Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Energy of progress.DOC
Скачиваний:
5
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
3 Мб
Скачать
☆

Що є субстанція вартості?

Наприкінці життя настало протвереження. Маркс зрозумів: у світі існує якась сила, що постачає суспільству енерґію. Ні, не Сонце — тоді про фотосинтез не мали жодного уявлення. Сонце здавалося всього лише тепловим центром, все інше робить сама Земля. Це дуже яскраво зображено у творі Ґер­цена «Минуле і думи», де він оспівує хіміка, схожого на Молешотта. І це видавалося тоді возвеличенням земної люди­ни. Чи станемо ми сумніватися у тому, що у Ґерцена були найкращі наміри? Адже він усім своїм життям довів, що стоїть на боці проґресу.

...Скрижалі, заповітні скрижалі!..

Скриню відкрито. І ось ми, геть приголомшені, читаємо наступні рядки:

«Основою абсолютної додаткової вартості — тобто реаль­ною умовою її існування — є природна родючість землі (під­креслено Марксом), природи, тоді як відносна додаткова вар­тість заснована на розвиткові суспільних продуктивних сил».

О, великий Мойсей! Що ж ти з нами зробив? П’ять десяти­літь ми несли твою скриню. Куди ж ти нас привів?..

Щоправда, у нас негайно з’являється запитання: коли це написано — у кінці життя чи раніше? Відомо, що четвертий том («Теорії додаткової вартості») по суті повинен бути пер­шим, — він з’явився тоді, коли Маркс досліджував світову політекономію. Проте відома також авторська воля Маркса: зробити його не першим, а четвертим — тобто заключним, що підбиває підсумок усього життя. Читач зобов’язаний вихо­дити з авторської волі, бо воля автора ніколи не буває випад­ковою. Що це не випадковість, а глибока переоцінка власної теорії, можна судити також із ставлення К. Маркса до теорії українського філософа С. Подолинського, про якого ми розка­жемо пізніше.

Нам сьогодні важко встановити, коли з’явилися ті чи інші рядки у четвертому томі, — мабуть, Маркс повертався до нього все своє життя. Але якщо автор каже: ці рядки — саме ці рядки! — повинні бути останніми, то у нас немає вибору: ми зобов’язані справді вважати їх останніми.

Те, що ми зараз процитували, і є останні рядки «Капіталу».

Підсумок.

Чи це не відречення від колишніх висновків? Тут зовсім по-новому визначається субстанція додаткової вартості, її справжнє джерело міститься не у м’язах людини, а у гумус­ному шарі планети. Людська праця відтепер стає її провід­ником. Тільки провідником, але не джерелом. Це, власне, і є повернення до Франсуа Кене, якого Маркс оголошує істин­ним батьком політичної економії.

Повторюємо: експлуатація існує. Але експлуатується не лише людина, а насамперед Природа. З різним ступенем справедливості це лишається і до наших днів.

А може, ми процитували якісь випадкові рядки? Можливо, вони належать не Марксу, а фізіократові Джонсу, теорію якого розглядає Маркс на останній сторінці четвертого тому? Так видається тільки на перший погляд.

Уважно перечитуючи четвертий том — всі три його части­ни, — ми помітимо, як крок за кроком повертається Маркс до теорії фізіократів, яку заснував Ф. Кене. Повертається не до духу їхнього вчення — він чужий Марксові, — а до фізичної суті: землю не можна розглядати в одному ряду з іншими засобами виробництва. У неї особлива роль: земля є первин­ним джерелом додаткової вартості.

Далі, розглядаючи теорію фізіократів і критику цієї теорії нашими соціологами, ми покажемо, як змінюються погляди Маркса. Втім, якби цього не сталося, ми б погодилися з О. Солженіциним: Маркса можна віддати кому завгодно, знайшлися б тільки бажаючі його наслідувати.

Тепер Маркс уже не напише, що додаткова вартість «не породжується землею як такою». Тепер він погоджується, що фізіократичний «дар природи» існує реально, однак це «такий подарунок, який земля робить тому, хто її обробляє»17.

Слідом за цим він визнає «продуктивні сили природи», яких раніше не помічав. Так, з’являється у його мові і така об’ємна дефініція.

Його пристрасть, як і раніше, присвячена звільненню праці. Він був Мойсеєм, який веде людство на землю обітовану, і залишається ним. У всякому разі не зрікається цієї місії. Цим він рішуче відрізняється від фізіократів, що не ставили перед собою подібних завдань. Тому Маркс, як і раніше, акцентує увагу на експлуатації праці. Пафос той самий — пафос гу­манний, благородний, — однак немає вже відриву від землі, піднесення до абсолюту якоїсь «суспільної субстанції».

У світі немає і не може бути кількох субстанцій. Якщо вони з’являються в якихось формулах, то знищується саме поняття субстанції як першооснови всього існуючого. Понят­тя це можна вживати тільки тоді, коли ми справді бачимо основу, що об’єднує в собі і собою всі розрізнені речі та явища. І тому вона є суб’єкт.

Що ж таке «суспільна субстанція»? Чи є вона суб’єктом? За Марксом, це праця, робота — тобто процес. Але процес ніколи не був і не може бути суб’єктом. Адже це те ж саме, що оголосити субстанцією рух. Такі спроби були. І Ленін справедливо запитував: а що рухається у цьому русі?..

Праця, енерґія, робота — це не сама субстанція, а її творчий прояв у речовинному світі.

Тоді, можливо, суб’єктом є людське суспільство чи, як тепер прийнято казати, «суспільна людина»? З гносеологічної точки зору це правильно, з онтологічної — ні. Людина пізнає природу, роблячи її об’єк­том свого пізнання. Але з таким самим успіхом можна зробити об’єк­том пізнання і самого Господа Бога. Адже ми не боїмося дивитися в очі матері чи батькові, намагаючись угадати їхні думки. У цьому випадку вони стають для нас об’єктом пізнання.

Коли ж ми називаємо своє ім’я і по батькові, то цим підк­реслюємо, звідки ведемо свій рід. І тоді батько перетворю­ється у суб’єкта, що нас породив. Мудро, дуже мудро живе наш народ: людей, гідних поваги, він називає на ім’я і по батькові. Це зв’язує суб’єкта, який пізнає, з суб’єктом, який творить.

Так зобов’язана жити і «суспільна людина», бо у неї є власне по батькові — Ярилович. Ярило — найдобріший з богів: це бог Сонця, весни, любові, родючості.

Само по собі зрозуміло, що цим ми хочемо сказати: гносе­ологія без онтології — наука тих, які не пам’ятають свого походження.

Але повернемося до поняття «суспільна субстанція» або «субстанція вартості», що за Марксом одне й те саме. Це не людство, а тільки його праця. Справді, гарні були б ми, марк­систи, проголосивши земне людство «субстанцією вартості»!

Та це фактично сталося, але не у Маркса, а у Сталіна. Спочатку в триклятому 1933 році, коли Сталін вигріб весь хліб — до останньої зернини! — з українських комор, щоб продати його за кордоном й отримати промислове обладнан­ня. Таким чином він прирік мільйони українців на голодну смерть.

Статистика приховує, але в народі кажуть, що тоді заги­нуло від голоду не менше 7 мільйонів. Ціла європейська держава! Та й не маленька. Чи можна таке простити.

Цей людоїдський успіх окрилив Сталіна, і він повірив, що людина як субстанція вартості цілком може впоратися з побу­довою соціалізму. Ось звідки з’явився архіпелаг ГУЛАҐ. А це ще десятки мільйонів замучених співвітчизників. Завважте: не полонених, яких римляни перетворювали у рабів, а саме співвітчизників.

Тому треба твердо засвоїти: якщо субстанція не є суб’єктом у точному значенні цього слова, тоді вона взагалі ніяка не субстанція. Вона у такому разі перетворюється на схо­ластичний термін, порожній звук, що нічого не виражає. Але порожнеча формулювань — це оселя сатани.

Звичайно, нам неприємно це констатувати, проте факт залишається фактом: відірвавши вартість від землі, від природи, Маркс втратив її істинну субстанцію. Тут він справ­ді робить майже ту саму помилку, що була притаманна мер­кантилістам, які виводили зростання багатств з грошового обігу.

Зовні це наче не так: джерелом додаткової вартості у Марк­са є виробництво. Але наведемо такий приклад. Араби не продали нафти Західній Європі — і виробництво негайно почало скорочуватися. В Англії було навіть запроваджено триденний робочий тиждень.

Як же могло статися, що арабські шейхи, яких могутній промисловий світ досі майже не помічав, труснули потужно всі цивілізовані країни? Західна Європа, Японія і навіть Америка ледве не впали навколішки перед цими мусуль­манськими володарями.

Знижується виробництво й тоді, коли на землю приходять неврожаї.

Таким чином, виробництво живиться не тільки нашою пра­цею — наша праця всього лише спрямовує ті енерґетичні потоки, які виробляються самою природою.

Що ж до практичних наслідків, то помилки Маркса виявилися згубнішими, ніж ті, що були властиві меркантиліс­там. Дійсно, пафос їхніх помилкових теорій був спрямований на розвиток торгівлі. Інакше використати ці помилки не можна. Якщо гроші виробляють гроші (це, як вони вважають, і є багатство), то треба торгувати, торгувати. І Ленін — зовсім не меркантиліст — після революції також вимагав: «Торгувати, торгувати! По-європейському, а не по-азіатському».

Але азіатів тяжко навчити торгувати: в Азії не продається, а «дається» або відбирається. Термінологія приходить із За­ходу (експропріація, конфіскація), а звичаї залишаються.

І хоча пафос Маркса був спрямований на визволення праці, демонічний азіат вловив об’єктивний зміст його теорії: якщо людина незалежна від природи, то вона залежить тільки від мене. Отже, така теорія мені підходить. Почнемо буду­вати...

Фізіократи в основу виробництва додаткової вартості ставили землю, маючи на увазі гумусний шар планети. Тоді ще не усвідомлювали, що родючість зумовлена діяльністю Сонця, яке протягом багатьох мільйонів років створило на землі тоненький органічний шар — живе дзеркало, що є ві­дображенням космосу.

Воно ж, Сонце, накопичило у надрах Землі запаси вугілля, наф­ти, газу.

Сонце щорічно виробляє на нашій планеті 450 мільярдів тонн живої речовини — тобто по 128 тонн на кожну земну людину! Ось звідки до нас приходить та щорічна додача енерґії, яка після цього реалізується у виробництві, виступа­ючи під личиною вартості.

Вернадський, не згадуючи про людські руки, зазначає: «Сонцем докорінно перероблене і змінене обличчя Землі». І ми з ним сьогодні не сперечаємось, бо усвідомили, що його устами глаголить Істина. Адже він каже про людей, коли згадує електричну енерґію. Бджоли та ведмеді її не виробля­ють. Отже, Сонце в його вустах — це ми самі, наш мозок і наші руки.

Тоді що ж є субстанцією вартості?

Космічне світло, що створило життя на Землі. Тільки во­но — неосяжне, неозоре, єдино суще.

Немає і не може бути якихось «підсубстанцій» або «напівсубстанцій» — субстанція єдина, як єдиний Всесвіт. Ось чому, перш ніж говорити про субстанцію вартості, ми змушені були звернутися до субстанції взагалі — причини всіх причин і всіх явищ.

Тому не існує і тієї «суспільної субстанції», що стоїть в основі вчення К. Маркса.

То, може, нам справді відмовитися від марксизму — від­дати його китайцям, як це пропонує О. Солженіцин?..

Не будемо квапитися із висновками. Чим дорогий нам К. Маркс і чому без нього не можна обійтися, постараємося з’ясувати далі. Спочатку важливо було встановити, що помил­ки Маркса зумовлені уявленнями про світ, які існували у науці його часу.

Тепер спробуємо уявити, як повинна виглядати та суспіль­на система, що випливає з нового визначення субстанції до­даткової вартості. Щоправда, у повному значенні новим його назвати не можна — в обмеженому вигляді воно існує у фізіократів і пізнього Маркса: родючість землі, води (тобто морів, океанів) і взагалі природи. Обмеженість полягає в то­му, що Маркс не бачить космічних взаємозв’язків. Але звину­вачувати його в цьому було б несправедливо.

Висновок напрошується один: доки існують гроші, капітал руйнувати не можна, бо це дуже складний комплекс енерґетичних взаємозв’язків, які охоплюють всю природу в ці­лому.

Зауважимо: Маркс ставить поряд землю й капітал. І це правильно: капітал є процес самої природи, а не знаряддя рук людських. Зруйнувавши капітал, ми неминуче потрап­ляємо на нижній суспільний щабель — тобто в якихось фор­мах повторюємо риси феодального чи навіть — на жаль! — рабовласницького ладу.

Капітал може бути переданий до рук самих виробників — і це вже соціалізм. Але саме капітал — тобто саморух і само­розвиток додаткової вартості. По суті йдеться про те, що пропонував Ленін у своїх нотатках про кооперацію. Не біль­ше. Але й не менше.

Чим же тоді пояснити наші промислові успіхи? Адже ці ленінські вказівки були зім’яті.

Перетворенням людей у машини — ось чим. Ми вже зга­дували, що Сталін на початку індустріалізації заморив голо­дом мільйони українців. Конфіскований хліб продавали за безцінь на Заході — знаходилися ж покупці! — і на вторгова­ну валюту купували промислове обладнання.

У нас немає даних, скільки у 1933 році було продано зерна за кордоном. Однак є дані, скільки отримано грошей від експорту за роки сталінських п’ятирічок. За цими даними у 1933 році від експорту отримано на 704 млн. карбованців більше, ніж у 1938 році — відповідно 1725 і 1021 млн. крб. Наш експорт 1933 року виявляється найвищим за всі до­воєнні роки18.

Таблиця на наступній сторінці БСЭ розкриває структуру експорту в довоєнні роки. Зерно у загальному обсязі експорту перебувало на другому місці після промислової сировини.

То що ж дозволило в 1933 році отримати такий високий прибуток від експорту? Зерно, звичайно. А фактично людські життя.

Про ГУЛАҐ більше згадувати не будемо — це сьогодні загальновідомо.

Друге джерело наших успіхів — неосяжні природні багат­ства. Та хоч би якими великими вони були, а з часом повинні виснажитися.

І, мабуть, основним фактором наших успіхів слід визнати ентузіазм народу, його самовідданість — тобто фактор віри.

Наш народ століттями чекав приходу месії. Алєксандр Блок не випад­ково на чолі революції поставив Ісуса Христа — він глибоко знав душу народу. Луначарський марно докоряє йому, що, мовляв, треба було поставити Леніна, а не Христа: для Блока це було одне і те ж.

І для народу було одне і те ж. Знімаючи ікони, люди вішали на покуті портрет Леніна і на нього хрестились.

Потім там з’явився портрет Сталіна, про якого ми казали:

Сталін — це Ленін сьогодні. Ми все ще рухалися на гребені революційної хвилі. Для нас достатньо було соціалістичного змагання, щоб, затягнувши паски тугіше, цілодобово працю­вати на морозяному вітрі.

І війну ми виграли так само: діяв фактор віри.

Сьогодні віра почала згасати. І це цілком природно: жодний народ не спроможний ціле століття жити на самому тільки ентузіазмі.

Втім, навіть ентузіазм не всесильний, якщо праця спрямо­вана таким чином, що знищує природні багатства — передусім родючість землі.

Сотні тонн золота відправляються на Захід, щоб забез­печити країну хлібом. І це в той час, коли ми переорали не тільки казахстанську цілину, а навіть старі чумацькі шляхи. Українські колгоспники пасуть своїх корів по канавах та під тинами, не випускаючи з рук налигачів.

Статистика показує: у 1913 році царська Росія мала 118 млн. га орної землі, а у 1956-му загальна кількість орної землі зросла до 195 млн. га19. Сьогодні, мабуть, вона значно більша. А хліба все не вистачає...

Чи не доводить це нам, звідки витягується додатковий продукт, існування якого вже не заперечується? З землі: ми постійно руйнуємо її родючість. Тому і вимушені купувати хліб на Заході...

Ось чим обертається для нас хибне визначення субстанції! Фактично ми проїдаємо майбутнє свого народу.

Звичайно, Сталіну немає і не може бути пробачення: він то бачив, що творив. Він діяв за законом: короткі рукави для Івана — треба обрубати йому руки, і тоді жупан буде якраз. Так він впроваджував марксизм.

Ленін одразу побачив: Росія не пройшла шлях капіталіс­тичного розвитку, тому їй потрібний неп — той вид капіталіз­му, що не усуває радянської влади і абсолютно для неї без­печний. До того ж, як вважав Ленін, це був єдиний спосіб позбутися надмірного зосередження влади в руках бюрократії.

Але це становить окрему тему розмови і не входить у наше завдання. Все тут відоме і легкодоступне за першоджерелами. Зауважимо тільки, що сором’язливе визнання додаткового продукту при запереченні додаткової вартості — це такий нон­сенс, що стає боляче за наших економістів: вони самі себе перетворюють на посміховисько! Адже цим ви вже визнали ка­піталізм, шановні автори «Політичної економії». Дванадцять років тому визнали20. І соромитися тут нема чого: давно час. На жаль, ви побоялися дати йому правильне визначення: сьогодні він саме державно-монополістичний, а не якийсь інший.

За тими законами природи, які ми досліджуємо, це най­гірший вид капіталізму, бо він стримує рух вартості, висна­жує природні ресурси країни і веде народ до зубожіння. Мож­на наперед сказати, що жодні наші плани, жодні накреслення таким чином не будуть виконані: вони розіб’ються об непо­рушну стіну наймогутніших законів природи.

Рух вартості — це рух сонячної енерґії у венах суспільного організму. Буквально, громадяни, буквально! Гроші є не що інше, як суспільний еквівалент субстанції. Це її символи, піфагорійські знаки. Сама ж субстанція — світло, космічне світло. Коли на його шляху виникають перепони, то це рів­нозначно тромбам, які заважають рухові крові. Організм живе ще якийсь час, але він тяжко хворий. Йому не вистачає кисню та енерґії...

Втім, сьогодні ми відчуваємо це навіть без проникнення у субстанцію. Вивчення законів природи лише зміцнює нас у цій думці.

...Бог стукає до воріт Росії: відчиніть! На горизонті вашому тільки fata morgana. Ви йдете на міраж.