки, що переростає в глобалізацію через транснаціоналізацію та інтеграцію. Риси сучасного постіндустріального суспільства поширюються на всі країни світу. Модернізація на думку авторів цієї теорії ідентична вестернізації, сучасні реалії у значній мірі спростовують це твердження.

Майбутній світ, за С. Хантінгтоном – це не єдина цивілізація, а їх сукупність і відмінності між ними зберігаються. Вчений виділяє вісім основних сучасних цивілізацій: західну, ісламську, індуїстську, китайську, японську, православну, африканську й латиноамериканську. У світовій економіці зменшується роль Заходу, зростає значення азіатської цивілізації, посилюються внутрішні цивілізаційні зв'язки. Як наслідок, майбутній світ, за С. Хантінгтоном – це не єдина цивілізація, а їхній набір і відмінності між ними зберігаються. Теорія зіткнення цивілізацій стверджує посилення економічної багатополярності світу. Позитивним наслідком цього процесу може бути більш урівноважений розподіл економічної могутності. Країни, що очолюють цивілізаційні об'єднання перетворюються у провідні політичні й економічні держави. Міцність і стабільність економічних зв'язків між окремими країнами й усередині інтеграційних об'єднань залежить від їхньої цивілізаційної єдності або близькості.

Сучасний перуанський вчений Едуардо де Сото акцентує увагу на необхідності критичного підходу до запозичуваних інститутів господарювання. Саме сліпе копіювання західних інститутів забезпечення функціонування економіки стало, за твердженням вченого, причиною розповсюджнння в Латинській Америці неформальних форм ведення бізнесу.

Характерною рисою, що поєднує майже всі зазначені теорії, є беззастережне визнання західної системи господарювання у якості єдино прийнятного зразка для наслідування. Завдання розвитку зводиться до запозичення економічних інститутів, наслідування, «догоняння» більш розвинутих економік. «Доганяючий» тип розвитку має на увазі прискорену вестернізацію традиційного суспільства на основі запозичення інститутів ринкової системи господарювання з тим або іншим ступенем інтеграції елементів національної господарської культури.

“Доганяючий” тип розвитку передбачає безумовний пріоритет Західної моделі економічних відносин, ідеологічних постулатів, цілей розвитку, має на увазі ключове значення зовнішнього впливу на характер і напрямки розвитку економічної системи. “Випереджаючий” розвиток, навпаки, орієнтує на особливості національної культури господарювання, допускає корекцію цілей, виходячи з цієї специфіки, спирається на внутрішні фактори розвитку, його природні джерела – те, про що й говорив Й. Шумпетер. Воно вимагає комплексного вивчення системи. “Доганяючий” розвиток передбачає революційну зміну національної господарської культури відповідно до вимог ринкової моделі господарювання. “Випереджаючий” розвиток, навпаки, передбачає вбудовування ринкових інститутів, що формуються у сформовані в процесі еволюційного розвитку національні інститути господарювання з наступним їх еволюційним самовдосконаленням. Якщо “доганяючий” тип розвитку орієнтується на модель економіки, що привноситься ззовні, то “випереджаючий” передбачає формування моделі ринкової економіки, що спирається на національну культуру господарювання. В основі “випереджаючого” розвитку лежить формування сучасної інформаційної економіки, ключовим ресурсом якої є знання, творчі здібності особистості.

Слід розрізняти поняття економічного росту й економічного розвитку. У першому випадку мова йде про механічне нарощування виробничих ресурсів суспільства. Відповідно зростає кількість використовуваних поновлюваних і непоновлюваних економічних ресурсів, навантаження на природне середовище. Економічний розвиток має на увазі більш інтенсивне використання, за рахунок нових, більш продуктивних технологій, уже задіяних ресурсів, одержання кращого результату при умовах зменшення витрат. Саме на таких засадах базується концепція стійкого розвитку. Його кінцевою метою є поліпшення добробуту всього населення країни. Це передбачає, за твердженням М. Тодаро, по-перше, ріст якості життя людей; по-друге, створення умов для росту їхньої самоповаги завдяки формуванню соціальної, політичної, економічної та інституціональної системи, орієнтованої на повагу людського достоїнства; по-третє, зміцнення інститутів свободи шляхом розширення можливостей населення в споживанні економічних благ.