Іще раз про м’язи і шлунок

Отже, коротко підсумуємо. Сталося таке: спершу прийшов Ф. Кене — королівський лікар, що глянув на суспільство так, ніби це одна людина. Бо чим, власне, мільйони людей відріз­няються від окремо взятої людини? З боку фізіологічного лише кількісно. В кожного із них є орган, котрий переробляє живу речовину на енерґію м’язів і мозку. Отже, слід починати не з м’язів (тобто не з людської праці), а з питання: як і звідки потрапляє енерґія в орган, що називається шлунком? У Франції (в Парижі) легко було відповісти на це питання — незмірно легше, ніж в Англії, де жив А. Сміт. Продовольчий ринок у Парижі так і називався: Черево Парижа...

Саме тут починається справжня економічна наука. Саме тут, а не в демагогічній класифікації К. Маркса, до якої, без­умовно, А. Сміт не причетний — він створив лише перед­умови, розпочавши економічне стеження від м’язів, а не від шлунку. Шлунок А. Сміт залишив поза увагою — а разом з тим лишилися поза увагою цілі колонізовані материки, які виробляли сільськогосподарську продукцію, щоб англійська промисловість запанувала над цивілізованим світом. Вона й справді запанувала. І тоді вчення А. Сміта випливло на по­верхню інтелектуального життя, а вчення Ф. Кене пішло на дно, де й пролежало ось уже два з половиною століття. Ми кажемо: годі йому там лежати — ніщо сьогодні так не потріб­не людству, як це велике вчення.

Сучасна демографія, екологія, рільництво змушують нас уважніше вивчити початкову й завершальну протилежність цих двох економічних шкіл. А також наслідки цієї протилеж­ності. Зрештою, у нас є цілковите право сказати: неґативний наслідок експерименту — це також вельми великий здобуток для науки. Часом він буває вартіснішим від позитивного наслідку. Позитивний економічний наслідок належить капіта­лістичному світові, котрий навіть не знає, що він роз­вивається за законами, відкритими Ф. Кене. Капіталізмові й не треба було цього знати — він просто не вдавався до жодних експериментів, а йшов методично, впевнено тим шляхом, яким його вела сама природа.

Соціалістичний світ, як запевняють його лідери, вирушив у дорогу, керуючись вченням К. Маркса й В. Леніна. Мені приємно, що видавництво «Сучасність» зрозуміло парадок­сальне на перший погляд протиставлення ленінського еконо­мічного вчення марксизмові. Це протиставлення в «Еконо­мічних монологах» виникло не випадково: Ленін справді був першою людиною, котра збагнула непридатність «старих книг» (так він називав «Капітал») для побудови соціалізму. І через те його соціалізм (неп) зробився дуже близьким родичем капіталізму. Що з ним, таким соціалізмом, мало статися при нормальному економічному розвиткові — цього ми не знаємо, бо неп було зруйновано через п’ять років по смерті Леніна. Найлогічніше припустити, що мав, зрештою, перемогти вельми наочний закон природи, про який ми вже згадували: не можна бути трішки вагітною...

Як же має завершитися соціальний експеримент М. Ґорбачова — перемогою чи поразкою?..

Проте Ґорбачов жодних експериментів не ставить — на­впаки, він прагне врятувати імперію від неґативних наслідків експерименту, на який її з жорстокою легковажністю штовх­нули більшовики. Але занадто пізно — ось у чому справа! І через те зусилля Ґорбачова, на жаль, не зможуть навіть пом’якшити державного падіння.

Зарадити лихові сьогодні можна було б хіба що радикаль­ною реформою в сільському господарстві. Такою реформою, яка безумовно й безкомпромісно повернула б землю на ліку­вання — тобто у повну, з переходом у спадок, узаконену найвищими ґарантіями власність селянства.

Можливо, дещо пом’якшить падіння ширша передача землі в оренду. Але від падіння не врятує. Бо все одно це ліки ненадійні: сьогодні орне поле Радянського Союзу — мало не чверть орного поля планети! — перебуває в такому виснаже­ному стані, що йому потрібні не орендарі, а реаніматори. Реаніматорами є лише фермери-землевласники. В орендаря мета протилежна: не вкласти капітал у землю, а видобути його із землі. А далі хоч і полин не рости. І лише фермер-землевласник та його законні спадкоємці є лікарями-реаніма­торами, які здатні повернути напівживій землі те, що з неї випито сталінським тоталітаризмом — життєдайну енерґію Сонця. Хлібну Основу, як вона називається в Біблії.

Поки що не видно, щоб Ґорбачв і його оточення зважились на такий шлях — він рівнозначний самоусунен­ню комуністичної партократії від влади. Ні Югославія, ні Угорщина як приклад нам не годяться: там збирають в се­редньому по 60—65 центнерів зерна з гектара. Тобто в 5—6 разів більше, ніж у Радянському Союзі. А якщо й брати їх за приклад, то він знов-таки дасть неґативний досвід: ось, бач, і врожайність висока, а країни такі далекі від економічного процвітання, ніби це Азія, не Європа. Або Латинська Амери­ка, що сьогодні захлинулась у фінансових боргах. В чому ж тут справа?..

Відповідь однозначна: в тоталітарності й авторитарності цих держав. Знов-таки слід повернутися до формули Д. Скота: Бог є Абсолютна Свобода. Якщо й виникає на шляху Абсо­лютної Свободи економічна нерівність поміж окремими інди­відами, то вона перекривається іншими вигодами: свободою творчості. Творцем належить бачити не лише майстра пера або пензля — творцем є також фермер. І, можливо, передусім він, фермер, виконуючи повеління Господнє, творить справді живе, а не лише відображення живого на полотні чи в глині. Творцем належить бачити також капіталіста: хіба його мистецтво фінансової гри стоїть нижче від гри шахових ко­ролів?..

Якщо ми продовжимо розгляд, кого належить уважати творцем і кому вельми потрібна творча свобода, то нам до­ведеться згадати й кухаря, і механіка, і кравця, і навіть хлопчика-водоноса десь на південному базарі. Ніхто із людей, що трудяться за власним покликанням, не залишається поза переліком. І тоді ми зрозуміємо, чому в концтаборах Радян­ського Союзу так багато кримінальних в’язнів: не маючи змоги вільно розвинути закладені в них природою здібності, ці люди живуть так, мов корінці дерева, що наштовхувалися на ґранітну скелю, — вони намагаються всіляко її обійти. Але обходити заборонено законом. Той, хто за капіталістичних умов міг би стати найкориснішою людиною, стає тюремним покручем. Він уже ніколи не повернеться до нормального життя, — бо те, для чого він народився, виявилося заборо­неним.

Що ж до капіталістичної нерівності, то слід зауважити: ця нерівність ніколи не досягає абсолютного характеру. Ніхто не з’їсть одразу трьох обідів, не видудлить відро вина, не залізе у два авто, не засне одночасно в кількох кімнатах тощо.

І врешті-решт ніхто з тих, хто вміє вигравати на арені справді вільного світу, не забирає свої багатства на той світ, – усі вони залишаються на землі, серед смертних людей у вигляді нових надбань християнської цивілізації. І в цьому – саме в цьому! – належить бачити найвищу справедливість. Гадаю, такої справедливості цілком досить, бо вона вста­новлена не людьми, а Богом. Чим кінчаються намагання її «удосконалити», добре видно з трагічного досвіду Радянсько­го Союзу.

Мюнхен. 16 12. 1987 – 16. 01 1988 р.р.

СТАТТІ

ФОРМУЛА ЕНЕРҐІЇ ПРОҐРЕСУ

ЯК СВІТОВА КОНСТАНТА

Де шукати порятунку?

Минуло чверть століття відтоді, як було написано першу сторінку «Енерґії проґресу». За цей час я не лише встиг насьорбатися в’язничної баланди, але й сподобився пожити в західному світі, де теорія Ф. Кене не просто забута (при цьому давно забута), а викликає іронічну посмішку. Переміг Адам Сміт, що зумів утвердити теорію трудової вартості, котра, власне, й породила марксизм. На фізіократичній теорії чистого продукту Маркс не міг би виробити вчення про диктатуру пролетаріату — вчення, котре обійшлося людству в десятки мільйонів замучених у катівнях та виморених голо­дом від України геть до розтерзаної Камбоджі.

Зрештою ми, дякуючи Господу, дожили до того, що з марксизмом у нашій країні покінчено. З цього приводу можна було б і порадіти, якби не думка: а що ж прийшло натомість? Та, власне, нічого не прийшло — залишилася порожнеча. На Заході, бач, довели, що не обов’язково сушити мозок всі­лякими теоріями — цілком досить успішної практики. Отож і ми повинні дихати в потилицю Заходові — він виведе нас куди треба. Що ж, це правда: західно-європейський і американ­ський досвід не вельми завдає клопоту економістам-теоретикам — там більше в шані практичні поради. Фунда­ментальне питання стосовно витоків додаткової вартості мало кого цікавить. Досить того, що додаткова вартість існує, а звідки вона походить — не так уже й важливо.

Та ми в себе привчені жити за наукою — і раптом опинилися без неї. До того ж бачимо: ніби й робимо все, що нам підказує Захід, а додаткова вартість не продукується. Коли ж і звідки вона почне з’являтися?

Щоправда, якщо виводити додаткову вартість з експлуата­ції праці (тобто за Марксом), то таке явище ми вже маємо. Але країна в цілому не лише не підіймається вгору, а спус­кається все нижче й нижче. Особливо занепадає сільське гос­подарство — ми дожилися до того, що збираємо на своїх найбагатших у світі ланах 24—26 млн. тонн збіжжя, хоч маємо змогу брати по 100 млн. тонн чи навіть більше. Що з нами діється? Де шукати порятунку?

На жаль, у наших книжкових крамницях не можна купити наукових праць Ф. Кене й Сергія Подолинського, які (і тільки вони) здатні відповісти на це болісне питання. Сучасний Захід нам не відповість — там цього не знають. Їм просто поталанило: свого часу вони міцно стали на капіталістичні рейки й без особливих пригод просуваються все вперед і вперед. Навіть перетворені на суцільні руїни Німеччина і Японія за якихось десяток років опанували світовий ринок. А марксистська держава (держава, що виграла Другу світову війну), опинилася в економічній безодні і зрештою розпалася. Ну то й слава Богу — Україна з цього приводу не вельми шкодує.

Сьогодні ми віримо: фінансова допомога Америки нас по­рятує так само, як вона порятувала Західну Європу по війні. Ми розраховуємо на приватизацію. Останнім часом наші уря­довці навіть заговорили про ринок землі. Що ж, це пра­вильний напрямок — принаймні він породжує надію. Але ж приватна власність на засоби виробництва і зокрема на землю іще не є ґарантією економічного видужання. Єдиною ґаран­тією може стати лише Знання — повне, всеосяжне знання, звідки виростає багатство нації.

Те, що багатство народжується із праці, як нас навчали Адам Сміт і Карл Маркс, — постулат хибний. Ось я нарешті отримав твір Сергія Подолинського «Людська праця і єдність сили». Цей твір виданий не окремо — його вмонтував у свою книгу доктор економічних наук Степан Миколайович Злупко. Твір починається твердженням, яке ба­гатьох здивує: «...Нічого не може бути створене працею... її мета і корисність полягає лиш у перетворенні певної кількості сил»¹. І далі С. Подолинський розвиває думку: тільки та праця корисна, яка зв’язує у фотосинтезі сонячну енерґію і тим самим затримує її на планеті. Та ж праця, котра розсіює її в космічному просторі (породжує ентропію), неминуче є шкід­ливою.

Я питаю: чи здатні ми оволодіти космічною свідомістю, коли обговорюємо економічні проблеми? Якщо не здатні, ми ніколи не зрозуміємо ні Ф. Кене, ні С. Подолинського. Треба завжди мислити потребами Всесвіту — і вже потім власними потребами. Ми не самі від себе — людство є діючим органом Всесвіту. Саме так його бачив Сковорода. Так бачить і С. Подолинський. І лише тоді, коли ми працюємо на Всесвіт, ми працюємо на себе. Отож і корисність чи шкідливість нашої праці вимірюється саме цим, а не нашими побутовими уявлен­нями про працю.

Відомо, що сонячну енерґію нагромаджує на планеті лише сільське господарство. Промисловість цілком і повністю пра­цює на ентропію: спалює вугілля, газ, нафту. Ф. Кене називає промисловість безплідною, часом навіть шкідливою. Сергій Подолинський підходить до цих проблем не стільки з боку економіки, як передовсім з боку виживання нашої планети. Його підхід не монетарний, як у Кене, а суто енерґетичний. Зрозуміла річ: лише збагачуючи землю сонячною енерґією, можна продовжити її життя до безміру. З огляду на це С. Подолинський каже: «Строго беручи, тільки людське ріль­ництво вповні оправдує нашу дефініцію праці»².

І ось два зовсім не схожі підходи (один монетарний, другий енерґетичний) з різницею понад сто років породжують абсо­лютно однакові висновки. То що ж нам робити з промисло­вістю — винищити її? Звичайно, ні! Але доконечно треба, щоб не сільське господарство працювало на промисловість — треба, щоб вона, промисловість, визначала свою працю тим, якою мірою це корисно для розвитку сільського господарства. Там, де діється навпаки (а саме так жив Радянський Союз і так досі живе Україна), ніщо не здатне відвернути катастро­фу. Ось що з цього приводу казав Франсуа Кене: якщо «...дана нація перебуває в стані занепаду, занепаду, що проґресує із року в рік, то, коли відомий напрямок руху, можна визначити за допомогою розрахунку момент повної катаст­рофи»³.

Я вирішив не гратися в скромність — це надто дорого коштує народові. Отож поділюся гірким досвідом: починаючи з 1963 року, я методично писав до ЦК КПУ й ЦК КПРС про те, що стан нашої економіки катастрофічний — ми посу­ваємося до загибелі. Іще вітрини наших крамниць були зава­лені ковбасами, шинкою й іншими наїдками, а я вже бачив попереду розвал економіки й голод. Тоді я нічого не знав про Ф. Кене й С. Подолинського — я самотужки прийшов до того ж самого, що й вони. І вже коли моя власна економічна теорія була готова, я несподівано побачив, що відкрив давно відкрите — відкрите іще за часів біблійних та старокитайських. Відтак прийшло й розуміння Ф. Кене та С. Подолин­ського.

У своїх попередніх економічних творах я не раз згадував про «Книгу Великої Таємниці» та деякі сторінки Біблії. Отже, в мене вже була теоретична база для пророцтв. Я шарпав працівників ЦК, вони відбивалися від мене — і зрештою викликали дружину, аби вона подбала про моє лікування. Три роки я терпів її вперте намагання влаштувати мене в психіатричну лікарню — і зрештою не витримав, сім’я розпа­лася. Сталося це 30 років тому.

Тут не місце, аби деталізувати цю драматичну історію — я написав спогади, де розповідаю її детально. А згадав про це лише для того, аби сказати читачеві: вчення про додаткову вартість в його фізіократичному варіанті дозволяє бачити на­перед — бачити так ясно, що ти переживаєш майбутні ката­строфи на кілька десятиліть раніше. Самозрозуміло, що ці гіркі знання не здатні зробити людину щасливою. Хіба міг почуватися щасливим Ф. Кене, коли писав зацитоване? А ось іще: «Фонд багатств, що вживаються в обробітку й становлять первісні видатки, зазнає погіршень, котрі вимагають постійного відновлення, абсолютно необхідного, аби цей важливий фонд не рухався до повного знищення; останнє зруйнувало б землеробство, отже й відтворення, а також багатства держави, й зрештою привело б до знищення населення»⁴.

Мушу признатися, що мені моторошно цитувати ці рядки, бо я бачу: ми сьогодні підійшли буквально до останньої межі в цьому згубному процесі. Але фізіократ є анатомом еконо­мічного організму, йому належить виховати в собі неабияку мужність. Син царського камергера Сергій Подолинський в сорок років помер у Київській психіатричній лікарні. Чи можна уявити міру терзань цього генія, котрого так-таки ніхто й не зрозумів за життя? Не набагато глибше зрозуміли і його великого попередника Ф. Кене. Допоки ж триватиме це вкрай небезпечне нерозуміння?