На шляху до світової монади

1

Тисячі, десятки тисяч років люди жили під Сонцем і молилися на нього. Дехто молиться й сьогодні – скажімо, рунвірівці. Тож виходить, що автор “Енерґії проґресу” підкріплює їхні молитви науковими арґументами? Якщо добре подумати, то доведеться погодитись, що справді підкріплює: абсолютну додаткову вартість продукує Сонце. За допомогою власної праці ми виробляємо лише відносну вартість. Коли ж погодитись, що Сонце світить за рахунок власної енерґії (термоядерний синтез), то нам взагалі немає потреби зважати на Всесвіт як Ціле – ми від нього незалежні...

Звичайно, автор так не думає, та чимало людей все ще в душі залишаються сонцепоклонниками. А скільки ж їх, таких зірок, як Сонце? Самих тільки галактик у Всесвіті не менше трильйона. Тож хіба можна злічити зорі?..

Проте перейдемо до нашої основної теми. Книга “Енерґія проґресу” якщо й не стала на крило, то принаймні вже міцно зіп’ялась на ноги. Її шукають, про неї пишуть. Оформилась і заявила про себе Українська наукова школа фізичної економії. Видано Академією Наук вельми престижну “Економічну енциклопедію”, яка присвятила велику статтю цій науковій школі. Стаття починається так:

“Українська наукова школа фізичної економії – напрям розвитку національної та світової наукової думки, що охоплює відкриття природних законів в економічному бутті та адекватне відображення господарської реальності в системі знань. Існує з 80-их ХІХ століття і є втіленням на теренах України фізичної економії як базової, основоположної складової наукового економічного знання і фактором його розвитку. Найсуттєвіші здобутки У.н.ш.ф.е. містять праці її найвідоміших подвижників – С. Подолинського, В. Вернадського, М. Руденка та ін.”

Тут є за що подякувати Богові: високі слова і висока честь. Правду кажучи, я не сподівався зазнати такої честі за життя. Та якщо вже це сталося, мені лишається останні дні свої присвятити служінню Великій Правді – як я її сьогодні бачу.

Далі про мене в Енциклопедії сказано:

“Намагаючись розвинути У.н.ш.ф.е., український учений, мислитель, письменник М. Руденко стверджує, що основою життєдіяльності людини є не земля з її надрами і навіть не Сонце, а Світова Монада.”

Можливо, тут є дещо незнайоме для деяких читачів: що це воно таке – монада взагалі і Світова Монада зокрема? Чи не маємо тут якесь новітнє поганство? Стисло пояснюю: монада за вченням Піфагора, Джордано Бруно й Готфріда Лейбніца є структурною одиницею світового буття. Найдрібнішу монаду зустрічаємо в електроні, найбільшу належить бачити в центрі Світобудови – її можна ототожнити з Сонцем Всесвіту. Як видно, автор статті в Енциклопедії непогано знайомий з моєю філософсько-космологічною книгою “Гносис і сучасність”, котра від початку й до кінця присвячена цій науковій проблемі. На її сторінках я визнаю, що цю книгу належить розглядати як продовження “Еенерґії проґресу”.

Отож ми не зрікаємося Сонця, але закликаємо читача думати про те Сонце, довкола якого обертаються галактики. Саме таку модель світу я пропоную в “Гносисі”. Українська преса й широка громадськість зустріли книгу з ентузіазмом; щодо офіційної астрофізики, то тут з’явилося чимало опонентів. Це й не могло бути інакше: моя парадигма Світобудови докорінно відрізняється від усіх парадигм, які досі з’являлися в науці. Монада в мене виступає не як абстрактна одиниця буття, а в кожному разі просторово й енерґетично обумовлена – з точними фізико-математичними розрахунками. Такого тлумачення монади в науці ще не траплялося.

Тут ми підходимо до необхідності пояснити, чому це людина з літературними нахилами (поет, прозаїк), уже утвердивши себе в згаданих жанрах, неждано-негадано переходить до наукової діяльності, яка за радянських умов не обіцяла інших гонорарів, окрім тюремної баланди.

2

До 36 років я не знав жодних світоглядних криз: жив з великою довірою до комуністичної партії, вважав себе вірним солдатом Сталіна і таким насправді був. ХХ з’їзд компартії, викривши злочини Сталіна, породив у моїй душі таку кризу, яка поставила мене перед духовною прірвою. Писати так, як писав раніше, я вже не міг. Криза затягнулася років на сім. Я шукав відповіді не лише на політичні питання: мені треба було знати, яким він є насправді – той світ, у якому живе земне людство і за рахунок яких джерел воно існує. Взявся вивчати “Капітал” К. Маркса – і мені почали відкриватися протиріччя в самому марксизмі. І тоді вже впало все разом – від моєї партійності, котра була для мене єдиною релігією, до самого суспільного устрою. Я писав філософські трактати – цілі томи. Невдовзі бачив їхню недолугість. Спалював їх у заплаві Дніпра – і виготовляв нові томи, котрі також потрапляли на вогнище. Так я прожив до 1963 року, який став для мене переломним. Про подію, що сталася зі мною 12-15 серпня 1963 року, я розповідав двічі – у “Метафізичній поемі”, що була написана в мордовському концтаборі для політв’язнів, і в книзі спогадів, яка має назву “Найбільше диво – життя”. Цю книгу написано вже на волі.

...Була десята ранку. Я сидів за письмовим столом у дачному кабінеті. Думки були все ті ж самі. Щоправда, в цей час я вже почав задумуватись про те, що економічне життя людства базується на злаках – тобто на сонячній енерґії, яка прибуває на землю через фотосинтез. У пам’яті спливло: п’ять хлібин Ісуса Христа. В мене з’явилася певність, що має існувати природний розподіл енерґії злаків: дві одиниці енерґії в соломі, три – в зерні. І коли я про це подумав, на мене впала якась дивна блискавиця, в полоні котрої опинилася спершу моя голова, а потім увесь організм. Часом я відчував на черепі вогонь, який не обпікав, а променево розмовляв зі мною. Він наповнював моє єство незбагненною силою. Часом відчуття сили було таке велике, що я розростався у своїх відчуттях до космічних масштабів. І солодко було на душі, неймовірно солодко...

Не слід забувати, що я на той час був атеїстом. Отож можна уявити: понад усіма благодатними відчуваннями був іще якийсь невиразний страх, ніби ось-ось має надійти кінець світу. А проте благодатні, радісні переживання переважали...

Тут я переадресую читача на мої попередні описи цієї переломної події в моєму житті. Мушу признатися, що для мене завжди існувало моральне питання: чи маю я право посилатися на оті сакральні три доби, висловлюючи свої наукові переконання? Попри всі гризоти з цього приводу я кожного разу приходжу до такого висновку: ти не лише маєш право про це говорити – ти мусиш. Адже ж не приховав Дмитро Менделеєв того факту, що Періодична система елементів у повному розумінні не є його особистим відкриттям – вона з’явилася так, як до Діви Марії прийшло знання: їй належить народити Бога – тобто через пророчий сон. Не приховував своїх зустрічей з Розумним Вогнем також Блез Паскаль.

Три серпневі доби 1963 року перетворили мене на космічну книгу, котра мусить сама себе прочитати й перелитися на папір. На це я витратив рівно сорок років. Щоправда, в мене поки що є певність лише у завершеності “Енерґії проґресу”, але ж немає такої певності стосовно “Гносису”. Тут існують деякі проблеми і саме заради їхнього висвітлення я пишу цю статтю.

Чому треба прив’язувати економічну модель суспільства до вчененя про Світобудову? Тому, що земна людина повинна мати цільний світогляд, а він, світогляд, складається не лише з соціального, а й з космічного. Якщо ж ці фактори існують нарізно, то це ще не світогляд.

3

Двадцяте століття залишило нащадкам доволі дивне уявлення про Світобудову. Почнемо з так званої ізотропності Всесвіту. Йдеться про те, що Всесвіт однаковий у всіх напрямках – у ньому відсутній центр. Галактики вільно розгулюють в середині замкнутої сфери з радіусом 10²⁸см. А взагалі кажучи, вони розбігаються. Чим далі від нас міститься галактика, тим швидше вона від нас тікає. Чомусь немає в галактик власних орбіт – біжать вони як їм заманеться й куди заманеться. Наче більярдні кулі на зеленому сукні...

Важко повірити в такий хаос на самій вершині Всесвіту – там, де мав би мешкати Бог. Скажімо, в атомі, в Сонячній системі, в нашій Галактиці електрони, планети, зорі рухаються за власними орбітами, нікуди не збочуючи.

Не зрозуміло також, чому розбігаються галактики – адже ж планети й зорі не мають такого нахилу. До того ж прямолінійний рух небесним тілам взагалі невластивий: як відомо, усюди існує нездоланна кривизна простору, яка перешкоджає прямолінійному рухові. Звідки ж ці разючі відхилення в Метагалактиці? Принагідно зауважу: Всесвіт і Метагалактика – те ж саме.

Тут є своя історія. На початку ХХ століття, коли Ейнштейн зайнявся космологією, вважалося, що наша Галактика ізотропна – тобто не володіє цетром. Ейнштейн не без певної логіки міркував так: якщо ізотропна Галактика, мусить бути ізотропною також Метагалактика. Згодом у Галактиці відшукали центр, а про Метагалактику забули. Так вона, бідна, майже сто років чекає, доки її причепурять та приведуть до якогось ладу.

Існує закономірність: коли зміниться кілька поколінь астрофізиків, то вже завчені замолоду недоладності перестають муляти вчених і навіть здаються чимось нормальним.

Повернемося до галактик, які розбігаються: чим вони далі від нас, тим швидше рухаються. А, може, й справді швидше, бо ми дивимося в напрямі цетру Метагалактики, де повинна існувати Світова Монада. Я певен, що саме так воно й відбувається: орбіти галактик неймовірно великі, а ми так далеко від центру, що й справді бачимо прискорення – так воно мусить бути. Адже ж і в нашій Сонячній системі найближчі до Сонця планети рухаються найшвидше. Трохи забігаючи наперед, скажу: ми перебуваємо від центру Метагалактики на відстані 10³⁵см. Це така відстань, що змушує здригнутися від жаху. Що ж до космологічного радіуса (10²⁸см ), то як ми побачимо далі, це є радіус Світової Монади. В її надрах жодних галактик немає і не може бути – всі вони рухаються назовні. Треба засвоїти: по суті, ми живемо на далекій околиці Всесвіту. Хто хоче про це знати повніше й точніше, раджу прочитати “Гносис і сучасність”.

4

До певної межі вчення про монаду і вчення про ґравітаційний радіус можна вважати близькими. Навіть основоположна формула однакова: GM/c² .

Тут G – ґравітаційна стала, М – маса, с – швидкість світла.

Але офіційна фізика вимагає, аби попереду згаданої формули була поставлена двійка: 2GM/c² . Ця вимога геть руйнує вчення про монаду. Щоправда, є видатні вчені, котрі не визнають двійки (наприклад, лауреат Нобелівської премії В. Л. Ґінзбурґ), але їх небагато. Ось що з цього приводу каже В. Ґінзбурґ:

“Розрахунок цей (що породжує двійку – М. Р.) виглядає непослідовно бодай тому, що фактично для тіл зі швидкістю, порівняною зі швидкість світла с, кінетична енерґія дорівнює: , а не Мс²/2.

Якщо в наведеному розрахунку вважати енерґію корпускули рівною Мс², то для Rg ми отримали б значення GМ/с² “. (В. Л. Ґинзбурґ “О физике и астрофизике”, Москва, “Наука”, 1980, с. 111).

А цитата на цю тему із “Большой Совєской Ециклопедії” (перше повоєнне видання) виглядає так:

«Для визначення того, в яких випадках ефекти загальної теорії відносності дуже великі, зручно ввести для кожного тіла (або системи тіл) величину, що називається ґравітаційним радіусом цього тіла (або системи). Ґравітаційний радіус є мірою маси тіла, що виражена в одиницях довжин. Вона дорівнює:

Тут М – маса тіла, G – стала тяжіння, с – швидкість світла.

Ґравітаційний радіус Землі дорівнює лише 5 мм, Сонця – 1,5 км, а Галактики – одній двохсотій долі парсека (1 парсек – 3,26 світлового року). У всіх цих прикладах ґравітаційний радіус в мільйони разів менший від звичайного “геометричного” радіуса». (БСЭ, т. 9, с. 292-295).

Саме ці два приклади я виставив, аби захистити “Гносис і сучасність” від атак солдатів парадигми, але це мене не врятувало: атаки не припиняються. Отож мені не лишається нічого іншого, як попередити читачів “Гносису”, що така неприємна проблема існує. Гадаю, значно розсудливіше заявити: раз вам конче потрібна двійка, то давайте попрощаємося і кожен займеться своєю темою. Отже погодимося з опонентами: радіус монади близький родич ґравітаційного радіуса, але він удвоє коротший. Бо інакше нам довелося б сперечатися з усією світовою фізикою. Разом з тим це захистить деякі інші формули, які нам потрібні. Майже всі вони виходять за межі офіційної фізики і належать до фізики сингулярної, що має місце виключно в монаді.

Було б нерозумно думати, що справжнім життям є тільки наше, земне, а на ближчих до центру Всесвіту галактиках взагалі життя немає, бо то полум’яний світ, там немає таких “нормальних” планет, як Земля. При цьому способі мислення ми змертвили б 80-90 відсотків Метагалактики. Навпаки, нетиповим є життя в нашій Галактиці через її запаморочливу відстань від Світової Монади.

Що наша Галактика надзвичайно далеко від цетру Всесвіту, видно навіть з того, як широко розсипані в ній зорі й сузір’я. Саме довжина зовнішніх радіусів галактик (більша чи менша) дозволила нам правильно розмістити галактики навколо Світової Монади. А той незаперечний факт, що із самої моделі Світобудови мені вдалося визначити швидкість нашої Галактики (отже й місце її орбіти), вказує на доволі круту матеріальність вакууму. Простір (вакуум) здається порожнечею лише земним людям, бо так сформовані природою їхні органи чуттів. Насправді галактики орють світовий простір, як плуг оре поле. Відомо, плуг при цьому гріється. Гріються ткож зорі й галактики. Природі зовсім не потрібні термоядерні реактори в надрах зірок і галактик – у Світової Монади є простіші засоби, аби змусити небесні тіла світитися: гігінтська маса цих тіл і швидкість. Наведемо такий приклад. Наша Галактика складається з мільярдів зірок, а її загальна світність не перевершує світності одного квазара, що рухається недалеко від Світової Монади. То невже ж у надрах квазара повинно міститися не менше мільярда термоядерних реакторів? Де ж їх там розмістити і на скільки їх вистачить ?..

“Гоносис і сучасність” завершується рівнянням, яке розкриває ґравітаційну природу світності Сонця. Представники офіційної фізики невдоволені цим розділом, але мого рівняння не спростували. І все ж вони продовжують пояснювати сонячну енерґетику термоядерним синтезом. Чому ж тоді у верхніх шарах сонячної корони температура становить кілька мільйонів градусів, а на поверхні Сонця лише 6 тисяч? Хіба не тому, що у верхніх шарах корони відбувається найпотужніше тертя сонячної атмосфери об матерію простору?..

Хоч як далеко ми перебуваємо від Світової Монади, а рух нашої Галактики забезпечує саме Вона. І якщо їй в чомусь допомагають високі галактичні сутності, то це так само, як ми, люди, допомагаємо Сонцю підтримувати життя на Землі. Передовсім я маю на увазі сільське господарство, де виробляється абсолютна додаткова вартість – тобто енерґія проґресу.

Аби дати змогу людям, які вміють читати фізичні формули, зайнятися космологічними розрахунками, додаю до цієї статті невеликий фрагмент із книги “Гносис і сучасність”, що має самостійне значення.

Грудень 2003 р.