Енерґетичні джерела життя Космос і фотосинтез

Отож ми встановили, що земні моря та материки не породили життя — вони стали лише зручними інкубаторами. У даному разі нас не цікавить питання, чи занесені спори життя з космосу, чи жива клітина зародилася на Землі, — ми досліджуємо енерґетичні джерела біосфери, а не механізми її виникнення.

І тут ми зобов’язані бодай коротко зупинитися на фото­синтезі, механізми якого найповніше дослідив К. А. Тімірязєв.

Власне, фотосинтез — це і є життя. Якби ми поставили собі за мету відшукати першоджерело життя, нам, мабуть, до­велося б звернутися до самого Всесвіту, що постачає своєю енерґією Сонце.

Ґравітація, яка в умовах земної біосфери є протидіючою силою, водночас створює цілі зоряні світи. Як це відбувається конкретно, ми ще не знаємо, однак нам зрозуміло, що міжзо­ряний простір (вакуум) теж бере в цьому участь. Це, власне, і є стародавня Пітьма, що володіє своїм арсеналом боротьби. І якщо навіть цей арсенал є всього лише споконвічною косністю, то її доводиться переборювати, а це вимагає дії.

Ось тут і виникає квант дії — постійна величина, відкрита М. План­ком. Саме необхідність дії народжує іскру в темряві — тобто з глибин вакууму, який є матеріальним полем, вини­кають фотони, а вони, у свою чергу, перетворюються на елек­трони і позитрони. Так з’являються перші частки речовини, а це вже початок зоряних світів.

День народжується з Ночі

Світло народжується з Темряви.

Уявлення про те, що вакуум є абсолютне «ніщо», вияв­ляється пережитком минулого. Нам зайве боятися цієї думки, оскільки нині не залишилося ані найменших сумнівів у мате­ріальності вакууму. Цілком можливо, що саме вакуум і є в повному розумінні цього слова субстанцією. Те, що в ньому народжуються електрони, — найперші часточки речовини, — наділяє його материнськими якостями у життєвих процесах Світобудови.

Отже, у пошуках енерґетичних джерел життя ми зверну­лися до Сонця, а у пошуках фотона звертаємося до вакуу­му — тобто Світової Нескінченності, що творить із власних глибин зоряні світи.

Гносеологія не робить помилки, називаючи матерію об’єк­том нашого пізнання. З позицій «Я», що пізнає, — тільки у цьому випадку! — матерія справді може розглядатися як об’єкт.

Однак гносеологія без онтології — це знак «мінус» без вертикальної лінії, яка веде нас вгору по щаблях космічної еволюції.

Є Суб’єкт Пізнання і Суб’єкт Творення. Суб’єкт Пізнання спочатку мав бути створений, а вже потім він зуміє виявити свій пізнавальний хист. Дитина спершу повинна народитися, підрости, набратися ума-розуму, і тільки тоді вона зуміє зробити деякі висновки про характер і здібності своєї матері. Суб’єкт Творення — матерія, Всесвіт. А якщо Всесвіт не суб’єкт, тоді слід шукати іншого суб’єкта — того, що створив і нас, і увесь Всесвіт. Але такого надприродного суб’єкта немає навіть у класиків ідеалізму — Піфагора і Платона.

Відкидаючи онтологію або намагаючись її принизити, наша філософія завдяки цьому утверджує в людині самість, що при подальшому розвитку не може не занапастити людство — вона, зрештою, спрямована на його загибель.

Хто ж стане сперечатися з тим, що не ми створили Всесвіт, а Він створив нас?..

Таким чином, людина не просто син Сонця — вона ще й онук Всесвіту.

Ворожість ґравітації дуже відносна — це ворожість мате­ринського лона, яке виношує в собі нове життя. Але, зви­чайно, якщо ми прагнемо вийти з лона матері, то і воно у певний час стає нашим ворогом. Де ж та грудь, що живить нас материнським молоком? Всесвіт постачає енерґію Сон­цю, а Сонце живить нас. Але, мабуть, основною розмінною монетою у Світобудові повсюди є фотон. Важко уявити, що Сонце випромінює енерґію виключно за рахунок термоядер­ної реакції. Значно природніше припустити, що воно не тільки випромінює, але і якимось чином приймає енерґію з космосу. І цілком можливо, що в основі його енерґетики стоять ґравітаційні сили. Материнське лоно.

Фотон, фотоефект, фотосинтез...

Напрошується добре знайоме слово — фотографія. Спорід­неність тут очевидна — слід тільки згадати, що матерія скрізь володіє властивістю віддзеркалення. І ось на зимових шибках виникають тропічні ліси, а реальне дерево схоже на уповіль­нену блискавку, вибух якої затягнувся на кілька століть.

Чому раптом на шибках з’явилися образи (ідеї) лісів? Що це — скло стало приймачем, який відтворює ідеї живого? Отже, вони десь носяться у світовому просторі. Чи не є це сни самого космосу?..

Відповідь зовсім не проста...

В усіх живих організмах природа фіксує змагання двох сил — Світла й Пітьми, тепла й холоду, тяжіння й відштов­хування. Але найчіткіше цей двобій відображається в рос­линах, їхні образи ніби виліплені з вихрових, грозових стихій, із тих повітряних струменів, які застигають на шибці.

Родоначальником життя на Землі є саме рослина. Тому навіть своїми обрисами вона повторює стихійні рухи при­роди.

Рослина безпосередньо ліпиться Сонцем. Ми не будемо обговорювати механізми фотосинтезу — з цього приводу є чимало наукової літератури. До того ж зовнішня зрозумілість фотосинтезу приховує від нашого погляду різні таємничі явища, які лишаються за межами фізики та хімії. Фізика повертає нас до фотона, хімія описує перетворення світла в органічну речовину, а як виникає дуб і чому він несхожий на пшеницю, все ще лишається загадкою навіть тоді, коли ми доходимо до гена. У загальних рисах про це можна сказати так, як говорить О. Л. Чижевський: творча сила Сонця. І це, мабуть, не тільки поетичний образ, а жива реальність космо­су. Так, ми можемо помітити у цих творчих процесах віддзер­калення загальних законів природи. І все ж велика кількість видів і форм, краса і дивна витонченість ліплення не зможуть лишити нас байдужими навіть тоді, коли ми станемо муд­рішими за олімпійських богів.

Зрештою, для нас важливі не естетичні погляди на природу, а передусім енерґетичні процеси. Але як важко було таким ученим, як В. І. Вернадський та О. Л. Чижевський, приховати своє здивування перед красою і різноманітністю життя!