Причини неминучого хаосу

І ось настав такий час, коли країна володіє гігантським промисловим потенціалом, безміром електроенерґії, а люди мусять харчуватися за рахунок клинців землі, куди не можна загнати трактор. Там продовжують рільництво лопата і спо­конвічна сапка — майже ті самі інструменти, з яких починалося хліборобство близько 10 тисяч років тому. І Політбюро на чолі з М. Ґорбачовим приймає рішення (безумовно, «мудрі»!) то про розвиток індивідуального садівництва та городництва, то несподівано узаконює право городянина на купівлю покинутої сільської хати. Боже, до чого ж дійшло це суспільство! Кроку не ступити без рішення Політбюро. Дитині панчішки не натяг­нути — бо й про це має подбати Політбюро. І про колготки, і про зубну пасту — про все, про все!

Але зверніть увагу: під садки й городи віддаються найгірші землі. А покинуту сільську хату можна купити лише за умови, що вирощену на присадибній ділянці картоплю ти здаватимеш у колгоспну комору. До того ж правління колгос­пу має право залучати тебе до праці на колгоспному полі.

Отже, віддай, шановний городянине, гроші й купи за них рабство, від якого втекли колишні мешканці покинутої хати. Кого ж радянські керівники закликають до нового мислення? Чи не слід їм починати із себе?..

Якщо найближчим часом державна земля не перейде в руки селянства (тобто не буде нарешті здійснене гасло, котре забезпечило перемогу більшовиків) — промислова реформа, що, по суті, вже розпочалася, лише прискорить економічне падіння гігантської імперії. А вслід за економічним падінням завирує суспільний хаос, із якого комуністична партія вже ніколи не випливе на поверхню громадського життя. У листі на ім’я М. Ґорбачова я писав із сибірського заслання: якщо радянську державу порівняти з возом, то можна сказати, що сьогодні двоє його коліс уже зависли над прірвою. Чи вистачить сил утримати віжки, щоб віз не звалився в прірву? Правду кажучи, на це надії мало.

Причина, котра приведе до остаточного падіння, полягає в тому, що, закликаючи народ до нового мислення, радянський уряд (і навіть сам Ґорбачов) все ще послуговуються старими марксистськими догмами. Так, скажімо, комуністична партія з давніх-давен віддавала перевагу промисловості — саме тут вона вбачала справжнє виробництво. Тут, а не в сільському господарстві. Я маю на увазі виробництво в його абсолютно­му розумінні — тобто продукування додаткової вартості. Або капітал як такий.

Але ж промисловість за самою своєю природою нездатна виробляти ні додаткового продукту, ні додаткової вартості — вона виготовляє саму лише форму. Тільки форму — й нічого більше! Залізо вона здатна перетворити на танки, автомобілі, верстати тощо. Від цього заліза аж ніскільки не прибуде — навпаки, його стане менше. Стане менше також нафти, вугіл­ля тощо. І так геть-чисто все: дерево, що стає меблями, глина, що робиться цеглою, нас переконують: промисловість проду­кує лише форму, але ж не абсолютну вартість. Вартість до цих речей надходить із сільського господарства. Бо тут, як і у Всесвіті, володарює закон збереження й перетворення енерґії: здобувши відповідну кількість калорій від шматка хліба, людина використала ці калорії на виготовлення якоїсь по­трібної речі. Ця річ знову обмінюється на хліб. Отже, насп­равді працює людина завдяки хлібу. Або точніше — працює Сонце. Це воно, всемогутнє світило наше, надає вартості речам, котрі ми виготовляємо на наших заводах. Якщо завтра Сонце не подарує землянам новий урожай (новий приплив вартості!), всі наші заводи позаростають будяками, а люди власними тілами поповнять гумусний шар планети.

Сучасна економіка надзвичайно ускладнює бачення цих простих взаємозалежностей. Але складність бачення не міняє суті явищ. Так, скажімо, Ленін бачив комунізм (що слід розу­міти як рай земний) в електрифікації всієї країни. А виходить чомусь навпаки: чим більше в СРСР електрики, тим менше хліба.

Наведемо такий приклад. Протягом останніх десятиліть були знищені багатющі заплави Дніпра, які на сто кілометрів ліворуч і на стільки ж праворуч забезпечували найліпшим у світі сіном українське тваринництво. А на соковитих отавах випасалися незліченні череди — тисячі, сотні тисяч голів. Сьогодні як символ застійного мислення радянських вождів там залягли застійні водоймища. Гідростанції не вельми зба­гатили державу електрикою, але скільки ж втратило суспіль­ство молока і м’яса! І як ми занапастили живу душу нашого народу — освячений у тисячоліттях Дніпро!..

Гадаю, цей сумний приклад показує, як хибно спрямована праця призводить не до збагачення, а до зубожіння народу. До зубожіння матеріального й духовного одночасно. А хіба ж це єдиний приклад? Їх тисячі, сотні тисяч — аж до створення першої в Европі пустелі в колись багатющих калмицьких степах.

Зрештою ми маємо повне право засвідчити: вся радянська промисловість працює на самовиснаження країни. Оглянь­мось довкола: що вона дає окремій людині?

У 1985 році мене як інваліда війни відпустили із південносибірського заслання у відпустку до Києва. Я проїхав поїз­дом майже від китайського кордону до української столиці. Годинами не відходив од вікна. Перед моїми очима про­пливали такі убогі села, якими вони не були, мабуть, і за часів царських. Почорнілі дерев’яні халупки — така сьогодні вся неосяжна Росія. А міста — суцільні казарми, без будь-якої архітектури, наче вони збудовані для війська, не для мирного населення. Жодного ориґінального будинку! Тим часом електрика є всюди. І є телевізор — невтомний пропаґан­дистський водолій, котрий допомагає тримати народ у ціл­ковитому засліпленні. Щоправда, останнім часом телепереда­чі стали самокритичніші. Та коли йдеться про цивілізований Захід, правди не почуєш. Мабуть, ця правда виглядає вельми небезпечно, бо призводить до невтішного запитання: за що ж ми кров проливали? Хіба сім десятиліть капіталістичного розвитку зробили б менше й гірше? І як могла статися отака трагічна дивовижа: переможені країни (Західна Німеччина та Японія) протягом короткого часу досягли найвищого у світі життєвого рівня, а радянський народ повертається до жит­тєвого рівня першої половини тридцятих років? Знову черги, порожні гастрономи й сумні анекдоти, якими ошуканий партією народ намагається розвіяти смуток.

Наштовхують на болючі запитання й сотні інших фактів. Мисляча людина бачить: якщо радянському урядові дово­диться потайки, але щоденно (сьогодні на один крам, завтра на інший) підвищувати державні ціни, якщо доброякісних товарів (особливо продовольчих) стає все менше й менше, то куди ж ми посуваємось? Де та межа, від якої має початися зворотний процес — зростання народного добробуту? Виходить, ми таки справді йдемо не вперед, а назад? Але куди саме?..

Уряд у пропаґанді зробив крутий поворот: уже ніхто не втішає казочкою про близьку перемогу комунізму — навпаки, з’явилися окремі судження, що сьогодні ми від нього далі, ніж були в роки короткого непу. Всіляко засуджується сталінщина і брежнєвська застійність. Є намагання відродити деякі непівські методи господарювання.

Що ж, я готовий вітати ці спроби. Але мене переслідують сумніви: чи не пізно партія схаменулася?

Саме на цьому й зосередимо нашу увагу. Є вельми істотна різниця в матеріальних і моральних передумовах ленінського непу і ґорбачовської перебудови. Така поважна різниця, яка не дозволяє навіть порівнювати можливості й наслідки цих двох непорівнянних економічних маневрів.

Конкретніше розглянемо ці питання в наступному розділі.