Компенсаційні залишки

Одним із головних принципів зберігання коштів на рахунках є формування компенсаційних залишків (compensating balance). Він являє собою встановлену банком суму коштів на рахунку (у вигляді депозиту), необхідну для оплати банківських послуг. Сума компенсаційного залишку встановлюється різними методами: 1) у процентах від суми непогашеної банківської позички; 2) у процентах від суми наданих кредитів у майбутньому; 3) через установлення певної мінімальної суми. Корпорації віддають перевагу звичайно першому методу, тому що суми непогашеної заборгованості постійно змінюються. Розмір компенсаційних залишків високий. Так, наприклад, у США для непогашених позичок він установлений у розмірі 20 %, для майбутніх позик — 10 %¹. Слід зазначити, що корпорації за згодою з обслуговуючим її комерційним банком мають право вибору: виплачувати банку комісійні за всі послуги чи формувати на рахунку компенсаційний залишок. У Канаді, наприклад, компенсаційний залишок використовується рідко.

Компенсаційний залишок в абсолютній сумі встановлюється звичайно в періоди “дорогих грошей”. Для корпорацій компенсаційний залишок є “мертвим капіталом”, тобто він не приносить процентів.

Вкладення в цінні папери

Для фінансового менеджера існує неписана традиція: якщо на рахунках і в касі осідають кошти понад поточні потреби, вони повинні бути конвертовані в цінні папери, що приносять проценти (докладніше про взаємозв’язок двох статей короткострокових активів (кошти й інвестиції в цінні папери) див. 7.3).

Корпорації інвестують 1—2 % своїх активів у цінні папери і формують портфель цінних паперів. Його особливість полягає в тому, що він складається майже цілком із високоліквідних короткострокових цінних паперів. Метою інвестування є зниження статті “грошові кошти” і придбання ліквідних активів.

Інвестування у фінансові активи приносить певний прибуток у вигляді процента і слугує свого роду гарантією швидкого перетворення в гроші у разі потреби. У корпорацій, чия діяльність пов’язана із сезонними або циклічними роботами, накопичується у певні періоди надлишок коштів, і спостерігається їх нестача в інший період. Тому корпорації вкладають вільні кошти в ліквідні цінні папери.

Основне завдання полягає у виборі цінних паперів. На грошовому ринку корпорація одержує казначейські векселі, як безризиковані цінні папери, депозитні сертифікати, комерційні папери, банківські акцепти, євродоларові депозити, інші цінні папери грошового ринку з вищим ризиком і прибутком. Вкладення коштів у цінні папери передбачає не тільки ефективний вибір цінних паперів, а й постійний контроль за термінами погашення й одержання процентів.

10.3. Моделі управління коштами Модель управління коштами Баумола

На практиці виникає проблема визначення оптимальної суми коштів. З цією метою використовуються моделі управління коштами. Ознайомиємося з моделлю американського економіста Баумола (Baumol). Як і будь-яка економічна модель, модель Баумола передбачає ряд спрощень. Корпорація функціонує в стабільному фінансовому середовищі, її грошові потоки стабільні і цілком передбачені.

Розглянемо приклад. Припустимо, корпорація виплачує щотижня за своїми рахунками 100 000 ф. ст., приплив коштів становить 80 000 ф. ст. Таким чином, щотижня потрібна додаткова сума в 20 000 ф. ст. Одержувані кошти (80 000 ф. ст.) корпорація витратить за 4 тижні для покриття від’ємного сальдо, до кінця четвертого тижня залишок коштів зводиться до нуля. Отже, корпорація повинна відновлювати початковий залишок у 80 000 ф. ст. через продаж цінних паперів зі свого портфеля або одержання позички в комерційному банку. Проте ці операції пов’язані з певними витратами, припустимо, вони становлять 500 ф. ст.

Рис. 7.2. Сальдо коштів відповідно до моделі Баумола¹

Середній залишок коштів становить 40 000 ф. ст. (Q/r). Завдання, поставлене перед менеджером корпорації, полягає в тому, щоб визначити найбільш прийнятну суму коштів. Її підвищення до 120 000 ф. ст. і середнього сальдо до 60 000 ф. ст. означало б підвищення витрат невикористаних можливостей, наприклад, прибуток, що можна було б одержати з легко реалізованих цінних паперів. З іншого боку, менеджер повинен враховувати операційні витрати.

За моделлю Баумола виділяються такі чинники для визначення оптимального залишку коштів:

Q — максимальний залишок;

Q/r — середній залишок;

С — операційні витрати, пов’язані з продажем цінних паперів із портфеля корпорації або з одержанням банківської позички;

А — загальна сума нових надходжень коштів, яка необхідна на певний період, звичайно на один рік;

K — вартість невикористаних можливостей (opportunity cost — “ціна шансу”), тобто можливості одержання більш високого процентного доходу.

Таким чином, виводиться перша формула:

.

З її виводиться формула, за якою визначається оптимальний грошовий залишок Q*:

.

За умови, що K = 7 %, річні потреби в коштах А = 1 040 000 ф. ст. (20 000 · 52 тижні), то в нашому прикладі оптимальний залишок (сальдо) коштів становитиме:

Отже, буде потрібно 121 890 ф. ст. для поповнення грошового сальдо. Протягом року буде потрібно поповнення грошового сальдо 9 разів (А / Q* = 1 040 000 / 121 890 = 8,53).

Рис. 7.3. Графічне зображення моделі Баумола

Як зазначає англійський економіст Г. Арнольд, недолік моделі полягає в його несумісності з використанням овердрафту.