Не заглядаючи в святці від автора

Назва «Не заглядаючи в святці» розкриває умови, в яких було написано це есе: у мене під рукою не було жодної книги або запису, на які я міг би спиратися. Не було навіть класиків марксизму — отже, все належало брати з пам’яті, не зазираючи в першоджерела, котрі не без іронії я й називав святцями.

Де ж це відбувалося, чому в мене не виявилося жодної книги? У тюрмах і концтаборах бібліотеки були непогані, якусь корисну книгу там завжди можна було відшукати. А книг я не мав тому, що так це було заплановано моїми замовниками із КДБ. Вони, напевно, хотіли знати, що є в моїй голові такого, яке тримається в ній з попередніх часів. Адже ж я тоді був уже близький до завершення семирічного ув’язнення в таборах суворого режиму.

Та розповім послідовно, чому і як виникла ця економічна праця. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Юрій Андро­пов. У своїх промовах він висловлював занепокоєння станом радянської економіки та непевністю, недостовірністю так зва­ної політекономії соціалізму. У мене не було причин шанувати людину, з чиєї особистої ініціативи я й потрапив за ґрати, та я готовий був працювати навіть на диявола, якби він подав надію, що економічні реформи можливі. До речі, М. Ґорбачов був висуванцем Ю. Андропова. З якими намірами Михайло Сергійович прийшов до влади — добре відомо, але не всі помі­чають, що його реформаторські ідеї нерідко перегукуються з думками шефа. Історія ніколи не трималася прямої дороги — їй властиві дивовижні зиґзаґи.

В розмовах із зеками я не приховував, що деякі висловлю­вання нового генсека мені подобаються. Це відразу ж стало ві­домо оперуповноваженим КДБ. Невдовзі мене викликали гебісти високих ранґів і запропонували висловитися з приводу економічного становища в країні та про те, як би я радив змінити його на краще. Щоб я мав змогу писати, мене відвезли в концтабірну лікарню, віддали в моє розпорядження велику палату, що нагадувала окрему квартиру, і забезпечили чаєм. Коли я попро­сив деяку довідкову літературу, вони чомусь цього «не почули».

Я розкошував у санаторних умовах близько двох місяців, хоч економічна праця «Не заглядаючи в святці» була написана за п’ять днів. Відтак до мене прибули два посланці — із Москви капітан КДБ Сорокін, а з Києва підполковник КДБ Гончар. Ознайомив­шись з моєю працею, вони заявили: це добре, праці можна надати державний хід, але раніше я мушу покаятися й засудити свої зло­чини. Я увірвав розмову й попросив повернути мене в концтабір.

9. VІ. 1994. М. Руденко

Передмова

...Якщо говорити відверто, ми ще досі не вивчили належною мірою суспільство, в якому живемо і пра­цюємо, не повністю розкрили притаманні йому зако­номірності, особливо економічні. Тому іноді змушені діяти, можна сказати, емпірично, надто нераціональ­ним способом проб та помилок. (З промови Ю. В. Андропова на червневому Пленумі ЦК КПРС).

Щоб на 66-му році після Жовтневої революції сказати ці слова, потрібно мати неабияку мужність і неабике почуття відповідальності за долю народу та держави. Але я пишу ці рядки не задля похвали, а для того, щоб сказати сувору істи­ну: входження в XXI століття може й не відбутися, якщо ми і далі будемо діяти способом проб та помилок. Такий спосіб був ще якось терпимий на початку нашого століття, але не в його кінці, коли гігантські маховики вітчизняного та світового виробництва так розмахалися, що від них похитується земна вісь. І навіть місячна...

Ця невелика праця призначена, головним чином, для вирі­шення деяких оперативних питань. Умови, в яких я працюю (в найбуквальнішому розумінні жодної книги під рукою!), не можуть породити щось значне. І все ж у такій праці є свій резон: я немовби складаю іспит — складаю через десять років після того, як з даного питання мною був прочитаний остан­ній рядок знаменитих авторів. Термін чималий. Однак я вдяч­ний за надану можливість: для мене самого дуже важливо зробити ревізію пам’яті — тобто перевірити, що в ній за­кріпилось, а що благополучно вивітрилось. І якщо після тяж­ких житейських потрясінь пам’ять не втратила головного (дрібні погрішності — до уваги не беру), значить, воно, це головне, має неминуще значення. Принаймні для мене і сис­теми моїх переконань.