Печальні прогнози

Тепер ми наблизилися до невідворотного питання: що ж нас чекає попереду — на рубежі другого й третього тисячо­літь? Коли у Ґорбачова запитали, якої оцінки він жадає для себе десь років через десять, симпатичний генсек відповів приблизно так: я, власне, не передбачаю, що через десятиліття належатиму минулому — саме тоді на повну силу розгорнеть­ся те, що ми закладаємо сьогодні.

Може, це й правда: розгорнеться. Але ж як саме?. . Я писав генсекові із сибірського заслання: якщо партія й надалі відбиратиме хліб у селянства, якщо вона не поверне селянам державну землю, із якої вже висмоктано життєву сонячну енерґію, — початок третього тисячоліття ні йому, Ґорбачеву, ні народам гігантської імперії не віщує нічого доб­рого. Звичайно, лист був коректний — як і належить писати людині, котра прагне врятувати свою державу від загибелі. До того ж робить це, не рубаючи людських голів, — ба навіть дещо відпружуючи ідеологічний зашморг, накинутий попе­редниками на народну горлянку. У своєму листі я виклав міркування, знайомі читачеві з «Економічних монологів» і конспективно відтворені в праці, яку я оце завершую. Посилався й на те, що писав до ЦК раніше — починаючи з 1960 року! Все це були волання людини, якій страшно бачити майбутнє радянської держави — страшно не за саму державу, а за людей, яких вона розчавить своїм падінням. Розповів, як за оці похмурі пророцтва радянським видавництвам було за­боронено приймати від мене навіть звичайну лірику — про вербиці та про козуль. А 1974 року за метафізичний світогляд і грубі помилки у поетичній творчості мене було виключено із лав партії. Далі все ясно: розпочався мій хресний шлях по дорогах Мордовії та Сибіру...

Про все це я докладно розповів генсеков! — значно доклад­ніше, ніж згадую тут. Було це напередодні XXVII з’їзду — можливо, саме тому й зателефонували із ЦК КПРС до Горно-Алтайського обкому. Гуртожиток будівельників, де я мешкав у тісній кімнаті (правда, самі будівельники мешкали іще гірше), почали відвідувати чорні «Волги». Одні начальники приїздили, щоб повідомити: невдовзі економічний відділ ЦК докладно відповість на мого листа. Інші просили його копію, щоб бути «в курсі дєла».

Жодної відповіді я так і не отримав — отож гадаю, що мої подальші кроки не можуть вважатися порушенням грома­дянської етики: хто не діждався відповіді від власного уряду, має право через його голову звернутися до земного людства.

Щоправда часткова відповідь з’явилася в рішеннях XXVII з’їзду — там чорним по білому написано, що держава надалі не буде відбирати в колгоспах зерно повністю, як робилося це раніше. Колгоспи матимуть твердий план на п’ятирічку. Виконавши планові поставки зерна (так званий «продаж» державі), решту матимуть право реалізувати за власним роз­судом — на будь-якому ринку...

Не дочекавшись відповіді з ЦК, я написав туди знов — на цей раз із приводу згаданого рішення з’їзду. Я позитивно відгукнувся про нього — та лише як про чверть кроку в правильному напрямку. Напрямок заслуговує схвалення: зерно справді треба залишати на селі. І чим більше його залишається, тим краще — це єдино правильний шлях для нарощування біологічної енерґії. А саме вона є справжнім багатством будь-якого суспільства. Бо то є енерґія самого життя. Маючи безмір електроенерґії, можна померти від го­лоду: людина не вмикається в електромережу, мов комп’ютер.

І саме тому зерно, а не щось інше, поволі стає субстанціо­нальним наповненням грошей на світовому ринку. Раніше це було золото. Але нині слід ставитися до нього як до звичай­ного металу — хоч і дорогоцінного.

Казав я в своєму листі й про те, що сучасна система зем­леволодіння (державно-колгоспна) не дозволить нарощувати врожайність — навпаки: земля й надалі втрачатиме родючість. Бо вона фактично нічия. Ніхто особисто в ній не зацікав­лений — вона перетворилась на безлику абстракцію.

Казав і про те, що сама економічна система (з усім її партійно-бюрократичним навантаженням) і надалі не дозво­лить залишати селянству ні зернини: адже ж вона існує саме для того, щоб правдою чи неправдою (останнє трапляється частіше) відбирати продукти праці в хлібороба.

Два врожаї зібрала країна після XXVII з’їзду — і жодного разу навіть для прикладу (заради заохочення!) ніде в колгос­пах не залишилося й по тонні зерна: держава, як і раніше, «закуповувала» його повністю, стовідсотково. А райкоми й обкоми наввипередки рапортували Ґорбачову про патріо­тичний рух колгоспного селянства — понадплановий «про­даж» зерна по всіх безмежних усюдах. І гноїли його в буртах під дощами, як це робилося завжди. Отут вам і вся перебу­дова. Є лише «справна» цифра: у 1986 році зібрано «рекорд­ний» врожай: 210 млн. тонн. Мільйоноротий партапарат ста­ранно, як його вчили протягом багатьох десятиліть, надував чергову мильну бульку. Про рік 1987-й пропаґанда мовчить: як видно, похвалитися нічим.

Дивує мене ґорбачовська похвальба врожаєм 1986 року: де ж елементарна тверезість? Що «рекордного» є там, де до норми на душу населення не вистачає 70 мільйонів тонн? Як видно, й розумним людям властиві ті ж самі слабості, що й людям обмеженим: так і тягне бажане оголосити дійсним...

Ні, Михайле Сергійовичу, — мало, дуже мало зробила очо­лювана вами партія, щоб економічна реформа завершилась успішно. Чомусь це зрозуміло кожному сільському дядькові, але не зрозуміло ні вам, ні ЦК: щорічно купуючи десятки мільйонів тонн хліба на Заході, не можна було розпочинати економічну реформу з промисловості — її належало роз­починати з сільського господарства. Тільки так — не інакше!

Ось що я писав майже півтора десятиліття тому в книжці, яка посідає значне місце у моєму судовому вироці:

«В полі мого зору перебувають основні закономірності — конкретні рішення мають бути опрацьовані фахівцями. Одна­че деякі зауваження, що випливають із самої суті економічних процесів, хотілося б висловити.

Помилкове вже те, що перші спроби здійснити економічну реформу стосувалися головним чином промислових під­приємств. Не звідси треба починати — реформу належить починати з сільського господарства! (Підкреслено тут і далі в час писання. — М. Р. ) Вона повинна бути дійсно рефор­мою — повною, безкомпромісною, з усіма наслідками, що з цього випливають:

— вільний ринок для продуктів сільського господарства;

— вільний вихід з колгоспу на ділянки, які за справед­ливим жеребкуванням видаються кожному, хто захоче пере­йти на індивідуальне господарювання;

— при виході з колгоспу кожен має одержати свою частку спільних багатств;

— землі має бути повернено її споконвічну вартість.

Слідом за цим мають бути виведені з державного сектора всі підприємства, які тією чи іншою мірою пов’язані з сільсько­господарським виробництвом: млини, пекарні, магазини, рес­торани, їдальні.

Коротше кажучи, увесь господарський комплекс, зайнятий продукцією їжі, у першу чергу повинен вийти за межі дер­жавної монополії (Див. «Економічні монологи»).

Невелике пояснення: тут ідеться про косигінську реформу, яка була заблокована брежнєвським партапаратом. Та все ж деякі відомості пробивалися в пресу — це давало змогу ви­словитись.

І саме за це (читайте мій вирок) я відбув сім років таборів суворого режиму й чотири роки заслання. П’ятого не відбу­вав — був великодушно помилуваний. Але ж за право на друкування моїх художніх творів від мене вимагали засу­дження моїх політичних «злочинів».

Я відмовився засуджувати наведений вище «злочин», бо й сьогодні думаю так само. Ось чому я опинився на Заході.

Це ж ясно: на декорованому тлі порожніх гастрономічних полиць не можна приймати державних рішень, що мають породити нечуване безробіття. Бадьорі запевнення (о-о, вони завжди бадьорі), буцімто в нас безробіття не буде, бо госпо­дарство планове, — ці запевнення уже мають перші наслідки: звільнених науковців «планово» перекваліфіковують на технічних працівників нікчемних побуткомбінатів. А десь попе­реду мільйони (якщо не десятки мільйонів) людей, котрих заводське та академічне начальство змушене буде виставити за двері з дуже простої причини: їм ні з чого платити заро­бітну платню. Якщо цього не робити, то жодна реформа на­віть не розпочнеться.

Є лише одне виправдання ґорбачовській реформі: без неї результат був би не кращий. Крім того, існує моральний мотив: коли людина, що тоне, хапається за соломинку — ми їй співчуваємо більше, ніж тій, котра йде на дно бездіяльно, мов сокира.