Теорії-суперниці

Але ж повернімося до розмови про першоджерела двох протилежних економічних теорій, яким судилося більше ніж на два століття очолити боротьбу класів, країн і народів. Поки що немає ознак, що третє тисячоліття нарешті звільниться від цих кривавих змагань. Так званий реальний соціалізм іще не усвідомлює, що гігантський експеримент, в якому на людей зважали не більше, ніж на звичайну глину, уже фактично завершився. Робляться спроби його реанімації, державних рабів привчають потроху користуватися «свободою». Проте ця «спроба» нагадує видовження ланцюгів, від чого їхня вага лише зростає.

І все ж закони природи своє візьмуть — це неминуче! Отож зосередимо увагу на короткому описі цих законів. Дещо я вже висловив у книзі «Економічні монологи». Тут я хочу торк­нутися описаних там законів природи лише тою мірою, яка допоможе висвітлити питання: чому економічна перебудова, розпочата Ґорбачовим, приречена на поразку?

Насправді то є шлях до хаосу, а не до порятунку. І хаос не обіцяє бути поміркованим — він принесе в собі суспільні бурі й криваві шторми. Мабуть, радянське керівництво повною мірою усвідомлює цю грізну небезпеку і навіть вдається до запобіжних дій. Але ж як воно це робить? Органи безпеки кидають за колючий дріт «особливо небезпечних державних злочинців» — тобто людей, готових віддати власне життя за те, щоб розумне суспільне начало перемогло безкровно, вна­слідок реформ, а не стихійного зіткнення руйнівних сил. І в той же час у державі накопичується вибуховий матеріал — зростають табори карних злочинців, де будь-який конфлікт розв’язується методами поножовщини. Мільйони молодих людей проходять цей конвейєр винищення людського в лю­дині так само методично, як це робиться в Афганістані.

Радянські органи безпеки (та й вище парткерівництво) виходять із дореволюційного досвіду: передусім треба зне­шкодити «бунтівників», здатних очолити народні маси. Їм невтямки, що на цей раз «особливо небезпечні державні злочинці» не послуговуються революційною теорією — на­впаки, щиро й безкомпромісно засуджують будь-яке насиль­ство. Так, вони справді прагнуть до суспільних перетворень, але ж перетворень мирних, демократичних. Отож є небезпека, що марксистська теорія іще раз підведе самих же марксис­тів — громовідвід споруджується не там, де справді можлива гроза. Бо люди нерозумні вважають, що всі небезпеки «від великого розуму» — й не більше.

Та продовжимо почату розмову. У світі перемогла думка: існує єдина наука, яка називається політичною економією, вона охоплює всі без винятку наукові течії, котрі так чи інакше стосуються економічних проблем. Може, це й справді відповідало б дійсності, якби ми погодилися накинути смер­тне покривало на фізіократію, котра такою ж мірою далека від політики, як і класична механіка І. Ньютона. Отже, до політичної економії вчення фізіократів взагалі не належить. Політичні тлумачення економічна наука дістала внаслідок перемоги трудової теорії вартості.

Фізіократів називали просто Економістами. Слово це писалося з великої літери — на знак пошани до засновників вели­чного вчення, котре, на жаль, і досі не всім зрозуміле.

Обиватель гадає (та й не лише обиватель!), що з приводу економічних проблем можна лише висловлювати певні мірку­вання, а твердо щось знати в цій галузі (так, скажімо, як знають у фізиці) просто-таки неможливо. Мабуть, саме оце хибне переконання й призвело до того, що фізіократів шану­ють лише як діячів своєї епохи — для нашого часу шукають «авторитетніші» імена, бо ми, мовляв, просунулися від Ф. Кене надто далеко — завершуємо XX століття. Так, скажі­мо, у видавничій передмові до моєї книги «Економічні моно­логи» наводиться приклад можливої критики з боку «еруди­тів»: «Ризиковано в кінці XX століття шукати порятунку від Маркса в теорії королівського лікаря XVIII століття Франсуа Кене».

На цей закид «ерудитів» можна відповісти так: закони природи не чекають на будь-які зміни — вони вічні. І якщо хтось із людей їх дослідив, то нам лишається тільки добре вивчити ці закони або арґументовано довести, що їх взагалі немає в природі. Давність відкриття при цьому жодним арґу­ментом бути не може. Так само, як і той факт, що вони, ці закони природи, відкриті не фахівцем, а дилетантом. Даруйте, але ж до Ф. Кене і А. Сміта (котрий, до речі, також не був фахівцем) наукового розуміння економічних законів узагалі не існувало. Звідки ж узятися фахівцям? Отож ми маємо лише таку можливість: розглянути, яка із двох протилежних теорій (а вони таки дійсно протилежні!) є справді науковою, яка з погляду сучасної науки мусить мати відносний харак­тер. Відносний через те, що в її основі стоїть відносна вар­тість, але ж не вартість абсолютна. Різниця в цих поняттях така ж сама, як поміж бляшаною паляницею на вітрині, що розмальована під справжню, і паляницею справжньою, випе­ченою із борошна.

Хай дарує читач, що автор цих рядків також не фахівець в економічних науках — лише поет. Проте я щиро вірю: трап­ляються випадки, коли інтуїція поета приводить до істини прямішою дорогою, ніж методичні зусилля вчених. Цілком можливо, що це саме такий випадок.

Слід мати на увазі, що відстань у 250 років розмиває обриси відкритого. Інформаційна повінь крутить наш мозок у шаленому вирі, приковуючи увагу до наймогутнішого, — і нам здається, що за тих давніх часів не могло народитися відкриття, котре ще й нині варте уваги. Я ж глибоко переконаний ось у чому: Ф. Кене так випередив свій час, що його відкриття по-справжньому можна зрозуміти лише сьогодні.

Про А. Сміта, мабуть, не варто розповідати докладно: з книжок про нього можна спорудити хмарочоси.

Але відкиньмо все емоційне — заглянемо до субстанціо­нальних підвалин його теорії. При цьому добрі поради (роз­виток торгівлі, пошана до приватної власності тощо) слід залишити осторонь. Бо не в цих порадах суть економічної теорії: цілком і повністю її належить бачити в розумінні природи вартості. Все інше не стільки наука, скільки нашару­вання довкола науки. Або догмати. Ці нашарування й до­гмати, як показує історія, можна зішкребти концтабірним за­ступом — і тоді з’являються нові догмати, цілком протилежні авторським.

У чому ж полягає різниця поміж теоріями двох першозасновників економічної науки — Адама Сміта і Франсуа Кене? Не розібравшись у минулих змаганнях людського розуму, не можна нічого втямити в битвах сучасних.

Почнемо з Адама Сміта, хоч він свою економічну теорію сформулював і оприлюднив пізніше, ніж це зробив Кене. На думку А. Сміта, вартість народжується не з природи, як ствер­джували фізіократи, а цілком і повністю з людської праці. Немає праці — немає вартості. Так, скажімо, значно пізніше К. Маркс, який в основу свого вчення поставив трудову тео­рію А. Сміта, беззастережно скасував вартість землі: адже ж ніхто із людей землю не створював. Що з того вийшло згодом (особливо в Радянському Союзі), легко побачити в кому­ністичних гастрономах.

Звісно, не слід спрощувати арґументи А. Сміта і навіть К. Маркса — витонченості логічних побудов їм не бракує. Але ж суть їхнього вчення ми тут викладаємо цілком об’єктивно: поміж А. Смітом і К. Марксом існує пряма лінія спадковості. Ні, не в порадах щодо конкретних діянь та заходів — в цьому вони ніскільки не схожі. Лінія спадковості простежується в найголовнішому: Маркс бере для своїх революційних писань трудову теорію вартості, створену Смітом і розвинену Рікардо. Фізіократична теорія жодним своїм боком не годиться для створення так званої пролетарської політекономії. Навпаки, самою сутністю своєю вона повставала проти марксистських спекуляцій — із неї народжувалися цілком протилежні висновки. І доволі однозначні: лише капіталізм (і тільки він!) є природним економічним ладом.

Класична англійська політекономія й сьогодні користу­ється заслуженою шаною. Але наважимось запитати: чи можна цю науку звинувачувати в тому, що в її надрах виросла теорія Маркса, яка обійшлась народам земної кулі в сотні мільйонів людських жертв? Гадаю, однозначна відповідь на це гостре питання була б неминуче хибною. Ми ще поверне­мося до цього поважного питання, щоб показати соціальне значення трудової теорії вартості в тому вигляді, як вона сформована Смітом. А тут наведемо деякі свідчення, які під­тверджують думку про фундаментальну спорідненість теорій А. Сміта й К. Маркса.

Так, скажімо, Дж. Бонар іще в 1926 році змалював уявну бесіду з Адамом Смітом. Ось які звинувачення він кидав своєму опонентові:

«Докторе Сміт, ви стверджуєте, що праця — джерело вся­кого багатства. Хіба це не підбурююча заява?.. Майбутні покоління, напевне, скажуть, що ви навіть не просто марксист, а більшовик»¹.

Сучасний американський історик економічної думки Джон Фред Белл, викриваючи помилки А. Сміта, пише:

«Твердження, що праця повинна вважатися джерелом вся­кої вартості, є найсерйознішою із усіх помилок, але саме на цьому твердженні заснована теорія вартості в соціалістичних доктринах».

Другий американець, Пол Дуглас, висловлюється так:

«Отже, саме на вігських сторінках «Багатства народів» (книга А. Сміта. — М. Р. ) слід шукати джерело ідей англійських соціалістів, а також і теоретичної системи Карла Маркса».

Тепер послухаємо, що скаже автор книги про Адама Сміта, радянський вчений, доктор економічних наук Андрій Анікін:

«Найбільшою заслугою Сміта є наукове обґрунтування трудової теорії вартості... Ця ідея веде до теорії додаткової вартості, створення якої Марксом було революційним пере­воротом у політичній економії. Економічне вчення Сміта стало одним із джерел марксизму».

Отже, і недруги Маркса, і його фанатичні послідовники сходяться на тому, що англійська класична політекономія справді стала колискою марксизму. Я не ставлю своєю метою щось засуджувати або підносити, керуючись політичними міркуваннями. Я віддав багато сил і років (та ще яких), аби віднайти істину без політичних ярликів — тобто таку, що виростає із самої природи. Ось чому я схильний відмовитись від надмірної категоричності. Якщо казати правду, то є свої резони і в трудовій теорії вартості, — але це тільки тоді, коли ми вбачаємо в ній допоміжну функцію. Що це означає кон­кретно, побачимо далі.